Час вічний а ми нажаль ні тому так хочеться жити і щоб все було добре щоб жили ті люди які люблять тебе і яки любиш ти а так не буде

Буває так що ми любимо а нам розбивають серця. В неволі в’януть наші душі немов би їх прокляли навіки немовби навіки. І що ж мішає нам просто жити для тих хто потребує нашої підтримки нашої любові а можливо і ніхто не потребує. Можливо просто нас ніхто не потребує кому ж потрібне те просте людське співчуття. А можливо дехто живе тим співчуттям.

В нашому світі все просто померти може кожен із нас але жити ні. Не кожен приймає те життя таким яким воно є ніхто ніколи не зуміє жити так як того хочемо ми.

Знаєте просто ми інколи думаємо що нікому не потрібні а це не так кожен із нас займає певне місце в цьому житті. І для кожного це місце найзатишніше і рідне. Кожному це рідний дім але не кожен приймає його рідним.

P/S «Дівчинка із голубими оченятами»

08.03.11.

Із мого серця упала велика брила але на її місце звалилась маленька але важка грудка землі. Здається все по іншому але ж ні. По іншому просто не може бути хоча якщо докласти до цього всі свої зусилля можливо змінити все.

Просто інколи усе іде не так якби нам хотілось а хочеться нам багато і лише хорошого. А так не буває. Життя не позволяє дихати лише душить поміж двох стін. Стін які раз і назавжди одної миті можуть стати місцем в якому ти проведеш все своє життя. А ось мене болить я признаю, душа так рветься. А серце вирвано дав ним давно. І що ж мені лишається. Нічого. Змінити все своє життя так я його уже змінила більше мені вже не дано.

Я думала багато хотіла говорити, кричати щоб мене почули але ніхто не почув, і дякую ніколи не сказав. Лиш обернувся сміло і пішов упевнено в своє життя у кожного воно було своє і не кожен міг впустити туди мене. Вони лиш раз постукали у мої двері із першого разу ніхто звичайно не відкрив і вони обернулись і пішли в своє життя. І що ж тепер мені тепер я лиш мовчу тому що не має сенсу говорити я знаю, що ніхто ж і так не почує слів що линуть з моїх уст так впевнено але водночас не сміливо.

Я знаю що ніхто вже не почує і не зрозуміє тому я і залишусь поміж цих холодних сирих стін. На одній стіні висить годинник щоб показувати час, а з іншого боку у кутку протертий ноутбук в якому вся моя пам'ять все моє життя. Тільки подумати що більше ніколи не зможеш показати тих пекучих ран, ніколи не признатись, що болить. а головне ніколи не пустити із своїх очей кришталь. А лише самотньо сісти у кутку подивитись на годинник. І переглядати пам'ять про тих хто ви черкнув тебе або ж не взяв в своє життя. Писати і читати сторінки свого життя. А ти та(чи той) що читає це думає напевне що все не так. А ти хоч раз зрозуміла (мів) що в цьому житі є щось важливіше ніж воно саме. От ти цього не розуміла(мів) бо ти не така(кий) хоч раз би сів (сіла) і подумала(мав) про мене чи мені добре чи ні чи я справді щаслива чи ні чи мені боляче чи ні чи є в мене проблеми чи не має. Ти хоч раз побував (ла) достукатись до мого серця, так як я стукала до твого. Не хочеться тобі. І знай я пам’ятаю тому по іншому тепер я розписала все своє життя.

А ти та(той) що читає мою долю ніколи не почуєш щирості і правди мого серця про мене таку яка є всередині. Ніколи не достукаєшся до серця ніколи не пущу не дозволю. Бо не заслужив ніхто із вас на моє серце на душу на відкриття на правду. І не на брехню а ви заслужили на моє мовчання. Ось тому у вас таке життя.

«Дівчинка із голубими оченятами».

08.04.11