2015-08-12
1249
Згідно соціологічної теорії самогубства Е. Дюркгейм, суїцидальні думки з'являються насамперед у результаті розриву інтерперсональних зв'язків особистості, відчуження індивіда від тієї соціальної групи, до якої він належить. Відповідно до його поглядами, існує три основних види суїцидів. Багато акти самогубства є егоїстичними, і саморуйнування в цих випадках обумовлено тим, що індивід відчуває себе відчуженим і ізольованим від суспільства, сім'ї та друзів. Другим типом є аномічні самогубства, як наслідок невдач у пристосуванні людини до змін в суспільстві, призводить до порушення взаємозв'язку особистості і соціальної групи. Вони різко частішають під час суспільно-економічних криз, але зберігаються і в періоди соціального процвітання, коли швидке підвищення добробуту викликає необхідність адаптації до нових, відмінним від колишніх умов життя. Останній вид самогубства Е. Дюркгейм називав альтруїстичним. Це суїцид, який вчиняється людиною, якщо авторитет соціуму або групи пригнічує його власну его-ідентичність і він жертвує собою на благо суспільства, заради якої соціальної, релігійної чи філософської ідеї.
|
|
|
Психолог Н. Фарбероу. Свою книгу «Cry for help» («Крик, звернений до людей») він присвятив розповіді про тих, хто втратив зв’язок із життям та суспільством, страждає від самотності і готовий зробити фатальний крок у безодню, з якої ніхто не повертався [186]. Разом з тим автор упевнений, що наміри потенційного суїцидента неправильно вважаються невідворотними. Сам факт самогубства–це своєрідний «крик про допомогу», заклик до оточуючих. Людина готова прийняти пропоновану допомогу, потребуючи розуміння. Головне – щоб її вчасно почули.
Н. Фарбероу розглядає суїцидальний феномен у межах поняття аутодеструктивної поведінки. У коло його досліджень входять не тільки суїциденти, але й особи, що зловживають алкоголем, наркотиками; особи, схильні до переїдання, паління; особи, які віддають перевагу ризикованим видам спорту та професіям. Психолог вважає, що вивчення цього класу явищ у комплексі дозволяє краще зрозуміти специфіку досліджуваного суб’єкта.
Теорія про єдину природу аутодеструкції й аутоагресії виникла в роботах психологів і психіатрів психоаналітичної орієнтації ще в 30-ті роки ХХ століття.
К. Меннингер висунув гіпотезу про те, що в основі багатьох форм аутодеструкції лежить неусвідомлюване самим суб’єктом бажання смерті, сховане в глибинних надрах його психіки [194].
Спробу зрозуміти природу суїцидального акту на основі вивчення передсмертних послань самогубців зробив американський дослідник Е. Шнейдман. У 1949 році він знайшов кілька сотень записок у сейфі контори судової патологоанатомії Лос-Анджелесу. Пізніше у співавторстві з Н. Фарбероу він підготував роботу «Ключі до розгадки самогубств» (1957),присвячену аналізові передсмертних записок суїцидентів. Оцінюючи результати своєї праці, Е. Шнейдман відзначив, що досліджувані документи не дозволили встановити щось принципово нове про феномен суїциду. Висловлюючи з цього приводу песимістичну точку зору, психолог указує, що «…передсмертні записки, написані в найбільш драматичний період людського життя, є, за рідкісним винятком, абсолютно неінформативними, а часто просто тривіальними. Записки самогубців часто здаються пародіями на листівки, що посилають додому з Великого Каньйону чи катакомб пірамід, написані proforma, вони ніяк не відображають величі описуваного чи глибину людського почуття, що ми могли б очікувати в таких ситуаціях» [176].
|
|
|
Е. Шнейдман пояснює таку беззмістовність записок особливим станом відчуженості перед суїцидальним актом. Амбівалентність переживань людини – бажання жити і прагнення вмерти – не дозволяє їй написати записку, що дійсно б відображала її стан.
Дослідження Е. Шнейдмана не обмежуються аналізом пресуїцидальних послань.Вивчаючи пресуїцидальну поведінку самогубців, автор доходить висновку, що близько 70% осіб напередодні висловлювали свої наміри найближчому оточенню. Ці результати ще раз указують на помилковість думки деяких учених про те, що істинні суїцидальні задуми ніколи не висловлюються потенційними самогубцями. Автор глибоко впевнений, що своєчасна допомога з боку тих, хто знаходиться поруч, а також фахівців у більшості випадків може запобігти реалізації висловлюваних суїцидальних намірів [18].
Один із засновників персонологічного напряму в психології XX ст. Г. Мюррей, який сформулював поняття «персонологія» для позначення вчення про особистість,глибоко вивчав проблему походження, природи і змісту мотивів людини, рушійних сил її поведінки. У роботі «Дослідження особистості» (1938) Г. Мюррей [198] вперше охарактеризував основні психологічні потреби людини. Міркуючи про суїцид, автор ставить запитання: «Що таке самогубство, як не дія, спрямована на припинення нестерпних емоцій?». Задовольняючи свої потреби, людина відчуває позитивні емоції, що гармонізує її внутрішній стан із зовнішнім світом. Фрустровані і незадоволені потреби, які є для суб’єкта життєво важливими, можуть призвести до самогубства.
Теоретичні погляди Г. Мюррея дозволили Е.Шнейдману розробити «Опитувальник психологічних потреб», завдяки якому можна прогнозувати ризик суїцидальної поведінки.
Е. Шнейдман виділив п’ять груп психологічних потреб, фрустрація яких пояснює більшість самогубств:
−незадоволені потреби в любові і прийнятті – пов’язані з фрустрацією прагнення до підтримки та афіліації;
−порушення контролю, передбачуваності й організованості–пов’язані з фрустрованими потребами у досягненні, автономії, порядку та розумінні;
−порушення образу Я та запобігання сорому, поразці, приниженню чи ганьбі–пов’язані із фрустрованими потребами в афіліації, самовиправданні й уникненні сорому;
−зруйновані горем і почуттям утрати значущі відносини, що виникають внаслідок цього,–пов’язані із фрустрованими потребами у афіліації і турботі про іншого;
−надмірний гнів, лють і ворожість–пов’язані із фрустрованими потребами у домінуванні, агресії і протидії [207].
У своїх останніх роботах американський психолог особливу увагу приділяє аналізу нестерпного психічного болю (psychache) як загального стимулу самогубства [207]. Відповідно до теорії Е. Шнейдмана, якщо припинення свого потоку свідомості – це те, до чого рухається суїцидальна людина, то душевний біль – це те, від чого вона прагне втекти. Детальний аналіз показує, що суїцид легше всього зрозуміти як сполучення руху в напряму до припинення свого потоку свідомості й уникнення психічного болю і нестерпного страждання; йдеться саме про психічний біль, метабіль, біль від відчуття болю.
|
|
|
До останнього часу в психології і суїцидології не існувало ефективних методик, здатних оцінити ступінь психічного болю. У 1998 році Е.Шнейдман розробив шкалу оцінки психічного болю (ШОПБ), що являє собою інструмент для кількісної та якісної оцінки душевного болю. Як свідчить практика,є досить ефективною методикою, яка дозволяє виявляти окремі компоненти психології як симптоми аутодеструктивної поведінки [151].
Успішність сучасних суїцидологічних досліджень багато в чому визначається сферою вивчення суїцидальної поведінки. Що вважати об’єктом розгляду: суїцидальні думки, наміри, спроби чи тільки завершені самогубства? Зарубіжні психологи по-різному відповідають на це питання.
Так,швейцарський учений П. Шнейдер вважає, що поле суїцидологічних досліджень повинно охоплювати тільки завершені суїциди і суїцидальні спроби. Суїцидальні думки, наміри, які не потягли за собою відповідних дій, не можуть вважатися суїцидальними. П. Шнейдер мотивує це тим, що між думками та діями суб’єкта лежить величезна прірва. Людина реалізує не всі свої наміри. І тому давати оцінку потрібно тільки реальним вчинкам особистості [18].
Ще один дослідник суїциду М. Хальбвакс обмежив сферу вивчення завершеними самогубствами, вважаючи, що тільки такі дії доводять істинність намірів [92].
Однак, на наш погляд, цей підхід не зовсім вірний. Наприклад, демонстративно-шантажні спроби не завжди мають за мету дійсне позбавлення себе життя, але через неточно розраховані дії нерідко закінчуються летальним результатом. Так само, як і деякі самогубства, вчинені особами, які намагалися дійсно припинити власне життя, але не досягли бажаного результату (смерті) тільки через непередбачені обставини або вчасно надану їм медичну допомогу.
|
|
|
Американський дослідник М. Фарбер класифікував суїцидальні акції залежно від істинності намірів особи та кінцевих результатів цих дій (настання чи ненастання смерті):
1) намір позитивний – результат позитивний;
2) намір негативний – результат позитивний;
3) намір позитивний – результат негативний;
4) намір негативний – результат негативний.
Автор вважає, що всі зазначені випадки повинні бути обов’язково включені в коло суїцидологічних досліджень, тому що у результаті кожного з них людина може або загинути, або завдати непоправної шкоди своєму здоров’ю [18].
Оцінити ризик суїцидальної активності серед різних соціальних груп спробували французькі фахівці Ж. Ведрін і Д. Вебер. Оцінка цього ризику є важливою, оскільки в більшості випадків лікаря викликають до початку самого акту. Якщо припустити, що лікар запідозрить ризик, то що він зможе зробити? [213].
На основі епідеміологічних даних і результатів проведених досліджень автори виділили групи осіб з підвищеним ризиком суїциду.
Ж. Ведрін і Д. Вебер вважають, що ці фактори ризику свідчать про слабкість суб’єктів і повинні стривожити оточення, медиків, психологів, соціальних працівників, оскільки вони вказують на декомпенсацію, а іноді і спосіб суїциду.
Автори зазначають деякі критичні моменти в житті кожної людини, що повинні бути предметом особливої уваги.т
Дуже небезпечно в критичні моменти життя залишатися самотнім, не зустріти нікого або опинитися серед людей, які тебе уникають.
Допомогти людині в лікуванні психічної дисфункції у більшості випадків може тільки фахівець (психотерапевт або психоаналітик) [213].
Одночасно з Ж. Ведрін і Д. Вебер ряд західних і американських суїцидологів звернулися до вивчення аутоагресивної поведінки осіб, які піддавалися травматичному впливу [190; 191; 196]. Актуальність вивчення взаємозв’язку між ознаками посттравматичного стресу і самогубством обумовлена статистичними даними.
Так, у дослідженнях Кілпатрік, Вест і Веранен [191] указується, що жертви сексуального насильства вдаються до суїциду у 8 разів частіше у порівнянні з контрольною групою. Міллер, Мартін і Спіро [196] встановили, що 57% осіб, які побували в японському полоні під час Другої світової війни, зазнали суїцидальних переживань, а 7% тих, хто були у німецькому полоні, намагалися вчинити самогубство. Сомасандерем [209] зазначав, що суїцидальні думки висловлюють 38% осіб з обстежуваної групи ветеранів (160 осіб) Другої світової війни. З моменту закінчення бойових дій і до 1990 року покінчили із собою понад 50 тисяч ветеранів війни у В’єтнамі. Серед ветеранів, бойовий досвід яких був пов’язаний з підвищеним ризиком для життя, спостерігається виражена тенденція будь-яким способом (в основному через алкоголь і наркотики) уникнути переживань, яких вони зазнали від війни.
У ретроспективних дослідженнях Фарбероу зі співавторами [186] виявлено, що наявність симптомів посттравматичного стресу значно вища серед в’єтнамських ветеранів, які вчинили суїцид, ніж серед ветеранів, що загинули в автокатастрофах.
Хендін і Хас [190], вивчаючи можливість прогнозування суїцид серед ветеранів з посттравматичним стресом, припустили, що почуття провини – найбільш значущий фактор суїцидального ризику. У інших дослідженнях було показано, що участь в екстремальних формах насильства під час бою може виступати в ролі предикатора(провісник) як суїцидальної поведінки, так і розвитку важких форм посттравматичного стресу [144].
Взаємозв’язок посттравматичного стресу й аутоагресії виявлено не тільки серед ветеранів воєн і в’язнів полону, але і серед цивільного населення. Лафрі і співавтори вивчали жителів Північних островів і встановили, що частота самогубств значно вища серед осіб з ознаками посттравматичного стресу, ніж серед тих, хто таких симптомів не має.
Певний інтерес становить робота швейцарського психотерапевта П. Шелленбаума «Прощання із саморуйнуванням: звільнення життєвої енергії» (1990). Міркуючи про причини саморуйнування особистості і психосоціальні передумови самогубства, автор пропонує практичні поради щодо подолання негативних емоцій і розкриває роль психоенергетики у превенції суїцидо-небезпечних станів [205].
Звертаючись до аналізу психологічних передумов аутоагресії, П. Шелленбаум називає такі «психологічні провісники»: депресія, апатія, відчуття безглуздості існування, втрата життєвих орієнтирів.
У житті кожної людини, на її думку, може настати такий момент, коли смерть здається найкращим виходом із ситуації, яка склалася. У хвилини глибокого розпачу людина заглиблюється в себе, намагаючись відновити душевну рівновагу та повернути втрачені життєві стимули [205].
Цю соціальну ізольованість і заглиблення у себе І. Мілюска називає станом відчуження [197]. Особливість цієї ситуації полягає в тому, що суб’єкт обмежений у своїх можливостях контролювати зовнішні фактори та обирати засоби впливу на них; він, швидше за все, знаходиться під тиском обставин, ніж сам їх формує. При цьому відбувається розрив між цілями суб’єкта й об’єктивними можливостями їхньої реалізації. Ситуація ускладнюється тим, що людина не тільки констатує об’єктивні труднощі, але і сама починає вірити в обмеженість своїх ресурсів для ефективного моделювання зовнішнього світу. Стан відчуження істотно трансформує бачення людиною самої себе і навколишнього світу. Конкретна окрема невдача викликає тенденцію до неадекватних узагальнень; настають негативні зміни в самооцінці. Це може призвести до агресивності, страху, фрустрації, утрати соціальних контактів і, нарешті, – до аутоагресії [197].
П. Шелленбаум зазначає, що іноді до суїциду призводить сам острах смерті (танатофобія) [205]. Цей постійний страх стає більш болючим, ніж сама смерть. Факт смерті більш за все лякає своєю невідомістю, а також відсутністю «там» будь-якого руху – тілесного, душевного, у часі і просторі.
Допомога психоенергетика полягає у впливі на особистість словом, що спрямовує емоції в потрібне русло. Кожен фахівець починає своє лікування з пошуку ключового («сильного» [205]) слова, що розбудить у пацієнті позитивні емоції, повертаючи інтерес до життя.
Коли ключове слово буде знайдено, емоції отримають відчутні фізичні межі. І тоді індивіду залишиться лише обрати адекватний спосіб поведінки, що дозволить перебороти емоційний дискомфорт і зняти хворобливість душевних переживань.
Серйозної уваги заслуговує робота французьких дослідників К. Помро, М. Делорм, Ж.-М. Дрюо, Ф.-П. Тедо [200]. У своїй статті «Суїцидальна поведінка в юнацькому віці» автори зауважують, що за три останніх десятиліття значно зросла суїцидальна активність серед осіб, молодших 30-ти років. На тлі інших розладів поведінки серед молоді (дромоманії, потягу до різних токсичних препаратів, розладів харчування, навмисного ризику) суїцидальна поведінка свідчить про соціальні проблеми. Останні дослідження, проведені серед 15 тисяч школярів, свідчать, що у віковій групі 11-19-ти років 6% молодих людей уже здійснили щонайменше одну спробу самогубства, а 1,8% – кілька спроб. Більшість цих спроб (80%) не призвела до госпіталізації. Крім того, 9% від загальної кількості опитаної молоді зізналися, що іноді подумують про самогубство. Половина з них уже робила спробу раніше [200].
Результати цього дослідження викликали необхідність створення спеціального реабілітаційного відділення. Так, у 1992 році в Бордо був відкритий госпітальний підрозділ на 15 місць, де приймають 80% молодих людей після спроби покінчити із собою; 20% направляються для проведення профілактичних заходів лінією служб шкільної охорони здоров’я і лікарів. Вік пацієнтів коливається від 15 до 25 років; середній вік – 20 років. Фахівці, що працюють у цьому відділенні, виконують дуже важливу реабілітаційну функцію. Вона ґрунтується на глибокому розумінні специфіки постсуїцидального періоду, що визначає початок мобілізації суб’єкта. Досвід свідчить, що підлітки опиняються у зрозумілому для них тимчасовому просторі. Сам факт, що багато пацієнтів самі просять про виписку з відділення, вказує на розуміння призначення цього місця й ефективне використання його для пошуку дієвих психічних уявлень. Таким чином, госпіталізація молодих людей після суїцидальної спроби стає засобом зміни дезорганізуючої ситуації і спрямування кризи в нову організуючу психічну фазу. Автори називають це «роботою над кризою» [200].
Певний інтерес, на наш погляд, являє робота «Суїцид і щастя: сім критеріїв для кореляції» [214]. Її автори – голландські психологи Я. Веєразінге і Л.Тепперман – спробували з’ясувати: чи існує взаємозв’язок між рівнем щастя і схильністю до самогубства.
Якщо він дійсно існує, то зворотне співвідношення, яке підказує здоровий глузд (чим нещасливішою є людина, тим менше дорожить вона своїм життям), та існуючі шкали виміру щастя могли бути використані для прогнозування суїцидальної активності,–вважають голландські дослідники.
Для того, щоб відповісти на це запитання, вони послідовно зіставили рівень щастя і схильність до самогубства із сімома стандартними демографічними характеристиками: стать, вік, раса, батьківський і шлюбний статуси, релігійність, зайнятість. Таким чином, автори прагнули опосередкованим шляхом виявити кореляції між двома феноменами. Результати досліджень показали, що шлюб, зайнятість і релігійність складають базові умови щастя і як такі знижують ризик суїциду. Стать, раса та вік виявилися менш значущими індикаторами, ніж передбачалося [214].
До числа робіт соціально-психологічного напряму належить і дослідження П. Сейнсбері «Суїцид у Лондоні» [201]. Вивчаючи різні райони Лондона, автор установив статистичні кореляції між частотою суїцидальних актів і соціальних характеристик 28 районів міста. Зокрема, ним був визначений взаємозв’язок між суїцидами, що мали летальні наслідки,і соціальною ізоляцією.
Згідно з даними, запропонованими П. Сейнсбері, 27% від загальної кількості обстежуваних осіб припадає на тих, хто не проживає у родинах, тобто веде самотній спосіб життя. Від загальної кількості мешканців району самотні особи становили всього 7%.
У рамках суїцидологічної проблематики багато сучасних психологів звертаються до питання про застосування евтаназії. Цьому аспекту присвячені роботи Й.А. Блікера, Х. Ван Інгелена, Олде Схепера, С.А. Дююрсма (Нідерланди), Д. Мілларда (Великобританія), К. Греттона (Канада), Т.Ф. Дегі (США) та ін.
Онде Схепер і С. А. Дююрсм у своїй праці «Евтаназія: Голландський досвід» визначають поняття евтаназії, як навмисне переривання життя людини іншими особами на її прохання.
Евтаназію, на думку цих авторів, можна поділити на такі типи:
−пасивна евтаназія (припинення безрезультатного лікування хворого у стані коми, викликаної термінальною прогресуючою хворобою);
−напівпасивна евтаназія (призупинення подачі харчування і рідини пацієнту,що знаходиться в комі, викликаній термінальною прогресуючою хворобою);
−напівактивна евтаназія (від’єднання вентилятора у пацієнта з масивним ураженням мозку за відсутності надії на повернення свідомості);
−випадкова евтаназія (уведення пацієнту з термінальним захворюванням наркотику для полегшення стану, що може випадково викликати асфексію з летальним наслідком);
−суїцидальна евтаназія (надання пацієнту з термінальним захворюванням лікарських препаратів, за допомогою передозування яких пацієнт може вчинити самогубство);
−активна евтаназія (введення лікарем дози препарату, летальної для пацієнта в термінальній стадії важкого, безнадійного захворювання) [181].
У статті «Допускаючи і наближаючи настання смерті, відкидаючи чи відмовляючись від підтримання життя: Позаморальні розбіжності» [189] К. Греттон зазначає, що будь-який лікар, який припускає настання смерті, має можливість запобігти цій смерті, усвідомлює таку можливість і реалізує її. Якщо лікар знає, що хвороба пацієнта виліковна і відмовляється від підтримання життя, то він порушує і його право на волю та життя, і свій професійний обов’язок. Але якщо у хворого важке невиліковне захворювання чи уражена психіка і подальше підтримання життя для нього нестерпне, то смерть є благополучним виходом з такої ситуації.
Сьогодні в більшості країн Європи і США працюють спеціальні громадські організації, які розробляють програми евтаназії, прийнятні для медиків, юристів, політиків, громадськості.
Д. Хамфрі пропонує такі етичні параметри евтаназії:
а) повноліття;
б) рішення повинно бути цілком усвідомленим;
в) не слід чинити фатальну дію відразу після оголошення діагнозу; потрібно застосувати всі існуючі методи лікування;
г) лікар повинен бути проінформований, і до його думки слід прислухатися;
д) план дій повинен бути продуманий таким чином, щоб ніхто не був притягнутий до кримінальної відповідальності;
е) необхідно залишити записку з поясненням причин самогубства [140].
Сучасне західне суїцидологічне знання характеризується великою розмаїтістю теорій аутоагресії.
Деякі автори ставлять самогубство в залежність від комплексних інтрапсихічних явищ:
−почуття провини (Дж. Хенслін);
−безнадійності (А. Бек, М. Ковач, А. Вейсман);
−агравації почуття образи, приниження (А. Покорні);
−незахищеності (Г. Каплан, А. Покорні);
−почуття неповноцінності, замкнутості (П. Анжель, М. Талігані) [14].
Деякі дослідники роблять спробу встановити залежність самогубства від особливостей структури особистості та акцентуйованих рис характеру, близьких до психопатологічних синдромів, зокрема:
−істероїдні риси особистості (Д. Палліс, Г. Бертчнел); −схильність до депресій (Д. Евері, Г. Винокур) [17].
Окремі фахівці вбачають причину суїцидальної поведінки в особливостях інтелектуальної діяльності індивіда:
−усвідомлення і рефлексія суїцидентів (Г. Шнір);
−ригідність мислення (Ч. Найрингер) [42].
Крім того, існують теорії залежності самогубств від:
−етичної і національної культури (Г. де Вос);
−факторів економічного розвитку, в тому числі рівня доходів і урбанізації (М. Елнер);
−міграції (В. Брид) [115].
Перші спроби практичного запобігання самогубствам належать до початку минулого століття. Це діяльність благодійних організацій, заснованих на добровільних засадах (1906 р. – Нью-Йорк; 1906 р. – Лондон; 1928 р. – Берлін). Така профілактична робота триває і в наш час (Великобританія – «Товариство самаритян», Туреччина, ПАР – «Товариство анонімних суїцидентів»).
У 1948 р. в Австрії Х. Хаффом і Е. Рінгелем була створена служба, що являла собою поєднання кризового центру і телефонної служби, завдяки якій люди у критичних ситуаціях могли установити анонімний телефонний контакт із фахівцем-психологом. У разі нагальної потреби пацієнти мали можливість безпосередньо звернутися до центру для особистої бесіди із суїцидологом.
З початку 50-х років ХХ ст. подібні служби стали створюватися і в інших країнах Європи й Америки. Центри суїцидологічної допомоги діють у Німеччині, Швеції, Швейцарії, Голландії, Великобританії, Росії, Франції, Бельгії, Австрії, США, ПАР та інших державах.
Сьогодні в багатьох розвинутих країнах існують соціальні програми з проведення превентивно-профілактичної роботи, витрачаються величезні кошти на удосконалення медикаментозної, морально-правової, психологічної і соціальної допомоги громадянам.
Крім того, існують авторитетні організації загально світового значення, такі як Міжнародна асоціація запобігання самогубствам і Міжнародна федерація служб невідкладної допомоги по телефону. Звичайно, ці організації не можуть подолати глобальні причини самогубств, тому що вони соціальні за своєю природою і відбивають різні форми дефектів суспільного устрою. Однак робота з реабілітації постсуїцидентів і психокорекції кризових пацієнтів у більшості зарубіжних країн є досить ефективною.
Доля вітчизняної суїцидології нерозривно пов’язана з історичною долею колишнього СРСР. До кінця 20-х років ХХ ст. дослідження самогубства хоча і були позбавлені єдиної методологічної основи, але розвивалися в тому ж напряму, що і на Заході, відбиваючи становлення і розвиток демократичного суспільства. Наприкінці 20-х років ХХ ст. ситуація різко змінилася. Із встановленням авторитарного соціалізму самогубство не могло не стати проблемою замовчуваною, що йшло врозріз з офіційною ідеологією. Суїцид вважався класово далеким, аморальним явищем, тому що з позицій комуністичної моралі ця форма поведінки була позбавлена соціальних коренів, психологічних мотивів і не відповідала принципам усебічного гармонійного розвитку особистості радянської людини.
У сталінську епоху всі питання, що стосувалися самогубства, були закриті. Ніяких відкритих досліджень не проводилося й у радянській пресі не публікувалося. Факти суїцидальної поведінки розглядалися виключно в рамках психопатології, а суїцидентів вважали психічно ненормальними людьми. Передавання суїцидологічних досліджень до компетенціі психіатрів сталося під впливом ідей вульгарного соціологізму, що виводив будь-які поведінкові акції безпосередньо з економічних умов людського існування.
Відповідно до подібних уявлень, знищення в колишньому СРСР економічної основи соціальної нерівності та безробіття, зростання рівня добробуту суспільства автоматично ліквідували будь-яке підґрунтя, за винятком психопатологічного, для виникнення самогубств. Тому боротьба з аутоагресією була цілком медичною проблемою, і вирішувати її повинні були психіатри в плані лікування основного захворювання. Відомості про поширеність самогубств, порівняльно-статистичні дані були повністю закриті для гласності, втім, як і моральна статистика в цілому.
Засекреченість статистичних даних, ідеологічно заданий характер вивчення феномена самогубства лише в рамках психічної патології визначали єдино дозволений на той час напрямок вітчизняних суїцидологічних досліджень – вивчення клінічних аспектів самогубства. Крім методологічних ускладнень і неодмінних перекручувань наукових результатів, подібний підхід практично виключав можливість адекватної психологічної і медико-соціальної допомоги потенційним суїцидентам, робив проблематичною їхню соціальну реадаптацію.
Після смерті Сталіна почався період «відлиги» не тільки в політиці, але й у науці. Поступово в колишньому Радянському Союзі стала усвідомлюватися необхідність відновлення різних досліджень аутоагресивної поведінки, насамперед соціально-психологічних.
Результатом тривалої роботи багатьох фахівців стало створення у Москві на початку 70-х років ХХ ст. Всесоюзного науково-методичного суїцидологічного центру на базі НДІ (Національний Демократичний Інститут) психіатрії МОЗ РРФСР, що виконував функції керівництва суїцидологічною службою, яка виникла на його базі. Цією службою було запропоновано гнучку систему надання допомоги суїцидентам різних діагностичних категорій у кабінетах соціально-психологічної допомоги, кризових стаціонарах,за «Телефоном Довіри».
Головними принципами служби були:
−анонімніст;
−екстрамуральність (розташування поза стінами психіатричних установ);
−наступність у веденні пацієнтів між окремими підрозділами [19].
Засновником радянської суїцидології вважають А.Г. Амбрумову. Відповідно до її концепції, в основі будь-яких суїцидальних проявів лежить соціально-психологічна дезадаптація особистості в умовах мікросоціального конфлікту [14].
Суїцидальна поведінка визначається автором такими групами мотивів:
−мотиви неблагополуччя (самотність, складність життя як такого, втрата близьких, коханих людей);
−мотиви конфлікту, в який, крім суїцидента, втягнуті й інші особи.
Досліджуючи роль особистості у проблемі суїциду,А.Г. Амбрумова розробила типологічну схему суїцидальних особистостей. В основі цієї системи лежить принцип стійкості адаптації і глибини соціалізації. Відповідно до цих показників автор умовно відносить людей до одного із семи можливих типів.
Крім типологічних особливостей особистості,як вважає А.Г. Амбрумова, важливою складовою є зовнішня ситуація, яка виступає в ролі фону.
Майже в усіх випадках суїцидальної поведінки фоновою ускладнюючою ситуацією виступає конфлікт. Із двох різновидів конфлікту – внутрішнього і зовнішнього – перший є особливо небезпечним у плані створення суїцидогенного комплексу.
Крім суїцидогенних факторів існують установки, що перешкоджають реалізації суїцидальних намірів, – антисуїцидальні переживання.
До групи антисуїцидальних факторів, на думку автора, належать:
− інтенсивна емоційна прихильність до значимих близьких;
− батьківські обов’язки;
−концентрація уваги на стані власного здоров’я;
− залежність від громадської думки;
− наявність творчих планів, задумів [10].
Визначення реального суїцидального ризику повинно проводитися на підставі двох різноспрямованих факторів – суїцидальних і антисуїцидальних.
Інший дослідник аутоагресивної поведінки, В.А. Тихоненко, запропонував дві типологічні схеми суїцидальних проявів.
Перша схема базується на категорії мети і відбиває диференціацію істинних самогубств, замахів, тенденцій від демонстративно-шантажних суїцидальних проявів, самоушкоджень і нещасних випадків, до яких дослідник відносить небезпечні для життя дії, спрямовані іншими цілями.
Друга – базується на такій категорії особистісного змісту, як відносини незбіжних мети дії (безпосередньо самогубства) і мотиву діяльності, до якої він включений і представлений такими типами:
а) протест, помста;
б) заклик;
в) запобігання;
г) самопокарання і відмова [23].
У своїх роботах В.А. Тихоненко звертається до морально-етичних аспектів суїцидальної поведінки особистості [150].
Він пояснює це низкою обставин:
−аутоагресія поєднана з певною трансформацією свідомості (на рівні категорії – сенс життя);
−етичний аспект суїцидогенних конфліктів і криз полягає в тому, що, незважаючи на різноманіття подій на рівні моральної свідомості, вони адресуються до уявлень про добро, щастя, справедливість, обов’язок, що постають як моральні ідеали і цінності;
−людина робить фатальний крок на основі морального вибору, що виражається у наданні переваги цьому вчинку, співвіднесенні його мотиву і результату.
Предметом етичного аналізу є ставлення суспільства до самогубства. Соціально-психологічна профілактика суїцидонебезпечних криз включає етику спілкування, гуманність, виховання моральної стійкості особистості, доброзичливість і чуйність у взаєминах. З іншого боку, йдеться про норми поведінки і професійний обов’язок медичних працівників, у тому числі і суїцидологів, стосовно осіб, що переживають кризовий стан, і постсуїцидентів [150].
Так, у статті «Комплексний підхід до купірування кризових станів» Г.А. Скібіна, О.Р. Арнольд і А.Б. Ордянська навели результати п’ятирічної роботи кризового стаціонару у Москві, основним завданням якого є купірування психологічної кризи шляхом оптимальних (тобто найбільш адаптивних для цієї особистості) способів вирішення ситуації.
В основі ефективної роботи, на думку авторів, лежать два загальних принципи:
1. Невідкладність втручання (передбачає активний та інтенсивний характер допомоги, що обумовлено гостротою кризових станів і їх надзвичайною суїцидонебезпечністю).
2. Принцип комплексності (комплексне використання клінічного, психологічного і соціологічного методів; комплексність терапевтичних і реадаптаційних заходів; спільна участь у роботі з пацієнтом фахівців різних профілів: психіатрів, психологів, психотерапевтів, соціологів, юристів) [131].
Досвід купірування кризових станів у суїцидентів прийомами когнітивної психотерапії відобразив в одній із своїх робіт А.М. Понизовський [115]. Прийоми когнітивної терапії спрямовані на психокорекцію неадаптивних когнітивних шаблонів мислення.
Когнітивний підхід у психології виходить з уявлення про те, що поведінка людини детермінується її знаннями. Для розуміння мотивації поведінки необхідно вивчати способи й особливості організації суб’єктом знань про цю ситуацію, тобто специфіку його когнітивної сфери.
Особливості когнітивних структур, відповідальних за процеси переробки й організації інформації, визначають виникнення перекручених (негативних) концепцій ситуації як нерозв’язної. Подібна інтерпретація дійсності є істотними феноменологічними характеристиками кризи.
А.М. Понизовський визначає такі прояви психологічної кризи особистості:
−афективні;
−мотиваційно-поведінкові; −сомато-вегетативні.
На думку автора, когнітивна психотерапія кризових станів спрямована на психологічну корекцію зазначених порушень, а в остаточному підсумку – на модифікацію неадаптивної когнітивної організації індивіда [115].
Оригінальний вид психотерапевтичної допомоги був розроблений В.П. Ларичевим і названий аксіопсихотерапією (АПТ) [85]. Метою АПТ є досягнення лікувального ефекту шляхом спрямованої зміни в системі індивідуальних значень і цінностей пацієнта.
Автор виділяє декілька окремих методів аксіопсихотерапевтичного впливу на особистість у кризовому стані:
−актуалізація індивідуального значення; −дезактуалізац ія;
−переакцентування; −переорієнтація;
−корекція аксіопсихологічної парадигми [85].
АПТ може мати сімейний і груповий характер, припускаючи точне діагностування причин суїцидальних реакцій і залучення самого суїцидента до активного процесу перебудови в аксіопсихологічній сфері особистості [86].
На думку А.М. Полєєва, основним, а часто і єдиним методом превенції аутоагресивної поведінки в осіб із граничними психічними розладами і у практично здорових, що переживають психологічну кризу. або знаходяться у стані дезадаптації, є психотерапевтичний вплив [109].
Результати досліджень, проведених різними ланками суїцидологічної служби, дозволяють визначити основні характеристики цього виду допомоги:
1) доступність;
2) відреагування;
3) спрямованість на суїцидальні переживання;
4) директивне керівництво;
5) посилення впевненості у собі;
6) відволікання;
7) вплив на оточення [109].
Питанню групової психотерапії у суїцидологічній практиці присвячено роботу Г.В. Старшенбаума «Групова психотерапія пацієнтів із суїцидонебезпечними реакціями» [139]. Звернення до цього методу, на думку дослідника, обумовлене тим, що у процесі роботи у багатьох суїцидентів виявляється виражена тенденція до взаємодопомоги.
Це послужило підставою для створення кризових груп. У ході подальшого вивчення цього виду допомоги були виявлені і досліджені численні переваги групової кризової терапії (ГКТ) перед індивідуальною. ГКТ є високоспецифічною формою кризової терапіїщо задовольня є підвищену потребу дезадаптованої особистості у психологічній підтримці і практичній допомозі з боку оточуючих.
У фокусі заняття у кризовій групі знаходяться, як правило, високо значимі для пацієнтів взаємини в їхньому реальному житті, а не взаємодії, що відбуваються «тут і зараз». Застосовуються три методи ГКТ: кризова підтримка, кризове втручання, тренінг навиків адаптації [139].
Одним із видів психотерапевтичної допомоги особам з ознаками аутоагресії є діяльність соціально-психологічної служби «Телефон Довіри». Результати багаторічної роботи, проведеної телефонною службою, відбито у статтях А.М. Полєєва, Т.А. Малофєєвої [111], А.Г. Амбрумової [19]. На думку авторів, цей вид психологічної допомоги є найбільш демократичним.
Переваги психотерапії по телефону значною мірою обумовлені особливостями телефонного зв’язку як засобу спілкування:
−просторові особливості;
−часові особливості;
−максимальна анонімність;
−прихований, неявний характер медичної допомоги;
−можливість переривання контакту;
− «ефект обмеженої комунікації»;
−«ефект довірливості» [19].
До проблеми самотності як фактора суїцидонебезпечності звернулися у своїх роботах Е.Ю. Собчик, М.Г. Балашова [26], А.Г. Амбрумова [13].
Фахівці виділили такі причини, що породжують дезадаптацію і почуття самотності:
−раптова втрата значимого іншого через його смерть;
−суб’єктивна самотність, обумовлена старістю, різким ослабленням
чи втратою усіх соціальних зв’язків;
−утрата значимого близького в результаті розриву подружніх чи любовних відносин;
−відсутність взаєморозуміння між подружжям;
−відсутність взаєморозуміння між батьками та дітьми;
−труднощі соціальної адаптації і спілкування серед акцентуйованих дисгармонійних особистостей [26].
В основі феномена самотності, як вважає А.Г. Амбрумова, виявляється чотири компоненти:
1) стан і зміст системи цінностей;
2) рівень, характер і стан соціалізації, ступінь включеності в соціум;
3) характеристики емоційної реактивності, емотивності, колорит гами
емоцій;
4) структура ситуації, умов, що збігаються з переживанням самотності, або тих, що передують їй, і таких, що обумовлюють його формування та динаміку [13].
Ефективність допомоги, що надається особам, які переживають самотність, обумовлена комплексом медико-психологічних і соціально-правових заходів впливу. Ці заходи включають медикаментозне лікування, психотерапію, соціально-правову допомогу у вигляді юридичних консультацій і звернення до різних організацій.
Критеріями ефективності застосовуваних методів терапії вважаються:
1. Відсутність реалізованих суїцидальних спроб.
2. Ліквідація чи значна редукція описаних вище хворобливих проявів.
3. Дезактуалізація кризових переживань і відновлення оптимального
рівня адаптації [26].
Вивченню психологічних факторів ризику аутоагресивної поведінки серед студентів присвячено статтю І.М. Соколової [137]. У цій роботі відбито результати досліджень впливу індивідуально-психологічних особливостей особистості на суїцидальну активність і ступінь зрілості студентів перших років навчання чоловічої і жіночої статі. Використовуючи метод СМДО (скорочений варіант ММРI), опитувальники «Визначення суїцидального ризику» і «Оцінка самосвідомості смерті», автор аналізує профіль особистості, визначає наявність суїцидальних думок і намірів у студентів, а також власне ставлення до смерті.
Подані кореляційні рельєфи свідчать, що студенти:
чоловічої статі:
−зі збільшенням суїцидального ризику не намагаються справити на інших сприятливе враження; воліють приховувати свої труднощі;
−схильні до нагромадження афекту повільної зміни настрою, підвищеної підозрілості;
−усвідомлено ідентифікують себе із соціально бажаним образом і зріло ставляться до смерті;
жіночої статі:
−суїцидонебезпечні за підвищених показників за шкалою істерії;
−емоційно лабільні (витіснення факторів, що викликають тривогу); −схильні до невротичних захисних реакцій.
Отримані автором дані дозволяють розробити заходи профілактики аутоагресії серед студентів. Насамперед, превентивно-психологічні заходи повинні проводитися для студентів першого року навчання, тому що саме ця категорія осіб піддається великим емоційним навантаженням у зв’язку з необхідністю адаптації до нових соціальних умов.
І.В. Полякова зазначає, що у разі гострих афективних реакцій психогенна ситуація не встигає піддатися глибокій, усвідомленій особистісній переробці і призводить до насиченої афективної відповіді, нерідко з елементами дезорганізації поведінки [112].
Автором виділено такі типи суїцидонебезпечних афективних реакцій:
−гострі первинні (афективну реакцію викликано впливом надзвичайного психогенного фактора);
−вторинні (наявність протрагованої психотравмуючої ситуації);
−афективні реакції «акумуляції» (захисні можливості осіб знижені тривалою психотравмуючою ситуацією) [112].
Л. Г. Смолинський, обстежуючи пацієнтів з вираженими акцентуаціями характеру, дійшов висновку, що в ряді випадків окремі особи цієї групи у момент переживання конфліктних ситуацій реагували на те, що відбувається, подібно до особистостей психопатичного кола.
До основних типів суїцидонебезпечних реакцій, які зустрічаються в акцентуантів, він відносить:
− реакції егоцентричного переключення;
−реакції переживання негативних інтерперсональних відносин [134].
Проблеми суїцидальної поведінки осіб, що страждають на різні психічні захворювання, відбито в роботах А.М. Понизовського [115],
Так, А.Б. Ордянська, розглядаючи особливості суїцидальної поведінки у хворих із психічними розладами, зазначала, що нерідко видозмінений профіль особистості впливає на її поведінку і життєву орієнтацію. Нерідко обдарованість контрастує або своєрідно поєднується з життєвою непристосованістю, непрактичністю, інфантильністю у вирішенні елементарних побутових питань. Виборчий контакт із оточуючими, деяка замкнутість ускладнюють адаптацію таких хворих у мікросоціальних групах, що поглиблює стан відчуженості і підвищує ризик суїцидальної активності [100].
А.М. Понизовський, розглядаючи суїцидальну поведінку хворих на маніакально-депресивний психоз, висуває теорію про суїцид як наслідок особистісної переробки конфліктної ситуації, незважаючи на причини й умови її виникнення, і зазначає, що, визначаючи суїцидальний ризик, необхідно враховувати три основні фактори:
−характер і структуру психопатологічного стану;
−інтегральну систему особистості (що включає її соціальні установки);
−ситуаційні впливи [113].
Так, у статті «Тактика ведення суїцидентів у найближчому постсуїцидальному періоді» Г.А. Скібіна зробила спробу визначити завдання й особливості роботи лікаря-психіатра з особами, що зробили спроби самогубства, на різних етапах реабілітації [130]. Проведене дослідження показало, що у практичному плані ця робота починається на першому етапі, коли застосовується комплекс реанімаційних заходів, спрямованих на відновлення життєвих функцій організму в медичних установах. Уже в цей період часто виникають психопатологічні розлади, які належать до компетенції психіатра. Робота продовжується до моменту повного відновлення працездатності, зняття симптомів дратівливої слабкості, нестерпності фізичних і емоційних навантажень. Автор підкреслює, що терапія психічних порушень після суїцидальної спроби повинна проводитися диференційовано, відповідно до клінічної картини постсуїцидальних розладів, типу їхнього плину й етапів відновлювального періоду [130].
Узагальнюючи семирічний досвід роботи кабінетів соціально-психологічної допомоги, Л.Г. Магурдумова виділила такі етапи реадаптаційної роботи:
1) Збирання інформації про суїцидальні спроби;
2) Запрошення до кабінету соціально-психологічної допомоги;
3) Первинний амбулаторний прийом пацієнта;
4)Аналіз постсуїцидального періоду з акцентуванням уваги на особистісному ставленні суїцидента та його близьких до факту спроби самогубства;
5) Вибір адекватних методів реабілітації;
6)Спостереження пацієнтів протягом тривалого часу постсуїцидального періоду;
7) Психотерапевтична робота з найближчим оточенням суїцидента.
Перевагою реабілітації осіб після суїцидальної спроби в умовах соціально-психологічної допомоги, як вважає Л.Г. Магурдумова, є можливість багатогранного охоплення пацієнтів на фоні необмеженого часу і без відриву від повсякденного життя [91].
Багатоланкова система суїцидологічної служби, включаючи різні види реабілітаційної допомоги, повинна обов’язково враховувати клінічний статус хворих, їхню особистісну своєрідність і особливості конфліктної ситуації.
Спостереження М.Б. Данилової та А.Б. Ордянської [100] свідчать, що доцільно диференціювати суїцидальну поведінку душевнохворих, що знаходяться в психозі чи ремісії, хворих із граничними розладами і практично здорових осіб у стані короткочасної гострої ситуаційної реакції.
Виходячи з цих положень, слід віддавати перевагу тому чи іншому виду реабілітації. Крім того, реадаптаційна програма повинна включати абсолютно новий підхід до особистості та її навколишнього мікросоціального середовища, спрямований на відновлення позитивного ставлення пацієнта до життя, свого соціального статусу, свого майбутнього.
Цікавою, на наш погляд, стала ідея створення у Москві на базі районного управління внутрішніх справ комплексної суїцидологічної бригади як однієї з ланок у межах єдиної служби. Результати роботи цієї бригади відбито у статті С.В. Кряжева і Л.І. Постовалової «Питання організації комплексного розслідування та поственції суїцидів» [80].
Перед бригадою фахівців поставлено два класи завдань:
1. Вироблення й апробація надійних прийомів і засобів аналізу конкретних суїцидальних акцій.
2. Організація поственції суїцидів.
Групу фахівців склали юристи, судово-медичні експерти, психологи, психіатри, соціологи.
Робота бригади включала кілька основних аспектів:
−кримінально-правовий (з’ясування наявності чи відсутності складу злочину);
−медичний (підготовка кваліфікованого висновку про причини смерті чи ушкоджень);
−соціально-психологічний (проведення психологічної аутопсії, тобто уявної реконструкції просуїцидальної мотивації, життєвих обставин і конфліктів, що вплинули на прийняття суїцидального рішення) [80].
Критерієм ефективності суїцидальної поственції є відновлення адаптивних здібностей особистості у різних сферах життєдіяльності (особливо в тій, яка стала причиною дезадаптації особистості), а також відсутність повторних суїцидальних акцій.
У комплексному дослідженні феномена самогубства, розробці профілактичних заходів, зокрема заходів вторинної превенції та реабілітації, особливого значення набуває вивчення причин повторення аутоагресивних дій.
Так, дослідник І.С. Лазарашвілі у своїх роботах [84] зазначає, що найбільш суїцидонебезпечним є перший рік після першої спроби, причому ймовірність того, що друга буде «більш успішною», зростає при цьому автор указує, що частота рецидивів і їхня серйозність тим вища, чим більша подібність до первинної спроби за її обставинами із завершеним суїцидальним актом. Порівняльний аналіз суїцидальних дій свідчить, що повторні замахи спостерігаються у конфліктних ситуаціях, які визначалися колишньою сферою, хоча сам конфлікт іноді відрізняється структурою і складається з нових невдач і провалів. Важливо підкреслити, що після першої спроби самогубства, коли актуальна ситуація у результаті безпосереднього впливу суїцидальних дій особи змінювалася у сприятливий бік, простежується тенденція до закріплення суїцидальної поведінки як модусу реагування у конфліктній ситуації, з метою змінення сформованих обставин на свою користь.
Найбільш адекватною формою превенції повторних суїцидальних спроб є ведення пацієнтів в умовах кабінетів соціально-психологічної допомоги в найближчому постсуїцидальному періоді і в амбулаторних кабінетах у процесі подальшого спостереження. Для прогнозування рецидиву замахів необхідно враховувати вікові, статеві, соціально-психологічні фактори, досліджувати структуру, гостроту, характер суїцидального конфлікту,ймовірні способи його розв’язання, особливості поведінки у стресогенних ситуаціях, спрямованість соціально-психологічної дезадаптації, мотиваційну сферу особистості, її потреби та наміри, психічний стан і клініку постсуїцидального періоду.
