XVIII. Моро знайдено

‑Помітивши, що Монтгомері вже третій раз наливає собі коньяк, я вирішив утрутитись. Він і так уже був напідпитку. Я еказав йому, що з Моро, певне, щось не гаразд, а то б він уже повернувся, отже, ми мусимо вияснити, що саме з ним сталося. Монтгомері почав заперечувати, але кінець кінцем згрдився з моєю думкою. Ми трохи поїлн і втрьох подалися на розшуки.

Може, це пояснюється моїм тодішнім напруженням, але я й досі виразно пам’ятаю, як ми блукали в спекотній тиші тропічного надвечір’я. Попереду, горблячись, йшов ‑Млінг, його дивовижна чорна голова жваво крутилася, коли він зиркав то в один бік, то в другий. Він не мав зброї,– свою сокиру він загубив під час сутички із свино‑людьми. Тоді за зброю правили йому власні зуби. Позад нього, засунувши руки в кишені, похнюплено плентався Монтгомері. Вів сп’янів і злостився на мене, що я відірвав його від чарки. Моя ліва рука була на шлейці,– щастя, що саме ліва! – у правій тримав я револьвер.

Ми йшли вузькою стежкою поміж дикої рослинності острова, простуючи на північний захід. Аж ось Мліиг прикипів до землі й прислухався. Монтгомері мало не налетів на нього й також зупинився. Напружуючи слух, ми почули за деревами якийсь галас і тупотіння, що швидко наближалися до нас.

– Він помер,– промовив чийсь тремтливий голос.

– Він не помер, він не помер,– бурмотів інший.

– Ми бачили, ми бачили,– заторохкотіло кілька голосів.

– Егей! – зненацька вигукнув Монтгомері.– Гей, ви!

– Нема на вас диявола! – гукнув я, стискуючи револьвер.

Спочатку запала тиша, а потім у густому плетиві гілля почувся тріск, і раптом показалося з півдюжини облич – облич з якимось новим, незвичним виразом. З Млінгової горлянки вирвалось гарчання. Я побачив мавпо‑люди‑ну,– я вже впізнав її по голосу,– і двох закутаних у

біле створінь, які в день мого прибуття були в човні Монтгомері. Біля них стояли дві плямисті тваринки і та страхітливо згорблена потвора, яка оповіщала Закон, із сірими патлами, що спадали їй на щоки, з насупленими сірими бровами й сірою щетиною, наїжаченою посеред приплюснутого лоба. Ця волохата потвора з цікавістю поглядала на нас із зеленої гущавини своїми червоними ечима.

Всі мовчали. Тоді Монтгомері, затинаючись, спитав:

– Хто с‑сказав, що він помер?..

Мавпо‑людина винувато зиркнула на сіру потвору.

– Він помер,– озвалася та.– Вони бачили.

Ватаги цієї нічого було боятися. Тварино‑люди були приголомшені страхом і незбагненністю подій.

– Де він? – спитав Монтгомері.

– Там,– кивнуло головою сіре^ртворіння.

– Чи існує й зараз Закон,– запитала мавпо‑людина.– Чи повинні ми й тепер виконувати Його веління? Чи правда, що Він помер?

– Чи існує зараз Закон? – повторила істота в білому.– 6 тепер Закон, ти, Другий, котрий з батогом?

– Він помер,– знову озвалася сіра потвора.

Всі стояли, пильнуючи за нами.

– Прендіку,– звернувся Монтгомері, тупо зиркнувши на мене.– Мабуть, це він помер.

Під час цієї розмови я стояв позад Монтгомері. Я почав усвідомлювати ситуацію. Тоді раптом я виступив наперед і промовив твердим голосом:

– Діти Закону, Він не вмер.

Млінг звів на мене свій проникливий погляд.

– Він змінив лише свій образ, Він змінив своє тіло,– провадив я.– Якийсь час ви не зможете Його бачити. Він... там,– я показав на небо,– і звідтіль стежить за вами. Ви не зможете Його бачити. Але Він може бачити вас. Бійтеся Закону!

Я рішуче дивився на них. їх пройняв трепет.

– Він великий, Він Милостивий,– промовила мавпо‑

‑ людина, злякано дивлячись догори крізь густе верховіття.

– А те створіння? – запитав я.

– Створіння, що було в крові, що бігло з криком і стогоном, воно також померло,– сказала сіра потвора, не спускаючи з мене очей.

– Ото й гаразд,– буркнув Монтгомері.

– Той, Другий, котрий з батогом...– почала вона.

– Ну? – гостро глянув я.

–...сказав, що Він помер.

Але Монтгомері був досить тверезий, щоб збагнути, з яких оце причин я заперечую смерть Моро.

– Він не помер,– повільно промовив Монтгомері.– Не помер – і все. Не помер, як і я.

– Є такі,– докинув я,– що порушили Закон. Вони мусять померти. Дехто вже вмер... А тепер покажіть нам, де лежить Його колишнє тіло. Те тіло Він уже покинув, бо воно більше Йому не потрібне.

– Ось туди йти, Людино, що бігла в море,– відповіла сіра потвора.

Із шістьма створіннями, що показували нам дорогу, ми пішли на північний захід, продираючись через густу папороть і виткі рослини, обминаючи стовбури дерев. Аж далі почувся якийсь вереск, захрустіло гілля, і повз нас з криком шмигнула маленька рожева істота. Переслідуючи її, одразу ж за нею вискочило з хащів дике, заюшене кров’ю, патлате страховисько, що, не стримавшись, потрапило між нас. Сірий Оповісник Закону шарпнувся вбік, а Млінг з гарчанням накинувся на те страховисько, але воно відшпурнуло його; Монтгомері вистрілив, та не влучив; пригнувши голову, він підняв для захисту руку і повернувся тікати. Тоді вистрілив я, проте страховисько" не впало. Я вистрілив удруге просто йому межи очі – гидке його обличчя покрив спалах. Геть усе воно було розтрощене. І все ж потвора встигла проскочити повз мене; вона ще вхопила Монтгомері й впала разом із ним на землю, протягши його за собою у передсмертній агонії.

Я опинився один із Млінгом біля мертвої потвори і розпростертого долілиць Монтгомері. Нарешті він повільно підвів голову й, нічого ще не тямлячи, подивився на закривавлену тварино‑людину поряд з ним. Це його майже витверезило, і він звівся на ноги. Сірий Оповісник повертався до нас із‑за дерев.

– Дивись,– мовив я до нього, показуючи на мертвого нападника.– Чи ж не існує Закон? Он до чого призводить порушення Закону.

Створіння поглянуло на труп і пробурмотіло низьким голосом слова з ритуалу;

– Він посилає нищівний Вогонь.

Решта тварино‑людей, витріщивши очі, юрмилася довкола.

Кінець кінцем ми дісталися майже до західного кінця острова. Там ми побачили обідране, понівечене тіло пуми,– лопатка її була роздрібнена кулею,– а за якихось двадцять ярдів далі – й те, чого шукали. Моро лежав долілиць на втоптаній галявинці серед потолоченої тростини. Одну його руку було майже відірвано, сиве волосся – в крові, а голова розбита пуминим ланцюгом. Витолочена тростина забризкана кров’ю. Його револьвер так ми і не знайшли. Монтгомері перевернув тіло на спину.

Час від часу спочиваючу ми понесли його до загорожі з допомогою шести тварино‑людей,– бо Моро був таки важкенький. Посутеніло. Двічі ми чули, як поблизу нашого маленького загону вигукували й вили якісь невидимі істоти, а один раз з’явилося маленьке створіння, схоже на лінивця,– воно вп’ялося в нас поглядом і мерщій шаснуло геть. Проте на нас більше ніхто не нападав. Біля воріт загорожі тварино‑людська компанія залишила нас. Млінг також пішов із ними. Ми замкнулися, забравши в двір скалічений труп Моро і поклавши його на купу хмизу.

Тоді ввійшли до лабораторії і знищили всіх живих істот, які ще там залишалися.