Формування військово-політичних блоків

В умовах розв'язання відкритої конфронтації між колишніми союзниками з антигітлерівської коаліції розпочалося створення військово-політичних союзів, що протистояли один одному. Сполучені Штати запропонували створити трансатлантичний військово-політичний союз за участю США, Канади і західноєвропейських держав. З ініціативи США такий союз було створено 4 квітня 1949 р. у Вашингтоні. 12 держав (Велика Британія, Бельгія, Голландія, Данія, Ірландія, Італія, Люксембург, Канада, Норвегія, Португалія, США, Франція) підписали того дня договір про створення Північно-Атлантичного пакту — військово-політичного блоку НАТО. Учасники договору перебирали зобов'язання подавати один одному допомогу в разі загрози "політичній незалежності чи безпеці" будь-якої з договірних сторін. "Нападаючою стороною" був Радянський Союз та інші країни соціалізму. На підставі цієї та наступних угод США розмістили свої збройні сили в більшості країн — учасниць блоку. У 1955 р. до складу НАТО увійшла ФРН. Згодом, у 50-ті рр., з ініціативи США було створено військово-політичні блоки в Азії — СЕАТО й СЕНТО.

У той же час СРСР об'єднував своїх союзників у Європі. У 1949 р. було засновано Раду економічної взаємодопомоги, а 14травня, 1955 р. соціалістичні країни підписали Договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу восьми країн (СРСР, Польщі, Чехословаччини, НДР, Румунії, Болгарії, Албанії, Угорщини) строком на 20 років. П'ята стаття передбачала організацію Об'єднаного командування збройних сил держав — учасниць Варшавського договору, яке очолив маршал Радянського Союзу І. Конєв, а також Військової ради, Штабу об'єднаних збройних сил. Найвищим органом Організації Варшавського договору став Політичний консультативний комітет (ПКК). Варшавський договір став головним інструментом зовнішньої політики радянського блоку.Зміни, які відбулися в результаті Другої світової війни були настільки кардинальними, що світ вже не міг повернутися до довоєнного стану. Відбулась зміна світових лідерів. Сформувалися дві наддержави. Провідні країни світу були поставлені перед проблемою формування принципово нової системи міжнародних відносин, яка б забезпечувала принаймні врахування інтересів інших. Враховуючи негативний досвід врегулювання після Першої світової війни, лідери країн антигітлерівської коаліції вже не прагнули до приниження переможених держав і вирішення за рахунок їх власних проблем. Зміни кордонів у Європі були мінімальними. Для підтримання миру і безпеки у світі було створено ООН. Проте на процес становлення нового світового порядку наклало відбиток суперництво між двома наддержавами, яке переросло у “холодну війну”.

США – єдина країна, яка в період війни зміцнила свої позиції. До кінця війни під контролем США перебувало 80% золотого запасу капіталістичного світу (21 тис. т). Їхня частка становила приблизно 60% світового промислового виробництва (без СРСР). Американські товари становили 40% товарів країн Заходу. Зріс національний прибуток. Більшість країн світу знаходилась у фінансовій залежності від США. Був високим і моральний авторитет США – держави, яка зробила вагомий внесок в розгром фашизму і стала ініціатором створення ООН. США мали велику військову перевагу (найбільший у світі океанський флот, стратегічну авіацію) над іншими країнами і монопольно володіли атомною зброєю (це давало змогу скороти сухопутні війська з 12 млн до 1 млн у 1947 р.). США стали наддержавою. А це означало, що будь-які зміни в будь-якому регіоні світу зачіпають інтереси США. Статус наддержави наклав свій відбиток на внутрішній і зовнішній політиці країни.

Повоєнний період в історії США пов`язаний з президентством Г.Трумена. На його політику мали значний відбиток наслідки війни і програмні установки демократичної партії.

У перші післявоєнні роки перед США стояли проблеми переведення економіки на мирні рейки (конверсія) і відвернення неминучого спаду виробництва (економічної кризи). Американська адміністрація ставила перед собою три основні завдання: запобігти застою економіки, забезпечити високу зайнятість населення, не допустити інфляції. Для цього передбачалось негайно скоротити збройні сили, забезпечити повну зайнятість демобілізованим, провести реконверсію при збереженні контролю над підприємствами з метою недопущення гострих криз. Для реалізації цієї програми було прийнято "Солдатський білль про права" (1944 р.) і "Закон про зайнятість" (1946 р.). Така політика отримала назву "Справедливий курс".

31 грудня 1946 р. президент Г.Трумен (1884-1972) оголосив "закінчення воєнних дій". Було ліквідовано органи надзвичайного контролю над виробництвом, які існували під час війни, монополії отримали свободу дій, але це не означало ліквідацію державної системи регулювання, створеної в період 1929-1945 рр. Активно проводився в життя «план Маршалла» (!947-1951), який повинен був забезпечити відновлення ринку в Європі і усунути перенасиченості капіталу в США (буде детально розглянуто на наступних уроках). Було проведено реорганізацію державного апарату. У 1947 р. створено Раду Національної Безпеки, Центральне розвідувальне управління (ЦРУ), реорганізовано військові органи. До Конституції США внесено поправку, згідно з якою президент може обиратися не більш, ніж на два строки підряд. У зовнішній політиці США проводили курс на конфронтацію з СРСР.

Однак ці заходи не врятували американську економіку від спаду. Зменшились прибутки більшості американців, зросло безробіття, підвищились ціни. Таке становище призвело до розгортання масової страйкової боротьби. У 1945 р. страйкувало 3,5 млн. осіб, а у 1946 р. – 4,6 млн. осіб. Зростання страйкової боротьби викликало в адміністрації реакцію, яка призвела до прийняття у червні 1947 р. антипрофспілкового закону Тафта-Хартлі, названого за прізвищами сенатора Роберта Тафта і члена палати представників Фреда Хартлі.

Закон обмежував права робітників на укладення колективного договору. Від керівників профспілок вимагалась підписка, що вони не є комуністами, або членами інших "підривних" організацій. Заборонялись страйки солідарності, страйки державних службовців.

У 1949 р. Трумен направив Конгресу широку програму реформ у дусі неолібералізму (кейнсіанства). Вона включала в себе такі положення: скасування закону Тафта-Хартлі (на передодні виборів 1948 р. Трумен наклав на нього вето), розширення соціального забезпечення і введення системи медичного страхування, прийняття федеральних законів у галузі цивільного права, надання фінансової допомоги штатам для покращення освіти, підвищення мінімальної заробітної плати, будівництво дешевого житла, широке гідробудівництво, гарантії стабільних прибутків фермерам за рахунок дешевих кредитів, недоторканість конституційних свобод.

Реалізувати цю програму повною мірою не вдалося в силу економічних (криза 1948-1949 рр.) і зовнішньополітичних причин (створення атомної бомби в СРСР і перемога революції в Китаї). Також конгрес в супереч вето президента схвалив закон Тафта-Хартлі. Не прийняв закони про громадянські права чорношкірих американців, про запровадження медичного страхування, про державну допомогу навчальним закладам тощо.

Під впливом цих факторів продовжувало погіршуватись економічне становище: зростали податки, державний дефіцит, а в січні 1951 р. почалась стрімка інфляція. Адміністрація змушена була піти на встановлення жорсткого контролю над цінами. Це не виправило становище і зрештою призвело до падіння авторитету демократів.

2. Маккартизм (1950-1954)

Розгортання "холодної війни" позначилося і на внутрішньополітичному житті країн Заходу. Обмежувалися демократичні права, гонінню піддавалися ліві сили (комуністи, антивоєнні сили і рухи, громадяни, які симпатизували СРСР). У США ця тенденція проявилась в політиці маккартизму. Маккартизм виник як реакція на революцію в Китаї і втрату китайського ринку, яка була підсилена війною в Кореї.

Виступаючи 9 лютого 1950 р., ексцентричний сенатор Д. Маккарті заявив: "Шість років тому в сфері впливу СРСР було 180 млн. осіб... Тепер вже 800 млн. осіб опинилися під абсолютною владою Радянської Росії – зростання на 400%. Причини, через які ми виявились безсилими, не в тому, що наш єдиний могутній противник послав війська для вторгнення на наші береги, а в зраді тих, до кого наша нація відноситься так добре... На мою думку державний департамент піддався комуністичній інфільтрації". У своєму виступі він навіть назвав чисельність комуністів у держдепартаменті – 205 (правда вже у надрукованій версії його промови містилась цифра 57).

Ця промова стала сигналом для антикомуністичних сил. Всупереч президентському "вето" у вересні 1950 р. було прийнято закон "Про внутрішню безпеку". Почалися гоніння і арешти лідерів Комуністичної партії США (арештовано 140 осіб) і профспілок (арештовано 100 осіб), переслідування ліберально настроєних професорів, "полювання на відьом", шпигуноманія (відбувся цілий ряд арештів (Клаус Фукс, Гаррі Голд, Грінглас, подружжя Розенбергів, які були страчені на електричному стільці) і судових процесів над “радянськими шпигунами” (“Справа Оппенгеймера”). 255 організацій в США були визнані “підривними”.

Про розгул маккартизму свідчить такий цікавий факт. У місті Медісон (штат Вісконсин) 112 репортерам місцевих газет запропонували підписатися під витягом з білля про права (10 поправок до Конституції США), не повідомивши, що це за документ. 111 репортерів відмовились від цього, вважаючи, що їм підсовують комуністичну пропаганду.

3. Президентство Д.Ейзенхауера.

Провали у реформаторській діяльності демократів сприяли росту авторитету Республіканської партії. Популярний національний герой Д.Ейзенхауер (головнокомандуючий військами союзників в Європі під час другої світової війни) став офіційним кандидатом республіканців на посаду президента. Вибори 1952 р. перетворились в особистий тріумф Д.Ейзенхауера (1890-1969).

Соціально-економічний розвиток США у період правління республіканців можна охарактеризувати таким чином: повільні темпи розвитку виробництва і часті кризи (1953-1954, 1957-1958, 1960-1961 рр.), початок впровадження автоматизації в різних сферах виробничого процесу (впровадження автоматичних машин, конвеєрного методу обробки, автоматичних контрольних систем, електронно-обчислювальних систем), помітні зміни структури робочої сили (збільшення кількості робітників невиробничої сфери, скорочення фермерів в суспільстві відносно інших верств населення з 16,6% до 12%), інтенсивний розвиток військово-промислового комплексу. Все це відбулося на тлі стагнації соціально-економічних процесів.

У 50-ті роки проходить трансформація республіканської та демократичної партій: соціально-економічний розвиток країни вбачається ними у розвитку державного регулювання економікою.

Ці два чинники мали значний вплив на його внутрішньополітичний курс. З одного боку, він не розширював соціальні програми, започатковані демократами, з іншого – він не дозволив їх скоротити, як цього вимагала більшість республіканців. Ще формуючи концепцію свого президентства, Ейзенхауер говорив, що країна потребує спокою після великих потрясінь другої світової війни.

На період правління адміністрації Ейзенхауера припадає потепління відносин між СРСР та США, припинення війни у Кореї. У 50-ті роки вдалося запобігти гострих міждержавних криз. Головною метою США було усунення загрози проникнення СРСР у нові регіони світу. З цією метою було розроблено "доктрину Ейзенхауера", згідно з якою США повинні заповнити "вакуум", який з’явився в результаті розпаду колоніальних імперій Великобританії та Франції і утворення незалежних держав, а також протидіяти СРСР не всюди, а там, де складуться сприятливіші умови “Стратегія масованої відплати”. Суть цієї стратегії висловив сам Ейзенхауер: “США не зв`язують себе зобов`язанням протистояння комунізму у будь якій точці земної кулі. На дії СРСР в одному місці США можуть відповісти в іншому, де будуть вважати доцільним. Використовуючи при цьому, якщо буде потрібно, ядерну зброю. Тільки сила може допомогти, слабкість не може допомогти, вона може тільки просити милостиню”.

Підсумки

Після другої світової війни США стали наддержавою очоливши Західний світ у протистоянні з СРСР (комунізмом). На президентство Г.Трумена і Д.Ейзенхауера припадає перший етап “холодної війни”. За президентства Трумена і Ейзенхауера спостерігався швидкий поступальний розвиток країни, хоча і він супроводжувався періодичними економічними кризами, які були зумовлені повоєнним спадом виробництва і структурними перебудовами американської економіки в умовах розгортання НТР. За цей період відбулось зміцнення американської політичної системи, “американського стилю життя”. Продовжувався процес подальшої демократизації американського суспільства. Проте на цьому шляху не вдалося уникнути спроб деяких політичних сил обмежити демократичні права. Маккартизм не став довготривалою тенденцією.

У 1960 р. президентом США було обрано молодого демократа Джона Кеннеді, якому на той час виповнилося 43 роки\Основою діяльності Кеннеді на посаді президента стала концепція "нових рубежів", спрямована на збереження і зміцнення позицій США на міжнародній арені.

Стратегію економічного зростання Кеннеді вбачав у збільшенні капіталовкладень в економіку, оптимальному використанні досягнень НТР, підвищенні кваліфікації та освіти працівників, на всіх рівнях.

Програма уряду передбачала підвищення мінімуму погодинної оплати праці, збільшення строків виплати субсидій з безробіття, допомогу збіднілим фермерам, розширення житлового будівництва. Крім того, передбачалися комплексна програма заходів із перестрою районів хронічної депресії, зокрема субсидії приватним фірмам і муніципалітетам, збільшення допомоги для перестрою міст, програма професійної перепідготовки безробітних.

Американці пам'ятають і часто повторюють слова президента Дж. Кеннеді: "Не питай, що країна може зробити для тебе, питай, що ти можеш зробити для країни". У них міститься глибока філософська думка: будь-яка ініціатива, спрямована на поліпшення добробуту американців, знайде в суспільстві підтримку.

І справді, програма адміністрації демократів досягла серйозних успіхів. Коли Кеннеді взявся за кермо влади, ВНП становив 500 млрд доларів, а 1964 р. він досяг 622,3 млрд, тобто збільшився на 25%. Отже, щорічний приріст дорівнював 5,6%, тоді як демократи під час кампанії 1960 р. обіцяли 5%.

У сфері зовнішньої політики президент Кеннеді намагався збільшити вплив США на перебіг подій у світі й не допустити експансії комунізму. Водночас уряд Кеннеді почав реалістичніше оцінювати свої можливості у світі, ясніше усвідомлювати соціально-економічні фактори. Сам Кеннеді неодноразово підкреслював необхідність провадити більш гнучку й реалістичну зовнішню політику.

Багатообіцяльна кар'єра Джона Кеннеді обірвалася трагічно: 22 листопада 1963 р. під час поїздки до м. Даллас, штат Техас, його було смертельно поранено. За усталеною версією, стріляв убивця-одинак Лі Харві Освальд, якого незабаром було застрелено у поліцейській дільниці. Проте донині багато обставин цього "вбивства XX століття" залишилися нез'ясованими, а правосуддя досі не може (або не хоче під тиском певних кіл) дати відповідь на всі запитання, пов'язані з трагічною смертю 35-го президента США.

Згідно з конституцією США посаду президента країни обійняв віце-президент Ліндон Джонсон.

8 січня 1964 р. у першому посланні про становище країни президент Л. Джонсон урочисто проголосив початок "безкомпромісної війни проти бідності в Америці"- 16 травня того ж року він надіслав до конгресу спеціальне послання "Про війну проти бідності", на основі якого було ухвалено відповідний закон, що став основним напрямом діяльності адміністрації Джонсона.

Ліндо Джонсон

Особливо активно розвинувся молодіжний антивоєнний рух, оскільки молодих американців аж ніяк не вабила перспектива загинути в ім'я стратегічних інтересів Білого дому, які для більшості з них були чужими й незрозумілими.

У січні 1973 р. було підписано Паризьку угоду про припинення війни та відновлення миру у В'єтнамі. Однією з найгостріших внутрішньополітичних проблем США, що сягає корінням у далеке минуле, є расова проблема. Особливо гостро вона стояла перед країною у 50-60-ті рр. Незважаючи на проголошену конституцією рівноправність американських громадян, США залишалися країною расової нерівності й дискримінації.

Наприклад, Верховний суд США 1954 р. скасував роздільне навчання негритянських та білих дітей. Але расисти відмовилися підкоритися цьому рішенню. Коли група негритянських школярів у Літл-Рок (штат Арканзас) намагалася відвідувати школу, в якій навчалися білі діти, расисти вдалися до терору.

На початку 60-х рр. негритянський рух вийшов на новий етап. Він мав характер -масової боротьби за соціальні права, досягнення справді громадянського рівноправ'я і доступу до політичної влади.

"Довге гаряче літо" 1967 р. за масштабом і силою негритянських повстань перевершило всі попередні: 120 міст було охоплено повстаннями. Найбільше сталось у липні 1967 р. в Детройті, столиці автомобільної імперії Форда. Визнаним лідером негритянського руху став Мартін-Лютер Кінг, священик, лауреат Нобелівської премії миру, який провадив велику громадську роботу.

Вбивство Мартіна-Лютера Кінга у 1968 р. поставило країну на межу громадянської війни. За один тігждень — із 4 до 11 квітня 1968 р. — повстання негрів охопили стільки ж міст, що й за весь попередній рік. На придушення расових безладів влада кинула 100 тис. поліцейських, національних гвардійців і солдатів. Усього за час "чорних бунтів" 1964-1969 рр. загинули 250 осіб, було поранено майже 11 тис. американців, переважно чорних.

2. Загострення внутрішньополітичної боротьби у 70-ті рр. "Уотергейтська справа"

На президентських виборах 1968 р. переміг республіканець Р. Ніксон.

З метою оздоровлення економіки новий президент проголосив "нову економічну політику". Президентським декретом у країні було оголошено надзвичайний стан. Намагаючись стимулювати капіталовкладення і споживчий попит, уряд надав компаніям значні податкові пільги, скоротив прибутковий податок, скасував акцизний податок на продаж легкових автомобілів, проте водночас установив державний контроль над цінами і заробітною платнею. У цьому вбачали єдиний шлях стримування інфляції.

Ця політика принесла свої плоди.

На виборах 1972 р. Р. Ніксон здобув переконливу перемогу над демократом Макговерном, діставши 60,7% голосів проти 37,5% у суперника. Одначе проведення виборів і початок другого терміну президентства Ніксона відбувалися на хвилі найбільшої в повоєнній історії політичної кризи — "Уотергейту" (за назвою адміністративно-житлового комплексу, де мали місце ці події).

Феномен "Уотергейтської справи", з одного боку, свідчив про напружену політичну боротьбу між республіканцями і демократами, про численні факти корупції у вищих ешелонах влади. Але водночас перший в історії США імпічмент переконливо довів життєздатність американської демократії та вірність конституції всіх гілок влади і громадян країни, які з розумінням поставилися до розв'язання найбільшої політичної кризи в США.

3. Другий етап науково-технічної революції

У другій половині 70-х рр. розпочалася довгострокова структурно-технологічна перебудова економіки, сутність якої полягала в докорінному технічному переоснащенні виробництва на основі новітніх досягнень НТР. Метою великих програм були пошук нових енергозберігальних технологій, що став особливо важливим після енергетичної кризи; досягнення якісно вищого рівня продуктивності пралі; економія дефіцитних видів сировини; кардинальне поліпшення паливно-енергетичного балансу, впровадження енерго- та матеріалозберігальних засобів виробництва.

Найбільш кваліфіковані наукові кадри готувались у ряді провідних, переважно приватних, вишів США, серед яких Гарвардський, Стенфордський, Прінстонський, Колумбійський, Йєльський, Каліфорнійський університети, Массачусетський технологічний інститут.

16 червня 1969 р. НАСА (космічне агентство США) здійснило запуск космічного корабля "Аполлон-П" з метою висадження першої людини на поверхню Місяця. Коли корабель наблизився до Місяця, посадковий модуль відокремився від орбітального ступеня і здійснив м'яку посадку на поверхню Місяця в районі, що називається Морем Спокою. Двоє астронавтів, Ніл Армстронг і Едвїн Оддрін, провели на Місяці близько 2,5 години. У 1969-1972 рр. відбулося загалом 6 посадок американських "Аполло-нів" на поверхню супутника Землі, загальна вартість яких склала приблизно 25 млрд доларів.

Окрім освоєння космосу, вчені та інженери США досягли значних успіхів у розробленні копіювальних апаратів ("ксерокс" 1959 р.), створення персональних комп'ютерів, які вперше з'явилися на ринку у 1981 р., стільникового телефонного зв'язку та багатьох інших речей, без яких ми вже не можемо обійтися сьогодні.

Науково-технічна революція у США великою мірою визначає рівень розвитку виробництва, сприяє зростанню авторитету країни на міжнародній арені.

1. "Рейганоміка"

4 листопада 1980 р. на президентських виборах переміг Рональд Рейган, представник правого крила республіканської партії.

Економічна політика Р. Рейгана, яка увійшла в історію під назвою "рейганоміка", виходила з програми "відродження Америки". Це стало основною метою проведеного в 1981 р. 30-відсоткового зниження податків, що дало змогу підприємцям скерува--ти вивільнені кошти на розширення виробництва, а іншим верствам населення — збільшити споживання.

Кризові явища в економіці долалися технічним переоснащенням підприємств, збільшенням частки наукомістких галузей промисловості — радіоелектроніки, приладобудування, космонавтики тощо. Одночасно запроваджувалась антиінфляційна політика, скорочувалися витрати на державний апарат". Зокрема, бюджетні скорочення стосувалися всіх міністерств і відомств за винятком Пентагону (міністерства оборони). Це дало змогу створити сприятливі умови для залучення іноземного капіталу в економіку США, що своєю чергою привело до запровадження найновіших досягнень науково-технічного прогресу. Тільки парк електронно-обчислювальних машин у 1987 р. налічував 20 млн, у тому числі 19 млн персональних комп'ютерів.

У 1983 р. всі економічні показники різко зросли, а обсяги виробництва в оброблювань ній промисловості за сім років збільшилися на 43%. Порівняно з 70-мн рр. вдвічі зросли також темпи приросту продуктивності праці.

Загальні підсумки проведення "рейганоміки" в економіці США зводяться до таких позитивних наслідків:

1) запроваджується ресурсозбереження, зменшується споживання нафти, газу та сталі, чавуну тощо, а от суспільне виробництво зростає, середньорічні темпи приросту валового національного продукту становили 3,5%;

2) за менших витрат досягається вища ефективність суспільної праці в цілому (10 корів у фермерському господарстві дають стільки молока, скільки раніше отримували від 100 корів);

3) збільшуються особисті доходи американців на душу населення. Але найголовніший результат — це трансформація індустріального суспільства в постіндустріальне з раціональним вирішенням тих багатьох соціальних проблем, котрі віками були каменем спотикання у людських відносинах.

У листопаді 1992 р. перемогу на виборах здобув політичний діяч "нової хвилі" — лідер демократів Вільям Клінтон. Він дістав 43% голосів. Демократи, після 12-річного перебування в Білому домі республіканців, успадкували владу вже за нових політичних умов. Розпався Радянський Союз, припинив існування східний блок, зазнав краху комунам, і США практично лишилися єдиною наддержавою, безумовним світовим лідером. Перемога Клінтона давала можливість оновлення Америки, як стверджував популярний журнал "Тайм", назвавши його 1992 р. "людиною року". Справді, під час перевиборної кампанії Клінтон проголосив завдання відродження Америки та блискуче продемонстрував переваги деідеологізованої політики в епоху нового світового порядку. Внутрішня політиха адміністрації Клінтона була спрямована на полегшення податкового тягаря середнього класу, надання податкових пільг підприємствам, що створюють нові робочі місця, щорічне підвищення на 20 млрд доларів інвестицій у федеральні програми, здійснення реформи системи охорони здоров'я, яку президент хотів зробити доступною для більшості американців. Одночасно ставилося завдання скоротити вдвічі дефіцит федерального бюджету. Одначе на виборах 1996 р. Клінтон знову дістав переконливу перемогу. За нього віддали голоси 49% виборців. Республіканцям важко було щось протиставити головній тезі виборчої кампанії Клінтона — "американці живуть зараз краще, ніж чотири роки тому". В активі президента за роки його перебування в Білому домі було 10,5 млн нових робочих місць, збільшення мінімальної заробітної платні до 5 доларів 10 центів за годину, зменшення податків і дефіциту бюджету на 60%.

3. Економічне піднесення наприкінці XX — на початку XXI ст.

Наприкінці XX ст. США продовжували розвиватися динамічно, зростав життєвий рівень населення, збільшувалися прибутки підприємств, зміцнювався авторитет країни у світі. Середньорічні темпи економічного розвитку за 90-ті рр. становили 2,2%. Фонд заробітної платні складає близько 60% ВВП. На охорону здоров'я американці витрачають 14% ВВП, на освіту — 7,6, на науку — 2,6%. Частка населення з доходами нижче прожиткового мінімуму (близько 15 тис. доларів на сім'ю з 4 осіб) знизилася до 13,7% (1997 р.).

Триває процес зростання масштабів і ролі сфери послуг, де наприкінці 90-х рр. було зайнято 75% всіх працюючих. Це — наука і наукове обслуговування, освіта, охорона здоров'я, різноманітні професійні послуги, зв'язок, інформаційне обслуговування, фінанси, торгівля.

Що ж сприяло такому потужному економічному розвиткові США у 90-х рр., чому США на зламі тисячоліть опинилися в зеніті своєї економічної могутності? Причина тут не одна.

По-перше, сприяли зовнішньополітичні умови, закінчення "холодної війни", крах великого системного протистояння. Так, асигнування на військові цілі 1996 р. складали 16,9% федерального бюджету і 3,6% ВВП. Нинішній бюджет Пентагону вдвічі менший, ніж за часів Рейгана. Закупівлі озброєння скоротилися вчетверо проти періоду Рейгана.

По-друге, протягом 90-х рр. США інтенсивно долучалися до світового інтеграційного процесу, поставили собі мету до 2005 р. створити зону вільної торгівлі, яка об'єднає 34 країни Американського континенту. Втім, уже з кінця 2000 р. почався спад американської економіки. Він був пов'язаний зі зміною хазяїна Білого дому, тому що Дж. Буш-молодший, лідер республіканської партії, який переміг віце-президента адміністрації Клінтона Ела Гора, сповідує дещо інші принципи економічної стратегії.

4. Зростання ролі США у міжнародних відносинах після розпаду СРСР і комуністичного блоку

Одне а головних завдань американської адміністрації в 90-х рр. полягало в тому, щоби пристосувати основні міжнародні організації — НАТО, ООН, МВФ, Всесвітній банк —до нової ситуації, що виникла внаслідок загибелі комунізму та закінчення "холодної війни". Демократи продовжили зусилля, спрямовані на трансформування НАТО у політичну організацію, в якій Європа та Америка залишались би тісно пов'язані одна з одною, а США, як і досі, відводилася головна роль у європейських справах, навіть після створення в Європі політичного і валютного союзів.

Велике значення в цьому аспекті американська дипломатія надавала розширенню НАТО на Схід і прийняттю до цієї організації нових членів.

У липні 1997 р. у Мадриді відбувся саміт лідерів НАТО, де було винесено рішення про вступ до цієї організації Угорщини, Польщі, Чехії. З Україною було підписано Хартію особливого партнерства.

Важливе місце в американській зовнішній політиці посідає, безумовно, Росія.

У березні 1997 р. президент Клінтон зустрівся з президентом Росії Б. Єльциним у столиці Фінляндії. Результатом цієї зустрічі було рішення про розроблення документа, що визначає співробітництво Росії та НАТО "як важливого елементу нової всеохопної системи європейської безпеки". Такий документ було підписано у травні 1997 р.

Проте воєнне вирішення косовської проблеми у березні-травні 1999 р., одним з ініціаторів якого був В. Клінтон, погіршило відносини США та Росії. Ситуація покращилася лише взимку 1999—2000 рр. після відставки Б. Єльцина і приходу до влади в Росії В. Путіна. Однак із приходом до влади нового президента США Дж. Буша-молодшого виникли нові проблеми в американо-російських відносинах, пов'язані з планами США розгорнути нову систему протиракетної оборони.

Але терористичні акти 11 вересня 2001 р. Кардинально змінили співвідношення сил на світовій арені. США і Росія знайшли порозуміння в багатьох питаннях і стали партнерами по антитерористичній коаліції, створеній американцями. США підтримали й їхні союзники по НАТО, особливо британці, які разом з американцями взяли участь у воєнних діях проти талібів в Афганістані. Мусульманські екстремісти з руху талібан підтримували Усаму Бен Ладена, ніби терориста, за американськими даними організатора терактів 11 вересня.

Адміністрація Клінтона перебрала роль основного посередника в урегулюванні арабсько-ізраїльського конфлікту, внаслідок чого стало можливим підписання у вересні 1993 р, у Вашингтоні угоди про утворення палестинської автономії в рамках Ізраїлю. При цьому Клінтон завжди підкреслював особливе стратегічне партнерство з Ізраїлем. На жаль, під кінець перебування В. Клінтона у Білому домі конфлікт між Ізраїлем і палестинцими розгорівся з новою силою у вересні — жовтні 2000 р. і триває досі.

1. План Маршалла

Друга світова війна дезорганізувала економічне життя світу, зруйнувала економічний потенціал, призвела до небаченої мілітаризації, розриву економічних зв`язків, порушила світову торгівлю, розладу фінансів, значному зростанню борги тощо. Всі ці проблеми потребували негайного розвитку. Потрібні були значні матеріальні, фінансові засоби, наполеглива праця, щоб ліквідувати наслідки війни. Єдиною країною світу, яка примножила свій економічний потенціал у світі були США. Тому вони і взяли на себе місію стати локомотивом по відновленню світовою економіки, але, звичайно, за своїм зразком. 5 червня 1947 р. державний секретар США Маршалл, при виступі в Гарвардському університеті, дав основні положення плану економічної допомоги країнам, що економічно зазнали втрат. План мав вирішити такі завдання: допомогти економіці США позбутись перенасиченості ринку товарів і капіталів, і в той же час забезпечити відновлення слабкої економіки Європи. До участі в плані були запрошені СРСР і країни Східної Європи. Країни, які приймають допомогу, повинні були надати відомості про стан своєї економіки, про втрати в роки війни, валютні резерви та плани використання допомоги. 2/3 допомоги вони мали витратити на закупівлю американських товарів.

Всього американську допомогу прийняли 18 країн. Протягом 1948-1951 рр. вони отримали 12,5 млрд. доларів. Ці країни ні грама не втратили своєї незалежності і самостійності, а, навпаки, відновили свій економічний потенціал і навіть стали конкурентами США на світовому ринку.

Таким чином, План Маршалла з одного боку сприяв подоланню труднощів американської економіки, відбудові Європи, з іншого – призвів до розколу Європи на союзників і противників СРСР та США, став однією з причин “холодної війни”.

2. Економічний розвиток країн Заходу у другій половині ХХ ст.

У роки Другої Світової війни економіка США не постраждала, а господарство країн Західної Європи і Японії було серйозно зруйновано.

Безсумнівним поштовхом до зростання стала реалізація плану Маршалла. Важливою умовою економічного зростання було розширення ринку.

Роки економічного зростання пополи на період видобутку дешевої нафти, в районі Перської затоки. Низька собівартість, висока якість і великі розміри видобутку призвели до витіснення нафтою вугілля, що значно скоротило витрати у виробництві.

Почалась технічна революція, головною рушійною силою і символом став комп’ютер. У 1973 р. американець Стівен Джобс створив перший персональний комп’ютер, а в 1977 р. почалось їх серійне виробництво. Лідерство захопили фірми "Епл Макінтош" та "Майкрософт". У впертій конкурентній боротьбі перемогу здобула остання, а її власник Б.Гейтс став одним з найбагатших людей світу.

Комп’ютеризація потягла за собою ланцюгову реакцію. Вона відкрила дорогу застосуванню нових технологій у виробництві: роботів, гнучких технологічних ліній, систем автоматичного проектування і т.д. Одночасно масово розпочалось виробництво нових матеріалів. Розвивались біотехнологія, генна інженерія тощо.

Після другої світової війни світове господарство складалося з:

- економічно розвинених країн;

- держав соціалістичного табору;

- країн, що розвиваються, утворених після розпаду колоніальної системи.

Основними чинниками розвитку світового господарства були:

- розвиток науково-технічного прогресу;

- поглиблення всесвітнього поділу праці;

- інтернаціоналізація виробництва;

- сформувалась світова інфраструктура – комплекс галузей, які обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій);

- розширилися і набули нового змісту всі форми міжнародних економічних відносин.

Економічно розвинені країни. До них належали США, Японія, країни Західної Європи, які склали три фінансово-промислові панівні центри. В ІІ половині ХХ ст. в них був здійснений поворот в інвестиційній сфері на користь масового споживання і соціальної інфраструктури.

Характерні особливості економічного розвитку:

- зростання у виробництві ролі НТП;

- запровадження механізації і автоматизації виробництва, нових технологій;

- звільнення значних людських ресурсів з матеріальної сфери виробництва і використання їх у сфері послуг;

- підвищення життєвого рівня населення;

- в промисловості вичерпування національних родовищ руд і вугілля, конкуренція імпортної нафти, підвищення ефективності використання палива зумовили скорочення у ВВП частки добувних галузей. Випереджаючими темпами розвивалося виробництво електроенергії, газопостачання, хімічна промисловість. Друге місце в розвитку посідала електротехнічна галузь, провідна роль належала машинобудуванню. Виникли нові галузі: аерокосмічна, радіоелектронна.

В сільському господарстві відбувався перехід до машинного виробництва, стандартизованої продукції, землеробства, широке впровадження досягнень НТП. С/г перетворилося на індустріальну галузь, кількість працюючих тут зменшилася.

Швидкі темпи економічного зростання доповнюються початком органічної інтеграції в єдиний західноєвропейський простір. В 1951 році в Парижі було створено європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС). До нього ввійшли ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Ця організація об”єднала кам”яно - вугільну, залізорудну, металургійну галузі і контролювала 60% виплавлення сталі, 50% видобутку кам”яного вугілля в Західній Європі.

В1957 році було підписано в Римі договір про створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС), його підписали ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Мета – створити спільний ринок, забезпечити рівномірний розвиток, стабільність і добробут населення Західної Європи. Для чого передбачалося

- ліквідувати митні бар’єри і обмеження для ввозу і вивозу товарів, капіталів;

- сприяти пересуванню людей;

- проведення єдиної торговельної політики стосовно третіх країн, усунення перепон для руху капіталів європейського інвестиційного банку.

- Євроатом, створений в 1957 році мав координувати розвиток атомної енергетики.

В 1958році були утворені вищий виконавчий, законодавчий та консультативний органи ЄЕС, відповідно: Комісія, Рада Міністрів, Євро - парламент. Бюджет співтовариства формувався з внесків його членів. Створення ЄЕС свідчило:

- про подолання антагоністичного протистояння у Європі

- з 1.07.1968 року було запровадженно єдиний тариф на ввезення товарів з третіх країн

- успішно проводилася с/г політика

- з 1.01.1993 року функціонує єдиний внутрішній ринок співтовариства, відмінені обмеження щодо руху товарів, послуг, капіталів та людей

- у листопаді 1993 року вступив в силу Маастрихтський договір, згідно з яким до кінця десятиріччя Європейське Співтовариство мало перетворитись у валютний, економічний і політичний Європейський Союз з єдиними зовнішньою політикою, громадянством та валютою. 1 січня 1999 року на єдину валюту – євро перейшли 11 держав ЄС. Євро буде засобом безготівкового розрахунку поряд з національними валютами. Ціни в країнах вже зараз подвійні. З 2002 року з’явилися і готівкові євро. На сучасному етапі до ЄС входить 15 країн. У 1973 році до нього вступили Великобританія, Ірландія, Данія. У 1981 році – Греція, у 1986 році – Іспанія, Португалія, У 1995 році – Австрія, Швеція, Фінляндія. Кандидатами до вступу до ЄС є країни колишнього соціалістичного табору – Польща, Чехія, Угорщина та Естонія. Схиляються до поступового вступу до ЄС частини колишнього СРСР, в тому числі і Україна.

Отже, для господарського розвитку провідних країн світу друга половина ХХ століття стала періодом:

- поступової стабілізації основних галузей промисловості

- зростання виробництва товарів споживання

- підвищення життєвого рівня населення

- застосування досягнень науки, інформації та комп’ютеризації надало економічному розвитку технотронного характеру

- людська діяльність набуває духовного виміру

- фізична праця поступається місцем розумовій

індустріальна епоха трансформується в постіндустріальну.

3. Соціальний розвиток країн Заходу у другій половині ХХ ст.

Значні економічні зміни на Заході не могли не викликати соціальних зрушень. Серед них у першу чергу слід виділити зниження темпів приросту населення. Це відбувалось за рахунок скорочення народжуваності, що було пов’язано насамперед із завершенням демографічної революції – кардинальними змінами в уявленні людей про те, скільки дітей повинно бути в сім’ї.

Витрати сім’ї на виховання дітей зросли, а батьки опинились перед вибором: або дітей буде багато, але тоді вони не в змозі дати їм необхідну освіту, або дітей буде менше, але вони будуть більш підготовлені до життя. Тому вибір все частіше стали робити вибір на користь меншої кількості дітей.

Тут слід ще врахувати, що під час війни загинула значна кількість чоловічого населення, що призвело до зміни пропорції між чоловічим і жіночим населенням на користь останніх значна частина жінок залишилась незаміжніми.

Серйозні зміни відбулися у структурі та чисельності сільського населення. Воно зменшилось вдвічі. При цьому сільські жителі зовсім не схожі на традиційне селянство. Сучасне фермерське господарство потребує висококваліфікованої праці і повністю орієнтоване на ринок.

Великий бізнес також зазнав змін. Економічне піднесення 60-х років, НТР створили умови для швидкого збагачення багатьох підприємців. Наприклад Біл Гейц – найбагатша людина у світі – власника компанії Майкрософт, що створює програмне забезпечення для комп`ютерів.

Водночас сучасне західне суспільство породжує і свої специфічні соціальні проблеми. Прискорений темп життя і роботи примушує людину знаходитись у постійному стресі. Не всі витримують ці напруги. Алкоголізм, наркоманія – це спроби уникнути реального життя.

Злочинність підштовхується бажанням досягти швидкого матеріального збагачення незаконним шляхом. Важкі соціально-психологічні наслідки має хронічне безробіття, навіть якщо безробітний отримує допомогу. Людина втрачає самоповагу. Соціальна апатія переходить в агресивність і відповідно в насильство.

4. Політичний розвиток країн Заходу у другій половині ХХ ст.

Розвиток політичної історії країн Заходу в післявоєнний період – це насамперед розвиток ліберальної демократії. Він йшов двома напрямками.

У 70-х роках у Західній Європі було ліквідовано останні фашистські і авторитарні режими. У 1974 р. в результаті революції був відкритий шлях до демократії в Португалії. У тому ж році було повалено військовий режим у Греції. У 1975 р. після смерті Франко на шлях демократії стала Іспанія.

Демократія сама по собі ще не є повною гарантією свободи. Часто буває, коли народні обранці більшістю голосів приймають рішення, які порушують права громадян. Тому важливо, щоб поряд з розвитком демократії йшов процес зміцнення й розширення прав і свобод громадян. Після Другої світової війни їх перелік збільшився. У 1948 р. ООН була прийнята Загальна декларація прав людини, в якій зібрано в єдине ціле громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні права, які склали 30 статей. Згодом було прийнято Декларацію прав дітей.

У результаті розширення функцій держави зросла бюрократизація суспільства, що призводить до таких зловживань, як хабарництво, зволікання, здирництво і т.д.

Незважаючи на ці негативні явища, ідея демократизації укорінилась в громадській свідомості. Цьому сприяло те, що становлення демократії збіглось з економічним піднесенням 50-60-х років. У свідомості простих громадян демократія асоціювалась з добробутом. Укоріненню демократії сприяли зміни в політичній культурі. Зростання добробуту, освіченості зумовили до розмивання соціальних гарантій у суспільстві і, відповідно, до встановлення політичної поміркованості, діалогів, компромісів.

Післявоєнний період – це час розквіту політичних партій. Система представницької демократії неможлива без такого політичного інституту як політична партія, яка стає ніби посередником між населенням і владою. В умовах демократії головне завдання політичних партій – забезпечити собі масову підтримку і здобути владу. У боротьбі за голоси виборців політичні партії прагнуть врахувати загальнонаціональні потреби, а не вузько специфічні певного соціального прошарку, як це було наприкінці ХIХ – на початку ХХ ст.

Зростання впливу політичних партій має низку негативних наслідків. Багато важливих питань вирішуються кулуарно у партійних канцеляріях, фракціях. Тривале знаходження при владі, як правило, призводить до зрощування партій і державних структур, що породжує корупцію

Своєрідною реакцією на засилля партій стала поява у 70-х роках масових демократичних рухів, екологічних (зелених), пацифістських, феміністичних, антиглобалістських і т.д.

4. Політичний розвиток країн Заходу у другій половині ХХ ст.

Великобританія

Хоча воєнні дії на території країни не велися, матеріальні збитки склали 25 млрд ф. ст., не враховуючи збитків від бомбардувань, потоплені судна тощо. Різко скоротився експорт англійських товарів, прибутки від капіталовкладень за кордоном також упали, зріс експорт сировини і продовольства, виник хронічний дефіцит платіжного балансу. Несподіваного удару економічному становищу Великої Британії завдали СІЛА, які оголосили 1945 р. про припинення поставок за ленд-лізом. Тепер імпорт зі США потрібно було сплачувати в повному обсязі, що перевищувало 1,2 млрд ф. ст. на рік.

Наприкінці війни й у перші повоєнні роки відбулося посилення впливу лівих сил. На виборах 5 липня 1945 р. консерватори зазнали повної поразки. Лідер Лейбористської партії Клемент Еттлі став главою уряду й одразу ж вирушив на Потсдамську конференцію як прем'єр-міністр Великої Британії. Лейбористський уряд К. Еттлі (1945-1951 рр.) почав здійснювати політику "демократичного соціалізму". Було проведено націоналізацію Англійського банку, вугільної й газової' промисловості, частини сталеливарних заводів, електростанцій, внутрішнього транспорту, цивільної авіації, телеграфного і радіозв'язку. У цих галузях було зайнято 20% робітників країни. Лейбористи, проводячи націоналізацію, прагнули посилити роль держави у відновленні і реконструкції насамперед важкої промисловості. При цьому враховувались права колишніх власників. Компенсація за націоналізовану власність перевищувала її дійсну вартість і становила 2,5 млрд ф. ст- Було проведено й інші заходи для посилення державного регулювання економіки: відбувалося фінансування наукових досліджень, створювались економічні програми, здійснювалося регулювання зайнятості, збільшувалися військові замовлення корпораціям і інше. Суттєвою допомогою для відродження економіки стала участь Великої Британії в "плані Маршалла". Країна одержала від США 2,8 млрд дол. у вигляді позик і поставок продукції.

Процес націоналізації і створення державної власності був у першу чергу зумовлений тим, що держава брала на себе проблеми розв`язання загальнонаціональних завдань: акумуляція фінансових ресурсів для здійснення проголошених широких соціальних реформ, створення надійних інфраструктури, транспортних систем, єдиної електромережі, підтримання нерентабельних але стратегічно необхідних для економіки держави галузей (вугледобувна, суднобудівна тощо). Компенсація мала забезпечити колишнім власникам можливість вкладати свій капітал в інші більш прибуткові галузі економіки.

Лейбористський кабінет став більше уваги приділяти питанням програмування економіки, регулювання зайнятості, експорту-імпорту та ін. За планом Маршалла Англія отримала близько 2,5 млрд. доларів, що сприяло структурній переорієнтації британської економіки, водночас посилило її залежність від США.

Лейбористи здійснювали також програму соціальних реформ: скасування антипрофспілкових законів, розширення безкоштовної системи охорони здоров’я та розширення житлового будівництва. Лейбористи домоглись подальшого обмеження повноважень палати лордів британського парламенту.

У галузі зовнішньої політики лейбористи залишались на позиції союзу з США і повністю поділяли небезпеку відносно радянської загрози. У 1949 р. Англія стала членом НАТО. Найскладнішою проблемою для післявоєнної Великобританії була доля колоніальної імперії. Надання незалежності Індії було неминучим, і з цим довелося змиритися. Незалежність було надано Палестині та Йорданії, але на більше йти вона не бажала. У колоніях став розгортатися національно-визвольний рух, який став набирати збройного характеру (Малайя, Кенія тощо).

Реформи лейбористів призвели до непомірного зростання державних витрат і різкого збільшення дефіциту державного бюджету, падінню рівня життя.

2.Розпад Британської колоніальної імперії. Прем`єрство У.Черчилля.

Фінансові труднощі сприяли перемозі у 1951 р. консерваторів на чолі з У.Черчиллем. Головне завдання свого правління він сформував у фразі: “Я не хочу бути присутнім на похоронах Британської імперії”.

Основні заходи уряду У.Черчилля були:

1. Збереження статусу великої держави. Створення власної ядерної зброї.

2. Збереження якомога більшої частини Британської імперії. Стримування розпаду імперії.

3. Тісний союз з США. Координація зовнішньої політики.

4. Зміцнення фінансової системи, повернення довіри до фунта стерлінга.

5. Здійснення часткової денаціоналізації, скорочення соціальних програм.

У 50-ті роки Англія, як і інші західні держави, вступила в смугу економічного піднесення. Але темпи розвитку були надто низькими. Це пояснювалось такими обставинами: в попередні роки її економіка розвивалась в умовах відсутності конкуренції на великому ринку імперії; колонії забезпечували її дешевою сировиною і продовольством, отже Англія не мала достатніх стимулів для розвитку.

Головний етап деколонізації Британської імперії розпочався наприкінці 50-х років. 1957 р. перша держава Чорної Африки здобула незалежність, це була британська колонія Гана. 1960 р. прем'єр-міністр Великої Британії Гаролад Макміллан вимовив свою сакраментальну фразу про "вітри перемін", що віють над Африканським континентом. Цього року британська колонія Нігерія здобула незалежність. За нею були Уганда (1962 р.), Кенія (1963 р.), Танзанія, Замбія, Малаві (1964 р.), Ботсвана (1966 р.), Лесото (1966 р.), Свазіленд (1968 р.) та ін.

В Азії незалежність здобули Малайзія (1963 р.), пізніше Бруней (1983 р.). На Ближньому Сході суверенітет одержала Трансіорданія (нині Йорданія). Велика Британія змушена була відмовитися від управління Палестиною. Більшість колишніх британських колоній входить до Британської співдружності націй, яка була створена на основі Вестмін-стерського статуту 1931 р. і сучасних форм набрала після Другої світової війни. Членами співдружності є 49 держав. Різного часу із нього вийшли Бірма (1948 р.), Ірландія. (1949 р). Судан (1956р.), ПАР (1961 р.), Пакистан (1972 р.).

3. Англія у 60-70-ті роки.

Деколонізація виявила всі слабкі сторони Англії. Зусилля по збереженню імперії сприяли консервації відсталості. Після поразки в 1956 р. агресії Англії, Франції та Ізраїлю проти Єгипту (операція «Мушкетер»), Великобританія взагалі відмовилась від спроб зберегти імперію. Останньою спробою зберегти вплив в колишніх колоніях стало зміцнення Британської Співдружності націй. В Європі консерватори намагались зміцнити позиції Англії, створивши Європейську асоціацію вільної торгівлі, що було своєрідною противагою ЄЕС. Всі ці поразки, як у внутрішній, так і в зовнішній політиці, призвели до "англійської хвороби": Англія з кожним роком втрачала свої позиції великої держави.

Повернення до влади лейбористів не вилікувало Англію. У 1964 р. прем’єр-міністром став Г.Вільсон. Спроба посилити сепаратистські тенденції (втручання держави в економічне життя) не сприяла економічному піднесенню Англії. Було продовжено націоналізацію, встановлено контроль за квартплатою, цінами, підвищено пенсії і соціальні виплати, створено національне управління по цінах і прибутках. Однак ці заходи мали зворотний результат. Економіка опинилась у глибокій кризі, посиленій енергетичною кризою початку 70-х років. Країну охопило масове безробіття. Матеріальне становище англійців погіршилось.

Перші спроби Англії вступити в ЄЕС не мали успіху. Президент Франції Шарль де Голль двічі накладав вето на прийняття Великобританії в ЄЕС, аргументуючи це занадто тісними відносинами Англії з США. І лише в 1973 р. принижена Англія була "допущена" в Європу. Економічна криза 70-х років не дала змоги проявитись позитивним рисам цього кроку. Економічні труднощі поглибились, зросли безробіття, інфляція.

Наприкінці 60-х років загострилась ірландська проблема. Після надання Ірландії незалежності в складі Великобританії залишилось шість графств Північної Ірландії, заселених переважно протестантським населенням. Католицька меншість Ольстера почала в 1968 р. боротьбу за громадянські права. У 1969 р. в Ольстер було введено англійські війська для наведення порядку. У відповідь на території Північної Ірландії таємна організація Ірландська республіканська армія (ІРА) розв’язала терор проти англійських солдат. Жертвами взаємної жорстокості все частіше ставало цивільне населення. Хвиля насилля перекинулась і на інші райони Великобританії.

Лейбористські уряди Вільсона та Каллагена не змогли ефективно розв’язати назрілих проблем. Ситуація змінилась після перемоги на виборах консерваторів. 4 червня 1979 р. був сформований уряд на чолі з Маргарет Тетчер. Новий уряд енергійно вдався до заходів, які, на думку М. Тетчер, повинні були дати оздоровлення англійській економіці та фінансам. Політика уряду отримала назву тетчеризм.

Життєвий шлях М. Тетчер — це досить звичний для більшості представників теперішньої політичної еліти Британії шлях людини, яка пробилася "нагору" не завдяки зв'язкам або належності до "обраного" стану, а винятково або майже винятково завдяки власним зусиллям.

Маргарет Хільда Тетчер (дівоче прізвище Робертс) народилася 13 жовтня 1925 р. у містечку Грантем у Північній Англії. її батько був власником бакалійної лавки. Жили вони небагато, і діти допомагали батькам у лавці. Маргарет з молоком матері усмоктала дух вікторианської Англії, що зберігся в провінційних містах, глибоку повагу до власності, ощадливості, тривкого сімейного вогнища, релігійності й інших цінностей традиційної англійської моралі.1943 р. Маргарет вступає на хімічний факультет Оксфордського університету й активно включається в роботу студентської консервативної асоціації, згодом ставши її президентом. З того часу політика являє головний інтерес у її житті, а професія хіміка задовольняє все менше.

Відпрацювавши біля чотирьох років без особливих успіхів на цьому поприщі, вона виходить 1951 р. заміж за заможного бізнесмена Деніса Тетчера. Це заміжжя, звільнивши від піклувань про хліб насущний, дозволяє їй швидко закінчити другий, юридичний факультет того ж університету з явним прицілом на політичну кар'єру. Цьому навіть не перешкоджало народження в 1953 р. близнюків — дочки й сина. Після п'яти років адвокатури, затвердивши за собою репутацію активного і цілеспрямованого консерватора, вона 1959 р. обирається до парламенту. Молоду, активну й енергійну жінку швидко помічають, вона недовго затримується на задніх лавках палати громад. З 1967 р. вона входить до числа провідних "тіньових міністрів". З 1970 р. М. Тетчер виявила себе переконаною прихильницею консервативних поглядів, людиною з твердим і непохитним характером, за який англійці прозвали її "залізною леді". Вона прийшла до влади, маючи чітку програму дій, і стала наполегливо провадити її в життя. М. Тетчер мала великий авторитет у Великій Британії й у світі. Рональд Рейган називав її "великою жінкою — державним діячем світу". Під керівництвом Тетчер Консервативна партія здобула перемоги на виборах 1983 і 1987 рр., а "залізна леді" очолювала уряд одинадцять із половиною років підряд. Деякі біографи називають її правління "ерою Тетчер".

Тетчер рішуче виступила проти так званого "егоїзму" профспілок – страйків, що призводили до неконтрольованого підвищення заробітної плати і до зростання темпів інфляції. Від березня 1984 р. по березень 1985 р. тривав страйк шахтарів, що закінчився поразкою. У 80-ті роки в країні значно послабився профспілковий рух, чисельність британського конгресу тред-юніонів скоротилась у півтора рази. Водночас впав авторитет лейбористської партії.

15 листопада 1985 р. була укладена англо-ірландська угода про Ольстер, згідно з якою Ірландія отримувала право брати участь в управлінні Північчю. Однак проблема тероризму залишилась, оскільки прихильники ІРА продовжували свою діяльність. У 1994 р. ІРА оголосила про перемир’я, але на початку 1996 р. знову пролунали вибухи.

У зовнішній політиці консерватори займали однозначну позицію атлантичної солідарності. З початку загострення міжнародної напруги в 1979 р. Великобританія приєдналась до жорстких антирадянських заходів. Тетчер твердо і рішуче відстоювала інтереси Великобританії в ЄЕС. У зовнішній політиці М.Тетчер завоювала широку популярність у країні після успішного завершення конфлікту з Аргентиною навколо Фолклендських островів (1982 р.). Аргентинські війська, які окупували острови, були примушені англійськими військами капітулювати. Втрати Англії в цій війні: загинуло 250 чол., 6 військових кораблів, 10 літаків. Аргентина втратила 500 чол., кілька кораблів понад 70 літаків. Ця перемога продемонструвала відродження духу Англії і сприяла перемозі Тетчер на позачергових виборах.

Під час військового конфлікту між Великою Британією та

Аргентиною за Фолклендські (Мальвінські) острови. 1982 рік

У керівництві консерваторів загострились суперечності, особливо після того, як колишній міністр кабінету М.Тетчер М.Хазелтайн виступив з критикою політики "залізної леді". В листопаді 1990 р. Тетчер пішла у відставку. Новим прем’єр-міністром став Джон Мейджер, який прагнув зберегти досягнення тетчеризму. Тривале знаходження при владі консерваторів (18 років), які вже нічого не могли запропонувати нового, набридло англійцям. Їхні здобутки – зменшення податків, приватизація тощо, вже ставились їм у провину. На цій хвилі зневіри в консерваторів на виборах 1 травня 1997 р. лейбористи здобули переконливу перемогу, отримавши абсолютну більшість місць в обох палатах парламенту. Новим прем’єр-міністром став Тоні Блер, наймолодший в історії Англії ХХ ст. політик.

5. Лейбористи при владі. Прем`єрство Т.Блера

Т.Блер відразу взявся за реформи, які можна назвати радикальними. Реформування зачепило конституційний устрій Великобританії. Сформовано регіональні парламенти в Шотландії та Уельсі. Важливим кроком стало поступове реформування палати лордів з метою перетворення її в орган, до якого обирають, а не який призначають. Уряд лейбористів не обмежився конституційними реформами. Ним започатковано реформи в системі освіти, охороні здоров’я. На теперішній час система охорони здоров`я і освіти вважаються одними з кращих у світі, випередивши французьку та німецьку.

Важливим здобутком Т.Блера стало підписання Угоди про політичне врегулювання ольстерської проблеми.

Важливим досягненням лейбористів на теперішній день є подолання проблеми безробіття. На теперішній час безробітних серед молоді не перевищує декількох тисяч чоловік, в той час як за період правління консерваторів – сягало 3 млн чол. Також уряду Блера вдалось приборкати інфляцію і значно збільшити соціальні витрати. На теперішній час економіка Англії займає четверте місце у світі.

У свій актив лейбористи можуть записати і те, що вперше за повоєнні роки значно зменшилися показники злочинності.

Лондон – фінансова столиця світу

Франція

Друга світова війна і окупація країни завдали великої шкоди французькій економіці. Хоча людські втрати і масштаби руйнувань були меншими, ніж у роки Першої світової війни, більшість підприємств не працювало (більше 60%), існувала карткова система, не вистачало сировинних, продовольчих ресурсів. Масовим було безробіття. Процвітали «чорний ринок» і спекуляція, дорожнеча (ціни зросли у 6 разів). Промислове виробництво у країні скоротилось втричі, а сільськогосподарське – вдвічі. Нараховувалось близько 600 тис. безробітних. У колоніях розгорнулась могутня національно-визвольна боротьба: була проголошена незалежність Демократичної Республіки В`єтнам; у Лаосі, Камбоджі розгорілась партизанська боротьба; Сирії, Лівані відбувались сутички місцевого населення з французькими військами.

Після війни спочатку у Франції був узятий курс на пропорційний розвиток всього комплексу галузей. Цей курс перечив принципу інтеграції, оскільки передбачав самозабезпечення Франції всіма видами продукції замість участі в міжнародному розподілі праці. Цей курс були економічно недоцільний, тому що передбачав подальший розвиток тих традиційних галузей, продукція яких не мала попиту на світовому ринку. А ці галузі складали до 40% французької промисловості.

Політична атмосфера характеризувалася величезним впливом сил руху Опору, бурхливим зростанням демократичних і антифашистських сил. Провідну роль почали відігравати комуністична (ФКП) і соціалістична (СФІО) партії, Народно-республіканський рух (МРП). На перших післявоєнних виборах у жовтні 1945 р. в Установчі збори ФКП набрала найбільшу кількість голосів і п’ять її представників увійшли в уряд, який очолив Шарль де Голль. Всі три політичні партії виступали за створення у Франції парламентської республіки. Де Голль, не будучи прихильником жодної з партій, виступив за створення президентської республіки. Ці та інші протиріччя змусили де Голля піти у відставку.

1. Четверта республіка

У 1946 р. було прийнято конституцію Четвертої республіки. Франція проголошувалась «неподільною, світською, демократичною і соціальною республікою». У країні вводилось загальне виборче право, рівноправність чоловіків і жінок. До звичайних політичних прав були додані права на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, освіту. Також проголошувались права трудівників на участь у керівництві підприємства, право на профспілкову і політичну діяльність, право на страйк.

У конституції передбачалась можливість націоналізації, усуспільнення власності, якщо вона набувала “рис національної суспільної служби або фактичної монополії».

Урівнювались у

Понравилась статья? Добавь ее в закладку (CTRL+D) и не забудь поделиться с друзьями: