Функціонування та особливості наукового стилю. Галузь використання

- наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта. Основне призначе­ння – викладення наслідків досліджень про людину, суспільство, явища при­роди, обгрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизація знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки: ясність (понятійність) і предметність тлумачень; логічна послідовність і доказовість викладу: узагальненість понять і явищ; об’єк­тивний аналіз: точність і лаконічність висловлювань; аргументація та переконливість тверджень; однозначне пояснення прич инно-наслідкових відно­шень; докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і відрізняються:

- великою кількістю наукової термінології, стійких термінологічних словосполучень, що становлять одне поняття;;

- наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

- оперуванням абстрактними, переважно іншомовними, словами: словами су­фіксального й префіксального способу творення; складними, скяадноскоро-ченими, “довгими”словами (8-12 і більше фонем);

- залученням цитат і посилань на першоджерела;

- як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;

- наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації);

- поширеністю дієслівних форм, частіше безособових, узагальнених чи неозначених, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети, явища;

- переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів (кліше);

- монологічним характером текстів.

Науковий стиль поділяємо на такі підстилі:

1) власне науковий, який, у свою чергу, поділяється на науково-тех­нічний та науково-гуманітарний і реалізується у таких жанрах: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, курсова й дипломна ро­боти, реферат, тези;

2) науково-популярний ~ застосовується з метою доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, і використо­вується у неспеціальних часописах та книгах подекуди навіть із застосуван­ням засобів художнього та публіцистичного стилів;

3) науково-навчальний – наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного логічного й образного викладу і не виключає використання еле­ментів емоційності.

Отже, науковий стиль – це чітко виражений функціональний різновид літературної мови, який має своєрідну структуру на всіх рівнях, починаючи з фонемного і закінчуючи текстом. Кожний різновид цього стилю має особ­ливий характер, але всі вони виконують основну функцію стилю – пізнаваль­но-інформаційну.

Історичне формування мови ділових паперів. Функціонування держав­ної мови, перш за все, пов’язане із її статусом як мови справочинства, а по­няття ділова мова насамперед пов’язане із розвитком офіщйда-ділового сти­лю (далі – ОДС). Учені схильні вважати, що цей стиль є одним із найдавні­ших стилів, зокрема книжних, на мовній основі якого згодом виробилась українська літературна мова. ОДС української мови історично ірунтується на документах доби Київської Русі, адміністрації Великого князівства Литовсь­кого й гетьманських канцелярій, на юридичних актах міських урядів XV-XVII ст. Його ознаки знаходимо в документах Хї-Хїї ст. (Руська правда, Мстиславова грамота 1130 р., і навіть тексти договорів русичів з греками 907, 911, 944, 971 рр.), в українсько-моядавських грамотах, українських грамотах ХІУ-ХУ ст., українських літописах (офіційні листи, угоди і т.ін.). Цей стиль зазнав лексико-грахматичного впливу російської канцелярської мови та мови австро-угорських і польських канцелярій. Проте, якщо на російську літера­турну мову свого часу відчутно вплинула канцелярська сфера, то сучасна ук­раїнська літературна мова ближча до народної. Отже, детальніше становлен­ня й розвиток офіційно-ділового стилю умовно можемо поділити на кілька періодів:

І період – Х-ХШ ст. Після прийняття християнства у східних слов’ян па­ралельно існували дві літературні писемні мови: книжна старослов’янська мова, яка насамперед обслуговувала церкву і всі потреби суспільства, по­в’язані з релігією та філософією, і давньоруська мова, яка відбита, в художній літературі (Слово о полку Ігоревім) і законодавстві (зазначені вище доку­менти), у ній переважають елементи живої мови (на побутовому рівні – усна форма давньоруської мови Київської Русі ХІ-ХП ст.), що була успадкована українською мовою.

ОДС складався як форма мовного спілкування у правовій галузі суспіль­но-політичного та виробничого життя: “Юридично-ділова писемність на Русі виникла з необхідності закріпити на тривалий час правові норми життя, май­нові стосунки між тодішніми іромадянами, торгівельні й політичні договори з іншими державами тощо” [Швторак: 1993, с.161]. Одним із найяскравіших взірців офіційно-ділової мови цього періоду є оригінальний звід світських законів Ярослава Мудрого “Руська правди” (30-ті рр. XI ст.), у якому відбиті юридичні норми Х-ХІ ст.

II період ~ ХІУ-ХУІ ст, У ХГУ-ХУ ст, склалася лексична, фонетична й граматична системи мови української народності, але роль літературної пи­семної мови, мови офіційних документів і листування за традицією викону­вала книжна мова Київської Русі, в яку проникали елементи живої розмовної мови місцевого населення. У цей період в Україні існувало тільки три галузі застосування літературної мови: церковнорелігійна література, актово-уря­дове письментство і літописання. Мовною основою церковнорелігійної лі­тератури була церковнослов’янська мова. У світському вжитку існували такі різновиди літературної староукраїнської мови (14-18 ст.), як мова літописів та канцелярсько-урядова мова (мова українських грамот), що культивувалась у литовських князівських канцеляріях.

Про поширеність грамот як певного виду документа у XIV ст. свідчить їх різномаштність: “дарчі”, угоди, правові, присяжні, вкладні тощо. Уже в цих документах спостерігають дотримання чіткості структури тексту. Так, МЛещак, аналізуючи зміст грамот, видалила в них 8 композиційних частин, 7 з яких мають строго визначені формальні ознаки (т.зв. формули): формула адресанта, формула дати, місця й обставин написання грамоти тощо; восьма частина – нестандартизований текст, у якому викладено короткий зміст грамоти.

Загалом в історії формування ОДС та української юриспруденції над­звичайно важливим є період Литовської доби (ХІУ-ХУІ ст.), у який були розвинені }гря%овї (княжі, судові тощо) та єпископські ктцдяярщ а урядовою мовою в них була українська (руська) мова. Найяскравішою пам’яткою офіційно-ділового мовлення цього часу є Литовський статут – зведення законів феодального права, яке діяло у Великому князівстві Литовському (1529, 1566, 1688 рр.).

Зауважимо, що упродовж XIV – XVII ст. українська писемно-літературна мова була також мовою державного діловодства у Молдавському князівстві.

Ш період – кінець XVI – І пол. XVII ст. Упродовж XVI – 1 пол. ХУіі ст. в українській мові формуються стилі публіцистичної мови (мова полемічної літератури і творів І.Вишенського, З.Копистенського – проти польських фео­далів і єпископів-уніатів), художньої мови (мова віршів Г.Смотридького, Памви Беринди та ін.), наукової мови, подальшого розвитку набуває мова лі­тописної літератури (Густинський, Львівський, Межигірський, Острозький, Київський літописи) і актово-урядова, документальна мова (мова актових книг міських урядів різних українських міст на зразок Житомирської (1582-1588 рр.) та ін.).

Зазначимо, що актами, за традицією, називали не лише документи – влас­не акти громадянського стану (купівлі, продажу, поділу майна між спадкоєм-цяими тощо), а й книги для запису документів міського самоврядування, для запису документів судових справ і под.

Документи (акти) цього періоду відзначені наявністю формуляра (набір мовних штампів, формул, властивих певному видові документа; трафарет -скелет документа, у який вкладали змінний зміст), що дає можливість відріз­нити скарги від розпоряджень чи повідомлень державної влади і под. До чіт­кої структури актів входили: а) заголовок, у якому сконденсовано основний зміст; б) початковий протокол документа; в) основна частина; г) закінчення.

В. Горобець поділяє канцелярську документацію XVI – XVII ст. на персо-нально-дідову, довідково-інвентарну та реставраційну [Горобець: 1989].

Яскравою пам’яткою ділового письма І пол. XVII ст., окрім актів, є також^иРеестр всього війська Запорозького”, створений гетьманською канцелярією 1649 р.

IV період – II полі XVII – І пол. XVIII ст. Застосування офіщйно-діло-вого стилю української мови було обмежене за часів Речі Посполитої. Проте і в цей період, не пориваючи зв’язку з попередніми традигдями, набувала все більшого поширення і досконалості ділова актова мова (актові книги Пиря-тинського. Полтавського, Бориспільського міських урядів XVII ст., листу­вання гетьманської та полкових і сотенних канцелярій Запорізької Січі).

За часів Речі Посполитої в урядових установах, у літературній творчості запанувала мова польська. Відбувалася жорстка колонізація, викорінювання всього східнослов’янською. Мова ділових паперів Б.Хмельницького, канце­лярій полків, міських урядів була вже літературною мовою на давньоруській основі із залученням до неї лексичних, фонетичних і граматичних елементів тогочасної польської та російської мов. Крім того, багато запозичень було з латинської, грецької, західноєвропейських мов. І все ж, характеризуючи мову канцелярської документації XVIII ст., ВХоробець відзначає у текстах значну кількість кліше, адміністративної лексики й термінології, що були необхід­ними для стислого й економного вираження думки і є незаперечним доказом самостійності та високорозвиненості української мови.

Зауважимо, що аналізу мови українських грамот ХІУ-ХУ ст. присвячено низку наукових праць, які підтверджують народну основу тогочасного діло­вого мовлення. На неабияку роль універсалів, грамот, листів гетьманської та полковницької канцелярій середини XVII ст. – видатних зразків ділових до­кументів української літературної мови, які поклали початок новому офіцій­но-діловому мовленню, вказували акад. ГБіподід, проф. В.Русанівський, чл.-кор. ВНімчук. Адже, обстеження мови грамот, дипломатичних документів тощо, зокрема канцелярії Б.Хмельницького, свідчить про вироблення певних трафаретів (зачинів і завершень), а також специфічної термінології, які ді­йшли до нас і які успадкувало сучасне офіційно-ділове мовлення. Отже, здо­бутки староукраїнської мови не були повністю втрачені.

V період – II пол. XVIII ст. – поч. XX ст- Але приєднання до Росії, скасування гетьманства поклали край українській державності. Безправність уіфаїнського народу в царській Росії і в цісарській Австро-Угорщині позбав­ляла українську літературну мову можливості здійснювати важливі суспільні функції і тим самим вільно розвивати такі свої стилі, як ОДС, науковий, пуб­ліцистичний.

VI період XX ХХІст, Після возз’єднання українських земель спочатку у складі УНР, а потім УРСР українська літературна мова під впливом давніх традицій та кращих зразків тогочасної художньої літератури попри жорстку політику русифікації виробила власні функціональні стилі дня всіх галузей різноманітної мовної практики.

У цьому періоді можемо виділити три етапи:

1) 20 – 30-ті рр.; 2) 40- 80-ті рр.; 3) 90-ті рр. ХХст. – поч. XXI ст.

Перший період пов’язаний із політикою українізації – впровадженням ук­раїнської мови у всі галузі суспільного життя, спричиненим новим статусом України у світі (УНР) і, відповідно, новим статусом української мови, який за критичні 1917-1921 рр. разюче змінився. Після майже двохсотрічної перерви наша мова стала мовою законодавства, адміністрації, військової справи, дип­ломатії. У 20-х роках вийшли словники ВЛідмогял ьного та СПлужника “Фразеологія ділової мови”; “Практичний російсько-український словник ді­лової мови (конторської та рахівничої)” за ред. МХладкого та К.Туркала; “Словник ділової мови (термінологія та фразеологія)” М.Дорошенка, М.Ста-ніславського, В.Страшкевича, які стали мовними порадниками.

У 40 – 70-ті рр. ділова українська мова обслуговувала лише деяку полі­тичну та ідеологічну літературу, законодавчі акти (тобто реалізувалась як писемна форма ОДС), наприклад: “Відомості Верховної Ради УРСР”, “Збір­ник постанов і розпоряджень УРСР”, “Кодекс законів про працю УРСР то­що. Цікаво, що у 40-х рр. до програми середніх шкіл з українською мовою навчання, слідом за російською мовою, було введено обов’язкове вивчення правил складання службових паперів. Тобто, у післявоєнний період розпо­чалась робота з унормування, вироблення стандартів в офіційно-діловій прак­тиці, визначилось місце цього стильового різновиду літературної мови у сис­темі стилів. Проте ділова мовленнєва практика перебувала під тиском росій­ської мови, а ОДС як окремий функціональний стиль сучасної української літературної мови остаточно виокремили лише у 50 – 60-х рр.

Очевидним є те, що наприкінці 50-х рр. під впливом російської мови від­булися певні зміни у діловій лексиці порівняно з періодом 20 – 30-х рр.: усу­нення питомих чи запозичених раніше з німецької та польської мов лексем типу мешкати (проживати), шпитальний листок (лікарняний листок), заряд (розпорядженнях прохач (заявник), ОДС цього періоду формується низкою канцелярсько-ділових слів, як-от: діловод, плановик, начфін, отоварити, про­гресивка, плановість, громадська приймальня, народний суддя, сількор, класний керівник, керуючий трестом і под. У культуромовній практиці звер­тають увагу на поширення в офіційно-діловому стилі книжних штампів по­части русифікованих: робота, питання, недоог\інка, зрив, прорив, розкачка, домагатися, проробляти, викорінювати, мобілізувати, вирішальний, вище­зазначений, нижчепідписаний, інформувати і под.

У вказані роки набули розвитку переважно монологічні жанри службо­вого мовлення, зокрема дипломатичне звернення – вітальна промова україн­ською мовю на зустрічах представників зарубіжних країн, проголошення тос­тів на офіційних урядових зустрічах. Проте законодавчий підстиль ОДС у 50 7 70~ті рр. мав переважно перекладний характер і обмежене використання в ієрархії державних структур.

У часи “хрущовської відлиги” набула актуальності проблема культури української мови, у тому числі й ділового мовлення. Так, було запропоновано вважати ненормативними деякі архаїчні форми (об’ява), розрізняти у діловій практиці значення слів заступник і замісник тощо. Українізація вплинула і на появу довідкових видань з української мови, зокрема популярною була книж­ка Б.Антоненка-Давидовича “Як миховоримо” (до речі, перевидана у 1991 р.), y якій автор пропонував та популяризував низку культуромовних спо­стережень, налр.: винятково (замість виключно), сприяти (замість іти назу­стріч), підстава (замість обгрунтування) і под.

У 70 – 80-ті рр. – період суцільної русифікації – науковці лише теоретич­но обстежують офіційно-діловий стиль української мови, частково виділяють його конструктивні ознаки.

Після проголошення незалежності України відбувся бурхливий розвиток офіційно-ділового стилю, зазнали шліфування його норми. Вийшло друком багато нових словників, довідників, посібників (див. список довідкової літе­ратури з курсу), було запроваджено курс “Українська ділова мова” у внз, курси ділової мови для працівників установ, розроблено низку відповідних програм на радіо й телебаченні.

І все ж розширення діапазону функціонування офіційно-ділового укра­їнського мовлення на сучасному етапі відбувається повільно й суперечливо, оскільки у виробничо-економічній, правоохоронній та нотаріальній, війсь­ковій, спортивній тощо галузях реалізація цього мовлення відбувається в ос­новному в писемній формі (заміна вивісок, створення написів на печатках, штемпелях, офіційних бланках, оформлення різноманітної документації, у т.ч. документів найвищих органів законодавчої та виконавчої влади, міжна­родних угод, контрактів, дипломатичного листування). Реалізацію ж усної форми зауважуємо почасти у публічних виступах (за участю ЗМЇ) пред­ставників керівництва країни, проте на нижчих щаблях державного управ­ління, у регіонах публічне використання української мови ще не набуло стовідсоткового поширення. Якщо ж частина політиків, державних служ­бовців та ін. і намагається розмовляти по-українськи, то їхнім мовленнєвим портретом, на жаль, є суржик (про особливості функціонування української мови в сучасній Україні частково йшлося також у першій лекції). Тому один із головних принципів навчання культури сучасного ділового мовлення -уникнення інтерференції.

У мовних порадниках нашого періоду основну увагу звертають на пра­вильність використання книжних прийменників (відповідно до і згідно з), розрізнення близькозвучних слів (комунікабельний – комунікативний – кому­нікаційний), синонімів (престиж – авторитет), уникання суржикових еле­ментів (навчальний, а не учбовий; великий, а не крупний), правильне викорис­тання відмінкових закінчень (закону, а не закона; адвокате, а не адвокат), запозичених слів (контора офіс, об’єднання – концерн – акціонерне това­риство), стійких виразів (впадає в око, а не кидається у вічі) тощо. Деякі ре­комендації щоправда мають дискусійний характер (правничий чи юридичний, правник чи юрист, діловодство чи справочинство, агенство чи агенція?)

Прикметними ознаками сучасного офіційно-ділового мовлення є:

а) збільшення кількості номенклатурних назв з прикметниками державний, національний, український;

б) активізація словотворення назв осіб за професією із суфіксом -ник (заготівник, а не заготовщик; керівник, а не керуючий);

в) поширення в усіх жанрах усного і писемного офіційного мовлення звертання у формах пан (пані, панове), добродій (добродійка, добродії);

г) продовження актуальної роботи стосовно вироблення стандартів слово- та термінотворення в офіційно-діловій галузі.

Отже, українське офіційно-ділове мовлення глибоко національне й засно­ване на давній оригінальній традиції складання юридичних документів; ОДС початку XXI ст. перебуває у центрі уваги не лише мовознавців, а й практиків адміністративно-управлінської, правничо-юридичної, дипломатичної, дого­вірної, навчальної галузей діяльності.

Функціонування та особливості офіційно-ділової а стилю на сучасно­му етапі розвитку української мови. Сьогодні офіційно-діловий стиль -це стиль, який задовольняє потреби суспільства в документальному оформ­ленні різних актів державного, суспільного, політичного, економічного жит­тя, діяльності, ділових стосунків між державами, організаціями, а також між членами суспільства в офіційній сфері їх спілкування. Отже, основне при­значення ОДС – регулювати ділові стосунки у зазначених вище галузях та обслуговувати громадянські потреби людей у типових ситуаціях.

Особливості функціонування ОДС: а) офіційний характер – учасни­ками ділового спілкування є органи та ланки управління (організації, заклади тощо), стосунки між якими регламентуються чинними правовими нормами; б) конкретна адресність інформації; в) повторність дій і ситуацій (завжди “гра за правилами” – звідси, однакові мовні засоби – консервативність); г) тематична обмеженість кола завдань, що вирішує організація.

Специфічні стильові ознаки, характерні для всіх текстів ОДС:

1. ОДС ґрунтується на логічній основі (використання засобів образності, як і висловлення особистих почуттів, для нього не типове). Найважливішими тут є послідовність і точність викладу фактів, об’єктивність оцінок, гранична чіткість у висловленні запропонованих розв’язків того чи іншого завдання (тому в ОДС не вживається емоційно забарвлена лексика, суфікси суб’єктив­ної оцінки, вигуки та ін.; зазначені риси є й у інших стилях, але тут вони -обов’язкові). Основний (з погляду емоційно-експресивного забарвлення) тон ділового мовлення – нейтральний.

2. ОДС відзначається стандартизацією мови, насамперед мови масової ти­пової документації. Найхарактерніші прояви стандартизації такі: а) широке використання усталених словесних формул (з метою, у зв’язку з, відповідно до, в порядку, по лінії), яке в ділових паперах цілком закономірне, оскільки набагато спрощує і полегшує процес складання окремих видів документів; б) значна повторюваність тих самих слів, форм, зворотів, конструкцій – як ре­зультат прагнення до однотипності способів вираження думки в однотипних ситуаціях. Укладачі ділових паперів свідомо відмовляються від використання всієї багатоманітності виражальних засобів мови.

1. Для ОДС характерна така риса, як документальність (кожний офіційний папір має характер документа).

2. Однією з найхарактерніших стильових ознак офіційно-ділових паперів є наявність реквізитів, котрі мають певну черговість і постійне місце, що є зручним для зорового сприйняття й спрощує опрацювання документів.

5. У певних випадках витримана сувора регламентація текстів (розділи -1, параграфи (§)~ 1Л., пункти (п.) -1.1.1підгожги(пп.)-1ЛЛЛ.тощо).

Мовні засоби ОДС:

1. Суворі вимоги до лексики ОДС:

а) широке, тематично зумовлене використання суспільно-політичної, ад-міністративно-канцелярськоі, професійно-виробничої, науково-термінологіч­ної лексикн (функціонування закладу, регламентація дій, бланк, формуляр, заходи), скорочених слів, зокрема скорочених назв різних організацій та установ;

б) відсутність діалектизмів, жаргонізмів, просторічної лексики;

в) мінімальне використання вигуків, часток іменників із суфіксами суб’єктивної оцінки, що зумовлено завданнями об’єктивного ставлення до повідомлюваних явищ;

г) широке використання безособових і наказових форм дієслів теперішнього часу із значенням почерговості, постійності дії (виробничою нарадою розглянуто, складено й засвідчено у двох примірниках, накласти резолюцію, оголосити подяку, надати слово);

д) висока частотність використання віддієслівних іменників, що веде до збільшення кількості пасивних форм, вживання цілої низки нових слів-зв’язок і нагромадження форм Р. в. При заміні конкретного повнозначного іменника досить загальним і невиразним займенником завжди існує небезпека появи двозначності, певного викривлення змісту;

е) використання обов’язкових усталених мовних зворотів, готових словесних формул, штампів, кліше (у зв’язку з, відповідно до, з метою, згідно з, висунути пропозицію; ініціювати питання тощо), що вказує на однотипність думки й процесу укладання документів (зокрема, бланків).

2. Синтаксис ділового стилю характерний насамперед:

а) вимогою дотримання прямого порядку слів (підмет – перед присудком: міністерство повідомляє, сторони погодили і якомога ближче до початку речення; означення – перед означуваним словом: приватне підприємство, договірні умови; додатки – після керуючого слова: вжити заходів, завдано збитків; обставинні слова (прислівники) – по можливості ближче до слова, яке вони пояснюють; вставні слова звичайно ставляться на початку речення і т.д.);

б) мінімальним використанням складних речень із сурядним і підрядним зв’язком, натомість широким використанням безсполучникових простих поширених речень (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі тощо).

Підстилі й жанри ОДС:

Законодавчий – обслуговує законотворчу галузь, регламентує та обслу­говує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, між державою і приватними та службовими особами. Реалізується у Конституції, законах, указах, постановах, статутах і под.

Дипломатичний – обслуговує галузь міждержавних офіційно-ділових стосунків, галузь політики, економіки, культури. Реалізується у конвенціях (міжнародних угодах), комюніке (повідомленнях), нотах (зверненнях), прото­колах, ультиматумах тощо.

Правовий – використовується в юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування, арбітраж). Обслуговує і регламентує правові та конфліктні відносини між: а) державою та підприємствами і організаціями всіх форм власності; б) підприємствами, організаціями та установами; в) державою та приватними особами; г) підприємствами, організаціями, установами всіх форм власності та приватними особами; д) приватними особами. Реалізується в актах, позовних заявах, протоколах, постановах, угодах і под.

Адміністративно-канцелярський – використовується у професійно-ви­робничій галузі, правових відносинах і діловодстві. Обслуговує та регламен­тує службові (офіційні) відносини між: а) підприємствами одного й різного підпорядкувань; б) структурними підрозділами одного підпорядкування; в) приватними особами та організацією, установою, закладом і навпаки; г) при­ватні (неофіційні) відносини між окремими громадянами. Реалізується в офі­ційній кореспонденції (листах), договорах, заявах, контрактах, автобіогра­фіях, розписках тощо.

Усна форма ОДС не має такої чіткої градації за підстилями, як писемна. Тому тут чітко можна виділити лише жанри: нарада, телефонна розмова, бесіда, різні види публічного виступу тощо.

Сучасна людина гак чи інакше долучена до наукової чи виробничої галузі. І (є одна з передумов злиття наукового й офіційно-ділового стилів унаслідок їхнього спільного функціонування в одному часі й просторі. Ці два стилі не лише функціонально близькі – вони є спорідненими з походження і мають спільну рису – наявність термінології (хоча термінологія ОДС менш точна і більш змінна, ніж наукова, оскільки ділова мова більше пов’язана з повсяк­денною побутовою тематикою, а тому частіше зазнає змін під впливом су­спільних чинників). Нині відбувається процес взаємопроникнення цих двох стилів і відродження – на якісно новому рівні ~ книжної мови (яка була в ук­раїнців досить висота розвинена ще в XIV – XVI ст.). Окрім того, спостері­гаємо явище взаємопроникнення двох інших різновидів мови ~ писемної (книжної) та розмовної (яку не варто обмежувати лише розмовно-побутовим стилем). Розмовний стиль має уже досить істотно виявлений підстиль – роз­мовно-професійний, тобто мову, якою спшсуються не у побуті, а у виробни­чій, освітній та інших галузях.