Грошово-кредитна політика та основні методи її реалізації

Грошово-кредитна політика - це сукупність взаємозв’язаних, скоординованих на досягнення заздалегідь визначених суспільних цілей, заходів щодо регулювання грошового обороту, які здійснює держава через свій центральний банк. Основними стратегічними цілями грошово - кредитної політики є загальноекономічні цілі держави: економічне зростання, забезпечення високої зайнятості, стабілізація цін, збалансування платіжного балансу. Інструменти грошово - кредитної політики це: 1)інструменти прямого впливу на грошовий ринок та економічні процеси - операції на відкритому ринку, регулювання норми обов’язкового процента, процентна політика, рефінансування комерційних банків, регулювання курсу національної валюти; 2) інструменти прямого впливу - установлення прямих обмежень на здійснення емісійно-касових операцій, уведення прямих обмежень на кредитування центральним банком комерційних банків, установлення обмежень чи заборони на пряме кредитування центральним банком потреб бюджету, прямий розподіл кредитних ресурсів, що надаються комерційним банкам у порядку рефінансування, між пріоритетними галузями, виробництвами, регіонами тощо.

Держава, маніпулюючи через свій центральний банк важелями кредитного регулювання - операціями на відкритому ринку цінних паперів, зміною норми обов'язкових резервних вимог і змінної облікової процентної ставки, може здійснювати політику "дешевих" і "дорогих грошей".

Політика "дешевих" грошей має на меті зробити кредит дешевим і легкодоступним, щоб збільшити обсяг сукупних витрат і зайнятості в умовах економічного спаду чи депресії. Політика "дорогих" грошей полягає в обмеженні пропозиції грошей, щоб зменшити сукупні витрати і стримати інфляцію. У першому випадку відображається кейнсіанські уявлення про грошово-кредитне регулювання, а у другому - неокласичні (монетаристські).

Коли центральний банк проводить політику "дешевих" грошей, він намагається збільшити їх пропозицію такими діями: 1) купівля державних облігацій в комерційних банків і населення; 2) зниження резервної норми або 3) зниження облікової ставки проценту. Це зовсім не означає, що усі ці дії повинні відбуватись обов'язково і одночасно, - центральний банк може застосовувати лише один із цих важелів регулювання пропозиції грошей (як правило, це купівля державних цінних паперів). Якщо проводиться політика "дорогих" грошей, він здійснює такі заходи: 1) продає державні облігації; 2) підвищує резервну норму або 30 підвищує облікову процентну ставку.

Даний механізм діє таким чином.

В результаті політики "дешевих" грошей збільшуються надлишкові резерви системи комерційних банків, які є основою збільшення грошової пропозиції, через кредитування; тому слід очікувати зростання пропозиції грошей. Це знизить процентну ставку, викликаючи зростання інвестицій, сукупного попиту, сукупних витрат і рівноважного ЧНП залежить від ступеня зростання інвестицій і величини мультиплікатора доходів.

В умовах політики "дорогих" грошей банки виявляють, що їх резерви надто малі, щоб задовольнити передбачену законом норму обов'язкового резервного покриття, тобто їх поточні рахунки надто великі в порівнянні з їх резервами. Тому вони скорочують свої поточні рахунки, утримуючись від видачі нової позики після оплати старої. Наслідком цього буде скорочення грошової пропозиції, що викличе підвищення процентної ставки, а це, у свою чергу, скоротить інвестиції, зменшуючи сукупні витрати і обмежуючи інфляцію попиту.