Наука Римського права вирізняє певні випадки виникнення зобов’язань, які схожі на контрактні, але водночас не є такими. Ці зобов’язання виникали при відсутності контракту між сторонами, але за суттю та змістом мали правове значення як контракти. Тому, розуміючи, що дану групу зобов’язань не можна назвати контрактами, римляни називали їх зобов’язаннями нібито з контрактів (квазіконтракти). Особливості цих зобов’язань полягали в тому, що у разі виникнення певного спору, останній вирішувався таким же чином, як і в тому випадку, коли між сторонами був укладений відповідний контракт.
Сучасні дослідники вирізняють в основному два види зобов’язань нібито з контракту:
а) ведення чужих справ без доручення (negotiorum gestio) — правовідносини, в яких особа брала на себе обов’язок піклуватися про справи іншої без відповідного попереднього погодження;
б) зобов’язання з безпідставного збагачення однієї особи за рахунок іншої — правовідносини, в яких одна особа отримувала додаткові матеріальні блага (майно або кошти), що їй не належали за рахунок іншої особи, якщо на це не було жодних правових підстав (наприклад, угоди про дарування, купівлю-продаж тощо).
Поняття зобов’язань нібито з контрактів у римському праві розробили досить пізно. Вперше воно вводиться в інституціях Юстиніана. Та вже в період принципату римляни виділяли схожі на контрактні правовідносини, що виникали зі сплати неналежного.