Генезис и методология научного познания. Проблема истины в философии и науке

Методологія - метанаукове дослідження, спрямоване не на об’єкт, а на знання про об’єкт, тобто на методи і засоби, за допомогою яких здобуте. Основне призначення методології – здійснювати критичні функції у ставленні до науки. Така традиція закладена німецьким філософом Іммануїлом Кантом. На думку Іммануїла Канта, перед методологією стоїть завдання не просто описувати пізнавальний процес, а визначати можливості здобуття нового знання. Іммануїл Кант сформулював питання, що мають методологічне значення і в сучасних умовах «як можливе теоретичне природознавство?»; «як можливе загальне і необхідне знання?»; «які умови реалізації спадкоємності у пізнанні?». Така суть методологічного підходу до пізнання. Методологія тому не може бути дескриптивною (описувальною) або нормативною (пропонованою), її завдання полягає в тому, щоб з позицій минулого досвіду наукового знання, його історії аналізувати сучасний стан наукового пізнання, і на цій підставі прогнозувати дальший розвиток, усвідомлюючи, що будь-яке таке прогнозування має сугубо ймовірний і евристичний характер. Проблема істини є однією з найдавніших і найскладніших. Не було жодного філософа, який не ставив би питання про істинне і помилкове. Як відповідність знання речам тлумачив істину Арістотель; неправда виникає тоді, коли в думці пов'язується те, що розділене у дійсності, або розділяється те, що у самій дійсності пов'язане.

В ідеалістичних системах істину тлумачили або як вічну, незмінну і абсолютну властивість ідеальних об'єктів (Платон, Августин), або як узгодження мислення із самим собою, з його апріорними формами (Кант).

З точки зору суб'єктивно-ідеалістичного емпіризму, істина - це або відповідність мислення відчуттям суб'єкта (Юм, Рассел), або співпадання ідей з намаганнями людини досягти успіху (прагматизм), або ж взаємоузгодженість відчуттів (Мах, Авена-рIVс).

Поняття "істина" є одним із найскладніших у гносеології, хоча за своїм призначенням воно покликане відображати щось чітке, могутнє і загальнозначуще, те, що всім зрозуміле й показує результат пізнання. Розглядаючи істину як одну з вершин пізнавальної діяльності людини, ми з необхідністю підкреслюємо той незаперечний факт, що. істина є не просто знанням, а знанням особливим. І ця особливість виявляється передусім у тому, що знання має відповідний рівень осягнення світу в адекватному, тобто відповідному образному розумінні, що найбільш зримо подає дійсність у вигляді образу. Істина — не знання, що відповідає дійсності і містить у собі підтвердження цієї відповідності.

Саме поняття істини встановлює відношення відповідності між нашим розумом і зовнішнім світом, воно фіксує збігання людських уявлень з об'єктивним станом справ. Адже самі собою природні чи соціальні процеси не є істиною, вони є дійсністю, тоді як істина — це характеристика нашого знання про них, тобто відповідність наших знань оточуючому нас світу.

Але людина не може пізнати і все до кінця, тобто пізнання в завершеному вигляді не існує. У проблемі Істини це проглядається як діалектика та антидіалектика абсолютної і відносної істини.

Наукова істина має певні ознаки:

раціональна обгрунтованість, доказовість;

спрямованість на відтворення сутності, закономірностей об'єкта;

особлива системна організація знання за усвідомленими принципами, тобто упорядкованість у формі теорії і розгорнутого теоретичного поняття;

перевірка на практиці, випробування логікою, бо наукова істина не може базуватися на вірі.