Байки П. Гулака - Артемовського

Найзначнішим у байкарському доробку українського поета по праву вважається «казка» «Пан та Собака», яка одразу ж після опублікування в «Украинском вестнике» (1818) набула великої популярності не тільки в Україні, а й у Росії. Використавши в «казці» фабульну канву однойменної чотирирядкової байки І. Красіцького

П. Гулак-Артемовський значно поширив її, збагатив колоритними побутовими зарисовками, життєвими реаліями, комічно-драматичними колізіями, емоційним розмовним діалогом, увів моральну сентенцію тощо, а головне — переніс дію в українське середовище, актуалізував умовно-абстрактний зміст «першоджерела», тобто створив цілком самостійний твір нового, злободенного ідейно-тематичного спрямування.

Головними передумовами написання «Пана та Собаки» були насамперед активізація передової суспільної думки, піднесення народної самосвідомості, викликані переможним завершенням Вітчизняної війни 1812 p., настрої, породжені ліберальними обіцянками Олександра І щодо можливого скасування кріпацтва. Тому не випадково у байці «Пан та Собака» з просвітительських позицій порушується одна з кардинальних проблем соціального і політичного життя епохи — проблема кріпосного права. Перед нами недвозначно постає розгорнута в бурлескно-гумористичних тонах інвектива проти паразитизму, самодурства й розбещеності панства, сувора правда про рабське існування простих трударів. Увівши в байку гострий соціальний конфлікт, автор зображує характери її головних персонажів — і пана і Рябка — як представників двох протилежних суспільних «сфер» у реалістично-побутовій конкретності й виразності. Це вже не статичні класицистичні «портрети», не умовно-алегоричні маски (хоча алегоричним залишається увесь смисл байки), а життєві образи-персонажі, які розкриваються в динаміці — в діалогах, поведінці, в самохарактеристиках, а також в оповіді «простодушного» автора, який виступає стрижневою фігурою, що організує і спрямовує увагу читача навколо суспільного конфлікту. В усьому цьому, безперечно, виявилося новаторство П. Гулака-Артемовського як байкаря.

байка-«казка» «Пан та Собака» — завдяки злободенності тематики, яскравому народному колориту, реалістично-сатиричним тенденціям у зображенні кріпосницької дійсності об'єктивно сприяла посиленню антикріпосницьких громадських настроїв.Важливу роль відіграла «казка» П. Гулака-Артемовського і в розвитку байкового жанру в Україні. Це була, по суті, перша літературна (віршова) байка, написана із свідомою орієнтацією автора на фольклорні, демократичні джерела, на традиції народної сміхової культури, на живу розмовну мову. У 1819 р. П. Гулак-Артемовський опублікував в «Украинском вестнике» ще дві байки — «казку» «Солопій та Хівря, або Горох при дорозі» і «побрехеньку» «Тюхтій та Чванько». У першій з них поет, з одного боку, у лукаво-в'їдливій формі висміює панську нікчемність та егоїзм, недотепність і обмеженість деяких сучасників, а з іншого — проголошує заклик до розумової, суспільно корисної діяльності як єдиний, на його думку, шлях до добра й справедливості. У «казці» наявні реалістичні зарисовки селянського побуту, яскраві розмовні діалоги, фольклорні елементи, зокрема приказки і прислів'я тощо, але загалом вона поступалася «Панові і Собаці» художньою майстерністю. Ця «казка» написана у тій же бурлескно-комічній манері, однак «простакуватість» у стилівиявилася значно різкіше. У другій байці «Тюхтій та Чванько» автор з властивим йому глузливим гумором картає «віршомазів»-графоманів, що своїми «творіннями» нікому не приносили естетичної насолоди. Ця «побрехенька» генетично пов'язана із згаданою уже перекладеною з польської мови статтею «Нечто для сочинителей», у якій також гостро говорилося про численних «бумагомарателей», поетичні «опуси» яких «достойны не сохранения, но совершенного истребления». У доданій до «Тюхтія та Чванька» публіцистичній замітці «Дещо про того Гараська» П. Гулак-Артемовський, розвиваючи іронічний погляд на нікчемних тогочасних писак, виступає представником просвітительської орієнтації — настійливо проводить думку про необхідність проникнення митця в реальне життя і правдивого відтворення його відповідно до власного розуму.

«Натуральна школа»

Спочатку словосполучення «Натуральна школа» 1 використовував редактор газети «Північна бджола» та журналу «Син Вітчизни» Ф. В. Булгарін в негативному сенсі, іронічно і уїдливо висміявши письменників, які цікавилися життям самих простих людей. Бєлінський в полемічному запалі, заперечуючи Булгарину, на противагу йому закріпив за виразом «натуральна школа» позитивне значення, вважаючи, що «низькі картини» повинні зробитися вмістом літератури. Тим самим він узаконив назва критичного спрямування, створеного Гоголем. До «натуральної школі» він відніс А. І. Герцена, Н. А. Некрасова, І. С. Тургенєва, І. А. Гончарова, Ф. М. Достоєвського, М. Є. Салтикова-Щедріна, В. І. Даля (псевдонім Козак Луганський), В. А. Соллогуба, Д. В. Григоровича, І. І. Панаєва, Є. П. Гребінку.

Організаційно представники «натуральної школи» об’єднані були. Їх пов’язували творчі установки, спільна робота в журналах, альманахах, особисті контакти.

Однією з найяскравіших постатей був Н. А. Некрасов. Він володів неабиякою зовнішністю, безсумнівними діловими якостями і по праву вважався лідером. Некрасов редагував два альманаху про побут і звичаї Петербурга, разом з І. І. Панаєвим став власником і редактором журналу «Современник».

Учасників літературного руху об’єднував творчий ентузіазм, зацікавлений аналіз впливу суспільних звичаїв на людину, глибокий інтерес до долі представників нижчих і середніх станів. Погляди і творчість письменників нового напрямку зустріли критику офіційної журналістики.

Естетичні та художні установки письменників «натуральної школи» знайшли втілення насамперед у творах, включених в два знаменитих збірки «фізіології», які мали успіх у читачів.

Так звані «фізіології» були вже відомі в європейських країнах. «Прототипами» їх були нравоопісательние нариси

У жанровому відношенні «фізіології» найчастіше представляли собою нариси, невеликі за обсягом твори аналітичного змісту. Дійсність зображувалася в різноманітних ситуаціях через безліч соціальних, професійних, етнографічних, вікових типів. Нарис був тим оперативним жанром, який дозволяв швидко фіксувати стан справ у суспільстві, точно, фотографічно запам’ятовувати нові для літератури особи. Іноді це відбувалося на шкоду художності, але в повітрі тієї пори, в естетичній атмосфері витали ідеї з’єднання мистецтва з наукою, і здавалося, що можна пожертвувати красою заради правди «дійсності».

Крім нарисів, присвячених різним професіям, «фізіологи» часто описують певне місце — частина міста, театр, ринок, диліжанс, омнібус, де збирається різноманітна публіка («Петербургские кути» Н. А. Некрасова, «Записки замоскворецкого жителя» А. Н. Островського, «Московські ринки» І. Т. Кокорева).

Письменників залучали і звичаї, традиції, звички. У таких нарисах описувалося поведінку і звичаї публіки під час, наприклад, чаювання, весілля або в святковий день («Чай в Москві», «Весілля в Москві», «Збірне неділя» І. Т. Кокорева).

Крім огляду професій, визначених місць, звичаїв і звичок, «фізіологи» розкривали перед читачем ієрархію суспільства зверху до низу.

«Конотопська відьма» Григорія Квітка-Основ’яненка

«Конотопська відьма» Григорія Квітка-Основ’яненка є одним з найвідоміших творів цього талановитого письменника. В «Конотопській відьмі», яка за жанром є бурлескно-реалістичною повістю, автор майстерно описав життя та побут на Україні ХVІІІ ст., зробивши сатиричний акцент на недолугості та обмеженості козацьких старшин, що отримували свої посади не відповідно до своїх талантів та вмінь, а у спадщину. До того, автор крізь призму сатиричної критики зображує реалії суспільних взаємин того часу.

Твір складається з 14 розділів і має закінчення («закінченіє»). Кожен розділ повісті починається словами смутний і невеселий, які набули в українській мові статусу крилатих слів.

Тема: Сатиричний показ життя й побуду козачої старшини

Ідея: Засудження свавілля козацьких керівників

Сюжет

Твір починається із опису конотопського сотника Микити Уласовича Забрьохи, який сидить «смутний і невеселий». Учора сотник їздив свататися до хорунжівни Олени, роботящої, чесної і красивої дівчини, яка не мала батьків, а мала тільки брата. Забрьоха спитав брата, чи віддасть той сестру за нього, але успіхом його пропозиція не закінчилася. Микита отримав гарбуза, тобто відмову.

Поки сотник сидить у хаті, до нього заходить сотенний писар Прокіп Ригорович Пістряк із рапортом про кількість козаків у сотні. Ця кількість була відзначена зарубками на довжелезній хворостині, але писар переламав хворостину, щоби могти її затягнути до хати, тому довго не міг дорахуватися всіх козаків. Коли помилка виявилася, Забрьоха висміяв Пістряка перед сотнею, за що той сильно образився. Після перерахунку приходить наказ із Чернігова: іти з сотнею в похід. Але писар відмовляє сотника виконувати наказ, а підбурює його почати «полювання» на відьом, бо у Конотопі вже давно не було дощу. До полку відписали листа, що сотня не може прибути до Чернігова, бо козаки повинні покарати відьом.

Наступного дня все місто зібралося на видовище біля ставка. Писар зігнав кількох жінок, які підозрюються у тому, що вони є відьмами. Перевірка відбувається таким чином: жінку кидають у воду, і якщо вона потоне, то вона не є відьмою, а якщо випливе, то вона відьма. Багато жінок загинули у воді, їх не встигли врятувати. Відьмою виявилася Явдоха Зубиха. Вона спокійно плавала по воді. Оскаженілі чоловіки почали її бити, але Явдоха наслала на них мару, тому довгий час вони били колоду. Потім справа прояснилася, і Явдосі добряче перепало.

Явдоха розлючена на Забрьоху та Пістряка. Але вони приходять до неї з подарунками і проханнями (кожен окремо) і просять допомоги. Відьма чаклує так, що Олена закохується в Забрьоху і хоче вийти за нього заміж. Сумний та невеселий сидить судденко Дем'ян Халявський, колишній коханий Олени, бо його суджена виходить за сотника. До Халявського з'являється Явдоха і пропонує допомогу.

Зубиха, щоб помститися, підлаштовує так, що сотник одружується із найстрашнішою в селі дівкою Солохою. Олена ж вийшла за свого коханого судденка Дем'яна Халявського. Забрьоху зміщають із сотництва за невиконання наказу (про похід у Чернігів), Пістряка, який хотів зайняти місце сотника, теж звільняють. Новим сотником стає Дем'ян Халявський.

У закінчення автор пише, що цю казку йому розповідав покійний Панас Месюра. Він розповідає, як все закінчилося. Халявський недовго був сотником, бо «дуже швидко перед начальством щось процвиндрив». Його шлюб з Оленою був нещасливим, оскільки був укладений в результаті чарів. Забрьоху і Пістряка покарано за те, що топили невинних жінок. Найбільше дісталося Явдосі, яка невдовзі після того, як Халявського змістили з посади сотника, померла.

Персонажі

• Микита Уласович Забрьоха — сотник конотопський;
• Олена Йосипівна — хорунжівна;
• Прокіп Ригорович Пістряк — сотенний конотопський писар, розумний, хитрий;
• Явдоха Зубиха — «конотопська відьма»;
• Халявський Дем'ян Омелянович — судденко, коханий Олени;
• Солоха — дружина Забрьохи.

Григорій Квітка-Основ'яненко "Маруся"

Маруся — сентиментально-реалістична повість Григорія Квітки-Основ'яненка, написана у 1832 та опублікована в 1834 році. Перший прозовий твір нової української літератури.

Персонажі

• Маруся — головна героїня, донька Наума Дрота;
• Наум Дрот — багатий селянин, батько Марусі;
• Настя Дрот — мати Марусі, дружина Наума Дрота;
• Василь — наречений Марусі.

Сюжет

Твір починається описом Наума Дрота, багатого й побожного селянина, і його дружини Насті. Автор розповідає про їхню доньку Марусю, роботящу, красиву і покірну дівчину. Зав'язка розпочинається тим, що Маруся іде на весілля, куди її запросили дружкою. Там вона знайомиться із старшим боярином Василем, і між ними майже одразу виникає кохання.

Наступного дня Маруся з подружкою Оленою йде на базар, Василь напрошується їх супроводжувати. Дорогою назад Олена повернулася до міста, тож пара на певний час залишилась на самоті. Вони призналися одне одному про свої почуття; того ж дня у них відбулося побачення біля озера.

Василь довго відвідував Марусю, і одного дня заслав старостів. Але Наум Дрот відмовив хлопцю, мотивуючи це тим, що його можуть забрати в рекрути. На довгий час закохані розлучаються, згодом Василь з'являється і розповідає, що навчився грамоти, а його хазяїн обіцяв найняти «найомщика», який стане солдатом замість хлопця. Василь ще раз сватається до Марусі і цього разу отримує згоду від її батька.

Василь повинен поїхати до Одеси і Москви, тому наречені розлучаються. Маруся сильно тужить без коханого. Утім, більше вони не зустрілися, оскільки одного дня Маруся застудилася, сильно захворіла і невдовзі померла. Василь повернувся у той же день, коли померла його наречена. З туги за нею він іде до монастиря, де став ченцем, але незабаром помер.

Про твір: естетичним ідеалом Г. Квітки-Основ’яненка став образ го­ловної героїні — Марусі, у якому втілено найкращі риси української дівчи-ни-селянки. її неймовірна казкова зовнішня і внутрішня врода ідеалізова­на й змальована в народнопоетичному ключі: «Та що то за дівка була! Ви­сока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бро-воньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте…»; «на все село була і красива, і розумна, і багата, звичайна та ще ж к тому ти­ха, і смирна, і усякому покірна». У зображенні Марусі, окрім ознак сенти­менталізму, письменник широко використав ліризм народної пісенності, засоби фольклорного зображення внутрішнього світу дівчини, сильних і піднесених почуттів. Мова героїні пересипана уснопоетичним народним багатством: пестливою лексикою, опоетизованими звертаннями, емоційни­ми вигуками, прислів’ями, порівняннями (Василечку, голубчику, соколику мій! мій козаченьку; матінко моя рідненька!).

В образі Василя найяскравіше втілені риси сентименталізму — пси­хологічний стан закоханого хлопця, віщування серця під час розставан­ня пари на кладовищі, переживання смерті Марусі, добровільний відхід від мирського життя.

Повість насичена позасюжетними елементами: українські народні звичаї, обряди — весілля, сватання з усталеним текстом, емоційними піснями, дотепними примовками. Вражає сцена похорону, народні го­лосіння в устах батьків виписані з етнографічною точністю. Майстерно змальовані в традиціях сентименталізму чудові пейзажі української но­чі, елегійна картина ранку, що стали взірцем для багатьох поколінь письменників. Розлогі портретні характеристики персонажів, насичені фольклорними елементами, повчальні авторські відступи, репліки — це все становить етнографічне тло твору.