Мовна норма

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризу­ється наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість — головна ознака літературної мови.

Норма літературної мови — це сукупність загальноприй­нятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у про­цесі суспільної комунікації.

Розрізняють різні типи норм: орфоепічні (вимова звуків і зву­косполучень), графічні (передавання звуків на письмі), орфогра­фічні (написання слів), лексичні (слововживання), морфологічні (правильне вживання морфем), синтаксичні (усталені зразки по­будови словосполучень, речень), стилістичні (відбір мовних еле­ментів відповідно до умов спілкування), пунктуаційні (вживання розділових знаків).

Норми характеризуються системністю, історичною і соціаль­ною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні ва­ріанти — видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб су­спільства в кодифікації написань і відображають тимчасове спів­існування старого й нового в мові.

У словниках українського літературного слововживання роз­різняють варіанти акцентні (алфавіт і алфавіт), фонематичні (во­гонь і огонь), морфологічні (міст, а в Р. в. моста й мосту).

У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мов­них варіантів змінюється. Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підруч­никах і посібниках з української мови.

Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало знати мовні норми й послідовно дотримуватися їх.