VI-е правило І Вселенського Собору

Як говорить Никодим, єпископ Далматинсько – Істрійський, 6-е правило було предметом усіляких, і то часто вигаданих тлумачень. Дане правило є правилом східного собору, скликаного у східній половині християнського світу, причому з 318 отців тільки семеро було з заходу, решта 311 були із сходу, а тому у східних каноністів і взагалі у богословів православної церкви ми не знаходимо жодних суперечок з приводу його розуміння і не бачимо, щоб нікейські отці хотіли тим чи тим виразом надати йому особливого смислу. Але не так було у західних каноністів та богословів, особливо у тих західних, чиїм безпосереднім завданням було доводити і захищати зверхність (примат) римського першосвященика, тобто зверхництва його влади над вселенською церквою. Зверхність (примат) римського першосвященика стала продуктом історії і в перші століття християнства про це не знали взагалі як і не знали про це отці першого вселенського собору. А між іншим перед авторитетом собору схилялася і донині схиляється вся церква – східна і західна, тому що він завжди, скрізь і всіма був визнаний як непогрішний голос вселенської церкви і як істинний тлумач чистого апостольського вчення. Західним треба було скористатися авторитетом цього собору, щоб довести невіруючим в авторитет римського першосвященика, що його зверхність визнавалася і отцями нікейського собору, отже і всією церквою 1 – ої половини ІV ст. Один із значних західних каноністів новітнього часу Філіпс говорить, що зверхність римського першосвященика зовсім не мала потреби у визнанні його нікейським собором. Однак, це правило не завжди розглядалося так,як його тлумачить згаданий вище каноніст, тим більше у часу до церковного розколу, тобто до 10 – го ст. А тим часом в актах нікейського собору не було знайдено жодного слова, яке би свідчило про зверхність Риму, і тому була незмога досягти мети логічним способом. А тому був обраний інший шлях. З – поміж актів собору було знайдено 6 – е правило, в якому згадуються права найчільніших єпископів, причому говориться, що ніхто не сміє заважати їм у користуванні цими правилами, особливо ж єпископу александрійському, єпископу антіохійському, та іншим єпископам чільних церков, які можуть користуватися своїми правами в окремих церковних областях так самостійно і незалежно, як самостійний і незалежний римський єпископ: “Слід оберігати давні звичаї, прийняті у Єгипті, і в Лівії, і в Пентаполі, щоб александрійський єпископ мав владу над ними всіма. Адже і для римського єпископа таке правило є звичайним. Так само і в Антіохії і в інших областях слід оберігати переважні права церков”. Як бачимо, у цьому правилі нічого не мовиться про зверхність, хоча й міститься згадка про римського єпископа, чим декотрі встигли скористатися для своїх цілей. Досягти цього можна було, чи втлумачити правило з упередженою метою, надавши йому бажаного смислу або змінивши текст настільки, аби він відповідав меті. Римські каноністи вдалися до того й того. Другим скористалися у той час, коли ще не була розвинута наукова критика; коли ж згодом ця критика розвинулась, то вдалися до першого.

Оригінальний грецький текст на початку має такий зміст: Ta arxea ethe kratito,ta en Egipto ke Livie ke Pentapole,oste oste en Alexandria episkopon panton tuton exin tin exusian: epidi ke en te Rome episkopo tuto sinithes estin. Omios………Однак на ІV вселенському соборі (451 р.) один з представників римського єпископа – Пасхазін, з метою довести зверхність римського першосвященика і переконати в цьому халкидонських отців, послався на нікейський собор, який нібито визнав цю зверхність, і прочитав в одному з своїх записів 6 – е нікейське правило в такому тексті…. Римська церква завжди тримає першість також і Єгипет повинен мати…- i ekklesia Romes pantote eche ta protia: echi tiharun ke i Egiptos – ecclesia Romana semper habuit primatum: teneat igitur et Egyptos…). Це викликало велике обурення в учасників собору. Ось чому, бачачи безуспішність з фальсифікацією, був обраний інший шлях. Почали доводити, мовляв, навіть на підставі цього тексту, тобто оригіналу, можна довести зверхність римського єпископа. З цього приводу з’явилося доволі чимало досліджень та критичних робіт, наприклад “Prisca canonum versio“, в якій над правилом позначено:de primatu ecclesiae romanae (Войї та Жюстеї, Бібліотека 1, 284). В цьому ж дусі писали коментатори соборних правил, такі як француз Кабасутій, вже згаданий Філіпс, Гефеле, впадаючи при цьому в абсурдні твердження. З пізніших дослідників, які доводять примат папи, можна згадати Маасена, котрий, користуючись софістикою, намагається довести те, у чому, ймовірно, не був переконаний і сам. Їхні думки спростували ті ж західні письменники, котрі схилялися до об’єктивного погляду, зокрема й Гефеле. У своєму творі “Conciliengeschichte”, пояснюючи 6-е нікейське правило, він говорить: “Це правило не розглядає римського єпископа, як папу чи як простого єпископа Риму, але як одного з великих митрополитів, якому підкорялась не одна провінція, а кілька провінцій разом”1.

Папа Ліберій (352-366 р.) виявився нездатним продовжити справу, розпочату його попередником. Спочатку він намагався захищати Афанасія. Але коли син Костянтина Великого – Констанцій, який підтримував аріан, вислав Ліберія у Фракію і замість нього посадив на Петрів трон священика Фелікса, папа змінив свою позицію осудив Афанасія, підписав компромісний символ віри, наближений до аріанської доктрини, а потім, помилуваний імператором, повернувся до Риму. У період язичницької реакції за часів правління Юліана Відступника (361-363 р.) посилилась опозиція старої римської аристократії, вірної релігійним традиціям античного Риму. В часи Ліберія був складений перший реєстр римських єпископів та офіційний список християнських мучеників.

Правління ще одного римського папи – Дамасія – (366-384 р.) припадає на 2-у пол. ІV ст., який був “золотим віком” для християнства на Сході і Заході. Це вік великих письменників і теологів, названих пізніше докторами церкви: Василія, Григорія Назіанзина, Іоанна Золотоустого, Ієроніма, Амвросія та інших. За часів Дамасія І в Римі навчався один з найвидатніших християнських мислителів – Августин. Цим своїм розквітом християнство великою мірою було забов”язане імператору Феодосію Великому (379-395 р.), який у 380 р. проголосив його панівною релігією. Імператор видав також багато едиктів, які забороняли поширення язичницьких культів та єресей. В цій обстановці релігійної нетерпимості папа Дамасій І взявся до остаточної християнизації Вічного міста. Культові язичницьких богів він протиставив культ християнських мучеників. Замість знищених язичницьких храмів і статуй з”явилась незліченна кількість дзвіниць і написів, які прославляли мучеництво задля віри і насамперед – культ св. Петра. З підземель виростав християнський Рим – столиця католицизму. У правління Дамасія з’явився зародок папської канцелярії, де готувалися послання та нормативні постанови римського єпископа, названі пізніше “декреталіями”. Одним з найближчих співробітників Дамасія був священик Ієронім (бл. 347- бл.419). Переклад Ієроніма Біблії, що отримав згодом назву “Вульгата”, став у західному християнстві офіційно схваленим і єдино прийнятим. Ієронім сприяв також розвитку в Римі монастирського життя. В доктринальній сфері папа Дамасій виступав проти аріан. В 381 р. імператор Феодосій скликав в Константинополі ІІ Вселенський собор, але папу Дамасія на нього не запросив. Собор рішуче засудив аріан, які до того часу переселилися в північні райони Балкан. Таким чином, християнство аріанського напрямку поширилося серед племен готів, які пізніше вторглися в Європу. Собор в Константинополі постановив також (3 канон), що єпископській столиці в Константинополі належить друге місце в християнстві (одразу ж після Риму, але перед Антіохією та Александрією). Це рішення не було прямо спрямоване проти єпископа римського, але значно послаблювало його позиції на Сході. Папа Дамасій висловив протест, але він залишився без відповіді. Тим настирливіше Дамасій І намагався піднести свій авторитет на Заході, в чому йому допомагав Ієронім. Однак усі погляди були тоді спрямовані не на Рим, а на Мілан, єпископ якого Амвросій, людина освічена і енергійна, прекрасний оратор і письменник, був головною фігурою тодішнього західного християнства. А втім продовжувачем справ розпочатих Дамасієм І був Сирицій. В його посланнях з’являються нові тони, звороти, наприклад, “ми хочемо”, “ми вимагаємо”, “ми повеліваємо”. В цей час відносно Риму вперше визначення “апостольська столиця”. В 395 р. помер імператор Феодосій Великій. Після його смерті римська держава остаточно розпалася на дві частини – східну з столицею в Константинополі і західну з столицею в Равенні, якій був підпорядкований Рим.

За часів папи Інокентія (401 – 417) простежується неухильне прагнення до централізації церковної влади в руках римського єпископа як у сфері управління, так і в сфері християнського культу. На Сході він підтримав позицію Іонна Золотоустого проти імператора, а в Африці – боротьбу Августина, єпископа Гіппона, проти донатистів і нової єресі прихильників Пелагія, який применшував роль благодаті у викупленні. В цей час відбувається політичне послаблення Риму, чим скористалися вестготи на чолі з Аларіхом, зайнявши у 410 році Рим і розоривши його. Щоправда, церковні будівлі залишилися не ушкодженими. Розорення Риму означало кінець могутності імперії, що й висловив Августин у своїй праці “Про град Божий”

Не можна заперечувати, що в першій пол. V ст. римський єпископ користувався сильним фактичним авторитетом, допомагаючи вирішувати вірознавчі та дисциплінарні суперечки. Цей авторитет визнавався певною мірою і Сходом, і Заходом, але не був формально визначений жодною соборною постановою. Тільки канони Сардикійського собору (343) давали право клірикам, невдоволеним дисциплінарними рішеннями своїх мирополитів, просити Рим утворити нову Судову колегію з сусідніх єпископів.

3-є правило Сардікійського собору західні каноністи ділять на три частини. Перша частина правила говорить про те, що жоден єпископ “ не має права приходить з своєї області в іншу, у якій є свої єпископи; хіба що у випадку, коли його покличуть з тамтешніх братів”. Звичайно, мова тут іде про: те, що єпископ не мав права переходить в іншу область для звершення священнодійства без запрошення єпископа даної області. У другій частині говориться про те, що суперечки між єпископами повинен вирішувати собор тієї області, до якої належать єпископи іншої області. Третя частина правила говорить про той випадок, коли осуджений єпископ, вважаючи свою справу слушною, заявляє про своє невдоволення з приводу вироку його єпархіальних єпископів. В такому випадку правило приписує звернутися до римського єпископа Юлія, якому надається право вирішувати, чи слід поновити суд чи ні. В останньому випадку рішення першого суду залишається незмінним. Якщо перші дві частини розглядалися докладно раніше, то третя частина була новою за змістом і за суттю. Це ж питання було заторкнуто і 4 та 5 правилами Сардикійського собору, в силу релігійних стосунків того часу і в інтересах певної особистості. Як таке, 3 – є правило, як і 4 – е і 5 – е не належить до heniki чи katholiki kanones….., тобто до таких які мають значення для вселенської церкви і в усі часи, а відносяться до…idiki kanones.., чи ще точніше, до …prosopiki (особисті), яке має значення і вагу тільки за наявності певних умов. Отже, це правило визнає за римським єпископом право приймати певну апеляцію проти рішення даного єпархіального собору. Річ у тім, що Сардикійський собор був скликаний для того, аби захистити православних єпископів, підпорядкованих римському патріарху, від аріанської сваволі, від чого потерпали єпископи в Малій Азії, Єгипті, зокрема Афанасій Великий, тому сардікійські отці були змушені зробити виняток з загальної канонічної норми, яка існувала відносно самостійності суду єпархіальних єпископських соборів, визначеної 5 – им правилом Вселенського собору. Тому ставилося завдання обмежити владу цих соборів для всіх обласних церков римського патріархату, в більшій чи меншій мірі заражених аріанством. Голова собору Осій запропонував собору надати комусь владу робити перегляд рішення обласних соборів проти їхніх єпископів і призначити новий суд, якщо перше рішення не буде ним схвалене. Звичайно, тим єпископом, якому собор міг довірити згадану владу, був єпископ римський, якому належало місто Сардика. Пропозиція Осія була прийнята собором, і на підставі цього було видано 4 і 5 правило. У 4 – му правилі говориться про те, що, коли якийсь – небудь єпископ, невдоволений вироком обласного собору, звернеться з цього приводу до римського єпископа, і останній вирішить переглянути вирок, то до ухвалення відповідного вироку, не слід ставити нового єпископа на кафедру попереднього. 5 – те ж правило докладно роз’яснює 3-є, відносно повторного суду. Якщо хто – небудь з єпископів, скинутий своїм собором, звернеться до римського єпископа, тоді останній, знаходячи доцільним зважити на прохання цього єпископа, повинен доручити підлеглим єпископам митрополичої області, найближчої до тієї області, до якої належить осуджений, щоб вони самі чи з кимось з посланих Юлієм пресвітером, переглянули скаргу і прийняли відповідне рішення. Оце право, надане Сардікійськими отцями Юлію, римські єпископи хотіли присвоїти собі і за межами свого патріархату і в усіх випадках, немовби їм належала влада приймати апеляції єпископів усього світу, і в останній інстанції виголошувати над кожним свій вирок. З цього приводу показова справа у випадку з Апіарієм, пресвітером Сікським у проконсульській Африці єпископом Урбаном за всілякі злочини він звернувся із скаргою в Рим. Проконсульська Африка, з головним містом Карфаген, була самостійною церковною областю. Римський єпископ Зосима прийняв скаргу, в Карфаген були послані особливі легати, з наміром переглянути справу оскаржувача. Це стало приводом для скликання знаменитого Карфагенського собору 419 р. (VІІІ помісний собор), де було доведено, що правило, яке служило Зосимі підставою для застосування його прав, було зовсім не нікейське, а дане (5-е) сардікійське, яке в Римі прийняли за нікейське. В Римі визнали свою помилку і довгий час не пред’являли більше права верховного суду римського єпископа у справах, які не підлягали його віданню. Так тривало головним чином до папи Миколая І (858 – 867), чи скоріше до Лже – Ісідора, коли в римській церкві все змінилося і стало панувати нове право.

Згідно ж 3, 4, 5 правилами Сардикійського собору роль Риму полягала у забезпеченні правильності процедури всередині існуючих структур помісних церков, визначених у Нікеї, а не у виробленні особистих суджень. Поділ імперії на Східну і Західну сприяв папському престижу. Папа – один з головних керівників Церкви, хто знаходився поза досяжністю константинопольського імператора, а західні імператори, значно слабкіші, не були в змозі його контролювати. Східні єпископи зверталися до римських і цінували їхню підтримку – насамперед проти втручань імператорів у церковні справи. Те, що причини звернень до папи обумовлювалися такими політичними чинниками, – а необов’язково престижем Риму як такого – видно з того, що в листах зазвичай зверталися не тільки до римського папи, але й до кількох інших єпископів Заходу. Східні єпископи явно не вважали Рим єдиним і найвищим критерієм спілкування, але цінували можливу підтримку папи у розв’язанні питань церковного становища на Сході.

Поступово з’являється розходження в двох пунктах: у визначенні походження римської першості і в особах її здійснення.

Найраніша християнська традиція зв’язувала походження і престиж Римської церкви з проповіддю та мучеництвом двох апостолів, Петра і Павла, а не виключно Петра. Паломництва ad limina apostolorum сприяли цьому і показали, що авторитет Риму не грунтувався виключно на словах Христа, сказаних Петрові. Ідеї того, що римський єпископ отримав від одного лише Петра не тільки єпископство, але й владу першості, ймовірно, сприяло вчення Кипріана Карфагенського, який вирізняв Петра як зразок єпископського служіння. В дійсності, однак, погляд Кипріана на “кафедру Петра” (cathedra Petri) полягав у тому, що вона належить не тільки римському єпископу, але й усякому єпископу в кожній общині. Таким чином, аргументом Кипріана була не римська першість, а його власна влада як “наступника Петра в Карфагені”. Хай там що, але впродовж ІV ст. кілька текстів, які виходили з Риму чи стосувалися нього (в тім ліку і канони Сардикійського собору), посилаються на моральний авторитет римського єпископа, що виходило від його близькості до Петра. Римський єпископ був одним з кількох єпископів і в цьому смислі наступником Петра, але мощі Петра особливо наближали до нього римське єпископство. Східна церква немовби також була готова визнати моральну першість Риму, що інтерпретується таким чином.

Виразне розходження у поглядах на все, зв’язане з римським авторитетом виявилось, коли на спільному соборі Сходу, згодом визнаним Другим Вселенським, в Константинополі в 381 р., в перші роки свого царювання імператор Феодосій (379-395) очолив боротьбу з аріанством. 3-є правило цього собору дає єпископу Константинополя “перевагу честі” (presbia times) після римського єпископа, тому що це місто є “новий Рим”: західні єпискои, очолювані папою Дамасом, не погодилися з постановами і порядком ведення собору і порвали спілкування з його керівниками (серед яких були великі отці-кападокійці). Тоді у знаменитому папському тексті, відомому як Decretum Gelasium, було урочисто заявлено, що Римська церква є глава усіх церков за божественним установленням, на підставі слів Христа, звернутих до Петра.

Обидві сторони були безсумнівно освідомлені про давню традицію, яка визнавала єпископа Риму “першим єпископом” чи “примасом” вселенського єпископату. Однак постанова Константинопольського собору, яка надавала друге місце єпископу нової імперської столиці, могла також сприйматися як вказівка, що папі надавалась честь з огляду на політичне становище “Старого Риму”, а не з якоїсь іншої причини. Ця інтерпретація 3-го правила буде формально сприйнята Халкидонським собором в 451 р. Саме цей погляд відкидався “Декретом”. “Свята Римська Церква, - говориться у ньому, - була поставлена на чолі інших церков не собором (як це зроблено для Константинополя), а отримала першість словами Господа нашого і Спасителя: Ти є Петро і на цьому камені Я збудую Церкву Мою…

Обидві позиції рахувалися з текстом 6-го правила Нікейського собору (325), який приймав до уваги давні звичаї і визнавав особливі привілеї та регіональні першості трьох міст: Александрії, Риму та Антіохії. Однак ці привілеї

розумілися лише як чисто практичні.

Запитання до теми:

Якими чинниками пояснити зростання впливу Римської кафедри у після апостольські часи?

Про що однозначно свідчить 6 правило 1 Вселенського Собору? Чи суперечили цьому правилу численні рішення римських пап і яким чином вони намагалися обходити його?

Які наслідки мало прийняття 3,4,5 правил Сардикійського Собору для християнства взагалі і для західної церкви зокрема?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Митр. Филарет (Дроздов). Разговор между испытующим и уверенным в православии Восточной Кафолической Церкви.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.

С.Г. Лозинський.История папства