Колоніальна політика Німецької імперії

Після франко-прусської війни та,як наслідок, розорення та пограбування Франції, захоплені Ельзас та Лотарингія повністю задовольняли інтереси Бісмарка, який розглядав цю перемогу як хороший трамплін до європейської політики Німеччини. Колишні суперечки між пануючими режимами Третьої республіки у Франції і Другої імперії у Німеччині після 1871 р. розгорілись з новою силою. Антифранцузька політика Німеччини стала одним із найважливіших напрямків діяльності її керівництва в ост. третині 19 ст. Але, у той же час, виникає і інша ідея досягнення гегемонії у Європі та світі – ідея проведення колоніальних війн.Визначальну роль при цьому відіграла позиція рейхсканцлера Отто фон Бісмарка. Така зміна акцентів урядової позиції разом з позитивним ставленням до колоніальних загарбань з боку впливових промислово-фінансових і політичних сил у Німеччині остаточно підштовхнули її до вступу в квітні 1884 р. на шлях здійснення офіційної колоніальної політики.

У 1883 р. бременський купець заснував у Пд.-Зх. Африці поселення і попросив у Бісмарка захистити цю територію німецьким протекторатом. У 1884 р. було захоплено Камерун.. Вже наступного року один із колоніальних авантюристів Петерс захопив землі на сході континенту, заклавши основи другої колонії – Німецької Східної Африки. В той же час збільшувався вплив Німеччини в Океанії – тут були анексовані Маршаллові острови і Пн-сх частина Нової Гвінеї. Нім. монополії, банки і торгові фірми розгорнули боротьбу за проникнення на Латиноамерик. континент. Так виникли нові протиріччя:ці інтереси напряму зіштовхувались із інтересами Англії. У 1887 р. було створено Німецьке колоніальне товариство. Німецька імперія заволоділа першими колоніями в Африці (Південно-Західна Африка, Того, Камерун) й Океанії (острів Самоа) і почала конкурувати на панорамі колоніальної та «світової» політики з тогочасними провідними державами. Ці територіальні надбання дозволили їй перетворитися в одну з найбільших тогочасних колоніальних імперій і створити ґрунт для розробки та реалізації зовнішньополітичного курсу „світової політики».