Ставлення Православної Церкви до інославних конфесій

Наведені вище слова святого Григорія Богослова містять у собі одночасно і ключ до розуміння позиції Православної Церкви щодо інославних братів - християн та їхніх догматичних помилок.

Православні християни не мають права викреслити з свого серця ту частину хрис­тиянського світу, яка знаходиться за межами видимої спільноти Церкви, не відчувати біль і смуток від того, що християнський світ розколено і багато мільйонів людей перебувають поза повнотою Істини Христової.

Треба, однак, із слушністю визнати, що з-поміж католиків і протестантів нерідко трапляються люди, котрі являють собою приклад хорошого християнського життя, а декотрі моральніші, аніж багато хто з нас. Алетшди-мидогані^трішні, негідніуДхщедш-тому, що наша Церква до цього веде і цього навчає, а тому що ми грішимо проти

святості учення Вселенської Церкви Христової. А протестанти і католики можуть буть* як християни не завдяки специфіці своєї конфесії, не завдяки тим нашаруванням, ш0 нагромадилися і відокремили її від єдності Вселенської Церкви, а завдяки тому, іщистве збереглося у них з часів нерозділеної Церкви, завдяки тому запасові церковності, якс^еоб: тією чи іншою мірою живе у більшості інославних конфесій.

Вивчаючи хибні погляди інославних конфесій, не забуваймо про необхідність по-тому
стійно співвідносити власне ставлення до життєвих реалій та сьогоднішній світоглядів ш
з віровченням і канонічним устроєм Православної Церкви. Постійно ставмо собі пи-У зал
тання: чи все в нашій вірі, у нашому ставленні до Бога і ближнього справді право-^?^те
славне чи окремі риси нашого внутрішнього, духовного вигляду сприйняли відблисьрани
впливу західних конфесій. Сл

Можна навести такий характерний приклад. У православному богослів'ї неодмін-на те. ним складником учення про таїнство є відповідне ставлення до нього того, хто прий-^яє д має це таїнство. Католицьке вчення про таїнство не вважає цю умову обов'язковою Не задовольняючись пріоритетом учиненої дії. Відносно таїнства Хрещення це широкезеліт використовувалося католицькими місіонерами для залучення нової пастви, коли та-^ кому хрещенню піддавалися люди, котрі мало що тямили у тому, що відбувалося.? Тож чи не є відлунням такого ставлення до християнства як напівмагічного обряду і те, що має місце тепер, на жаль іноді навіть у нас, тобто поспішне прийняття таїнствзпро і; Хрещення не підготовленими до цього людьми, котрі не пройшли необхідної катехи-іювя зичної підготовки? Чи ж це таке ставлення до таїнства, як вчили отці Церкви?

Інославні віровизнання містять у собі багато чого такого. Існують речі, що їх мис
сприйняли, і вони увійшли у наше життя, хоча іноді ми не задумуємося про їхш
походж ення. Але є речі, що глумлять ся з нашої моральності, отже ж, неприйнятні.гшік
Тому оцінювати спадщину інославних конфесій треба з неабиякою обачністю та делі­
катністю, іися

Так, наприклад, багатьом відома книга "Невидимая брань" - один з найавторитет-=—о> ніших порадників з аскетики. На її титульній сторінці вказаний автор: преподобнийяепо Никодим Святогорець 1 XVI ст., святий монах, подвижник, котрий жив у XVIII ст.Росії Але, напевно, тільки декотрі знають, що справжнім автором цієї книги є католицькийдана монах Скуполі (XVI ст.). Преподобний Никодим лише переклав її на грецьку мову. їло п відредагував і змінив ті місця, які мали суто католицький характер. Але основу книгиііерк - метод керування духовним життям - він зберіг. Довідавшись про це, той, хто по-числ< справжньому оцінив цю роботу, навряд чи відкладе її в бік, як єретичну. Протилеж-заго­ним за змістом прикладом може служити різко негативна оцінка, що її дає Православ-у том на Церква тим страшним явищам, які були і є у царині духовного життя католиків -6 мова йде тут про всіляке псевдоподвижництво, що виявляється, приміром, у "видін-сдаві нях" блаженної Анжели чи стигматизацію, коли люди доводять себе до такої екзаль-шхгп тації, що на їхньому тілі видимо проступають "рани Христа Спасителя" (стигмати). Церк

Сувора, але правдива характеристика інослав'я дана в образних словах дивногоеіякс святителя Православної Церкви XIX ст., великого святого, єпископа Феофана Затвор-С ника, котрий дуже строго ставився до західних конфесій і до інославних, часто ірепеї справедливо критикував їх у своїх творіннях та листах. В одному з своїх листів війн

суть бута порівнює дію Духа Святого у світі з диханням людини і далі говорить, що "легені, у іням, ще яких це дихання здійснюється, і є Свята Церква. Канали легень - це Божественні Таї-гому, ще нства та інші очищувальні дії. Для того, щоб дух Божий виявляв повністю свою дію, ості, яка необхідно, аби органи, засновані Ним Самим для сповіщення про Себе, були цілими, тобто щоб усі Божественні таїнства та інші очищувальні священодії зберігалися у гість по- тому вигляді, як вони встановлені святими апостолами за натхненням Святого Духа, вітоглял Д^е ЦІ органи пошкодженні, там дихання Божественного Духа не має повної дії". "Так собі пи- У папістів, тобто католиків всі таїнства пошкоджені і багато священнодій також. У і право- лютеран більшість таїнств відкинута, а решта перекручена і в думках, і в слові. Люте-іідблиск Р^ани схожі на тих, у кого три чверті легень згнило, а все інше дотліває..."

Слова, звичайно, жорсткі, але вони дають правильну оцінку інослав'ю і вказують «одмін- на те, що певною мірою це повітря, дихання Божественної благодаті, усе таки справ-:о прий- пяє дію також і на їхнє життя.

зковою, Необхідно зупинитися на одному характерному для нашого століття явищі. Це про-широко зелітизм - антиправославна налаштованість інославних християн, що переходить у шли та- справжнє повстання проти Церкви. У цих обставинах важливо твердо стояти на сто-валося. рожі церковної істини і Церкви Христової.

)бряду і У висловлюваннях православних ієрархів, богословів та подвижників благочестя
аїнства про інославні конфесії чітко проходить думка про те, що оцінка та ставлення до них
катехи- повинні спиратися на істинні, не скаламучені догмати православного вчення. Уника-
? ти ж спілкування та суперечок з представниками інослав'я не слід, але треба викори-

[О їх ми стовувати при цьому правильну методологію.

ро їхнє У полеміці з прибічниками інославних конфесій треба витворювати нашу аргумен-йнятні. тацію тільки на власних православних догматах.

та делі- Характерним прикладом того, наскільки пильно треба стежити за чистотою вико­ристовуваних для підтвердження своїх доказів джерел, може правити суперечка, що)ритет- відбувалася між православними та католицькими богословами з приводу догмату про іобний непогрішимість римського папи. Річ у тім, що прийнятий у 1870 р. догмат дістав у VIII ст. Росії офіційну оцінку Святійшого Синоду з деякою затримкою, коли вона була вже щький лана у Європі протестантськими богословами, лютеранами і кальвіністами. Недивно, у мову, що протестантські докази проти цього догмату, який не збігається з ученням про і книги Церкву, за цей час устигли проникнути у програми російських Духовних Академій, у сто по- численні статті та підручники. Відтак православні полемісти виступили у суперечці з гилеж- католицькими опонентами, спираючись на фактично протестантські докази. А суть їх юслав- у тому, що стверджувана догматом учительна непогрішність папи приписує йому риси тиків - божества - адже тільки один Бог абсолютно непогрішний і непомильний. Але право-^;видін- славна аргументація проти цього догмату повинна мати зовсім іншу основу, аніж у жзаль- протестантів. Вона повинна випливати з новозавітного і давньоцерковного вчення про лати). Церкву як про Тіло Христове, як про боголюдський організм, у якому не може бути івного ніякого зовнішнього авторитету, зовнішнього судді, у якому навіть самі Вселенські іатвор- Собори тільки тоді і визнаються Вселенськими, коли вся Повнота Церкви здійснює іасте-і рецепцію їхніх рішень. Учення про те, що єдишдмлж.оронц£містини в Т Церкві, загалом гів він непогрішним, є сама Церква, вся Повнота церковного народу від мирян до ієрархії,

І

до вселенських патріархів, що нема і не може бути ніякого оракула істини, котрий зня-би з християнина тягар відповідальності і свободи - за словом апостола Павла: Ві» куплені дорогою ціною, не ставайте рабами людей (1 Кор. 7,21). Навіть у тому найтон^ кішому і духовному смислі рабами, аби скинути цейтягар відповідальності і перекласпР його на кого завгодно: на єпископа Римського, на Собор, на якийсь зовнішній автори* тет. Адже тягар свободи й відповідальності, тягар Христовий даний кожному з нас.зако

Слід також уникати однієї дуже поширеної і неабиякої помилки, яка полягає в томуїняз що часто протестантів б'ють догмами, взятими з католицького викривального бого слів'я, і навпаки, католиків критикують аргументами, взятими у протестантів. І в нап Т час трапляється ще гірший варіант, коли інославні конфесії критикують, користую- П чись аргументами, взятими з таких "вельмишановних" книг, як "Словник атеїста", виді

Доводячи власні переконання у суперечках з інославними, корисно брати прикла/ВІдз з подвижника нашого століття, нині канонізованого, преподобного Силуана Афонсь-кого. Одного разу його навідав православний місіонер, архімандрит, котрий проповз ідував серед католиків. У них зайшла мова про те, як ця людина займається справамі І^:' місії, і він розповів таке:

"Я їм кажу: ваша віра - блуд, у вас усе перекручене, все хибне, і немає вам спасінняних якщо не покаєтесь". Архімандрит вважав, що він свідчить таким чином про Право- Ц слав'я. На це Силуан сказав йому таке: "їхня душа (західних християн) знає, що воні^фо добре роблять, що вірують у Христа, що шанують Божу Матір, і святих, добре чи-стц нять, що ходять у церкву на відправи і вдома моляться, що читають Слово Боже тощо, але ось у цьому у них помилка, і що її треба виправити, і тоді все буде добре, £аа Господь радітиме за них, і так ми спасемося Милістю Божою...".

У цих д ивних словах старця дана дуже важлива методологічна засада нашого став­лення до інославних християн. Не осуджувати огульно, але побачити те зерно добро­го і справді християнського, що інколи зберігається навіть у крайніх сектах. І, опира­ючись на ці слабкі, можливо, проблиски світла Христової істини, намагатися довес-»ал ти, що цього мало, що вони можуть себе ж збагатити і незмірно удосконалити, прилучив чаючись до того, про що вчить, у що вірить, як живе Православна Церква.

Разом з тим у полеміці важливо уникнути спокуси, яка полягає у тому, аби радісті^я, нашого перебування у Церкві - радість від того, що нам (не по наших заслугах, зви-м чайно, а з невимовної Своєї милості) Господь присудив одному на світ, а іншому) Г свідомому віці прийти до віри православної, істинної та святої, що веде у Царствсвеп Небесне будь-кого, хто достойно звершує подвиги: підміняти дріб'язковим, зовсім нєшеї благочестивим задоволенням від власної переваги над інославними християнами, котрі шз не мають такої можливості спасіння.

Не берімо також на себе ролі Того Єдиного Судді, у долоні Котрого знаходятьсяз 5а долі всіх християн, І тих, хто перебуває у дворі церковному, і тих, хто зв'язаний з неку Б(такими нитками, котрих Господь не благоволив відкрити нам.

Про це добре сказав мудрий святитель минулого століття Митрополит Московсь-зн кий і Коломенський Філарет (Дроздов) у своїй книзі: "Разговор между испьітующимг и увереньїм о Православии Восточной КафолическоаЦеркви", у якій-спростовують= ся хибні погляди католицизму:

зняі "'Оскільки я не знаю, чи є багато християн на Заході і чи глибоко вони проникнуті і: Ви^ос°бливими думками, що висловлюються у Церквах Заходу, і хто з них і наскільки ітон-^ердо тримається вірою наріжного каменя Вселенської Церкви - Христа, то висвіт-іастїрені мною справедливі знаки поваги до вчення Східної Церкви зовсім не становлять х)ри-^м°го присуду й осуду західних християн і Західної Церкви. За самими церковними нас. законами я віддаю Західну Церкву на суд Вселенської Церкви. А душі західних хрис-гому.тиян - на суд, а щонайскоріше, на милосердя Боже". (2).

їого-

наш Три чини прийняття інославних.

[у_Ю. Православна Церква не залишає без підтримки всіх інославних християн, що вия-

[". вили бажання повернутися до її лона. Разом з тим вона бере до уваги різну ступінь

хлад віддаленості кожної з конфесій від істинного віровчення.

нсь- У поетичний спосіб пояснює цю думку єпископ Алексій ван дер Менсбрюгге (1899

пов- ~ 1980 рр.): "Церква - це полум'я палаючої свічки...

іами Інші християнські конфесії перебувають не в цілковитій темряві: одні з них ближче

до цього полум'я, до тепла, інші - далі, але певною мірою воно поширюється і на ння, них. Інші ж, котрі зовсім далекі, до світла і до полум'я вже не причетні", аво- Ще в IV - V ст. у церковну практику увійшли три чини прийняття інославних, юни сформульовані потім у канонах Вселенських і Помісних Соборів і в правилах святих чи- отців.

оже Суть цих трьох чинів полягає в тому, що прийняття в церковну кошару тих, хто ре, і навертається з інославних конфесій, здійснюється:

1) через таїнство Хрещення, гав- 2) через таїнство Миропомаза ння, >ро- 3) через таїнство Покаяння.

іра- Через таїнство Хрещення приймаються представники тих конфесій, у яких карди-зес- нально спотворені догмати істини християнської віри. І насамперед ті, хто перекру-шу- тив учення про Святу Трійцю настільки, що воно (скажімо, єговісти) відкидають ' триєдність Божу, чи ті, хто повністю перекрутив вчення про Особу Христа Спасите-сть ля, чи відкидають Його Божественність, чи хибно вчать про Його втілення як, при-;ви- міром, представники "Білого братства" і "Богородичного центру", [у у Представники таких конфесій і сект, якщо, звичайно, вони покаються і усвідомлять тво неповноцінність свого віровчення, приймаються через Хрещення, оскільки їхнє хре-і не щення не може бути прийнятим за дієве. Як говориться у церковних правилах, воно >трі визнається не як Хрещення, а звичайне обливання і ніщо інше. Існують інші конфесії,

чиїх представників приймають через таїнство Миропомазання. Це ті, у котрих поряд ься з багатьма перекрученнями основи церковної свідомості залишились. Збереглася віра іею У Бога, у Трійці славленого, збереглася віра у Господа Ісуса Христа, Котрий поєднав у

єдиній Іпостасі Божество і Людство, але не збереглося священство. їхнє хрещення сь- знається і не повторюється, але Миропомазання подається, бо у них його або вза-;им ~-іі відсутнє, або воно не може визнаватися дійсним як звершене священиком.

ть^

Другим чином - через Миропомазання ^приймаються лютерани^кальвіністи та

інші більш чи менш традиційні протестанти.

І

І, нарешті, існує третій чин прийняття -через таїнство Покаяння, через яке можи; прийняти тих, хто переходить з тих конфесій, у яких апостольське спадкоємство хіро тоній (тобто ланцюг рукопокладень, що йде від апостолів) ніколи не уривалось, збер-^ ігалося непохитним. Це католики і представники давніх Східних Церков.

Давні Східні Церкви - це несторіани та монофізити. Ці дві групи з'явилися в епох} III і в IV Вселенських Соборів. Вони хибно вчили про з'єднання двох природ у Христі Монофізити вчили, що у Христі Спасителі тільки Божественна природа, а людсько нема. А несторіани - що в Людині Ісусі Христі Божество перебуває, як у храмі, що і дві особи, і Друга Особа Святої Троїці не є єдиною іпостассю. Ці групи відокремили! ся і досі існують в Єгипті, Сірії і на Середньому Сході.

Були випадки в історії Руської Церкви, коли цілі інославні єпархії переходили { Православ'я. На межі XIX - XX ст. кілька несторіанських єпархій (як їх називають сіро - халдейських) перейшли в спільноту церковну. їх приймають через покаяння, | священики чи єпископи приймаються у дійсному сані, тобто їх не рукопокладаютії бо ланцюг хіротоній у них зберігся.

З богословського і вірознавчого погляду практика цих трьох чиноприйнять свідчиті про таке:

З одного боку, про те, що єдиним джерелом благодаті і спасіння Церква визнає безумовно себе, бо коли б це було не так, то не було би потреби у чиноприйняттяї взагалі. Можна було б сказати: нехай католики перебувають у Католицькій Церкві^ нехай протестант залишається протестантом, аби тільки він жив морально - для спаї сіння це не важливо, отже немає потреби прилучати людину до Православної Церкви!

З іншого боку, визнаючи ці три чиноприйняття, Православна Церква свідчить, іщ християнський світ, знаходячись поза межами його спільноти, не є щось таке, що £ нею не спілкується. Адже, коли б це було так, то всіх належало б приймати череї Хрещення. І про всіх треба було б говорити, що вони тільки себе вважають християі нами, що вони християни тільки за назвою і для того, аби увійти в церковну спільної ту, їм треба охреститися. Але, визнаючи ці три чини, Церква стверджує, що це не такі -що-евітло благодаті, маючи своїм джерелом Церкву, незбагненним способом, а мож* ливо й з промислу, переходить і за свої видимі межі. І, виходячи за ці межі, має пев-| ний зв'язок і справляє певну дію на ті християнські громади, які перебувають поза церковною спільнотою.

Запитання до теми:

1. Що являє собою порівняльне богослів'я? Чим порівняльне богослів'я відрізняється від дог-і матичного?

2. Кого з святих апостолів ми вважаємо засновником богослів'я взагалі і порівняльного богсн слів'я зокрема?

3. У зв'язку з чим святі отці та вчителі Церкви сформулювали істини православного вчення?

4. Коли остаточно сформувалось порівняльне богослів'я як дисципліна?

5. Який зміст та мета порівняльного богослів'я? Що є предметом вивчення порівняльного богослів'я?

6. Чому православному християнинові потрібно вивчати основи чужих віровчень?

7. Що говорили святі отці про тих, хто відколовся ві д Церкви?_________ _________________

8. Які три чини прийняття інославних до лона Православної Церкви?

ДОЖН; Список літератури до теми:

• Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Митр. Филарет (Дроздов). Разговор между испьітующим и уверенньїм в православии Восточ-Р е: й Кафолической Церкви.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство, епох}

ристі

(сько:

^{Щ0 е} ЛекціяМ 2.)

шли ОСНОВНІ ДОГМАТИЧНІ Й ОБРЯДОВІ ВІДМІННОСТІ РИМО-КАТОЛИЦЬКОГО ВІРОВЧЕННЯ.

ЗЛИ Е

шгь. З часу виникнення християнства до IX ст. Єдина Христова Церква - В сел енська чи [ня, а Кафолічна (у слов'янському перекладі Символу віри: "Соборна Церква"), охоплюва-іють, ла найбільш численну частину віруючих на Сході і на Заході. ЗIX ст. почався і в XI ст. остаточно завершився відпад від єдності Вселенської Церкви її західної частини на чить чолі з Римською кафедрою. При цьому вона також залишила за собою назву кафоліч-

ної, відповідно до латино-романської вимови - католицької, знає Зберігши істотні риси давньої нерозділеної Церкви, Римо-католицька церква з часу ттях зідходу набула чітко відмітних особливостей у догматах, обрядах, церковному уст-жві, рої, дисципліні і канонах. На відміну від Східної Церкви Римо-католицька церква ак-спа- центує розвиток догматичного учення Церкви і можливість доповнення його шляхом кви. проголошення нових догматів.

, що Основні розбіжності між обома Церквами у питаннях догматичного характеру, До з з икла д ен і у хронологічному пор ядк у їх вин икнення, зводяться до такого, грез і. Учення про абсолютну, одноосібну владу Римського єпископа (папи) над Церквою. гия- 2. Учення про походження Святого Духа "і від Сина"

>но- Ці два пункти розбіжностей римського католицизму з православ'ям і були причи-^так> пою так званого поділу церков у XI ст. Логічним висновком з учення про абсолютну, ^ож_ одноосібну владу папи над Церквою було вчення про учительну непогрішність папи, іев- сформульоване як догмат на 1 Ватіканському Соборі 1870 р.

^юза 3. Після поділу Церков у Римо-католицькій Церкві виникло твердження про спасін­ня, що містило вчення про першорідний гріх і про спокутування перед Богом за гріхи пов'язані з ним учення про чистилище, скарбницю заслуг та індульгенції. _цог. 4. У XIX і XX ст. були проголошені два нові, так звані Марінальні догмати: про [ непорочне зачаття Діви Марії (1854 р.) і її тілесне вознесіння на небо (1950 р.).

зго-

ЇЯ?

ого

І Ватіканський собор. Догмат Римо-католицької Церкви про примат влади Римського Єпископа.

Завершення розвитку католицького вчення про владу папи над Цервою став прого-лошений у 1870 р. папою Пієм IX на І Ватіканському Соборі догмат про папську непогрішність у справах віри, що переносить функції Церкви на її найвищого ієрарха.

Постанова Ватіканського Собору гласить: "'твердо тримаючись передання, що дійшло до нас від початку християнської віри, ми на славу Бога Спасителя нашого

для піднесення католицької релігії і на благо християнських народів, зі згоди Священ­ного Собору, вчимо й визначаємо як богоодкровенне вчення те, що, коли римський першосвященик говорить зі своєї кафедри (сит ех сатесіга ^иітг), тобто, коли ви­конуючи своє служіння як пастир і вчитель всіх християн, він з огляду на свою вишл апостольську владу визначає вчення про віру чи моральність, яку має вміщати вся Церква, він через Божественну поміч, обіцяну йому в особі блаженного Петра, воло­діє тією непогрішністю (сит ех сатесіга ІоциіШг), якою Божественний Спаситель бла­гословив наділити Свою Церкву, для визначення вчення відносно віри і моральності, і що тому такі визначення римського першосвященства самі по собі, а не зі згоди Церкви, незмінні (ех везе, поп аиіет ех сопзепзи ессіезіае іггеІогтаЬіІез). Коли б хто одважився суперечити цьому нашому визначенню, від чого нехай береже Господь, то нехай буде анафема".

Таким чином, римо-католики намагаються ще більше зміцнити фундамент всієї догматики католицтва - учення про папську владу, про видимого главу Церкви, "зас­тупника й намісника Христа", що інколи затуляє невидимого Главу - Христа. Рішен­ням І Ватіканського Собору стверджується, що пізнання Істини дається папі само­стійно, особисто, поза зв'язком з Церквою.

II Ватіканський Собор, що відбувся за наших часів (1962 - 1965), незважаючи на
сильне реноваторське вчення в його лоні, не осмів вносити якихось змін у це догма­
тичне визначення. В догматичній конституції "Про Церкву" він з усією категоричні­
стю підтвердив учення про непогрішність папських визначень. Згідно з роз'яснення­
ми II Ватіканського Собору вони "не мають потреби ні в чиєму твердженні і не допус­
кають жодної апеляції до будь-чийого судження". Римському першосвященикові як
верхс®ншіуізчда^,ея«ві-Веея«н«мшЩ (зіп§и1аиег) притаманна хариз-

ма непогрішності самої Церкви.

Чітку оцінку підпорядкованого становища Церкви дає католицький богослов XX
ст. Гадфруз: "Коли папа проголошує що-небудь, Церква не може ані судити, ані пере-,
__. віряти, ані підтверджувати, вона повинна лише коритися і вірити". (11)

Навіть більше, догматична конституція II Ватіканського Собору (1962 - 1965) по-і ширює обов'язок віруючих "релігійно підкоряти свою волю й розум" настановам; Римського першо священика і в тих випадках, коли він говорить не ех сатесіга (епаті сит поп сатесіга ^иійіг). Із мовленого вище випливає, що папа не тільки очолює її; ієрархію, головний організатор і дороговказ життя церковного, не тільки "глава Цер­кви", фігура, що знаменує собою єдність Церкви, він - носій всієї повноти влади,: нікому непідсудний, нікому не зобов'язаний звітом самодержець. Одноосібна влада папи в Римо-католицькій церкві не тільки більша за соборну владу єпископату, але щ незмірно щось більше.

На відміну від цієї догми католицизму, що не має коріння у давніх вірознавчих текстах, в Православній Церкві слова, дії і вчинки будь-якого єпископа можуть бути предметом розгляду і канонічно законний єпископський суд може ухвалити вирок будь-якому з них. З-під дії цієї засади, само соб ою зрозуміло, не вилучений у Право-і славній Церкві і перший з її єпископів - Константинопольський патріарх.

цен Не знаходить підтвердження догмат про папську непогрішність і в ученні про таїн-»киі - тва. За православним ученням, єпископи стають наступниками апостолів через таїн-[ ви тво Священства і в цьому таїнстві отримують необхідні для їх служіння особливі яіт дари. Благодать єпископа подається у Римо-католицькій Церкві також через таїнства. всі-Але таїнства, в якому Римському єпископові як наступникові апостола Петра подава-шо-тися б виняткові дари, що відрізняють його від інших єпископів та інших апостолів 5ла- Церква ніколи не знала, і в латинському обряді такого таїнства також нема. Так звана істі.папська коронація, в уявленні самих римо-католиків, це не таїнство, а лише урочиста одЕ^еремонія, котра до папської влади (яка береться до цього, під час обрання) нічого не _хтододає і не подає тому, хто вступив на папський престол, ніяких особливих благодат-_{? то} них дарів. Таким чином, надзвичайні повноваження, котрими не володіє ніхто з єпис­копів, - необмежену владу над Церквою і винятковий дар непогрішності - людина _г-_ІЄ] отримує без будь-якої священнодії. Причина цього тільки в тому, що Церква ніколи _;ас. не знала такої влади і такого дару.

ен- ло на

Безпідставність учення про папську непогрішність можна підтвердити багатьма істо-.ричними прикладами хибних поглядів Римських єпископів в області віровчення і моралі. Найхарактерніші з них наводяться нижче.

Папа Ліберій І (IV ст.) був прихильником св. Афанасія Александрійського в його

боротьбі з аріанами, а потім, піддавшись тискові світських властей, підписав аріансь-

_н-_ кий символ віри, підписав не як приватна особа, а як єпископ Риму. З огляду право-

_ш_ славної екклезіології, в цьому нема нічого неприродного: він підпав природній

людській слабкості. Папа Ліберій згодом розкаявся і навіть був причислений до лику

святих. Такі спокуси супроводжували церковних ієрархів, і не тільки їх, на протязі

ієї історії Церкви. Але як пояснити цей факт з погляду екклезіології католицької? Це

іеможливо: учинок Римського єпископа був цілком неправославний.

Ще яскравіший приклад являє папа Гонорій І (625 - 638). Папа Гонорій виразно розділяв погляди монофелітів, котрі вчили, що в Боголюдській Особистості Христа Спасителя була тільки одна воля - Божественна, а воля людська була повністю розчи­нена й усунута. Таким чином, папа Гонорій поділяв єресь монофелітів, котра була однією з витончених форм монофізитства, і як єретик він був осуджений VI Все­ленським Собором (681) і названий за іменем серед інших єретиків. І тодішній єпис-ш Римський, і наступні визнавали це осудження Гонорія. Згодом католицькі бого-:лови намагалися послабити значення факту осудження папи римським Вселенським 'обором. Особливо гостра дискусія розгорнулася перед І Ватіканським Собором, ш приймався догмат про папську непогрішність. Однак переконливих доказів не ю знайдено. Ось як трактує цей епізод сучасна католицька богословська енцикло-гдія, видана у Франції в 1930 р.: "Які б не були засоби захисту Гонорія (тобто, які б були вони слабкі - М. К.), залишається істиною те, що папа не помилявся у вірі, "еологія стверджує, що це неможливо, що цього ніколи не траплялось". (12). Тобто, нема переконливих доказів, треба відкинути історію як таку задля прийнятої)дом богословської концепції.

У XII ст. папа Інокентій III оголосив, що оскільки П'ята книгаМойсея називаеться->зторенням Закону, вона чинна і для християнської Церкви, яка є другою Церквою

після першої, старозавітної. Смисл тут такий: усі вимоги Повторення Закону обов'яз-І кові для християн. Зробив це папа з невігластва, негаразд уявляючи, про що йдеться в|: книзі. Так чи інакше, але це було заявлено офіційно.

У XVI ст. Католицькою Церквою була зроблена спроба переглянути латинський; переклад Біблії - так званої Вульгати. Виправлене видання вийшло за папи Сикста V.! У передмові цей текст під загрозою відлучення від Церкви стверджувався остаточ­ним і незмінним. Ця нова редакція виявилася настільки неточною, що туди довелось внести близько двох тисяч виправлень. Наступний папа, Климент VIII, був змушений! поспішно знищити Сикстове видання і видати нове, виправлене ще раз. При цьому! передмова Сикста з відлученням була збережена. Виходить, що обидва папи схвалю-і вали два зовсім різні тексти, причому другий підпав під пряму анафему першого.

І нарешті останній приклад. У 1869 р. папа Пій IX видав так званий Силлабус 1 перелік основних помилок нового часу з погляду католицизму в такій формі: "Тим, хто говорить таке-то, нехай буде анафема" З-поміж інших була осуджена думка, що Церква повинна підтримувати свободу совісті. Нині, принаймні, з другої половини-XX ст., проголошення свободи совісті входить в офіційну доктрину Римо-катшиць-! кої Церкви і таким чином підпадає під власну анафему. Як тоді усе це католики узгод- \ жують? В тому ж самому дусі, що й у наведеній вище цитаті: "Богослів'я стверджує, і а історія підписується...".

Завершуючи тему про учительну роль пап, слід сказати про те, що католики обхо-1 дять ці очевидні приклади. Вони стверджують, що та чи та папська помилка, нині не | визнавана, є "особистою" помилкою папи. Хто ж тоді може визначити, яке тверджен-І ня є офіційним (ех саиіесіга), а яке особистим? Зазвичай папи ніколи самі не проголо-| шують своїх тверджень особистими думками. Фактично роз'яснювачем тут виступає | Ватіканська курія, тобто керівні кола Католицької Церкви, з-поміж котрих переважа-ють представники ордену єзуїтів. Виникає вигідна для католицьких ієрархів ситуація: і думку нині живого папи католикові важко прийняти внутрішньо як його особисту і думку. Будь-яка ж офіційно висловлена думка нині правлячого папи повинна визнава-} тжся абсолютно непогрішною, в той час як думка померлого з огляду на змінену си-1 туацію - можна тлумачити як особисту й помилкову. Таким чином, його помилка | мириться з догматом про папську непогрішність.

Виклад римо-католицького вчення про владу папи над Церквою можна завершити словами визначного богослова XX ст. Н. А. Арсеньєва: "Папістична теорія - це найви- і разніший і найзагальніший вираз того духу зовнішнього законодавства й обмирщен-ня, яке проникло значною мірою в учення та життя Католицької Церкви. В тому й| трагедія Католицької Церкви, що поряд з великими плодами життя Духа, що їх Він | являє через неї донині, у самій системі католицтва (а не в гріхах лише тих чи інших представників Католицької Церкви - гріхів багато скрізь, і невідомо ще, де гріхів; більше), якраз в самих основах його віровчення й духовного устрою віє нерідко інший дух - дух світу цього, дух влади, дух юридичного, земного, утилітарного тлумачення \ таїн Божих, дух придушення свободи дітей Божих гнітом рабства, дух повернення їх \ до "немічних і убогих матеріальних початків " (Гал. 4,9). Рабства не емпіричного, не і тільки фактичного, а засадничо обґрунтованого, із санкції, схвалення, чи навіть ініціа-і

гнви вищої - повновладної в католицтві - церковної влади. Це дух рабства й окам'-шіння, що не охопив, звичайно, усіх сторін життя Католицької Церкви, але як такий, ю вторгається в учення й життя і спотворює те, до чого він торкається своїм мерт­вотним диханням" (13).

Запитання до теми:

1. Яка позиція Православної Церкви до інославних братів-християн. Чому слід завжди співвідно^ гяти власне ставлення до життєвих реалій?

2. Чим характерний нині прозелітизм?

3. Яке ставлення православної Церкви до догмату про непогрішність папи? На що ми повинні:шіратися, доводячи свої переконання з інакомислячими?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Митр. Филарет (Дроздов). Разговор между испьітующим и уверенньгм в православии Восточ-зой Кафолической Церкви. Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.

Лекція № 3.