З історії розвитку індивідуального підходу

Перед вітчизняною педагогічною наукою виникає необхідність створення гуманістичної парадигми виховання з максимальною орієнтацією на індивідуальність людської особистості як вищої суспільної цінності.

Особливо цінним для діалогу з сучасністю є освітньо-виховний досвід прогресивної педагогіки другої половини XIX ст.

У 60-80-х роках педагогами проводились активні дослідження з проблеми реалізації індивідуального підходу в навчальному процесі:

індивідуальний підхід як ефективний засіб активізації пізнавальної діяльності школярів,індивідуалізація різних форм та видів навчання (самостійної роботи, домашніх завдань, програмового навчання тощо) оптимальне поєднання індивідуальних, фронтальних, колективних форм роботи у процесі навчання;здійснення індивідуального підходу на різних етапах навчального.

Отже, педагогічні пошуки прогресивних вітчизняних педагогів другої половини ХІХ ст. у науковій розробці проблеми індивідуального підходу базувались на необхідності знання вчителем як загальних психологічних закономірностей розвитку особистості дитини, так і опосередкованого володіння знанням про індивідуальні відмінності різних індивідуумів.

Проведене дослідження дозволило зробити висновки:

1. Показано, що ідея індивідуального підходу до учнів у навчанні й вихованні розвивалась поступово, інтегруючи в собі все те цінне, що виникло в минулому внаслідок активних пошуків методів, засобів та умов удосконалення навчально-виховного процесу, і пройшла в своєму історичному розвитку кілька етапів:- зародження самої ідеї про необхідність врахування природних властивостей дитини у її навчанні й вихованні;

- обґрунтування сутності принципу природовідповідності та шляхів його реалізації;- визначення головних умов здійснення індивідуального підходу до школярів у навчально-виховному процесі.

2 в обґрунтуванні принципу індивідуального підходу до учнів прогресивна вітчизняна педагогічна думка другої половини ХІХ ст. ставила за мету перспективу розвитку сутнісних сил кожної конкретної людини як особистості та головного творця соціального прогресу. Головними завданнями у вирішенні цієї проблеми було визначено:- вичерпне й багатоаспектне знання про різнобічні вияви психіки кожного конкретного вихованця в найрізноманітніших життєвих ситуаціях як особистого, так і громадського життя, вивчення з цією метою вікових та психофізичних властивостей дітей;- вивчення темпераментів та характерів дітей, виявлення тих позитивних рис будь-якого з темпераментів, які переважають у конкретного учня, вибір відповідних педагогічних засобів для його розвитку;

3. Доведено, що практична реалізація вказаних вище завдань у конкретних історичних умовах другої половини ХІХ ст. здійснювалась локальною педагогічною практикою і йшла в таких напрямах:

- визнання права дитини бути самою собою, індивідуальністю, віра в її можливості, створення максимальних умов для самовиховання, самореалізації, самоствердження;- практикування щоденного накопичення матеріалів спостережень за кожною дитиною, аналіз повідомлень про неї членів сімї за допомогою спеціальних щоденників-журналів, “карманних журналів” з детальним описом подробиць способу думок, дій, вчинків школяра та обставин, що їм сприяли або спричинили їх;

- вироблення спільних засобів впливу на особистість кожної конкретної дитини шляхом встановлення взаємодії з сімєю.

Зіставлення сучасного рівня індивідуалізації навчально-виховного процесу з результатами дослідження переконують в актуальності застосування у шкільництві сьогодення різноманітних, адекватних віковим особливостям методів педагогічної діагностики; врахування індивідуальних особливостей особистості, взаємодії школи, сім’ї і громадськості тощо.