Особливості співвідношення права і закону

Соціальна цінність права реалізується в соціальній цінності окремих юридичних законів.

Закон має соціальну цінність коли він відповідає праву, адже право і закон — не те саме. Закон може бути двох видів: правовий і неправовий.

Правовий закон відповідає вимогам права, втілює справедливість. Проте будь-який закон — правовий чи неправовий — належним чином прийнятий, підлягає виконанню, доки він не скасований. У країнах із демократичним режимомця вимога не поширюється на явно злочинні розпорядження і накази (ст. 60 Конституції України).

Оцінка закону як правового та ставлення до нього значною мірою залежать від загальної і правової культури суспільства. Яке суспільство, такі і його уявлення про право та справедливість. Відмінності правових і неправових законів має практичний результат — створення механізму контролю за змістом законів, їх відповідністю вихідним людським цінностям. За допомогою такого механізму скасовується закон, визнаний неправовим. У більшості розвинутих демократичних країн такий механізм існує. Провідний принцип конституційного контролю виражається в такому — конституція країни втілює прийняті в цій країні уявлення про права людини, про справедливість, рівність, свободу, про механізм управління та здійснення державної влади. Таким чином, визнається, що конституція — це основний правовий закон, а всі інші закони можуть бути перевірені на відповідність конституції або, що те ж саме, на відповідність праву. Якщо закон не відповідає конституції, він вважається неправовим і скасовується.

Звичайно, абсолютно правового ідеалу, що задовольняв би всіх, не існує. Практично неможливо об'єктивно визначити справедливість, оскільки немає механізму її вичленування. Конституція — це наближення до ідеалу, яке на даному етапі розвитку країни відповідає рівню політичної, правової, нарешті, загальнолюдської культури суспільства. У питаннях про права людини такою точкою відліку є міжнародні акти про права людини.

Отже, право і закон — не одне й теж. Проте було б неправильним протиставляти їх одне одному, вважати, що юридичні норми можуть існувати без вираження їх у законі та інших санкціонованих державою формах, говорити про їх несумісність або про те, що право взагалі незалежно від держави. Право завжди має форму вираження: основною з цих форм є закон.

Співвідношення права і закону виявляється складним, неоднозначним процесом, що повністю відповідає складності реальних суспільних відносин. Якщо та чи інша справедлива ідея не отримує нормативного закріплення, вона залишається в сфері моралі як побажання, яка не має обов'язкової сили. Це ще не право. Якщо ж справедлива ідея отримує нормативне закріплення, то вона стає законом і, у разі її реалізації в суспільних відносинах, стає правом. Таким чином, право вже закону, так як не всі закони справедливі. З іншого боку, право ширше закону, оскільки охоплює не тільки норми, але і реальні суспільні відносини, норми в житті, в дії.