Класична політична економія

Розвиток капіталістичних відносин спричинив занепад меркантилізму. На

зміну йому прийшла класична політична економія. Інтереси буржуазії – молодого,

прогресивного класу – переміщуються із сфери обігу у сферу виробництва, ідеологія

протекціонізму поступається місцем концепції економічного лібералізму, яка

ґрунтується на принципах невтручання держави в економічні процеси. Згідно цієї

концепції економічна роль уряду обмежується: 1) охороною закону і порядку; 2)

національною обороною; 3) забезпеченням державою тих суспільних благ, які не

входять у сферу інтересів приватного сектора (охорона здоров’я, екологія).

Громадяни сплачують податки, держава гарантує сукупність економічних свобод:

вільна конкуренція, вільне підприємництво, вільна торгівля, вільне ціноутворення.

За таких умов назріла необхідність у формуванні нової економічної теорії, яка могла

б теоретично узагальнити і пояснити нові економічні процеси. Таким чином, період

кінця 17–поч.18 ст. знаменується початком нової школи в політекономії, яка

отримала назву “класичної” через істинно науковий характер багатьох її

теоретичних розробок та методологічних положень, які лежать в основі і сучасних

економічних теорій.

Автором терміну “політична економія” вважається француз А. Монкретьєн

(1615 р., “Трактат про політичну економію”, де остання визначалася як наука про

ведення державного господарства). Класична політична економія – це напрям

економічної думки кінця 17 – ІІ пол. 19 ст., представники якого розвінчали

протекціоністські ідеї меркантилістів і заклали наукову базу методологічних і

теоретичних досліджень ринкових економічних відносин. Головною особливістю

напряму є пропаганда ідей “чистої” економічної теорії і доцільності повного “laissez

faire”, тобто абсолютного невтручання держави у господарське життя і механізм

економіки, яка здатна до саморегулювання. Найбільший внесок у формування і

розвиток класичної школи зробили англійські і французькі вчені: У. Петті, П.

Буагільбер, Ф. Кене, А. Сміт, Д. Рікардо, Ж.-Б. Сей, Т. Мальтус, Дж. Ст. Мілль та

інші.

У своєму розвитку класична політекономія пройшла чотири етапи. І етап –

кін. 17 до поч. ІІ пол. 18 ст. Це етап суттєвого розширення сфери ринкових

відносин, аргументованих розвінчувань ідей меркантилізму. Головні представники

даного етапу – У. Петті (Англія) та П. Буагільбер (Франція). Вони незалежно один

від одного першими в історії економічної думки висунули трудову теорію

вартості, згідно якої джерелом і мірою вартості є кількість затраченої праці на

виробництво тієї чи іншої товарної продукції. Засуджуючи меркантилізм, основу

багатства і блага ці вчені бачили не у сфері обігу, а у галузі матеріального

виробництва.

Завершила 1-й етап розвитку класичної політекономії французька школа

фізіократії, розповсюджена у Франції в середині 18 ст. Найвідоміші представники

цієї школи – Ф. Кене та Ж. Тюрго дотримувалися тієї думки, що джерелом

національного багатства і доходу є земля і праця, прикладена до неї. Вони ще далі

від Петті та Буагільбера заглибилися в аналіз сфери виробництва і ринкових

відносин, хоч їх дослідження, в основному, стосувалися галузі виробництва

сільськогосподарського.

ІІ етап охоплює період останньої третини 18-го ст. і пов’язаний з іменем і

працями А. Сміта – центральної фігури серед представників класичної школи.

Завдяки його вченню впритул до 30-х рр. 20 ст. безперечним вважалося положення

про повне невтручання урядових законів у вільну конкуренцію. Класичними

вважаються відкриті Смітом закони розподілу праці і зростання її продуктивності.

На його теоретичних розробках ґрунтуються у значній мірі сучасні концепції про

товар і його властивості, про прибуток і капітал.

III етап припадає на першу половину 19 ст., коли в низці розвинутих країн

Європи відбувся перехід від мануфактурної стадії до машинного виробництва. Це

знаменувало завершення промислового перевороту. Впродовж цього періоду

послідовники і учні Сміта піддали поглибленій розробці і переосмисленню його

основні ідеї і концепції, збагатили школу принципово новими теоретичними

положеннями. Серед представників даного етапу особливо виділяються Ж.-Б. Сей

та Ф. Бастіа (Франція), Д. Рікардо, Т. Мальтус, Н. Сеніор (Англія) та інші.

IV етап - завершальний у розвитку класичної школи. Він охоплює період

другої половини 19 ст., протягом якого Дж. С. Мілль і К. Маркс узагальнюють кращі

досягнення школи класичної політекономії. Необхідно зауважити, що на цю пору в

європейській економічній думці формується новий, більш прогресивний напрям,

названий пізніше неокласичною економічною теорією.