Поняття приватного делікту

Римське право розрізняло два види правопорушення: приватні правопорушення (delictum pri­vatum) та публічні злочини (crimen publicum). Злочини — це ті правопорушення, що завдавали шкоди інтересам держави і суспільства в цілому. Приватні правопорушення, або як їх називали римляни, деліктні правопорушення завдавали шкоди правам та інтересам окремих приватних осіб, а тому й наслідком зазначених правопорушень був обов’язок того, хто його спричинив, відшкодувати заподіяну шкоду. Це відшкодування полягало у виплаті потерпілому суми вартості майна або інших об’єктів, що були знищені або пошкоджені, та у сплаті потерпілому відповідного штрафу.

Однак, як зазначає І. Б. Новицький до кола приватних правопорушень римське право включає і такі, які під сучасноим кутом зору є важкими кримінальними злочинами (наприклад, грабіж, крадіжка тощо).

В науці римського права існує досить поширена думка, що корені обов’язку відшкодування та сплати штрафу за деліктне правопорушення знаходяться в далекому минулому, коли на ранній стадії розвитку суспільства була поширена особиста помста. Саме з тих часів, як вважається, почалося розвиватися правило, що той, хто заподіяв шкоду іншому, повинен понести за це покарання. Правовий принцип рівності шкоди та покарання за це вперше був виражений у системі таліона (talio) «око за око, зуб за зуб». Вважалося, що при рівних пошкодженнях постраждалого та правопорушника поновлюється загальна гармонія взаємовідносин.

Однак, заподіювач міг домовитися з ображеним щодо викупу своєї вини шляхом сплати певної суми коштів. З розвитком правових ідей та принципів на території Римської держави кровну (особисту) помсту заборонили, єдиним способом примирення став обов’язок заподіювача шкоди сплатити певний штраф ображеному та винагороду за шкоду і образу.

Особливістю деліктної відповідальності за стародавнім римським правом був, у деяких випадках, обов’язок однієї особи відповідати за деліктне правопорушення, вчинене іншою особою. Це стосувалося тих ситуацій, коли правопорушення здійснювалося підвладним або рабом. У такому разі наслідком правопорушення ставав обов’язок домовладики або рабовласника видати потерпілому винуватця (noxae deditio). Причому постраждалий отримував ноксальний позов (від noxae) проти домовладики або рабовласника. Останній, однак, міг позбутися обов’язку видачі особи, сплативши відповідну компенсацію (poena). Таким чином він урівноважував моральний аспект правовідносин і «очищував» заподіювача від обов’язку бути тілесно покараним. Це дозволяло звести ефект від особистої образи до звичайного майнового правопорушення.

Однак незважаючи на те, що ноксальний позов подавався до домовладики, ноксальна відповідальність завжди йшла за правопорушником. При цьому застосовувався принцип «noxa caput sequitur» («покарання йде за особою»). Тому відповідальність завжди переходила на того домовладику, до сім’ї якого тоді належав порушник.

Схожий порядок Закон ХІІ таблиць поширив на домашніх тварин, що належали до манципних речей, та собак (на них цей режим був поширений згідно з lex Pesolania). У такому разі постраждалому надавався позов actio de pauperie, згідно з яким хазяїн зобов’язаний відшкодувати шкоду або видати тварину. Підставою відповідальності за actio de pauperie є несподівана буйність тварини, природі якої, вважалося, властива спокійна та мирна поведінка.