Моральний стан радянського суспільства

Мораль — це система уявлень про добро та зло, норми та оцінки, що регулю­ють поведінку людей. Одним з атрибутів держави, створеної комуністами, була комуністична мораль. Основні її засади були викладені в програмі КПРС, при­йнятій XXII з'їздом КПРС. Ці принципи названі «моральним кодексом будівни­ка комунізму». Серед них — відданість справі комунізму; добросовісна праця на благо суспільства, колективізм і товариська взаємодопомога; гуманне ставлення та взаємна повага між людьми: людина людині друг, товариш і брат; чесність і правдивість, моральна чистота, простота і скромність у суспільному й особисто­му житті; нетерпимість до ворогів комунізму.

КПРС уважала формування комуністичної моралі одним із головних напря­мів своєї діяльності. Принципи комуністичної моралі поширювали всіма засоба­ми радянської пропаганди, на них будували систему навчання та виховання в школі, вищих навчальних закладах. На утвердження цих принципів партійне ке­рівництво спрямовувало діяльність своїх організацій і трудових колективів.

Однак люди бачили, що партійні керівники різних рангів порушують прин­ципи комуністичної моралі. У реальному житті існувала суперечність, яку не­можливо було подолати: справжня мораль не могла бути утверджена в тоталі­тарному суспільстві, побудованому на класових підходах, обмеженні свободи слова, репресіях, страхові. Так, принцип правдивості, проголошений у мораль­ному кодексі будівника комунізму, був несумісний із політикою партії та прак­тикою суспільного життя в Радянському Союзі. Люди знали, що за слово прав­ди, яке не збігалося з позицією правлячої партії, вони могли бути суворо покарані. Партія сама визначала, що і як дозволялося критикувати. У цьому зв'язку поширився конформізм — пристосування до існуючих порядків, безапе­ляційне визнання встановлених норм і правил поведінки, безумовне схиляння перед авторитетами. Водночас часто особа мала свою думку, яку вголос не ви­словлювала.

Потворними явищами радянської дійсності були культ особи та волюнта­ризм перших осіб, які суперечили принципам як загальнолюдської, так і де­кларованої комуністичної моралі. Громадяни на власному досвіді переконалися, що М. Хрущов, який викрив певну частину злочинів сталінщини, був нетерпи­мим до тих думок, які не збігалися з його власними, уважаючи, наприклад, що тільки він знає, які художні картини треба малювати чи які танці танцювати. Минуло небагато часу — і газети та журнали зарясніли хвалебними статтями про нього. Микиту Хрущова змінив Леонід Брежнєв, який відзначався пристрастю до нагород.

Про суспільну атмосферу, яка формувалася на тлі захоплення Л. Брежнєва нагородами, згадував П. Шелест: «Серед партійного активу, народу, серед кадрових військовиків, фронтовиків було ба­гато несхвальних відгуків на адресу Брежнєва. Але найсумніший і найстрашніший бік справи: усі, присутні на врученні "заслужених зі­рок", несамовито аплодували... А яка шкода і гіркі наслідки від цьо­го всього можуть бути, потрібно лише задуматися».

Цей факт підтверджував, що в закритому тоталітарному суспільстві носи найвищої влади порушують моральні принципи. У тогочасному суспільстві існувала подвійна мораль: у вузькому колі однодумців люди говорили одне, а з трибуни — інше.

Поведінка громадян розглядалася винятково в руслі ідеологічної боротьби. Партія проголошувала високі моральні принципи, водночас маніпулюючи людьми, використовувала їхню залежність і родинні зв'язки у своїх політичних технологіях. Класичним прикладом цього є лист матері поета В. Симоненка до ЦК компартії України, у якому вона нібито просить захистити добре ім'я її сина, комуніста, у зв'язку з тим, що його вірші та щоденники передають закордонні ра­діостанції. Лист був використаний як засіб засудження устами матері поета фак­ту оприлюднення за кордоном його щоденника. При цьому вона запевнила, що все, що мав її син, «дала йому радянська влада», визнала, що він міг «де в чому помилятись», а тому просила взяти до уваги її «щиросердну заяву». Хоча мати знала і розуміла, що її син писав правду.

Продовжувалася аморальна практика примушування українських письмен­ників до зречення своїх поглядів і публічного каяття. Вони повинні були зрозуміти, що коли покаються, то можуть, бути помилувані і, навпаки, якщо наполягатимуть на своєму, — будуть покарані.

Примушування до написання покаянних листів і їх опублікування було на­сильством над людською мораллю, своєрідним моральним терором, що викорис­товувався як засіб тиску на українську інтелігенцію.

Досить часто з метою морального тиску на письменників використовували їхніх колег, які змушені були «викривати» ідеологічні «помилки» своїх побрати­мів по перу. Через багаторічний тиск на свідомість багато людей утрачали здат­ність критично мислити, ставали сліпими виконавцями волі правлячої верхівки, були готові схвалювати будь-які рішення влади.

Моральну атмосферу 1960-1980-х років значною мірою визначала пам'ять про масові репресії та голодомор, які були проявом небаченої в історії амораль­ності. Люди, які пережили ці трагедії або знали про них з розповідей очевидців, не могли вірити моральним гаслам КПРС.

Разом із тим із часів Великої Вітчизняної війни в народній пам'яті зберег­лося багато прикладів високої моралі. Зразки справжньої моралі вони бачи­ли також на роботі, у побуті, у колі сім'ї, дізнавалися про них із творів літе­ратури, театру, кіно. Багато громадян своїм відповідальним і чесним ставленням до праці та людей виявляли високу мораль. Свій моральний обов'язок виконували громадяни, які виступали на захист прав людини, української державності, мови, культури, чинили опір репресіям і свавіллю чиновників.

Осередками моральності були передусім школа та сім'я, де прищеплювали поняття про добро та зло, давали уроки моральної поведінки. Багато учнів допо­магали ветеранам війни та праці, пенсіонерам, інвалідам. У процесі такої діяльності формувалися високі моральні якості школярів.

Партія визнавала тільки соціалістичний патріотизм, справжня любов до рід­ного краю нерідко оголошувалася проявом «буржуазного націоналізму», а інтер­націоналізм як принцип комуністичної моралі був прикриттям зросійщення на­селення України. Справжньою перевіркою на мораль­ність для радянського суспільства стала окупація Чехословаччини в серпні 1968 р. Аморальним було вже те, що радянська пропаганда виправдовувала агресію ін­тернаціоналізмом як принципом кому­ністичної моралі. КПРС організувала в трудових колективах акції масового за­судження дій чехословацьких керівників, які розпочали проведення реформ у своїй державі.

Моральний кодекс будівника комунізму втратив те значення, яке надавалося йому в 1960-х роках. Натомість повсюдно спостерігалися такі антиподи декларо­ваної комуністичної моралі, як пристосуванство, кар'єризм, пияцтво, злодійство.

Поширеним явищем стали крадіжки державного та колгоспного майна. Чимало працівників підприємств уважали, що вони не крали, а «брали» те, що було на їхньому робочому місці: інструменти, сировину, готові вироби тощо. Для них стало звичкою принести щось із роботи додому. Вкрадені речі нерід­ко виносили через прохідну підприємств. Цих людей називали «несунами». Селянин знаходив для себе виправдання крадіжок із колгоспного поля в тому, що це була земля, яку більшовики насильно відібрали в його родини. Те, що він брав із колгоспного поля, селянин уважав компенсацією за неналежно оп­лачену працю. Крім того, через недбалість, недосконалість техніки, погані умови зберігання значна частина врожаю втрачалася. До того ж влада постій­но нав'язувала переконання, що колгоспне — це його. Виходило, що він крав сам у себе. Цю суперечність намагався збагну­ти В. Симоненко у вірші «Злодій», у якому розповідається про селянина, якого затрима­ли за те, що він крав «свій труд». Описуючи ці «парадокси доби», поет з болем запитує: «Чо­му він злодій? З якої речі? Чому він красти пі­шов своє?» Описані явища були породженням радянської суспільно-політичної системи.

Водночас багато людей намагались у своєму повсякденному житті дотримуватися високих моральних принципів. Завдяки цьому навіть у тоталітарному суспільстві були збережені за­гальнолюдські цінності. Традиційна народна мораль та загальнолюдські цінності забезпечу­вали функціонування суспільства на рівні по­всякденного життя.