Захист володіння

Специфікою володіння як правового інституту була його захищеність від абсолютно всіх, навіть від влас­ника. Цей інститут, однак, не отримав судового захисту (за винят­ком публіціанського позову). Володіння захищалося за допомогою інтердиктів — спеціальних наказів претора, які започатковували спеціальне інтердиктне провадження. Гай розрізняє три типи володільницьких інтердиктів: interdicta adipiscendae, retinen­dae, recuperandae possessionis (Gai., 4.143) — інтердикти для отримання, збереження та поновлення володіння.

Перший не належить безпосередньо до захисту володіння, оскільки спрямований на призначення нового володільця поза волею попереднього. Так, до цього виду можна віднести інтердикт, що дозволяв власнику земельної ділянки у разі невчасної сплати орендної плати, захопити в заставу речі орендатора, що на ній знаходилися.

Interdicta retinendae possessionis римські юристи поділяли на два види: interdictum uti possidetis — для збереження володіння нерухомим майном та interdictum utrubi — для збереження володіння рухомими речами. Обидва інтердикти мали певні обмеження щодо захисту. В них зазначалося, що особа може отримати захист володіння тільки в тому разі, якщо володіння встановлене «nec vi nec clam nec precario» — ані силою, ані таємно, ані прекарно (користування до першої вимоги).

Розмежування інтердиктів на uti possidetis та utrubi існувало до Юстиніана. При цьому імператорі механізм збереження володіння рухомими речами був прирівняний до механізму збереження володіння нерухомими. Тому єдиним інтердиктом в цьому напрямі з 527 р. н. е. залишився uti possidetis.

Третім різновидом інтердиктів в Стародавньому Римі були interdicta recuperandae possessionis — інтердикти, що забезпечували повернення володіння у разі незаконної його втрати. Interdicta recuperandae possessionis поділялися на два види: unde vi та de precario. Interdictum unde vi надавався володільцю у разі насильницького (vi) заволодіння його майном. Завданням претора було припинити таке насилля, тож якщо при розгляді справи з’ясовувалось, що відповідач є власником або позивач сам отримав володіння у відповідача vi, clam або precario, претор все одно присуджував володіння тому, хто був насильно його позбавлений. Власник же, що був позбавлений володіння насильно, своєю чергою, не мав права на насильство, а повинен був звернутись до претора. У разі потвердження факту насильницького вилучення речі, відповідач по інтердикту unde vi був зобов’язаний повернути річ з усіма плодами і прирощеннями та відшкодувати збитки.

При Юстиніані інтердикт unde vi був поширений також і на випадок таємного самовільного захоплення чужого майна.

Interdictum de precario надавався особі, що передала своє майно у прекарне користування (тимчасове, безоплатне користування до першої вимоги), якщо особа, яка взяла це майно у користування, вчасно його не повертає.

Крім інтердиктного захисту, добросовісний володілець міг захистити своє володіння за допомогою публіціанського позову — actio in rem publiciana. Цей позов надавався особі, володіння якої відповідало всім вимогам для набуття речі за давністю, однак строк якої не сплив. Для того щоб надати таким відносинам захисту, претор застосовував фікцію і включав у формулу положення, за яким вважалося, що позивач витримав строк володіння і відповідно отримав право власності на цю річ. Добросовісний володілець отримував захист за публіціанським позовом тільки від недобросовісного володільця, але не від власника.