Орфоепічні норми

Орфоепія(гр. orthoepeia) – сукупність правил літературної вимови. В основі орфоепічних або вимовних норм літературної мови лежать відповідні фонетичні закономірності, властиві українській мові.

Фонетичні норми виявляються у додержанні правильного вживання звуків мови, зокрема у врахуванні правил чергування голосних і приголосних у словах, подовження, уподібнення тощо: спокій – спокою; лебідь – лебедя (а не лебідя), камінь – каменя (-ю); село – сіл (а не сел); Київ – Києва (а не Київа); знання, весілля, стінний (а не знаня, весіля, стіний); бік – бічний – на боці (і на боку), порох – порошина – у поросі (а не в пороху); радити – раджу (а не ражу і не радю); сидіти – сиджу (а не сижу і не сидю), їздити – їжджу; возити –вожу; косити – кошу; летіти – лечу.

Особливість української орфоепії – чітка вимова голосних звуків, крім ненаголошених е й и, котрі наближаються у вимові один до одного. Ненаголошені [е] та [и] у вимові зближуються і вимовляються то як [еи], то як [ие]: [веисна], [стеиповий], [жиеве], [виешневий].

Українській літературній вимові чуже акання, невластиве воно й більшості українських говорів. Наприклад, у словах дорога, болото, молоко якість звука о в усіх складах однакова, під наголосом він тільки довший від ненаголошених. Так вимовляння а на місці ненаголошеного о, що його нерідко можна почути на радіо й телебаченні (патріатичний вчинак, зрослі патреби моладі, датримання міжнародних угод, виступ міністра закардонних справ) суперечить українській орфоепічній нормі. Лише в деяких словах перед складом з наголошеним [у] він наближається у вимові до [у]: [зоузул'а], [лоупух], [коужух].

Невід’ємною рисою української орфоепії, що теж сприяв її милозвучності, є чітка вимова дзвінких приголосних в кінці слова та складу. Кожний складник паронімічних груп лід і літ, плід і пліт, ліз і ліс, гриб і грип, везти й вести, гадка й гатка вимовляється по-різному, оскільки підміна дзвінких приголосних глухими не відповідає нормі української орфоепії.

В українській мові є дзвінкі звуки – африкати (злиті сполучення звуків), що позначаються двома літерами дз і дж. Африката дз в словах кукурудза, ґудзик має звучати злито, одним звуком. Але в усному мовленні, не виключаючи лекторського й дикторського, часто чуємо не африкати, а окремі звуки д і ж, д і з: дослід-ження, поход-ження, д-жаз, сид-жу, ход-жу, під-жак, кукуруд-за, ґуд-зик або тільки фрикативні елементи без проривних: вожу, їжжу, сижу, хожу замість воджу, їжджу, сиджу, ходжу, що є грубим порушенням літературної норми. В позиції на початку слова обидві дзвінкі африкати вимовляються здебільшого правильно – джміль, дзеркало, дзиґа.

Літерою щ в українській літературній мові позначається звукосполучення шч. Тому нормативним є вимовляння слів вищий, нащадки, щасливий, щедрий, Київщина, Львівщина, Польща, що [вишчий, нашчадки, шчасливий, шчедрий, Київшчина, Львівшчина, Польшча, шчо]. Звуки дж, ч, ж, ш в українській літературній мові тверді [н'іч], [н'іж], [товариеш], [д'іўчата], [ручка], [біжат'], [криечат'], але в позиції перед голосним і вони деякою мірою пом’якшуються, внаслідок чого існує протиставлення звукосполучень джи – джі, чи – чі, жи – жі, ши – ші: джиґун – бджілка, читач – чіткий, жилка – жінка, шир – шість.