Автократичний ( авторитарний ) стиль управління

Типовим для автократичного стилю управління є використання голого адміністрування постійно, навіть тоді, коли це шкодить справі. Керівник безпосередньо втручається в більшість питань, самостійно їх вирішує, дає розпорядження і запитує необхідну інформацію. Від підлеглих працівників потрібно виконання завдань відповідно до вказівок керівників. Їхня особистість і погляди в значній мірі залишаються без уваги, а іноді і придушуються. Автократичний менеджер не допускає активної участі підлеглих у прийнятті рішень. Погляди підлеглих менеджер враховує лише в тій мері, у якій підлеглим удається його переконати. Таке поводження придушує позитивні стимули в роботі, не відповідає прагненням людей.

Менеджер-ліберал має орієнтацію на міжособистісні відносини, робить упор на взаємодопомогу. Він уникає дріб'язкової опіки над підлеглими, більш того — не втручається в їхні дії, іноді зайво довіряючи і не забезпечуючи належного контролю. Разом з тим ліберал піклується про підлеглих, вважається з їхніми нестатками, допомагає їм вирішувати навіть побутові проблеми, надаючи їм повну волю. Не випадково ліберальний тип керівництва часто називають - стиль не втручання. Ліберальний стиль у чистому виді зустрічається досить рідко, тому що забезпечення високої ефективності виробництва несумісно зі слабкістю управління.

Демократичний стиль управління.

Цей стиль має тенденцію до більш широкого поширення і в даний час представляє собою найбільш ефективний тип управління. Він займає проміжне положення між автократичним і ліберальним типами, при цьому, перший відрізняється недостатньою, а другий — надмірною самостійністю працівників.

Демократичний менеджер зберігає за собою належні права; але разом з тим вважається з думкою своїх підлеглих і забезпечує їхню участь у прийнятті рішень. Кращим засобом для цього служить не тільки індивідуальна взаємодія між підлеглими і керівником, але і взаємодія колективна, спільна діяльність усієї групи в цілому.

Найбільше раціональною формою колективної взаємодії в демократичній групі є наради за участю всіх її членів. Але в остаточному підсумку рішення приймає менеджер, причому він одноосібно і цілком бере на себе відповідальність за це рішення.

Ефективність управлінських зусиль менеджера - демократа як правило, незмірно вище, ніж у менеджера-ліберала, і перевищує в більшості випадків ефективність застосування авторитарного стилю. Головна причина цього — довіра до підлеглих і передача їм частини прав і відповідальності за виконувану роботу

5. Організація праці менеджера:

· Організація і планування власного часу;

· Організація робочого місця;

· Робота з документацією;

· Робота з джерелами інформації;

· Підготовка до порведення зустрічей;

· Навчання найманих працівників;

Планування робочого часу

Головним завданням менеджера є ефективний вплив на про­цес виробництва на підприємстві. Результати його діяльності оцінюються за рівнем виконання виробничих завдань підпри­ємства. Але форми прояву виробничої діяльності такі багато­манітні, що безпосередня участь менеджера у всіх просто немож­лива. Тому він повинен вибрати такі ланки виробничого лан­цюга, через які можна впливати на весь процес виробництва. Крім цього менеджер повинен правильно розподілити робочий час для рішення поточних і перспективних завдань, визначити функції між працівниками, делегувати їм частину повноважень і обов´язків, вибрати ефективну форму своєї участі у виконанні завдань організації.

Всі витрати робочого часу менеджера необхідно розглядати як витрати часу для рішення поточних і перспективних задач. Від правильного розподілу часу так чи інакше залежить рівень реального впливу менеджера на процес виробництва і ефек­тивність його праці. Для цього менеджер відповідного рівня по­винен чітко уявляти мету і зміст робіт.

До поточного (оперативного) управління відносять роботи з організації виробничих процесів у кожній конкретній ділянці роботи в період робочого дня, тижня, декади та ін. їх зміст по­лягає у розстановці виконавців за робочими місцями, система­тичному контролі, оперативному усуненні причин, що заважа­ють виконанню трудових процесів у визначений строк.

Основними критеріями оцінки поточного управління є вірність і своєчасність прийнятих рішень, швидкість доведення їх до вико­навців і забезпечення точного й своєчасного виконання.

Таким чином, ціль оперативного управління виробничими процесами полягає у забезпеченні організаційної стійкості усіх елементів системи, якою управляють, для своєчасного виконан­ня завдань організації і кожного підрозділу короткострокового періоду.

Перспективне (стратегічне) управління визначає ціль, струк­туру і обсяги виробництва на довгостроковий період. Тут менед­жер повинен компетентно і завчасно визначати цілі перед ко­лективом і створювати умови для їх виконання.

Рішення оперативних і стратегічних завдань вимагає участі менеджерів усіх рівнів управління. Але форми і методи рішення на різних рівнях управління різні. Вони і лежать в основі розпо­ділення витрат часу для рішення оперативних і стратегічних зав­дань за рангами менеджерів у значній мірі визначають ефек­тивність їх особистої роботи і роботи колективу в цілому.

Необхідність швидкого і компетентного рішення різних опе­ративних завдань з урахуванням інтересів всього підприємства вимагає участі керівника в оперативному управлінні. Це вірно, тому що коли керівник підприємства буде займатись тільки пер­спективними питаннями, то він поступово втратить детальне уявлення про стан справ на підприємстві, а також контроль за станом виробництва. Тому важливо правильно визначати коло оперативних завдань, у рішенні яких повинен брати участь керів­ник організації, форми і ступень його участі.

Якщо керівник підприємства бере на себе рішення усіх опе­ративних питань, то тоді виникає ряд негативних наслідків зни­жується почуття відповідальності й ініціатива підлеглих, різко зростає кількість управлінських завдань, які фізично одному ке­рівникові неможливо виконати. Тому частина питань зали­шається невирішеними, а якість прийнятих рішень знижується.

У зв´язку з цим керівник повинен знайти форми передачі права на прийняття оперативних рішень менеджерам і спеціаліс­там, залишаючи за собою право рішення суттєвих оперативних завдань, що виникли раптово. Винятком є оперативне плану­вання, яке повинно бути під постійним контролем керівника організації, тому що від цього залежить ритмічність і узгод­женість усіх виробничих процесів.

Таким чином, міра участі і витрат часу керівника організації на оперативне управління необхідно оцінювати не кількістю ви­рішених ним питань безпосередньо у ході виробничого процесу і витратами часу на це, а його діями по створенню працездат­ності та самостійності підрозділів, конкурентоспроможності організації.

Час, витрачений менеджером на оперативне управління, не може бути жорстко регламентованим і нормованим. Його вели­чина залежить від ряду факторів, основними із яких є: вироб­ничі ситуації, обумовлені змінами у внутрішньому та зовнішнь­ому середовищі, впровадженням нової технології, форм органі­зації праці, удосконаленням управління та ін. У таких випадках керівник повинен бути максимально звільненим від вирішення дрібних питань.