Методичні рекомендації до вивчення теми

При розгляді першого питання варто наголосити на тому, що міграція правобережної людності на східні землі активізувалася під час турецько-татарських вторгнень у 70-х роках 17 ст. На початку 80-х років на Лівобережжі зібралося 120 тис. втікачів. Відсутність кріпацтва, вільні землі та свобода господарської діяльності нестримно перетягували в Гетьманщину російських селян, посадських і ратних людей. Крім того контингент росіян поповнювався кримінальним елементом. Саме в другій половині 17 ст. російський уряд почав висилати на заслання у Київ різних злочинців. За рахунок міграції й приросту кількість населення лівобережної України протягом другої половини 17 ст. збільшилася з 1,2 до 1,8 млн. чол. Міграційні потоки з різних регіонів спрямовувалися й на Слобожанщину. Зацікавлений в колонізації слобідських земель і захисті своїх південних кордонів російський уряд надавав українським переселенцям різні пільги тп привілеї. За ними визнавалося козацьке звання. Дозволялося вводити козацький устрій, виділялося по 10-16 десятин на душу, зерно для посіву гроші на заведення господарства. Тоді як на Лівобережжі і Слобожанщині кількість людності збільшувалась, на Правобережжі і Східній Галичині – зменшувалась. Були роки, коли татари відводили у Кримське ханство до 300 тис. полонених. Жорстокий визиск і сваволя турецьких властей змусила багатьох жителів Поділля, Буковини тікати світ за очі. Тільки з 80-х років ці райони починають поступово підніматись з руїн, заселятись козаками С. Палія, С. Самуся, Іскри та інших полковників. За рахунок втечі в Закарпаття та інші регіони, загибелі в боях та смерті від хвороб, епідемій зменшилась кількість лемків сяноцької землі. Протягом півстоліття тут не було зареєстровано появи жодного нового населеного пункту. Населення Перемишльської землі почало кількісно збільшуватись тільки в останнє десятиріччя 17 ст.

В рамках висвітлення другого питання необхідно звернути увагу на те, що православне духовенство Гетьманщини в другій половині 17 ст. перетворилося з переслідуваного на привілейований стан суспільства. Українська держава гостро потребувала ідеологічної сили, яка б обґрунтовувала її право на існування, давала відсіч католицькій експансії та підтримувала соціальний спокій у суспільстві. Глухівські статті 1669 р. звільнили монастирські маєтки від загальнодержавних податків. Лівобережне духовенство поступово відновлювало юрисдикцію над залежними селянами. Зміцнення станових прав дозволило українському духовенству тривалий час протистояти спробам московського патріархату підкорити собі Київську митрополію. Після смерті в 1657 р. київського митрополита Сильвестра Косова українські ієрархи бажали висунути кандидатуру на цю посаду зі свого середовища, а російський уряд наполягав визнати владу московського патріарха.Тоді як більшість вищих церковних ієрархів відстоювала своє право на підпорядкування константинопольському патріархові, рядові священники, протопопи, дяки намагались домогтися обмеження влади своїх владик. Зробити це вони сподівалися зха допомогою московського патріарха. Їхнім лідером став ніжинський протопоп Максим Филимонович. До проекту Переяславських статей 1659 р. було внесено пункт щодо висвячення київського митрополита московським патріархом. В 1661 р. М. Филимоновича без щгоди константинопольського патріарха було призначено блюстителем Київської митрополії. До Московських статей 1665 р. було внесено пункт про те, що на посаду київського митрополита призначається російський духовний чин. У 1687 р. залишки автономії Київської митрополії були ліквідовані, і воно стала підкорятися московському патріархатові.