Причини, які сприяли в цей час виникненню вчення про зверхність римського Єпископа над Церквою

У понятті “римський католицизм” центральною є ідея особливих благодатних переваг римського престолу, що їх розуміють в абсолютному смислі. Цей престол уявляється як такий, що має виняткове значення в житті Церкви, і що у відриві від нього, на думку римо-католиків, Церква не може залишатися істинною Церквою. Інакше кажучи, відрив від римського престолу у всіх випадках вважається рівнозначним відриву від істинної Церкви. Римські єпископська кафедра визнається єдино кафедрою, яка не може впадати у хибні погляди. Церква не може ані перечити папі, ані осуджувати його. Вона зобов’язана йому безумовним послухом, принаймні, у всіх тих випадках, коли сам папа оголошує такий послух безумовно обов’язковим. Поширюється ця вимога, як відомо, не тільки на організаційну сферу церковного життя, але й на область церковного вчення. Останнє особливо важливе й особливо характерно для римського католицизму.

Ця ідея, що різко суперечить духові православної екклезіології, зародилась в результаті перебільшень і крайнощів у розумінні переваг панівної кафедри.

Не вдаючись поки що до аналізу істотних розбіжностей у розумінні особливої ролі Римського єпископа і керованої ним Римської помісної церкви і в оцінку окремих поглядів з цього питання, відзначмо один досить істотний і, на перший погляд, парадоксальний факт. Після ствердження учення про абсолютну владу папи, по суті справи, втратили будь-яке значення судження, що мали місце у минулому, про особливу учительну роль самої Римської церкви серед інших помісних церков. Навіть коли продовжити розгляд Римської церкви, як однієї з помісних церков у лоні католицтва, то нині вже не доводиться говорити про її доктринальні привілеї. У нинішньому становищі Римська помісна церква зобов’язана таким же безумовним підпорядкуванням папі, як і будь-яка інша помісна церква у католицтві. Її голос авторитетний настільки, наскільки він не суперечить голосу папі. Але ж у такому смислі авторитетний для католиків голос будь-якої іншої помісної церковної одиниці.

Таким чином, вивищення до крайніх меж самого римського папи, як не дивно, зробило неактуальною попередню постановку питання-про переваги Римської церкви.

Перебільшене уявлення Римських єпископів про їхню роль у Церкві і владу над нею стало головною причиною поділу Церков і тому має розглядатися як основний відступ римо-католиків від Православ’я. В остаточному вигляді він сформувався у другій половині XIX ст.

Офіційний титул папи римського звучить таким чином: “Єпископ Риму, наступник Христа, спадкоємець князя апостолів, верховний першосвященик Вселенської Церкви, Патріарх Заходу, Примас Італії, архієпископ і митрополит провінції Романії, суверен держави-міста Ватікан, раб рабів Божих”.

На означуване цим титулом учення про верховного першосвященика Вселенської Церкви, наступника Христа, католики і найбільш наголошують у своїй діяльності та політиці. На певний час вони ладні забути про всі інші догматичні розбіжності, але визнання примату Римського єпископу є умовою, без якої не може бути римського католицизму. Папа є главою Римо-католицької Церкви, патріархом Заходу і примасом Італії. Йому належить першість юрисдикції, право законодавства (primatus jurisdictionis), право керування культом, вище урядування усіма іншими справами – заснування посад, їх заступання, право нагляду за Церквою усього світу, вища судова влада, право посольства.

Папа не підлягає церковному судові – prima sedes a nemine judicatur. Отже, він незалежний у своїх діях та визначеннях ані від єпископату, ані від Вселенського Собору, ані від Церкви у цілому. Папа – вищий від Вселенського Собору, і його особистий голос важливіший, аніж соборний голос Церкви. Церква повинна беззастережно коритися приписам та визначенням папи. Таку владу називають абсолютною. Природним висновком з усього цього був догмат про папську непогрішність у питаннях віри і моральності, проголошений у 1870 р. (див. розділ “Догмат про учительну непогрішність папи”). Юридичний земний монархізм підміняє учення Церкви як про благодатне Тіло Христове. Причини такої підміни були розкриті з особливою глибиною А.С. Хомяковим, відомим російським релігійним філософом і критиком XIX ст., автором учення про початок Соборності”. Головну причину він пояснив раціоналістичним маловір’ям, яке прагне невидиму главу – Христа – замінити Його видимим наступником. Розвиваючи думку Хомякова, вже у ХХ ст. Н.А.Арсеньєв писав: “Тягар свободи Христової, участь соборному житті Церкви всією повнотою життя виявився не під силу римському католицизму. Він поклав увесь тягар відповідальності на папу. Критерієм істини став не Дух Святий, що живе у Церкві, а голос єпископа, котрий сидить на Римській кафедрі.

Усій громаді віруючих за такого стану справ залишається тільки коритися. Це дуже просто і в певному смислі дуже зручно (один вирішує за всіх), але повністю не узгоджується з духом Нового Заповіту, бо при цьому думка і сумління церковне приречені на мовчання. Римсько-католицька Церква не могла цьому перечити, а повинна була коритися папі, наприклад, коли він засновував продаж індульгенцій, благословляв органам інквізиції застосування катувань і видавав віруючим усілякі настанови, що суперечили Євангелії. Оскільки не може бути одночасно двох носіїв абсолютної влади, то не може бути одночасно у Римо-католицькій Церкві і двох пап. В разі появи двох і більше претендентів на це звання тільки один з них може вважатися у римо-католиків папою. Інший оголошується антипапою, тобто лжепапою. Як відомо, у випадку перебування на папському престолі одночасно кількох “пап” в історії Римо-католицької Церкви були. Корені розбіжностей між православними і римо-католиками у питанні про роль панівного єпископа у Церкві слід шукати у неоднаковому розумінні учення про Церкву в цих конфесіях.

Відмінності між Православ’ям та католицизмом у розумінні вчення про Церкву. Спираючись на давньоцерковні вірознавчі тексти, православні християни виходять у своєму вчення про Церкву з того, що Церква – це найвища святиня на землі, це царство Духа Святого, реалізація обітниць Христових про “іншого Утішителя”, що перебуває з нами повік (Ін. 14,16). У Церкві всі покликані до життя в Дусі. Духоносним є все Тіло Церкви. Таким чином, віра православна – це віра кафолічна, тобто загальна віра Церкви, що складається з багатьом членів, об’єднаних любов’ю та однодумністю. Ця віра зберігається у їхніх серцях, згідно з пророцтвом Ієремії про Новий заповіт: Ось Заповіт, що Його заповідаю дому Ізраїлевому за тими днями, говорить Господь: покладу закони Мої у помисли їхні і напишу їх на серцях їх (Ієр. 8,10).

На відміну від православного римо-католицьке учення, що визнає одноосібну владу папи над Церквою, ставить Церкву у принизливе становище, оскільки прирікає її членів на беззастережний і сліпий послух папі, сумління церковне – на мовчання. Все це суперечить духові християнської свободи, духові Нового Заповіту.

За Словом Божим, Церква є стовп й утвердження істини. (1 Тим. 3,15), вона Тіло Христове, повнота Того, Хто наповнює все у всьому (Еф. 1,23). Істина живе у надрах Церкви. Стовпом та утвердженням істини є Церква у святій об’єднаності її дітей. “Полюбімо один одного, щоб однодумне визнавати Отця і Сина і Святого Духа”, – закликає Церква. Римо-католицьке вчення стовпом й утвердженням істини робить самого папу, а Церкву позбавляє її головної функції. У римському католицизмі віра у святість католицької (соборної), тобто Загальної, Церкви підмінена вірою у непогрішність папи.

Ще один важливий момент православного вчення про Церкву, не прийнятий католицизмом, – непорушність догматичних основ. Як мовлено в “Окружному Посланні східних патріархів” (1848), історичний шлях Православної Церкви показав, що “У нас ані патріархи, ані Собори не могли впровадити що-небудь нове, тому що охоронцем благочестя у нас є саме Тіло Церкви, тобто сам народ” Істинною Церквою є та, яка продовжує жити духоносним життям, початим у великий день П’ятидесятниці.

І, нарешті, ще одна принципова розбіжність між православним та католицьким розумінням учення про Церкву – питання церковної єдності.

Про те, якою є та єдність, яка повинна виявлятися у житті Церкви, говорить Сам Господь: Як Ти, Отче, у Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть у Нас одне... нехай будуть у нас одне, як Ми одне (Ін. 17, 21-22). Не єдність зовнішня, що спирається на покорі всіх одному (одному апостолові чи одному єпископові), має бути основою єдності церковної, а єдність внутрішня, органічна. Її образом є триіпостасна єдність, що перевищує розум людський. Святим Духом душі наші оживляються, підносяться, освітлюються троїчною єдністю, і ми стаємо учасниками життя церковного, таємничого, що несе в собі відблиск стосунків між Особами Святої Трійці.

Православ’я особливу роль у справі утвердження церковної єдності відводить ієрархії. Не відкидає воно і всього того, що у плані природному, людському служить справі єдності церковної, але похідне підпорядковує основному.

Римський католицизм розуміє єдність як беззастережну покору всіх одному. Істинна Церква для католика та, яка в усьому кориться папі. Справа виглядає майже так, ніби у тих випадках, коли вимагається розрізняти між добром і злом, правдою і неправдою, у папі вбачали зосередження всієї духоносності Церкви і єдиного власника істини.

Римо-католикам Церква уявляється не як втілення троїчного життя у світі, а як монархічна держава, у якій всі піддані підпорядковані одному володареві абсолютної влади.

Отже, перед нами тут два зовсім різні образи Церкви і два зовсім різні погляди на її єдність.

Запитання до теми:

Які догматичні передумови римо-католицького вчення про владу папи?

Завдання до теми:

Розгляньте в історичному плані слушність чи неслушність вчення католицьких богословів про наступництво папи від апостола Петра.

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Митр. Филарет (Дроздов). Разговор между испытующим и уверенным в православии Восточной Кафолической Церкви.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.