Ведення чужих справ без доручення (negotiorum gestio)

Загальною підставою ведення чужих справ в Римі було доручення (mandatum), що його одна особа видавала іншій. Та якщо й не було такого доручення, ведення справ іншої особи призводило до виникнення зобов’язання. Воно захищалося відповідними позовами. Користуючись таким захистом, хазяїн справи (dominus) міг вимагати від особи, що добровільно вела його справи (gestor), повного звіту про стан справ за допомогою позову actio nego­tiorum gestorum directa, а гестор мав можливість вимагати відшкодування відповідних витрат, здійснених в інтересах домінуса, послуговуючись actio negotiorum gestorum contraria.

Для виникнення negotiorum gestio необхідна була певна сукупність ознак. По-перше, вимагалося, щоб об’єктом ведення була дійсно справа третьої особи, а гестор це усвідомлював. Ведення справ виражалося в здійсненні будь-яких фактичних дій, що були спрямовані на піклування про чужу справу. Виходячи з цього, значущість та важливість справи, що її провадив гестор, значення не мали. Сам факт здійснення відповідних дій (за наявності інших ознак) був достатнім для виникнення зобов’язання.

Найчастіше negotiorum gestio виникала з приводу піклування про майно тимчасово відсутньої особи. Однак відсутність хазяїна майна не вважалася необхідною ознакою для виникнення квазіконтрактного зобов’язання. Гестор міг взяти обов’язок піклуватися про майно (або справу взагалі) навіть якщо домінус був присутнім, але з певних причин не міг самостійно піклуватися про власне майно.

По-друге, обов’язковою умовою виникнення negotiorum gestio була відсутність між хазяїном справи і гестором будь-яких зобов’язань щодо ведення справ, адже у разі їх наявності сторони укладали контракт і зобов’язання вважалися договірними. Тому інститут negotiorum gestio не міг виникати у разі ведення особою справ іншої особи за контрактом або ж унаслідок реалізації раніше покладених на неї обов’язків (опіки тощо). Моральний борг піклуватися про справи іншої особи не перешкоджав виникненню зобов’язань з ведення чужих справ без доручення.

По-третє, всі дії, спрямовані на ведення справ іншої особи, здійснювалися за її рахунок. Гестор повинен був мати намір покласти всі витрати на особу, в інтересах якої він діяв. Якщо ж особа вела чужі справи виключно з благодійницькими намірами, зобов’язання між ними не виникало.

По-четверте, обов’язковою умовою для виникнення negotio­rum gestio було те, що гестор, на користь хазяїна справи, не отримував ніякої винагороди за вчинення.

По-п’яте, метою ведення чужих справ повинна бути господарська користь для домінуса («…той має позов з ведення чужих справ, хто вів справи з користю, той же, хто починає вести справу, яка не є необхідною або є обтяжливою для домовладики, не проводить справи з користю…», D. 3.5.9.1). Як бачимо, особа, що вела справу, яка хазяїну не була потрібна, або навіть була шкідливою, права на позов не мала.

У разі непотрібності послуги від іншої особи, хазяїн міг заборонити її вчинення (prohibitio). У випадку неможливості хазяїна, унаслідок відсутності або інших причин, зупинити виконання послуги, права на позов не виникало. З дій, в яких хазяїн зацікавлений не був, не могло виникати negotiorum gestio.