Папа як наступник апостола Петра

Як відомо з початкового церковного передання, наступником апостолів є всі єпис­копи. Це наступництво здійснюється через ланцюг рукопокладань, початий святими апостолами. Ставити питання про те, наступником якого саме апостола є той чи інший єпископ, не має смислу вже хоча би тому, що єпископські рукопокладення звершу­ються соборно, кількома єпископами. Та й цьому питанню не слід і надавати якоїсь особливої ваги. Апостол Петро осудив тих, хто говорив: "я - Павлів", "я - Аполосів", "я - Кіфін". Апостол поставляв єпископів у різних містах, зокрема в Антіохії і в м. Римі. За переданням, в Антіохії ним був рукопокладений Еводій, у Римі - Лін. Але ні Еводій, ні Лін не рукопокладали собі наступників. Тому пізніші єпископи за рукопок-ладанням не є наступниками апостола Петра.

Але є й інший вид наступництва- наступництво по кафедрі. Римська кафедра зас­нована, як відомо, апостолами Петром і Павлом. У цьому смислі єпископів Римської, а також єпископів Антіохійської та інших кафедр^заенованих апоетелем-Петром-(^ Павлом), можна вважати наступниками цих апостолів незалежно від того, від кого

вони отримали рукопокладання, подібно до того, як єпископи Ефеські вважаються " -
наступниками апостола Іоанна Богослова, єпископи Александрійські - наступниками
євангеліста Марка тощо. Ця обставина знову таки не має якогось великого значення.; нас
оскільки у благодатному плані всі єпископи рівні. Але православні охоче, з радістю і; зід
з особливою повагою ставляться до єпископів апостольських кафедр як спомин про! паг
ті дорогі для християнського серця історичні події, пов'язані з цими кафедрами. І

Все це дуже просто, зрозуміло і природно. Але якщо подивитися на Римського -та
єпископа очима римо-католиків, тобто бачити в ньому носія надзвичайної та необме- з: *
женої влади над Церквою, то питання про його наступництво від Петра стає дуже -та
складним і заплутаним. Першим наступником Петра по Римській кафедрі вважають лат
Ліна. Але коли і яким актом передав йому апостол Петро свою одноосібну владу над З
Церквою, римо-католики нічого певного сказати не можуть. Він не міг передати цю ючі
владу через рукопокладення, бо в протилежному випадку рукопокладений ним Лін і
став би вище самого апостола Петра. Можливо, ця влада перейшла на Ліна просто ві хто*
момент смерті Петра? Але чи можливий у Церкві такий перехід влади з померлого на ту г
живого? Можливо, цією владою удостоїли Ліна інші, вже після смерті апостола Пет-І дію
ра у такому порядку, як це робиться тепер при обранні нового папи? Але, по-перше. Г
на це немає ніякого натяку у переданні. По-друге, чи ж можна допустити, щоб Лін гелі
отримав з якогось джерела таку владу, яка б ставила б його над іншими апостолами. 1
котрі залишилися живими, і зокрема над апостолом Іоанном Богословом, який по- залі
мер пізніше від інших? Бог

Таким чином, спроба простежити у папістському розумінні спадкоємний зв'язок
переходу верховної влади над Церквою від апостола Петра до нинішнього папи вже і Сиь
на першому кроці наштовхується на непереборні труднощі. ^гла;

Пам'ятаймо і про те, що не може й бути одночасно двох носіїв одноосібної, абсо-; Що лютної влади. Тому, коли папський престол оспорювали два чи три єпископи (а таких Реї випадків в історії було чимало), римо-католикам треба було чітко розібратися, хто І жеп них законний наступник Петра, а хто антипапа, бо, за римо-католицьким вченням.! за н істинною може вважатися та Церква, яка своїм главою має законного папу. А Церква.? Зі підпорядкована аптипапі, повинна була б вважатися "антицерквою", чи, якщо скори-? то б статися виразом папи Лева IX, "збіговиськом схизматів" і "синагогою сатани". ЯкщоІ пере з цією, чисто католицькою міркою підійти до питання про папське наступництво і|зал* дослідити його в історичному плані, то наштовхнемося на взагалі непереборні труд- зав ] нощі. Адже в історії Римської Церкви бувало не раз, що перемогу у боротьбі здобу-: як н вав не більш законний папа, а впливовіший. Так було у 418 р., коли Боніфацій І за ±лос підтримки імператора здобув перемогу над обраним раніше Євлалієм, у 530 р., коли Пет] Боніфацій II взяв гору над обраним більшістю духовенства Міодором, так було і Аща багатьох інших випадках. Чи ж є тоді у католиків якісь підстави вважати, що самеіоснс Боніфацій І і Боніфацій II були наступниками одноосібної влади апостола Петра? З" '-. ва 961 р. Римський Собор усунув за розпусту папу Іоанна XII і поставив на його місце оок Лева VIII. З православного погляду у цьому немає нічого сумнівного, але з погляд)'сказ; римо-католицького віровчення це була незаконна дія, оскільки папу ніхто судити неіА гнт може. І сам папа Іоанн XII цього усунення не визнав. Отже, Лев VIII повинен вважа- одно

ажаютьсяі ^тяся У католиків антипапою, а підпорядкована йому Церква не повинна визнаватися
упникамі-:.:тинною Церквою. Але біда в тім, що законний папа Іоанн XII мав тільки одного
значенням ^аастУ^пника (Бенедикта V), а через наступників антипапи Лева VIII "наступництво"
радістю і; зід апостола Петра триває і понині. Якщо нинішня лінія пап є продовженням анти-
омин про; папської лінії, то де тут законне наступництво і де законна Церква?
рами. Папська схизма у XV ст. була ліквідована на Константському соборі (1417р.) по-

имського! ставленням папи Мартіна V. Лінія Мартіна V нерозривно триває і по цей день. Але чи а необме- ж можна з римо-католицького погляду вважати цю постанову законною? Адже Кон-;тає дуже стантський Собор стояв на "єретичних" позиціях, визнаючи за соборами право ски-шажають лати пап.

владу над Усе це свідчить про те, наскільки хиткі позиції римо-католиків, котрі, виправдову-едати цю ючи надзвичайну владу пап, посилаються на наступництво від Петра. [ ним Лін; Успадковану папою владу апостол Петро отримав від Христа. За римо-католиць-просто в { ким ученням, апостол Петро, і тільки він один з апостолів, отримав від Ісуса Христа зрлого на: ту надзвичайну, одноосібну владу над Церквою, якою, за правом наступництва, воло-гола Пет- діють нині папи у Римо-Католицькій Церкві.

щоб Лін столами,

о-перше, | Підтвердження цього римо-католицькі богослови знаходять у кількох місцях Єван­гелії.

1) Євангеліє від Матфея (16,18-19): Прийшовши Ісус з країни Кесарії Філіппової, який по-1 запитував учеників Своїх, говорячи: ким Мене називають люди, Сином людським? Вони ж сказали: одні Іоанном Хрестителем, інші пророком Іллею, інші ж Ієремією, а зв'язок або одним з пророків. Говорить їм Ісус: а ви ж ким Мене називаєте? Відповівши ж, іапи вже Симон Петро сказав: Ти є Христос, Син Бога Живого. І відповівши Ісус, сказав йому: і блаженн ий ти Симоне, сину Йо нин, бо не плоть і кров відкрили тобі, але Отець Мій, ої, абсо-; Що на небесах. ІЯ говорю тобі, що ти є Петро, і на цьому камені збудую Церкву Мою (а таких і: Ретга) і брама пекла не здолає її: і дам тобі ключі від Царства Небесного: і що зв'я-гся, хто з | жеш на землі, те буде зв'язане на небесах, і що розв'яжеш на землі, те буде розв'язане ічєнням, •: на небесах.

Церква, * За римо-католицьким тлумаченням цього тексту Церква створена на Петрові, тоб-о скори-1 то без Петра немає істинної Церкви. Це вірно тільки в тому смислі, що ті, хто не [". Якщо і перебував у єднанні з Петром, не перебували у єднанні з істинною Церквою, перебу-ництво і вали поза нею, точно так само, як не були членами істинної Церкви ті, хто не перебу->ні труд- вав у єднанні з Іоанном Богословом, Яковом, та іншими апостолами, точно так само,)і здобу- і як не перебувають в істинній Церкві ті, хто не перебуває нині у єднанні з законними ацій І за І апостольськими наступниками, законними православними єпископами. В цьому смислі р., коли | Петро (разом з іншими апостолами) є основою Церкви. Але це невірно, якщо будемо було і в і мислити про Петра у відриві від інших апостолів і від самого Тіла Церкви. Петро є цо саме основою Церкви настільки, наскільки він сам належить до зібрання апостолів і пере-етра? У: буває в Церкві. Тому істинна Церква Христова не може називатися чи вважатися цер-го місце квою "петрівською", вона є і називається церквою апостольською: "Стіна міста", -погляду сказано в Апокаліпсисі, - має дванадцять основ, і на них імена дванадцяти Апостолів ШШШЦ Агнця (Одкров. 21,14). З цього приводу Оріген говорить: "Якщо ти думаєш, що на і вважа- одному тільки Петрові створена уся Церква, то що сказав би ти про Іоанна, сина

Громового, і про кожного з апостолів?... Хіба не на всіх і не на кожному з них Обіч
здійснюється сказане вище: І брама пекла не здолає її і ще: На цьому камені збудую €русаг
Церкву Мою?". 1м:"М

А ось блаженний Ієронім висловлюється так: "На Петрові заснована Церква: це зивїм
вірно, але в іншому місці про це мовиться вже відносно всіх апостолів, тобто, що задеря
вона на них побудована і всі вони отримали ключі Царства Небесного... Однаковою ний мс
мірою на них усіх стверджується міцність Церкви". Слід

Наріжним каменем Церкви є не той чи інший апостол, а Сам Ісус Христос, як гово- VI зап
риться у посланнях апостола Павла:... отже, ви вже не чужі і не пришельці, а співгро- проега
мадяни святим і своєму Богові, утверджені на основі Апостолів і пророків, маючи ної у Г
наріжним каменем,Самого Ісуса Христа, на Котрому вся будівля, складаючись зла- запито
годжено, зростає в святий храм Господній (Еф. 2,19-21). Бо ніхто не може покласти Матфе
іншої основи, крім покладеної, яка є Ісус Христос (Кор. 11). Про це й свідчить апос- Цікг
тол Петро: Приступаючи до Нього, каменя живого, людьми відкинутого, а Богом об- продиі
раного, дорогоцінного, і самі, мов живе каміння, будуйте з себе дім духовний, святе копськ
священство, щоб приносити духовні жертви, приємні Богові, через Ісуса Христа. Бо шосто
сказано у Письмі: ось, Я кладу в Сіоні камінь наріжний, обраний, дорогоцінний; і єписко
віруючий в нього не осоромиться (1 Петр. 2, 4-6). Чоі\<

Пояснюючи наведене вище місце Євангелії від Матфея, більшість святих отців апосто
під словом "камінь" розуміють віру, сповідану Петром, тобто віру у Христа - Сина Хри
Бога Живого, "На цьому сповіданні, як на камені, побудована Церква, - говорить ня, що
блаженний Августин. - Віра Петра є основа Церкви, ця сила робить безсилою бра- едност
му пекла". слова З

Іноді отці Церкви відносять слово (Ретга) до самого Ісуса Христа. Як говорить толам <
Августин: "Церква будується на тому, кого Петро визнав, кажучи: "Ти є Христос. злади,
Син Бога Живого... Він не сказав Йому: "Ти є камінь (Реіга), а ти є Петро, камінь тим са
же був Христос". Сповідуючи Христа так, як сповідувала Його вся Церква, Си- берете
мон був названий Петром" "Ти - Петро, - сказав Він, і на цьому камені, якого ти Про
пізнав, говорячи: "Ти - Христос, Син Бога Живого, Я побудую Церкву Мою, тоб- а Він г<
то на Мені Самому, Синові Бога Живого, збудую Я Церкву Мою, на Мені збудую один о:
її, не на тобі". всіх, і і

У всякому разі, ніхто з отців не приписує Петрові у зв'язку з обітницею Христовою Отже, і
чогось такого, чого не мали інші апостоли. собою

Те саме стосується і влади ключів: ця влада не одноосібна. В тому ж самому Сван- дано ус
гелії від Матфея слова, подібні до тих, які були сказані у землях Кесарії Філіппової І саі
Петрові, наводяться у множині: Амінь, говорю вам: усе, що зв'яжете на землі, буде тольсь]
зв'язане на небі, і все що розв'яжете на землі, буде розв'язане на небесах" (Мф. 18,18). оскільї
Святий Амвросій Медіоланський говорить: "Те, що сказано Петрові, сказано і іншим спільне
апостолам: дам тобі ключі від Царства Небесного". Отці

Блаженний Августин: "Невже Петро отримав ці ключі, а Павло їх не отримав? Пет- шосто.
ро їх отримав, а Яків та Іоанн, а також й інші апостоли, не отримали?" ₍ його і

Оріген: "Хіба одному Петрові дані Господом кл ючі Царства Небесного і ніхто інший Конста
з блаженних їх не отримав?" -гписко:

;рква: ц збто, щоі наковок»

як гово-співгро-і, маючи ись зла-окласти ть апос-)гом об-й, святе зета. Бо і інний; і •

X ОТЦІВ

-Сина >ворить і >ю бра-?

воритьІ

шетос, І камінь за, Си-сого ти о, тоб-ібудую^

повою

' Єван-ппової і, буде І 18,18).: іншим \

!?ПЄТ-

іншии

Обітування ключів, виголошене у межах Кесарії Філіппової, було виконано потім у Єрусалимі в день Воскресіння, коли Воскреслий, ставши посеред учеників Своїх, мовив ш: "Мир вам. Як послав Мене Отець, і Я посилаю вас. І це сказавши, дунув, і промо-зив їм: "прийміть Духа Святого, і кому відпустите гріхи, відпустяться вам: і на кому задержите, задержаться (Ін. 20,21 - 23). Як бачимо, Христос звернувся у цей священ­ний момент до всіх учеників, не виділяючи при цьому Петра.

Слід відмітити, що в 1964 р. у зв'язку з суперечками про колегіальність папа Павло VI запропонував комісії II Ватіканського Собору, яка працювала над редагуванням проекту догматичної конституції "Про Церкву", звернутися до найбільш компетент­ної у Римо-католицькій Церкві з питань екзегетики установи - біблійної комісії із запитом про те, чи слід вважати, що влада ключів, про яку говориться в Євангелії від Матфея (16,19), належить й іншим апостолам. Біблійна комісія відповіла позитивно.

Цікаво також, що в особливому документі гЧотя ехріісатіуа ргаеуіа папа Павло VI продиктував у 1964 р. II Ватіканському Соборі, який наполягав на тому, що єпис­копська колегія - спадкоємиця колегії апостольської, розв'язок, згідно з яким між апостолом Петром і папами є повна спадкоємність влади, тоді як між апостолами і єпископами цілковитого наступництва немає.

Чому в Кесарії Філіповій Христос звертається з обіцянкою цієї влади до одного апостола Петра?

Христос спрямовує Свої слова до Петра і вживає їх в однині у відповідь на визнан­ня, що його висловив він сам. А ще, як тлумачать святі отці, однина вжита тут як знак єдності апостолів, єдності Церкви. Кипріан Карфагенський, пояснюючи наведені вище словаХриста, пише (Ін. 20,21-21): "ХочаВін після Свого воскресіння дав усім апос­толам однакову владу... однак, аби чітко показати єдність, Він зробив так силою Своєї влади, щоб ця єдність брала початок від одного. Зрозуміло, що й інші апостоли були тим самим, чим був Петро, тобто наділені тією ж мірою честі і влади, але початок береться від єдності, щоб засвідчити, що Церква Христова єдина".

Про це саме говорить блаженний Августин: "Петро один відповідає: Ти -Христос, а Він говорить йому у відповідь: "Я дам Тобі ключі Царства Небесного", немовби він один отримав владу в'язати і розв'язувати. Тим часом ті слова він сказав сам від імені всіх, і цю обіцянку він отримав разом з усіма, немовби уособлюючи собою єдність. Отже, він сам виступає від імені всіх, бо єдність панує між усіма. Отже він уособив собою вселенськість і єдність Церкви, коли йому було сказано: "Я даю тобі, що було дано усім".

І сама особа Петра і саме ім'я Петро (камінь, скеля) тут знаменує весь лик апос­тольський, оскільки питання було спрямоване до всіх: "Ви ж ким Мене називаєте? -оскільки відповідь, виголошена в той момент одним Петром, повинна була стати їх спільною відповіддю, Петро тут символ єдності.

Отці Константського Собору тлумачили папі: "До тих пір; поки Іуда був у числі апостолів, він мав владу в'язати й розв'язувати, коли ж він вийшов з їхнього зібрання, з його владі зосталось тільки одне - зв'язати самого себе і задушити зашморгом" (3). Константські отці хотіли цим сказати, що пана-сильний тільки у єднанні з іншими єпископами, у єднанні з Церквою.

Обітування, дані Петрові, поширюються і на єпископат. Згідно із св. Кипріаном Кар4 Стаї фагенським, Господь, говорячи Петрові про камінь, на якому будується Церква "зас-1 Апо< нував честь єпископську й устрій Церкви", оскільки Церква зведена на єпископах". їлосто.

Таким чином, у римо-католицькому розумінні, в особі Петра отримують обітуван- шх оп<
ня всі апостоли і їх наступники. -а замі

2) Євангеліє від Луки (22, 31 - 34) наводить звернення Господа до Петра після -дує пр
Таємної вечері: "Симоне, Симоне, Ось, сатана просив, щоб сіяти вас, як пшеницю. Одн;
але Я молився за тебе, щоб не ослабла віра твоя; і ти колись, навернувшись, утвердиЕ 'орно.
братів твоїх. що вон

Він же сказав Йому: Господи, з Тобою я готовий і в в'язницю, і на смерть іти. Він виться
же сказав йому: кажу тобі, Петре, не заспіває півень сьогодні, як ти тричі відречешся, і тільки
що не знаєш мене". | литися

Підтвердження свого вчення про надзвичайні повноваження Петра і його не- Отж
погрішність римо-католики знаходять у першій половині цього тексту: Господь мо-|му пас
литься за Петра, щоб не ослабла віра його і доручає йому утвердити братію. Церкві

Але весь контекст євангельської оповіді і друга половина цього тексту говорить й учен:
про те, що Христос молиться за Петра, маючи на увазі випробування, яке чекало на Розг
нього, і яке, як відомо, призвело до Петрового зречення. Перейшовши це випробу- кяголи
вання, і знову навернувшись до Христа, Петро повинен був, своєю чергою, утверджу- зихідн
вати братів, котрі впали у сумніви. Стверджувати інших у вірі - обов'язок кожного зивчег.
єпископа і кожного християнина. Тут немає й мови про якісь надзвичайні повноважен- плані з
ня. Зрозуміло, що виводити звідси перевагу римського престолу було б дивною і не- миласі
природною натяжкою. І дуже пізно з'являються перші проримські тлумачення цього зс_{Ю пс}
місця... Тільки в кінці VII ст. папа римський Агафон першим пояснює це місце на ко­
ристь пе]ре1з1^^ цього місця невідоме. " Запи

3) Євангеліє від Іоанна (21,15-17): Говорить Симонові Петру Ісус: Симоне, Йо- _ ¹ • ^в

нин, чи любиш ти Мене більше всіх? Говорить Йому: Ти знаєш, що люблю Тебе, і Щ^

Говорить йому Ісус: паси ягнят Моїх. Говорить йому ще вдруге: Симоне Йонин, чиї -' ц.

любиш ти Мене? Говорить йому Петро: так, Господи, Ти знаєш, що люблю Тебе; Тоді^: %_кт

Ісус говорить йому: паси ягнят Моїх. І ще втретє говорить йому: Симоне Йонин, чи Пит

любиш ти Мене? Засмутився Петро, що сказав йому втретє: чи любиш ти Мене? І В чоі

Петро говорить Йому: Господи, Ти все знаєш. Ти знаєш, що люблю Тебе. Сказав йому Спш

Ісус: паси ягнят Моїх. ^

Мит Бути пастирем Церкви не означає мати одноосібну, абсолютну владу над умами й _ „ •

сумлінням віруючих. Сам апостол Петро благає пастирів-пресвітерів як їхній співпа- _{н А} стир - "співпресвітер": Пасіть Боже стадо, яке у вас, доглядаючи його не примусо­во, а охоче і боговгодно, не для ганебної користі, а щиро, і не примусом над спад­щиною Божою, а подаючи приклад стадові" (І Петр. 5,2- 3). Пастирство не повин­но перетворюватися у "володіння причтом", тобто в розпоряджання уділом, пану­вання.

Запитання Спасителя повторене тричі, спрямоване до Петра, що сталося скоро після запевнення: "Якщо й усі спокусяться Тобою, я ніколи не спокушусь". Так це й, зрозумів Петро ("засмутився ж Петро").

ом Кар- Ставлення апостола Петра до інших апостолів.

ва "зас-І Апостолові Петру в громаді апостолів належна певна панівна роль. У перелікові шах". І апостольських імен ім'я Петро завжди стоїть на першому місті. У Діяннях апостольсь->ітуван-| жих оповідається про те, що саме Петро запропонував вибрати дванадцятого апосто­ла замість відпалого Іуди. Петро виступає з промовою в день П'ятидесятниці, виголо-а після! шує промову на апостольському Соборі тощо.

вердив ти. Він чешся )Г0 НЄ- >дь мо-

еницю. Однак всі питання загальноцерковного значення апостоли вирішують спільно, со-'орно. Петро не повеліває апостолам. Навпаки, про апостолів сказано в книзі Діянь, що вони "послали" Петра в Самарію (Діян. 8,14). У посланні до Галатів (2,11) гово­риться, що апостол Павло "особисто повстав проти" Петра, коли той, лицемірячи, не тільки сам чинив "не прямо по істині Євангельській", але й інших примушував пово-! литися не так, як треба (Гал. 2, 14).

Отже, не могло бути й мови про сліпу, беззастережну покору усіх Петрові. Кожно­му пастиреві й архіпастиреві слід пам'ятати, що він не тільки учитель, але й ученик Церкви. В даному випадку Церква говорить устами апостола Петра, а Петро був лише горить^: й'учеником.

жного їажен-о іне-цього нако-доме. є, Йо-Тебе. ш, чи >; Тоді ш, чи гне? І йому амий іівпа-яусо- гпад- )ВИН- тану-

ало на Розглянувши основні догматичні передумови, на які намагаються спертися римо-тробу- католицькі богослови, можна зробити такий головний висновок: безпідставність їхніх;рджу- зихідних доказів і хибне тлумачення свідчень Святого Письма і Передання. Подальше зивчення розвитку католицького вчення про владу папи над Церквою в історичному плані з цілковитою ясністю покаже, як швидко Римо-католицька Церква, що відокре­милась від Православ'я, перетворилася на абсолютну монархію, яка взяла на себе всю повноту світської влади.

Запшпаннядо теми:

1. В чому полягають основні догматичні та обрядові відмінності римо-католицького вчення від православного?

2. Яку центральну ідею містить поняття „римський католицизм,,?

3. Що стало головною причиною розділення Церков?

Яким чином юридичний земний монархізм підміняє учення про Церкву? Питання до семінарських занять:

В чому полягають основні відмінності між православ'ям та католицизмом у вченні про Церкву? Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Митр. Филарет (Дроздов). Разговор между испьпующим и уверенньїм в православии Восточ-ной Кафолической Церкви.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.

коро І

ципуб литані мо, наї напом Римсь] залися

Лекція № 4.

РОЛЬ РИМСЬКОГО ЄПИСКОПА І РИМСЬКОЇ КАФЕДРИ

У ДАВНІЙ ЦЕРКВІ В І—IIIСТ.

Єп. Віктор та Єп. Стефан - основні провідники.

Ідеї примату Римського Єпископа.

В апостольські часи панівне становище у Вселенській Церкві належало Єруса- кий, Ір
лимській кафедрі - першим єпископом її був Яків Праведний, брат Господній. Поп

про свс ти поа янськи Тоді тися Ре істориь зідлуче Діонісі

Отець церковної історії Євсевій Кесарійський (бл. 260 - 340) наводить свідчення! котрі в християнської давнини про те, що апостоли Петро, Яків та Іоанн, "хоча й користува- диції, з лися більшою прихильністю у Спасителя, після Вознесення Його на небо не стали } ня. Це і змагатися між собою у славі, а обрали єпископом Єрусалимським Якова Праведного".

тя їх чє папа Сі христи; П ост наростг ков: "Я] ний з хр Вепс іологія, Пита гає розг ричнуо Віднс

У післяапостольські часи перше місце посіла Римська кафедра. Рим був природ­ним центром Давнього світу і Давньої Церкви, оскільки він був столицею імперії. У 28-му правилі IV Вселенського собору говориться, що отці дали перевагу престолові Давнього Риму, "бо це було царське місто". У столицю вели шляхи з різних кінців держави, тут здійснювався обмін інформацією, в тому числі й церковного характеру, сюди, за словами Іринея Ліонського, надходило звідусіль і зберігалося спільно вірую­чими те, що становило апостольську традицію. Римська кафедра здійснювала, таким чином, важливу роль в соборному житті Церкви. Вона була важливою ланкою у за- Тарсійс гальній єдності Церков. З огляду на своє центральне становище в імперії вона вико­нувала особливу роль в контактах між Церквами і в збереженні скарбниці соборної віри Церкви. Вона була важливою ланкою у загальній єдності Церков. З Римською кафедрою підтримували зносини й погоджували дії інші помісні Церкви. Все це ро­билося з її мовчазної згоди. Але не було і не могло бути ніяких визначень про благо­датні переваги Римської Церкви перед іншими Церквами. Сама Римська кафедра та­кож перебувала під наглядом інших Церков і відхід її від чистоти Православ'я не; могло не викликати відповідної реакції з їхнього боку.

ргезуїа- Папа го проте рОДИЙЕ Згада: ньої Церкви. З Римським єпископом радилися, з його думкою рахувалися, але прин-: го Собої

Місто Рим користувалося у християн особливою повагою і як місце проповіді і мучинецької смерті першоверховних апостолів Петра й Павла. У святих отців зустр­ічаються прославлення Римської кафедри, як охоронниці віри першоверховних апос­толів. Зрозуміло, ці прославлення мали місце тоді, коли вони виправдовувалися ста-; ном справ. Важлива роль у житті Церкви належала, природно, і єпископові цього міста. Якщо кожен єпископ покликаний піклуватися про всю Церкву (хоча межі його _{кого со}(юрисдикції строго обмежені), то тим більше таке піклування про Вселенську кафедр) царсько входило в обов'язки єпископа панівної кафедри. Отці Помісного Сардікійського Со- паїегез і бору (344) надали єпископу Римському Юлієві право приймати апеляцію від осудже- Йдуч: них церковним судом єпископів і призначати новий розгляд їхніх справ у новому складі суду. Навіть якщо й вважати, що це стосується тільки Західної Церкви, то й тоді очевидно більше значення Римського єпископа в Церкві.

Але всі ці переваги не давали права Римському єпископові одноосібно вирішувати справи всієї Церкви. Таке право не приписуєт ься йому жодним офіційним актом дав-

зшу безумовної покори Римові в Церкві не було. Для вирішення загальноцерковних ■итань, дарма на всі труднощі тодішнього часу, все ж таки скликалися Собори. Відо­мо, наприклад, що в II ст. спірне питання про час святкування Пасхи обговорювалося на помісних Соборах в Палестині, Понті, Галії, Месопотамії і в самому Римі. Думка Римського єпископа зовсім не вважалася при цьому вирішальною, з ним не погоджу-! залися, і відкрито висловлювали свою незгоду Полікарп Смирнський, Полікрат Ефесь-о Єруса-Ї £ий, Іриней Ліонський.

їй. Попри це, тодішній Римський єпископ Віктор відлучив малоазійських християн,

відчення І хотрі не виявили бажання приєднатися до римської практики і наполягали на тра-ристува-і яиці'ї, започаткованої Іоанном Богословом, і позбавив їх євхаристичного спілкуван-не стали! ня. Це було першим виявом зароджуваного у Римській Церкві перекручення поняття іедного". І про свою роль у Церкві Вселенській. Замість "головування в любові" починає зроста-природ-і ги поняття про юридичну першість, про канонічну зверхність над іншими христи-шерії. УІ янськими Церквами.

естолові| Тоді устрій церковного життя був ще дуже далекий від того, аби підпорядковува-к кінців І тися Римському єпископові, і його рішення провести не вдалося. Як пише церковний рактеру.! історик Євсевій Кесарійський, "бо всім єпископам це не сподобалося", так що це о вірую- ї відлучення залишилося декларативним. Так само відкрито наполягали на своїй думці а, таким | Діонісій Александрійський, Кипріан Карфагенський, Фірміліан Кесарійський, Елен:ою у за-1 Тарсійський в III ст., обговорюючи питання про перехрещування єретиків і прийнят­на вико- І тя їх через покаяння. Під час суперечки з цього питання Карфагенською Церквою оборної І папа Стефан дозволив собі назвати священномученика Кипріана Карфагенського лже-[мською І християнином, лжеапостолом і рабом лукавим.

;е це ро-; По ступово формально юридич не усвідомлення своїх прав у Римській Церкві все о благо- [ наростає, Папа Боніфацій І (418 - 422 р.), називає Римську кафедру главою всіх Цер-едрата-І гов: "Якщо хто-небудь від Римської кафедри відколеться, той нехай буде відрахова-іав'я неї ний з християнської релігії".

В епоху Вселенських Соборів була сформульована послідовна православна екклез-повіді і І іологія, в тім ліку й відносно ролі й переваги тих чи інших кафедр, в зустр- І Питання про першість (примат) тієї чи іншої кафедри - не догматичний він підля-гх апос-1 га_Є розглядові Церквою. А Церква, вирішуючи його, брала до уваги конкретну істо-ися ста-1 ричну обстановку.

іі цього І Відносно цього характерне формулювання 28-го правила Халкидонського Вселенсь-жі його! юого собору "Престолові першого Риму отці природним чином надали перевагу, як:афедру І ларському Містові - То ТЬгопо іез ргезуііегаз Котез сііа то уазіїеуіп іеп роїіп екіпеп і ого Со-1 раїегез ісоїоз аресіесюеазіп іа ргезуіа".

)судже-1 Йдучи за тією ж самою засадою, Халкидонський собор надав "рівні переваги" -іза новому І ргезуіа- Константинополеві.

т, то й і Папа Лев І, оспорюючи право Константинополя на друге місце, не спрямував сво­го протесту якраз проти тієї частини соборного формулювання, яка стосується при­щувата 1 роди _и походження переваг Римської кафедри.

ЖДав-1 Згадане 28-е халкидонське правило, атак само-як-схоже правило П-го Вселенсько^ і прин-1 _го Собору, красномовно свідчать про те, наскільки Церква далека була від нинішніх

римо-католицьких поглядів на природу переваг панівної кафедри. Церква, як бачимо, і зом з ін
не вважала їх умовними і навічно закріпленими за Римом. _: тувалі

За такого стану справ зауваження, що їх інколи ми подибуємо у церковних пись- 1 Папа
менників про чистоту православ'я римлян, могли бути лише природним виразом виз-і його в і
нання тієї позитивної ролі, яку відігравала Римська церква у всецерковному житті \ _аби дат
того часу. У визначенні її заслуг для православ'я, а так само у визнанні за панівною | ставши
кафедрою ролі чинника, що сприяв всецерковній єдності, не було нічого непевного з і заплям*
православного погляду до тих пір, поки у Церкві діяв принцип кафолічного, всецер- Папа
ковного, "соборного" вирішення загальноцерковних питань. такою^-1

лом наї продов; речніст Немі питана ня істиь неможл ня, і наї Одна

Відступ від православ'я починається тоді, коли світла і жива всецерковна справа поклас: утвердження істини перестає бути загальноцерковною й оголошується підлеглою ви- Ана<1 нятково чиїйсь компетенції, коли засада кафолічної церковності підміняється заса­дою механічного підпорядкування авторитету з визнанням заздалегідь того, що авто­ритет виголосить.

Небезпека такої підміни виникала у таких випадках, коли відносно менше поши­рення єресей серед римлян уявлялося наслідком особливого, невід'ємного, в абсо­лютному смислі зрозумілого, привілею саме Римської помісної церкви, або її пред-стоятеля, як нездоланної перед брамою пекла.

Коли б у давній Церкві існувало вчення про простий спосіб встановлення істини
шляхом отримання довідки з Риму, не потрібні би були Вселенські Собори, не мож
ливі би були і самі церковні розколи через догматичні питання. шщуі _ш

Але такого вчення, навіть натяку на нього, ми не подибуємо в жодному стародав- _мі_СНу ц ньому віровизначенні. Попри це, декотрі папи, починаючи з V ст. (коли Рим уже не _{на одно} становив одного державного цілого зі Сходом), проповідуючи, (переважно у звер- ^_кому неннях до західних єпископів) церковний римоцентризм, більшою чи меншою мірою _П0Мі_СНІ схиляються саме до такого спрощеного розуміння істинності церковного учення і в:_{ма єпи} такому смислі роблять посилання на відомі євангельські тексти про апостола Петра, і _станош

При* проз У поі

З огляду на недостатню пильність Сходу було посіяно насіння, з котрого виросла | _{сить сш} антикафолічна ідея постійного доктринального центру, зв'язаного нерозривно й навіки -з одним певним пунктом на земній кулі, який має привілей на чистоту віри й авторитет но керує істиною на всіх інших церковних територіях, позбавлених цього привілею.

ляється на думк кажучи, ву від іс не може

До тих пір, поки Римський престол в принципі визнавав за Церквою право суджен ня про православ'я пап, можна було вважати Рим православним. І Рим справді про- _{певаг рі} тягом цілих століть залишався православним, незважаючи на перебільшені уявлення багатьох його ієрархів про роль Римської кафедри у Кафолічній церкві.

Про православ'я Римської церкви в цей час красномовніше усього говорить став­лення цієї церкви до факту осудження папи Гонорія (625 - 638) на VI Вселенському Соборі (680).

вимога, дасть це кого кат

Сучасні римо-католики стверджують, мовляв, не слід перебільшувати провину папи \ - ^ Гонорія, бо, хоч його послання і сприяли монофелітам, сам папа не був єретиком, у власному смислі слова (Амман). Хай навіть так - справа від цього не змінюється. І Важливо те, що - навіть незважаючи, мабуть, на порівняно незначну провину папи;

Гонорія, - Вселенський Собор, причому без участі папи, судив й осудив Гонорія ра-26

Шнц

ому жи панівно: шевного о, всеце

як бачимо| зом з іншими ієрархами, віддавши його анафемі; що римські папи не тільки не проте­стували проти цієї анафеми, а навпаки - самі до неї приєднались.:них письі Папа Лев II (682 - 683), повторюючи анафему на Гонорія, зі свого боку звинуватив разом виз-|іого в тому, що він підірвав престиж Римської церкви, "не доклавши зусиль до того, юи дати засяяти цій церкві вченням, узгодженим з апостольською традицією, і допу-вши, з мерзотною зрадливістю, щоб ця церква ап. Петра без "пороку", виявилася лямованою". (Мапзі, сої. 733). Дуже характерні слова!

на справа еглою ви-

де поїли-

Папа вважає, що церква ап. Петра повинна бути без пороку і що вона дійсно була такою; але це не догмат, а тільки історичний факт, на який, на жаль, не завжди можна покластися. Гонорій зганьбив доти непорочну церкву - анафема. Анафема на Гонорія такий неспростовний факт в історії Римської церкви, що зго-гься заса- _дом навіть явні римокатолики (папа Адріан II, діячі Меншого Софійського собору) продовжували, так би мовити, "за інерцією" проголошувати її, впадаючи у явну супе­речність зі своїм головним положенням про непідсудність римського престолу. Не могло бути й мови про безумовний, сліпий послух Церкви Римові, особливо у о, в абсо- і питаннях віри. Якби в Давній Церкві існувало вчення про простий спосіб встановлен-о и пред- зя і_стини шляхом отримання вказівки з Риму, не потрібні би були Вселенські Собори, І неможливі були б і самі церковні розколи через догматичні питання. Але такого вчен­ая істини і _Ея^ і навіть натяку на нього, ми не подибуємо в жодному давньому віровизначенні., не мож-1 Однак спокуса, пов'язана з перевагами Римської кафедри, була дуже великою. Де-ї котрі папи не зуміли втриматися в належних межах і почали дивитися на свою по-тародав- _місну Церкву, як на Церкву привілейовану навчительку інших Церков, а на себе - як м уже не І _на одноосібних повелителів всієї Церкви Христової, монархів, ні від кого залежних і о у звер- і _ні_К0Му _не підсудних. Спершу й шлося про панування Римської Церкви над іншими»ю мірою І помісними Церквами, потім - про одноосібне панування Римських єпископів над ус-чення і в І ^_а єпископами та всіма Церквами. Претензії Римо-католицької церкви на панівне а Петра. І становище були викриті не одразу, а історичні обставини, тим часом, виявилися до-

виросла І _сить сприятливими для зазіхань пап на панування і на монархічну владу в Церкві,
й навіки і-.....

торитет- і Причини, які сприяли в цей час виникненню вчення >ивілею. і _Пр₀ зверхність римського Єпископа над Церквою.

суджен- ] у _понятті "римський католицизм" центральною є ідея особливих благодатних пе-

івді про-1 р_еваг римського престолу, що їх розуміють в абсолютному смислі. Цей престол уяв-

явлення і _{ляється як таки}й, що має виняткове значення в житті Церкви, і що у відриві від нього,

на думку римо-католиків, Церква не може залишатися істинною Церквою. Інакше

:<ажучи, відрив від римського престолу у всіх випадках вважається рівнозначним відри-

^МУ1 ву від істинної Церкви. Римські єпископська кафедра визнається єдино кафедрою, яка

не може впадати у хибні погляди. Церква не може ані перечити папі, ані осуджувати

його. Вона зобов'язана йому безумовним послухом, принаймні, у всіх тих випадках,

^м' У шли сам папа оголошує такий послух безумовно обов'язковим. Поширюється ця

ЮЄТЬСЯ. • • і ґт

орія ра-

вимога, як відомо, не тільки на організаційну сферу церковного життя, але и на оо--^г^^ ласть церковного вчення. Останнє особливо важлж

хого католицизму.

Ця ідея, що різко суперечить духові православної екклезіології, зародилась в ре­зультаті перебільшень і крайнощів у розумінні переваг панівної кафедри.

Не вдаючись поки що до аналізу істотних розбіжностей у розумінні особливої ролі І Римського єпископа і керованої ним Римської помісної церкви і в оцінку окремих \ поглядів з цього питання, відзначмо один досить істотний і, на перший погляд, пара- і доксальний факт. Після ствердження учення про абсолютну владу папи, по суті спра-і ви, втратили будь-яке значення судження, що мали місце у минулому, про особливу \ учительну роль самої Римської церкви серед інших помісних церков. Навіть коли про- І довжити розгляд Римської церкви, як однієї з помісних церков у лоні католицтва, то нині вже не доводиться говорити про її доктринальні привілеї. У нинішньому стано­вищі Римська помісна церква зобов'язана таким же безумовним підпорядкуванням 1 папі, як і будь-яка інша помісна церква у католицтві. її голос авторитетний настільки. І наскільки він не суперечить голосу папі. Але ж у такому смислі авторитетний для \ католиків голос будь-якої іншої помісної церковної одиниці.

Таким чином, вивищення до крайніх меж самого римського папи, як не дивно, зробило неактуальною попередню постановку питання-про переваги Римської церкви.

Перебільшене уявлення Римських єпископів про їхню роль у Церкві і владу над нею стало головною причиною поділу Церков і тому має розглядатися як основний відступ римо-католиків від Православ'я. В остаточному вигляді він сформувався у другій половині XIX ст.

Офіційний титул папи римського звучить таким чином: "Єпископ Риму, наступник | Христа, спадкоємець князя апостолів, верховний першосвященик Вселенської Церк­ви, Патріарх Заходу, Примас Італії, архієпископ і митрополит провінції Романії, суве- і рен держави-міста Ватікан, раб рабів Божих".

На означуване цим титулом учення про верховного першосвященика Вселенської * Церкви, наступника Христа, католики і найбільш наголошують у своїй діяльності та політиці. На певний час вони ладні забути про всі інші догматичні розбіжності, але І визнання примату Римського єпископу є умовою, без якої не може бути римського і католицизму. Папа є главою Римо-католицької Церкви, патріархом Заходу і примасом І Італії. Йому належить першість юрисдикції, право законодавства (ргішаШз ]шІ5СІісї:іошз), право керування культом, вище урядування усіма іншими справами - і заснування посад, їх заступання, право нагляду за Церквою усього світу, вища судова | влада, право посольства.

Папа не підлягає церковному судові - ргіта зеоіез а петіпе ^сіісайіг. Отже, він незалежний у своїх діях та визначеннях ані від єпископату, ані від Вселенського Собо- і ру, ані від Церкви у цілому. Папа - вищий від Вселенського Собору, і його особистий і голос важливіший, аніж соборний голос Церкви. Церква повинна беззастережно ко­ритися приписам та визначенням папи. Таку владу називають абсолютною. Природ­ним висновком з усього цього був догмат про папську непогрішність у питаннях віри і моральності, проголошений у 1870 р. (див. розділ "Догмат про учительну не-1 погрішність папи"). Юридичний земний монархізм підміняє учення Церкви як про благодатне Тіло Христове. Причини такої підміни б ул и розкриті з особливою глиби- і ною А.С. Хомяковим, відомим російським релігійним філософом і критиком XIX ст, і

івтором стичним заступи: свободи

НЄ ПІД СЕ

Критері» сидить в Усійг просто і жується на мовч; хоритис: органам суперечі

ДИ, ТО Н(

двох і бі католикі ладку ш католиці ми у пиі зумінні ]

Відмі Спираю¹ своєму е ствоДуз буває з н все Тіло віра Цер стю. Ця повіт: О Господь

На від ду папи: членів ні де супер

ЗаСл< Христов Церкви. "Полюбі закликає самого п святість погріши

:лась в ре-

ливої рож г окремих ляд, пара-

ізтором учення про початок Соборності". Головну причину він пояснив раціоналі­стичним маловір'ям, яке прагне невидиму главу - Христа - замінити Його видимим заступником. Розвиваючи думку Хомякова, вже у XX ст. Н.А.Арсеньєв писав: "Тягар:зободи Христової, участь соборному житті Церкви всією повнотою життя виявився ■є під силу римському католицизму. Він поклав увесь тягар відповідальності на папу, суті спра-| Критерієм істини став не Дух Святий, що живе у Церкві, а голос єпископа, котрий особлив;; і: дить на Римській кафедрі.

коли про-ї Усій громаді віруючих за такого стану справ залишається тільки коритися. Це дуже гицтва, то і просто і в певному смислі дуже зручно (один вирішує за всіх), але повністю не узгод-му стано-; жується з духом Нового Заповіту, бо при цьому думка і сумління церковне приречені куванням І на мовчання. Римсько-католицька Церква не могла цьому перечити, а повинна була [астільки. коритися папі, наприклад, коли він засновував продаж індульгенцій, благословляв тний для і органам інквізиції застосування катувань і видавав віруючим усілякі настанови, що І суперечили Євангелії. Оскільки не може бути одночасно двох носіїв абсолютної вла-іе дивно, і ти, то не може бути одночасно у Римо-католицькій Церкві і двох пап. В разі появи)ї церкви. д_ВОх і більше претендентів на це звання тільки один з них може вважатися у ртїмо-ладу над | католиків папою. Інший оголошується антипапою, тобто лжепапою. Як відомо, у ви-»сновнии; ладку перебування на папському престолі одночасно кількох "пап" в історії Римо-іувався у І католицької Церкви були. Корені розбіжностей між православними і римо-католика-I ми у питанні про роль панівного єпископа у Церкві слід шукати у неоднаковому ро-іступник ^умінні учення про Церкву в цих конфесіях.

ленської

[МСЬКОГО римасом ттаїиз швами -,а судова тже, він по Собо- збистий:жно ко-

<оі Церк-1 Відмінності між Православ'ям та католицизмом у розумінні вчення про Церкву. Спираючись на давньоцерковні вірознавчі тексти, православні християни виходять у своєму вчення про Церкву з того, що Церква - це найвища святиня на землі, це цар­ство Духа Святого, реалізація обітниць Христових про "іншого Утішителя", що пере­рості та оуває з нами повік (Ін. 14,16). У Церкві всі покликані до життя в Дусі. Духоносним є ості, але дсе тіло Церкви. Таким чином, віра православна - це віра кафолічна, тобто загальна віра Церкви, що складається з багатьом членів, об'єднаних любов'ю та однодумні­стю. Ця віра зберігається у їхніх серцях, згідно з пророцтвом Ієремії про Новий за­повіт: Ось Заповіт, що Його заповідаю дому Ізраїлевому за тими днями, говорить Господь: покладу закони Мої у помисли їхні і напишу їх на серцях їх (Ієр. 8,10).

На відміну від православного римо-католицьке учення, що визнає одноосібну вла­ду папи над Церквою, ставить Церкву у принизливе становище, оскільки прирікає її членів на беззастережний і сліпий послух папі, сумління церковне - на мовчання. Все це суперечить духові християнської свободи, духові Нового Заповіту.

ьну не- і як про ) глиби- XIX ст.,

За Словом Божим, Церква є стовп й утвердження істини. (1 Тим. 3,15), вона Тіло Христове, повнота Того, Хто наповнює все у всьому (Еф. 1,23). Істина живе у надрах ірирод- | ц_Єр_КВИ Стовпом та утвердженням істини є Церква у святій об'єднаності її дітей. 'Полюбімо один одного, щоб однодумне визнавати Отця і Сина і Святого Духа", -закликає Церква. Римо-католицьке вчення стовпом й утвердженням істини робить самого папу, а Церкву позбавляє її головної функції. У римському католицизмі віра у святість католицької (соборної), тобто Загальної, Церкви-підмінена вірою у не-логрішність папи.

пояс І ВСЕВ КОЇ

Ще один важливий момент православного вчення про Церкву, не прийнятий като- І Лект лицизмом, - непорушність догматичних основ. Як мовлено в "Окружному Посланні І РИМ(східних патріархів" (1848), історичний шлях Православної Церкви показав, що "У нас | ані патріархи, ані Собори не могли впровадити що-небудь нове, тому що охоронцем | благочестя у нас є саме Тіло Церкви, тобто сам народ" Істинною Церквою є та, яка! продовжує жити духоносним життям, початим у великий день П'ятидесятниці.

Напс було (пс зіровизі ратор Кі шпат, к відносн ся в пер речносі ники єп ного ри за імпе] Незваж зали до зколо ві пропов: Ним. У Єписко дійшов гальне: рішень не покі христи: обрав й тистів, соборі < своїх п цією. І наслідь кої обп. і соборі міста і отрима так зваї Костян Римом, ний у з ЗЄЛИЧЄ:

І, нарешті, ще одна принципова розбіжність між православним та католицьким ¹ розумінням учення про Церкву - питання церковної єдності.

Про те, якою є та єдність, яка повинна виявлятися у житті Церкви, говорить Сам | Господь: Як Ти, Отче, у Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть у Нас одне... нехай І будуть у нас одне, як Ми одне (Ін. 17,21-22). Не єдність зовнішня, що спирається на і покорі всіх одному (одному апостолові чи одному єпископові), має бути основою! єдності церковної, а єдність внутрішня, органічна. її образом є триіпостасна єдність, ] що перевищує розум людський. Святим Духом душі наші оживляються, підносяться, і освітлюються троїчною єдністю, і ми стаємо учасниками життя церковного, таємни-1 чого, що несе в собі відблиск стосунків між Особами Святої Трійці.

Православ'я особливу роль у справі утвердження церковної єдності відводить ієрархії. Не відкидає воно і всього того, що у плані природному, людському служить справі єдності церковної, але похідне підпорядковує основному.

Римський католицизм розуміє єдність як беззастережну покору всіх одному. Істин­на Церква для католика та, яка в усьому кориться папі. Справа виглядає майже так, ніби у тих випадках, коли вимагається розрізняти між добром і злом, правдою і не­правдою, у папі вбачали зосередження всієї духоносності Церкви і єдиного власника істини.

Римо-католикам Церква уявляється не як втілення троїчного життя у світі, а як монархічна держава, у якій всі піддані підпорядковані одному володареві абсолют­ної влади.

Отже, перед нами тут два зовсім різні образи Церкви і два зовсім різні погляди на її єдність.

Запитання до теми:

Які догматичні передумови римо-католицького вчення про владу папи?

Завдання до теми:

Розгляньте в історичному плані слушність чи неслушність вчення католицьких богословів про наступництво папи від апостола Петра.

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Митр. Филарет (Дроздов). Разговор между испьітующим и уверенньїм в православии Восточ-ной Кафолической Церкви.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.

ЗО

гии кат Іосланні чо "У в оронцем є та, яка яці. пицьким

Лекція № 5.

РИМСЬКА КАФЕДРА ВІУ-У СТ.

ПОЯСНЕННЯ РИМО-КАТОЛИЦЬКИМИ БОГОСЛОВАМИ ЗМІСТУ 6-ГО ПРАВИЛА

І ВСЕЛЕНСЬКОГО СОБОРУ ТА 3,4,5 ПРАВИЛ САРДИКІЙСЬКОГО СОБОРУ

В КОНТЕКСТІ ВЧЕННЯ ПРО ПРИМАТ ПАПИ.

)СНОВОЮ ЄДНІСТЬ. осяться. таємни- цводить лужить

іяди на

)вш про

Восточ-

На порозі IV ст. християнство дарма на значні втрати, завдані терором Діоклетіана, було (поряд з греко-римським політеїзмом) найчисленнішим за кількістю прибічників >ить Сам віровизнанням на території усієї імперії. В рамках своєї політики віротерпимості імпе-нехай гатор Костянтин приділяв особливу увагу Християнській церкві, вважаючи, що єпис-ється на шпат, користуючись підтримкою світської влади, схилить християн до лояльності відносно держави. Це було нелегке завдання, оскільки християнство, що згуртувало­ся в період переслідування, виявилося в нових умовах роздертим внутрішніми супе­речностями. В Африці та Іспанії, а також в Південній Галії енергійно діяли прихиль­ники єпископа Доната (так звані донатисти) який представляв старі традиції мораль­ного ригоризму, що пропагувався раніше Іполітом та Новаціаном. Скликаний в Арлі за імператорським наказом синод (314 р.) засудив донатистів, але не заспокоїв їх. Незважаючи на жорстокі переслідування з боку імператорської влади, вони проісну­вали до V ст. Ще серйознішим виявився доктринальний конфлікт, що розгорівся на- /. Істин- вколо визначення сутності Ісуса Христа. Вчений священик з Александрії на ім'я Арій іже так, проповідував, що Христос - син Божий - не одноістотний Богу - Отцю, бо створений зю і не- Ним. У своїх поглядах він посилався на доктринальну традицію єпископів Малої Азії, іасника Єпископ Александрійський осудив погляди свого підлеглого. Невдовзі цей конфлікт: дійшов до того, що імператор К онстянтин був змушений скликати в Нікеї перше за-ті, а як гальне зібрання єпископату (І Вселенський Собор) з метою прийняття відповідних лдгенБ (325 р.). Собор визнав Гсуса одноїстотним Богу - Отцю. Однак соборне рішення не поклало край суперечці з аріанами, чий вплив швидко поширювався у східному християнстві. На жаль, відсутні точні відомості, яку позицію в цих двох конфліктах обрав папа Сильвестр (314-335). На синоді, скликаному в січні 314 р. у справі дона­тистів, переважала компромісна позиція. У синоді в Арлі і пізніше в Нікейському соборі Сильвестр не брав участі. На обидва ці зібрання римська церква прислала лише своїх представників. В 330 р. імператор Костянтин зробив Візантію своєю резиден­цією. І з того часу Візантія стала зватися Константинополем. Ця подія мала важливі наслідки для подальшої долі християнства. Компенсацією для римської християнсь­кої общини було будівництво у Вічному місті за наказом імператора кількох базилік наборів), зокрема собору св. Петра на Ватіканському пагорбі, ев. Павла- за мурами міста і св. Іоанна, який став резиденцією римського єпископа. Як пожертву церква отримала багаті дари у вигляді золота і нерухомості. Але нині вже точно відомо, що так званий документ, під назвою "Костянтинів дар", який потверджує, що імператор Костянтин нібито передав Сильвестру і його наступникам імператорську владу над Римом, над Італією і над усім Заходом, був сфабрикований всередині VIII ст. і внесе­ний у збірники церковного права. Цейфальшивий документ відіграв у середні віки величезну роль у претензіях папства на політичну владу. Навколо папи Сильвестра

і в пері дершог ДОНИНІ І зизнанр стольсь щоб доі зизнава Один із вимсью бором, вище ш часом в

виникли у середньовіччі численні агіографічні легенди. Насправді понтифікат цього папи, що тривав 21 рік, і який діяв у тіні імператора Костянтина, не залишив в істо­ричних джерелах майже жодного сліду.

зажати єписког тися сві самості Єгипті, всіма. А і в інши зилі ніч копа, чі чи втлу ЗМІНИВІ й того., коли ж: Ориї еп Е§ір ехішіап ленське метою ) донські

Римові, позбавленому блиеку імператорської столиці, папи намагалися забезпечи­ти відповідний ранг як резиденції законного наступника св. Петра. Через величезну кількість другорядної літератури про походження Петрового верховенства, що неми­нуче визначається конфесійними передумовами, позитивними чи негативними, не­легко уявити об'єктивну картину справжньої ролі Риму всередині вселенської Церк­ви, що склалася до 451 р. Погляди багатьох дослідників на історичну реальність неминуче знаходяться під впливом різних факторів; припущення, що з самих апос­тольських часів становище римського єпископа серед інших єпископів було таким, як становище Петра серед інших апостолів, то слова Ісуса, які відносяться до Петра. (Мф. 16,18; Лк. 22,32; Ін. 21,15-19), стосуються тільки римського єпископа, і припу-, ^ПР° ^зве щення протилежного - що зростанням свого впливу Римська церква зобов'язана тільки І °У^В °"Р своєму становищу в столиці імперії і тому явище є тільки людське. Однак на даний | згадую" час є певна згода в одному пункті: першість Риму, як вона Існувала в V ст., чи вона божественного походження чи ні, було вже результатом певної еволюції; ця еволюція тривала на протязі ранніх Середніх віків і досягла свого апогею в григоріанській ре­формі наприкінці XI ст.

Зрештою, мова йшла вже не тільки про почесну першість римської церкви серед інших християнських церков, але й про право римського єпископа вирішувати супе­речки між іншими єпископами і контролювати прийняті синодами і соборами рішен­ня. Юлій І зробив перші кроки для досягнення цих цілей. У суперечці з аріанами папа підтримував єпископа Александрії Афанасія. Окрім доктринальних міркувань тут діяло також бажання створити єдиний фронт з Александрією проти єпископатів Малої Азії, які здавна ставилися дуже сторожко до прагнень і планів римських єпископів. Юлій І одноосібно вирішив скликати Вселенський Собор в Сердіці (нині Софія-столиця Бол­гарії), на який, однак, східні єпископи не приїхали. Західні єпископи, залежні від Риму, визнали столицю римського єпископа апеляційною інстанцією у суперечках між єпис­копами (343 р.). Це був перший крок у напрямку визнання примату юрисдикції римсь­кого єпископа над іншими церквами.