2015-09-06
158
Мов переродився…
Поет звернувся до мотиву розкаяного розбійника, щоб відкрити людству ту моральну катастрофу, яка чатує на порушників законів людинолюбства. Пізніше ця тема знайде своє продовження у романі братів Рудченків “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”.
“Петрусь” (1850)
Показується психологія подібного, хоч і не тотожного вчинку (“Варнак”): Заможні батьки силоміць видали свою дочку за старого, але багатого генерала. Молода дружина нудилась, побивалась, а потім закохалася зовсім природно у молодого козака Петруся. Довго боролася із своєю любов’ю. Молилася, була у Києві і Почаєві, а згодом таки отруїла чоловіка. Чи мала вона право на такий крок?
Автор наче підкреслює, що інакше вона не могла, іншого виходу не бачила, довше терпіти сили не стало. Та чи можна заради свого щастя вбивати іншу людину, навіть осоружного нелюба? Громада не виправдовує такого вчинку, вона вказує на винуватицю цього злочину:
Тепер скажіте, християни,
Хто отруїв його? - Гудуть,
Мов стиха дзвони. – Пані! Пані! –
Громада зично загула.
Є щось, чим громада не може поступитися, проти чого не може піти. Вона співчувала, як і автор, молодій пані, чия доля була занапащена, продана за палати, але особисті пристрасті повинні поступитися вищим принципам – правді.
У поемах “Москалева криниця”(1857) і “Титарівна”(1848) - проблема злочину і відповідальності злочинця перед людством і власним сумлінням.
Герої поставлені в екзистенційні, пограничні ситуації на межі життя і смерті – їм доводиться вибирати між власним природним правом на існування і самопожертвою, помстою і прощенням.
“Титарівна” (1848)
Найтрагічніша: її герой досяг найвищого вияву жорстокості – його помста за юнацьку образу багатої титарівни, що насміялася з його юнацьких почуттів, викликає осуд людей і Бога. Звівши титарівну, він викидає, як щеня, їхню спільну дитину, стає дітовбивцею. Злочин, за який немає виправдання ні на цьому ні на тому світі:
…Покарав
Його Господь за гріх великий
Не смертію! – він буде жить,
І сатаною-чоловіком
Він буде по світу ходить.
