Категорія стану

Категорія стану - це загальнодієслівна категорія, що виражає відношення дії або стану до суб'єкта (виконавця дії) і об'єкта (предмета, на який спрямовується дія або стан).

У сучасній українській літературній мові розрізняють три стани: активний, пасивний і зворотньо-середній.

1. Дієслова активного стану виражають дію, що активно спрямована від суб'єкта (діяча) на об'єкт (предмет), виражений іменником у формі знахідного відмінка без прийменника: Бризки променя нетлінного золотять пожовклий лист (В. Ярошенко).

Лише перехідні дієслова, що вживаються без постфікса -ся, мають значення активного стану.

Дієслова пасивного стану виражають відношення, за яких іменник, що називає суб'єкт дії, виступає додатком у формі орудного відмінка, а іменник, який означає об'єкт дії, виконує роль підмета: Де трактором нива ореться, там добре живеться (Нар. творч.). Іменник трактор -суб'єкт дії, бо він оре ниву, але виступає додатком, а іменник нива є об'єктом дії, бо її оре трактор, виконує функцію підмета.

Дієслова пасивного стану творяться від дієслів активного стану за допомоги постфікса -ся: Студент пише курсову роботу - Курсова робота пишеться студентом.

Дієслова зворотньо-середнього стану виражають такі відношення, за яких дія виконується суб'єктом і на нього ж спрямовується - суб'єкт є водночас і об'єктом дії: В бризках променя купаються вже прив 'ялії квітки; листя жовкне і згортається, і знесилено схиляються пелюстки (В. Ярошенко).

Дієслова зворотньо-середнього стану означають дію:

-що спрямована на діючу особу: одягатися, вмиватися, взуватися, голитися, фарбуватися;

-виконувану кількома особами: листуватися, зустрічатися, сперечатися, змагатися, цілуватися;

- що виконується особою в своїх інтересах: готуватися до екзаменів, лаштуватися в дорогу;

Категорія стану властива не всім дієсловам. Є дієслова нульового стану, що називають дію, яка стосується лише суб'єкта (діяча). До них належать:

- неперехідні дієслова, що не виражають будь-яких відношень дії до суб'єкта: летіти, бігти, плакати, спати, пливти, стояти;

-неперехідні дієслова, що без постфікса -ся не вживаються: боятися, сміятися, намагатися, пишатися;

- безособові дієслова з постфіксом -ся: не спиться, не сидиться, розвидняється;

Білет №9.1

Специфічні риси укр.мови у галузі фонетики, лексики…

Формування своєрідних фонетичних, граматичних і лексичних рис, притаманних українській мові, розтягнулося на тривалий час. Деякі з них з'явилися ще в мовленні східнослов'янських племен, що жили на території України протягом так званого праслов'янського (тобто спільнослов'янського) періоду, інші формувалися вже після розпаду праслов'янської етномовної спільності (у VI-IX ст.), ще інші — в Київській Русі IX-XII ст. і значна їх частина — у період нового етапу самостійної історії східнослов'янських мов, тобто після XI-XII ст.

За послідовністю виникнення можна виділити три основні шари найхарактерніших українських мовних особливостей, що сформувалися протягом відповідних історичних періодів:

1) граматичні риси й лексика, успадковані від праслов'янської мови;

2) мовні особливості, що виникли в дописемний період формування української мови (VI-X ст.);

3) фонетичні риси, поява яких була зумовлена занепадом зредукованих ъ та ь.

На особливостях формування ранніх українських діалектів істотно позначився насамперед той факт, що більша частина протоукраїнської етномовної території містилася в межах східної частини прабатьківщини слов'ян (між Прип'яттю, Середнім Дніпром, Карпатами і зоною степів). Через це в українських говорах більшою чи меншою мірою відбилися всі фонетичні, граматичні й лексичні зміни, які відбувалися ще в праслов'янських діалектах цього ареалу.

Після поділу на початку н. е. праслов'янської мовної спільності на західну й східну діалектні зони розпочався останній, пізньопраслов'янський період. У цей час дедалі більше зростала відмінність між відзначеними зонами на фонетичному й інших мовних рівнях. Ця відмінність поглиблювалася з розселенням східнослов'янських племен на широких просторах у басейнах Десни, Верхнього Дніпра й Верхньої Оки, оскільки в цей час при переважаючих внутрішніх тенденціях мовного розвитку вона зумовлювалася також і впливами іншомовних (балтського та фінно-угорського) субстратів. На півдні, на слов'янському ареалі черняхівської культури, істотно позначився іранський субстрат. Усе це спричинилося до того, що при подальшому паралельному розвиткові в усіх пізньопраслов'янських діалектах тих фонетичних, граматичних і лексичних процесів, які були започатковані ще в індоєвропейський час і в ранній та середній праслов'янські періоди (до початку н. е.), результати багатьох із цих процесів у пізньопраслов'янську епоху (І-V ст. н. е.) в різних діалектах були не однаковими. Зростали відмінності на різних мовних рівнях не тільки між західним і східним слов'янськими діалектними масивами, але і в середині самого східнослов'янського діалектного ареалу. Усе більше поширюючись на величезних і слабо пов'язаних між собою територіях, накладаючись вище Прип'яті й Десни на місцеві балтський та фінно-угорський субстрати, східнослов'янські говори ще з перших століть н. е. поступово, але неухильно втрачали свої спільні риси, властиві їм у час функціонуванняна первісній слов'янській прабатьківщині між Карпатами і Дніпром та між Прип'яттю й зайнятою кочовими племенами зоною степів. Разом з тим втрачався і будь-який ґрунт для спільної східнослов'янської народнорозмовної мови навіть у пізніших умовах спільної східнослов'янської держави — Київської імперії.

Протягом І-V ст. н. е. (пізньопраслов'янський період) у слов'янських говірках на території сучасної України, як свідчить порівняльно-історичне мовознавство, відбувалися такі фонетичні й граматичні зміни, які відбилися й на пізнішій структурі українських діалектів, а значна їх частина — й на особливостях інших східнослов'янських мов:

1. Перетворення (приблизно в І ст. до н. е.) дифтонгів ort, olt, ert, elt (де t — будь-який приголосний) у rot, ret, let з подовженням або без подовження голосного: *orbota > робота.

2. Розвиток тенденції до зміни початкового ё в о перед наступним складом з голосними і, е (у західнослов'янському ареалі — в je): праслов'ян. *ědinъ,

*ělenь, *ěsenь, *ězero > укр. одúн, óлень, óсінь, óзеро, рос. одúн, олéнь, óсень, óзеро, білор. адзúн, алéнь, вóсень, вóзера, але польськ. jeden, jeleń, jeseń, jezioro, чеськ. jeden, jelen, jeseň, jezero, верхньолуж. jedyn, jelenk, jězor.

3. Перехід (приблизно протягом II-III ст. н. e.) задньоязикових приголосних ґ, к, x, перед Ђ, утвореним з дифтонга а ^oi в середині слова перед приголосним та з дифтонгів а ^oі, еі, в закінченнях слів, у дз' (> з'), ц', с' (у західнослов'янському ареалі - в dz', c', š): укр. нога - на нозі, рука — в руцí, мýха — мýсі.

4. Завершення процесу перехідного пом'якшення і злиття праслов'янських сполук dj, tj, kt' у м'які шиплячі африкати дж' (іноді ж'), ч': *medja > межа,

*svĕtja > свЂча > свіча, *поktь > ночь > ніч.

5. Зміщення артикуляції праслов'янського звука ы в напрямку її зближення з артикуляцією і.

6. Спрощення в сполученнях dl, tl проривних компонентів d, t у середині слова: праслов'ян. *vedla > укр., рос. велá, білор. вялá; праслов'ян. *sadlo > укр. сáло, білор. сáла; праслов'ян. *pletla > укр., рос. плелá, білор. плялá.

7. Поява додаткового (епентетичного) звука l у сполученнях pj, bj, mj, vj: праслов'ян. *lubjo > укр., рос., білор. люблю; праслов'ян. *zemja > укр., рос. земля, білор. зямля.

8. Початок змін носових голосних o, ę у звичайні ротові голосні у, 'a: pętb > р'а ⁿtь > р'аtь > п'ять, dobъ > du ^mbъ > dub > дуб.

Оскільки переважна більшість української етномовної території збігається зі східним ареалом слов'янської прабатьківщини, цілком природно, що українці успадкували матеріальну й духовну культури своїх предків-праслов'ян цього реґіону, а українська мова перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в нас вони склали найдавнішу групу українських мовних особливостей. Серед них найважливіші:

1) закінчення -у в род. відмінку однини іменників чол. роду з давньою основою на u: солоду, мéду, дóму, вéрху, пóлу;

2) закінчення -ові, -еві (-єві) в дав. відмінку однини іменників чол. роду цієї самої групи типу сóлодові, мéдові, дóмові, а потім — і всіх інших іменників чол. роду;

3) чергування приголосних г, к, x зі свистячими з, с, ц у дав. та місц. відмінках однини іменників: дЂвцЂ» слузЂ, на березЂ, на рЂцЂ, в книзЂ;

4) кличний відмінок іменників: жено, друже, княже, брате, земле, владико, учителю;

5) закінчення -ої в род. відмінку однини прикметників жін. роду: велúкої, дóброї, святої, пáгубної;

6) форми дав. відмінка займенників мені, тобі, собі;

7) форми 3-ї особи дієслів теперішнього і простого майбутнього часів І дієвідміни: мóже, убивáє, ідé, живé, поучáє;

8) закінчення -мо в дієсловах 1-ї особи множини теперішнього і майбутнього часів: даємó, постáвимо, не питáємо, помагáємо та ін.;

Значна частина специфічних для української мови фонетичних рис (а деякі з них виявилися спільними для української та інших сусідніх мов) почали формуватися безпосередньо від праслов'янської мови, тобто від V-VI ст. н. е. Протягом другої половини І тис. н. е. виникли такі фонетичні особливості: 1) вибуховий задньоязиковий приголосний g перетворився у фрикативний γ (кінець VI — перша половина VII ст.), і замість goлoвá, нogá, gopoдъти стали вимовляти γ оловá, но γ á, γ ородúти;

2) у деяких говорах з'явилися приставні приголосні в і г на початку слів перед голосними звуками: вóсінь, вóзеро, вýхо, вузькúй; гóсінь, гóзеро, говéс, горáти (можливо, ще в племінних діалектах волинян і деревлян);

3) давні звуки ы, і злилися у специфічно український и (від IX-X до XII ст.);

4) відбулося взаємне зближення ненаголошених голосних е-и: ве ^иснá, се ^илó, з ^илéний, ве ^илúкий, ожи ^евé;

5) голосний е після ж, ч, ш, й перед наступним споконвічно твердим приголосним перейшов в о: женáтый - жонáтий, человЂк — чоловíк, єгó — йогó, пшенó — пшонó (IX-X ст.):

6) так званий «ять» (тобто специфічний дифтонг ie, який на письмі позначався літерою Ђ) на більшій частині української етнічної території перетворився на і, унаслідок чого замість віéче, гріéх, діéти, ліéс, лесóк, дедóк стали вимовляти вíче, грíх, дíти, лíс, лісóк, дідóк (X — перша половина XI ст.) та ін.

Характерні риси, притаманні українській мові, формувалися і в сфері морфології, з'являлися суто місцеві слова, невідомі в інших слов'янських ареалах. Усе це надавало раннім українським говорам (їх ще називають протоукраїнськими) місцевої специфіки й виразної самобутності.

Дослідники, які дотримуються традиційних поглядів на існування давньоруської народності й давньоруської мови і переконані, що принаймні до розпаду Київської Русі української мови (як і інших східнослов'янських) не було, наполягають на тому, що після розпаду праслов'янської етномовної спільності почався період східнослов'янської єдності й спільної східнослов'янської мови, яка за часів Київської Русі перетворилася також у спільну для всіх східних слов'ян давньоруську мову, і лише з XII-XIII чи навіть і з XIII- XIV ст. на її основі нібито формуються самостійні українська, російська та білоруська мови. Виведення української мови безпосередньо від праслов'янської, незважаючи на те, що ця ідея в українському мовознавстві має вже понад столітню традицію, таким дослідникам здається необґрунтованою й непереконливою. Залучення свідчень суміжних суспільних наук (історії, археології, антропології) для них — це «загальні міркування, які нічого не доводять» (В. Німчук).

Питання 9.2