Постанови народних зборів (leges), постанови сенату (senatusconsulta) та імператорські конституції як джерело римського приватного права

Постанови народних зборів (lex-leges). Народні збори Стародавнього Риму вважались найвищим державним орга­ном. Вони приймали чи відміняли закони, оголошували війну та укладали мир, були верховною інстанцією, що розглядала апеляції і протести на рішення судових органів.

У Римі було три види народних зборів: куріатні, центуріатні і трибутні коміції. Коміціа в перекладі з латинської соmitia - сходка.

Найдавніша форма народних зборів - курі­атні коміції. Це замкнуті об'єднання патриціїв, створені внаслідок боротьби плебеїв з патриціями в V-IV ст.ст. до н.е. Сервієм Тулієм.

Незадоволені плебеї розпочали проводити свої збори по територіальних округах - трибах. Територія Рима була по­ділена на 34 округи (4 міських і 30 сільських) Із зростанням політичного значення плебеїв в трибутних коміціях прий­мають участь і патриції. Рішення трибутних плебейських коміцій визнавалися законом, були обов'язковими і для пат­риціїв. До початку II ст до н.е. цей вид народних зборів став основним і вирішальним в Римській державі.

Магістрат, який мав право скликати народні збори (консул, диктатор, претор), опрацювавши проект закону, повинен був подати його на обговорення до сенату. Без його схвалення законопроект на обговорення народних зборів не виносився Народні збори законодавчої ініціативи не мали. Поданий проект вони по­винні були або прийняти в цілому без обговорення або відхи­лити в цілому Прийнятий народними зборами закон про ходив ще одну (третю) стадію - схвалення сенату, без чого не міг стати законом. Отже, сенат і контролював, і керував діяльністю народних зборів.

За часів пізньої республіки голосування проходило в тако­му порядку. Кожен голосуючий мав один голос. Спочатку голоси підраховувалися всередині курії, центурії чи триби, і таким чином складався голос цієї одиниці - «за» або «про».

Функції куріатних, центуріатних і трибутних коміцій чітко не розмежовувались, що було «на руку» правлячій верхівці. Наприкінці І ст народні збори, хоча їх законодав­ча влада не була усунена, припинили проводити закони.

З І до середини III ст. сенатус-консульти стають головною формою законодавства. Сенат при цьому не мав законодав­чої ініціативи і своїми постановами фактично лише оформ­ляв пропозиції принцепсів, які на підставі своєї влади мали право проголошувати свою волю у вигляді усних або пись­мових промов у сенаті. В сенатус-консультах нерідко дава­лися лише загальні принципові положення, які претори по­винні були відображати в едиктах.

До складу сенату входили представники вищих кіл рабо­власницької знаті. Вони так само, як і принцепс, були ви­разниками інтересів пануючого стану - рабовласників. Відповідно до цього постанови сенату (сенатус-консульти) виражали їх волю.

Імператорські конституції. Від часів абсолютної монархії (домінату) правотворча діяльність повністю зосередилась в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Ще раніше Ульпіан зазначав: «Те, що вирішив принцепс, має силу закону», сам «принцепс вільний від обов'язку (дотримуватися) закону». Всі інші форми пра-вотворчості в цей період фактично припинилися.

Постанови (установлення) імператора дістали назву конституцій від римського слова constituo - установляю.

Ще за часів принципату приймалися конституції чотирьох видів: едикти, декрети, рескрипти, мандати.

Едикти відрізнялися від преторських. Останні являли со­бою програму діяльності магістратів, тоді як імператор­ський едикт містив постанови обов'язкові для всього насе­лення Римської імперії. Декрети - рішення імператорів з конкретних судових справ. Рескрипти - письмові відповіді на запити, що надійшли імператору з різних питань. Манда­ти - інструкції чиновникам з адміністративних і судових справ.

Основною формою імператорської правотворчості за­лишився едикт. Імператорські постанови почали називати­ся законами - leges. В цей же час робляться спроби перших приватних кодифікацій імператорських конституцій, яких до того часу накопичилось досить багато. Наприкінці ІІІ ст (295 р.) прийнято Кодекс Грегоріана, названий на честь його укладача, в якому зібрані конституції, починаючи від Адріа-на. Він дістав офіційне визнання, але потім його було відміне­но Кодексом Юстініана.

Як доповнення до Кодексу Грегоріана незабаром прий­мається Кодекс Гермогеніана, також названий на честь його укладача, що складався з 120 конституцій, поділених за змістом на 69 титулів.

Однак першим офіційним зібранням конституцій був Ко­декс Феодосія, прийнятий східно-римським імператором Феодосієм II (402-450 pp.). В ньому знайшли відображення зміни, що сталися в державній і приватно-правовій сферах рабовласницької держави.