Привілейоване становище партійно-державної номенклатури

Номенклатурою називають перелік посад в органах влади, партіях, економіч­них структурах та осіб, які на них перебувають. У країнах, де ще не сформувалося громадянське суспільство, а політична культура знаходиться на низькому рівні, номенклатура утворює закриту соціальну касту. Відомо, що чим нижчий розвиток демократичних інститутів у державі, тим більше привілеїв має її номенклатура.

Партійно-державна номенклатура в СРСР — це привілейована правляча верства. До номенклатурного списку входили тільки члени КПРС. Правила клановості, родинних зв'язків, знайомств, телефонне право були важливими при підборі кадрів. Віддати під суд члена цієї касти могли тільки тоді, коли він «зрадив» своїх чи скоїв тяжкий злочин. Привілеї та пільги як певна система по­чали формуватися з перших років перебування більшовиків при владі. Інформа­ція про привілеї не розголошувалася, оскільки могла викликати невдоволення населення.

Комуністична пропаганда постійно наголошувала, що радянське суспільство побудоване на засадах рівності та справедливості. Однак насправді партійно-державна номенклатура в СРСР порівняно з іншими верствами населення пе­ребувала в привілейованому становищі, тобто мала переваги перед іншими, ко­ристувалася узаконеними чи незаконними прихованими пільгами, які давала належність до стану чиновництва. Вони були органічно пов'язані з тоталітарним характером влади, її закритістю. Привілеї та пільги вважалися своєрідною фор­мою заохочення до праці, утримання в номенклатурній «обоймі», спонукання та стимулу до вірної служби владі, відданості керівництву.

Привілеї та пільги стосувалися передусім перших життєвих потреб. Належ­ність до партійно-державної номенклатури відкривала шлях до успішного вирі­шення житлової проблеми. Партійні керівники в столицях, областях і районах отримували квартири в будинках поліпшеного планування, що знаходилися в кращих мікрорайонах міста. Вони також мали доступ до кращого харчування, недоступного для основної маси громадян. Партійно-державна номенклатура мала привілеї у сфері медичного обслуговування (спецлікарні) та відпочинку (курорти). Кращі автомобілі, меблі, одяг, взуття, книжки, навчання дітей у пре­стижних навчальних закладах — це неповний перелік товарів і послуг, якими користувалася партійно-державна номенклатура.

Представники номенклатури в першу чергу могли придбати високоякісні то­вари закордонного виробництва, поїхати в закордонні відрядження, проводити відпустки в кращих будинках відпочинку та санаторіях. У системі партійно-дер­жавної номенклатури діяло неписане правило: чиновника, якого звільнили з ке­рівної посади, партійне керівництво призначало, як правило, на іншу номенкла­турну посаду. Народ не мав можливості впливати на поведінку представників номенклатури, які були фактично поза критикою. Окремі публікації в пресі про порушення ними партійної дисципліни не впливали на статус і життя цього при­вілейованого стану.

Найвище партійно-державне керівництво та місцеві чиновники мали різний доступ до благ. Для вищої номенклатури діяли спеціальні медичні заклади та санаторії, радгоспи, окремі підприємства, де виробляли екологічно чисту продук­цію, закриті магазини зі зниженими цінами.

До привілеїв належали також персональні пенсії, які враховували не тільки трудовий, а й партійний стаж і революційні заслуги. Порядок їх призначення та розміри визначалися положенням, затвердженим постановою Ради міністрів СРСР у липні 1956 р. Наприкінці 1977 р. воно було затверджене в новій редак­ції. Особам, які мали особливі заслуги перед радянською державою в галузі ре­волюційної, державної, господарської діяльності або видатні заслуги в галузі культури, науки, техніки та спорту, установлювалися персональні пенсії. Для осіб, які мали статус персональних пенсіонерів, були встановлені додаткові піль­ги. Зокрема, вони користувалися правом на додаткове житло, а житлова площа, яку вони займали, оплачувалася в розмірі 50 % квартирної плати, установленої для робітників і службовців. їм також надавалася знижка в розмірі 50 % установ­леної оплати за користування опаленням, водою, каналізацією, газом і електро­енергією.

Персональні пенсіонери та члени їхніх сімей, які знаходилися на утриман­ні, мали переважне право на спеціалізовану медичну допомогу й безплатне протезування всіх видів (за винятком протезів із дорогоцінних металів). Ліки їм відпускалися за ціною, що становила 20 % їх вартості. Тим, хто мав партій­ний стаж 50 років і більше, виплачувалися додаткові кошти в розмірі двомісяч­ної пенсії, а особам, які мали партійний стаж 30-50 років, — у розмірі півмісяч­ної пенсії.

Після розгортання політики гласності в суспільстві розпочалося обгово­рення проблеми привілеїв. Першим кроком до визнання існування привілеїв і обговорення цієї ситуації був XXVII з'їзд КПРС (1986). Одним із перших по­рушив цю проблему Б. Єльцин, який заявив, що принцип соціальної справед­ливості вимагає, щоб необгрунтовані привілеї, які отримували керівники на всіх рівнях, були відмінені. На XIX Всесоюзній партійній конференції знову прозвучали заклики до перегляду привілеїв партійно-державної номенклатури. Дискусія щодо привілеїв була продовжена на з'їзді народних депутаті СРСР, який відбувся у травні-червні 1989 р. Депутати створили спеціальну комісію Верховної Ради СРСР для перегляду привілеїв, що ними користувалися певні категорії населення. Депутати-реформатори дійшли висновку, що саме зрівнялівка в оплаті праці номенклатури, невисока заробітна плата породжували привілеї, бо необхідно було якось підтримувати тих, хто виконував важливе державне завдання. Вони вважали, що проблему можна вирішити економічним шляхом, через підвищення заробітної плати радянським чиновникам.

Відповідно до рішення ЦК КПРС, від 1 жовтня 1989 р. заробітна плата партійних чиновників значно зросла. У цьому вбачали спосіб збереження привабливості партійної роботи. Комісія, яку очолював Є. Примаков, рекомендувала ліквідувати Четверте управління Міністерства охорони здоров'я, що обслуговувало верхівку партійного та державного апарату. Рада міністрів СРСР ухвалила постанову про його ліквідацію в жовтні 1989 р.