І. П. Котляревський Москаль-чарівник»

Москаль-чарівник»— п'єса видатного українського письменника І. П. Котляревського, написана у 1819 році. Вперше видана в «Українському збірнику», 1841 року в Москві. Майже одночасно з Наталкою Полтавкою написано й другу п'єсу

Котляревського Москаль-чарiвник. В автографi жанр п'єси визначено, як опера малороссийская в одном действии, а в першодруку (1841) в пiдзаголовку стоïть украинский водевиль.

Вперше п'єса була поставлена на сцені Полтавського театру. Звісно, що у 1820-их «Москаль-чарівник» та «Наталка Полтавка» з великим успіхом пройшли в Санкт-Петербурзі в Олександрівському театрі та в Малому театрі (Москва).

На кіностудії ім. О. Довженка в 1995 року було знято фільм «Москаль-чарівник», головні ролі зіграли Лихой - Богдан Бенюк і Руслана Писанка - Тетяна.

Жанр - водевіль. Котляревський вжив мандрівний сюжет про подружню невірність, проте переосмислив його. Зберіг лиш успішне сценічне, але не вжив того, що було б негативним з моральної точки зору.

Для п'єси потрібні прості декорації, одна дія, чотири персонажі.

Персонажі

• Михайло Чупрун - простакуватий, довірливий чоловік
• Лихой - солдат
• Тетяна - "невірна" дружина, розумна, хитра, гарна, кропітка, проте з характером
• Финтик Каленик Кононович - залицяльник-невдаха

Сюжет

Москаль-чарiвник написаний на сюжет народноï казки. Финтик женихається до Тетяни, але вона чітко дає збагнути, що її це не цікавить. В цю нагоду чоловік Тетяни повертається з відрядження. Вона каже Финтиккові ховатися на піч, сама іде вітати чоловіка. Раптом приходить солдат, на підпитку. Він хитрощами починає насміхатися над господарями і обманює їх, наче він здатен на чудеса.

Тетяни Чупрун — типової української молодиці. Вона, власне, не зраджує свого чоловіка. Тетяна слухає теревені Финти-ка, але на тому й край. З першої репліки вона попереджає його: «Ви-бо, паничу, не пустуйте, сидіте смирно». І як до неї не під’їжджає досвідчений міський писарчук, Тетяна лишається собі вірною: «Тільки знайте: язиком що хочеш роби, а рукам волі не давай». І як Финтик не викладає їй «жарчайший пламень любви», молодиця лишається непохитною: «А ціловатись — вибачайте; се вже не жарти…»

Щоправда, Тетяна дозволяє Финтикові на словах залицятися до неї. Але коли б цих традиційних ситуацій не було, то не було б сюжету, не було б і водевіля. Проте молодиця добре розуміє, до чого все це йде: «Знаю всі ваші замисли і який у вас нежить. Тільки то вам горе, що не на плоху наскочили. Я боюсь бога і люблю свого чоловіка, як саму себе. Я шаную вашу паніматку, або, як ви кажете, матушку, то і вам через те спускаю, що ви в’яжетесь до мене».

Котляревський в образі Тетяни відтворив національний характер української жінки. Тут, як і в «Наталці Полтавці», показано перевагу моралі народу над пансько-чиновницькою етикою.

Менше розкрито в п’єсі образ Михайла Чупруна, чумака, який любить, шанує й поважає свою жінку. На відміну від багатьох традиційних ситуацій, він не карає Финтика, а прощає йому. Але це гідна пара Тетяні, і його характер вмотивовує її любов і відданість чоловікові.

Яскравим образом «крапивного семени» є Финтик, міський писарчук, що приїхав у село до матері. Це — за характеристикою солдата, та покруч, яку плодила тогочасна дійсність. Финтик розкривається передусім як ловелас. Це видно з того, що він залицяється не тільки до Тетяни. Коли його просять заспівати, Финтик пояснює: «Вчера был у Епистимии Евстафиевньї, да, вьшивши чашку воды и две чашки с настойкою, вышел надвор и на открытом воздухе сквозний ветер захватил шию и грудь, и теперь дерет в горле». Потворне моральне обличчя Финтика розкривається не тільки в його зальотах, а й у зневажливому ставленні до рідної матері: «Она такая простая, такая неловкая во всем,— по-старосвітськи поступает: рано обедает, рано спать ложится, рано просьшается, а что всего для меня несноснее, что в ны-нешнее просвещенное время одевается по-старинному и носит очипок, намитку, плахту и прочие мужичие наряди».

Протилежні погляди па моральні устої висловлює автор словами Тетяни: «І ви бога не боїтесь так говорити о своїй рідній? Хіба родителей почитати треба за їх одежу? Хіба не треба її уважати уже за те, що вона стара і старосвітських держиться обрядів?.. От які тепер синки на світі!»

Вона дає чітку характеристику Финтика: «Я не знаю, як вас терплять у службі? Мені здається — хто прези-раєть рідних своїх, на такого ні в чім положиться не можна. Нічого не можна на його повірити, і такий єсть осоружнійший между людьми, як паршива вівця в отарі…»

У цілому образ Финтика — не такий собі легковажний водевільний персонаж, а комедійний, сатиричний образ, що за своєю суттю стоїть поруч з образом возного. Одним із важливих засобів сатиричного розкриття характеру Финтика є його суржикова мова, в якій також виявляється зневага цього «крапивного Семени» до рідної мови.

Комічний, але в цілому позитивний образ солдата-ро-сіянина Лихого. Це традиційний образ «чарівника» у водевільному «чотирикутнику», але в цьому образі відбилися погляди Котляревського па єдність українського й російського народів.

Мова п’єси характеристична. Чиста народна українська мова Тетяни й Михайла дала змогу Котляревському відтворити національні характери українського народу, з його мораллю, побутом, розумінням своєї гідності. Національним і соціальним відщепенцем є Финтик, який говорить мішаною, суржиковою мовою. Комічна мова солдата Лихого.

Ба́йка

Ба́йка — один із різновидів ліро-епічного жанру, невеликий алегоричний, здебільшого віршований твір повчального змісту, з яскраво вираженою мораллю.

Байка має здавна сформовану (ще від прозових «притч» легендарного давньогрецького байкаря Езопа — 6 ст. до н. е.) структуру, традиційне коло образів, мотивів, сюжетів. Езопівською мовою інколи називають підтекст художнього твору.

Байка — це оповідання, дійовими особами якого, поряд з людьми (точніше — схематичними фігурами людей), виступають тварини, рослини, неживі предмети, котрі уособлюють певні ідеї та людські характери. Розповідь, як правило, супроводжується на початку або в кінці твору прямо сформульованим афористичним моралістичним висновком, що надає оповіданню алегоричного звучання. Комізм і сатира — невід'ємні особливості байки.

Відомими авторами байок є Езоп, Бабрій, Федр, Флавій Авіан, Жан Лафонтен, Іван Крилов. Крім античних джерел, байка зазнала впливу індійської «Панчататри».

Уперше на реалістичний грунт українська байка стає у творчості письменників персдшевченківської доби — П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського і особливо Є. Гребінки. Діяльність кожного з них відіграла важливу роль у становленні віршованої байки як повноправного літературного жанру в українській літературі. Більшість банок написано на морально-етичні теми, де зачіпаються загальнолюдські вади («Ледащо Йван», «П’яний», «Будяк» та ін.). І лише в небагатьох із них поет виступає проти огидних явищ сучасної йому суспільної дійсності — паразитизму поміщиків, хабарництва судової адміністрації тощо.

Є. Гребінка у ряді байок — таких, як «Ведмежий суд», «Рибалка», «Віл», «Ячмінь», «Будяк да Коногілиночка», наснажених злободенним змістом, користуючись яскравою і влучною алегорією, правдиво відтворював тяжку долю людини-трудівника, ошуканої зажерливими панами, крутійство судових чиновників, зловживання й хижацтво повітової адміністрації тощо. Соціальний протест Гребінки, який виступав у цих творах з помірковано-просвітительських позицій, мав обмежений характер, проте об’єктивно-художня розповідь набувала часом виразного громадянського звучання, наштовхувала читача на сміливі у ті часи роздуми. Показовою щодо цього є, приміром, байка «Ведмежий суд», у якій реалістично зображено судове свавілля — типове явище того часу. Суд, який мав би охороняти законність, карати злочинність, в умовах кріпосницької дійсності перетворюється у знаряддя визиску, грабунку трудових «низів».

Байка нині зазнає певної еволюції. Крім сюжетних байок, з'являються байки-приповідки («ліліпути»), а також байки-епіграми, байки-жарти, байки-пародії тощо.