2015-09-06
407
Особистість - це втілення якогось суспільного характеру, індивідуального і, разом з тим, типового, суспільного. Особистість проявляє себе як суспільний чинник, який помітний іншим, з яким не можна не рахуватися. Особистість, таким чином, може визначатися як індивідуально-та суспільно-значуще явище.
Свобода людини завжди передбачає його відповідальність перед суспільством за свій вчинок. Свобода і відповідальність - це дві сторони єдиного цілого - свідомої людської діяльності. Свобода є можливість здійснення целеполагающей діяльності, здатність діяти зі знанням справи заради обраної мети. Реалізується вона тим повніше, чим краще знання об'єктивних умов, чим вище обрана мета, і коли кошти її досягнення відповідають об'єктивним умовам, закономірним тенденціям розвитку дійсності.Відповідальність же пов'язана з усвідомленням об'єктивних умов і суб'єктивно поставленої мети, необхідності вибору способу дії для здійснення цієї мети. Свобода завжди породжує відповідальність, а відповідальність направляє свободу.
Життя і смерть - вічні теми духовної культури людства. Про неї міркували пророки й основоположники релігій, філософи і моралісти, діячі мистецтва і літератури, педагоги і медики. Навряд чи знайдеться доросла людина, що рано чи пізно не задумалася б про зміст свого існування, смерть і досягнення безсмертя.
За невеликими виключеннями у всі часи і всі народи висловлювалися про життя досить негативно. Життя - страждання (Будда, Шопегауер і ін.). Життя - сон (Платон, Паскаль). Життя - безодня зла (Древній Єгипет). "Життя - боротьба і мандрівка по чужині" (Марко Аврелій). "Життя - це повість дурня, яку розповів ідіот, повна шуму і люті, але позбавлена змісту" (Шекспір). "Усе людське життя глибоко занурене в неправду" (Ніцше) і т.п.
Смерть і потенційне безсмертя - найдужча принада для філософського розуму, тому що всі наші життєві справи повинні, так чи інакше, порівнюватися з вічним.
Століттями людство намагається, хоча б теоретично, спростувати цю тезу, довести, а потім і втілити в життя реальне безсмертя. Однак ідеалом такого безсмертя є не існування амеби і не ангельське життя в кращому світі. З цього погляду людина повинна жити вічно, знаходячись у постійному розквіті сил. Людина не може примиритися з тим, що саме їй доведеться піти з цього чудового світу, де кипить життя. Бути вічним глядачем цієї грандіозної картини Всесвіту, не випробувати "насичення днями" як біблійні пророки - чи може бути щось більш привабливим?
Але, міркуючи про це, починаєш розуміти, що смерть - мабуть, єдине, перед чим усі рівні: бідні і багаті, брудні і чисті, улюблені і нелюбимі. Хоча й у давнину, і в наші дні постійно робилися і робляться спроби переконати світ, що є люди, що побували "там" і повернулися назад, але здоровий розум відмовляється цьому вірити..
