Тому, чия душа і дума

Добро навчилася любить!

Особливо яскравий розвиток ця ідея знайшла у поемах.

“Варнак” (1848)

В основі -історія юнака, котрий став розбійником, щоб поквитатись із світом, який його скривдив. Він “різав все, що паном звалось”, убивав без розбору всіх, навіть дітей. Згодом, впившись кров’ю своїх жертв, герой розчаровується, його гнітить непотрібна, безглузда жорстокість. І він пішов “суда людського у людей просити”.

Вперше в укр. літературі - образ, якого роздирають внутрішні суперечності, сумніви, голос сумління, докори за загублені людські душі. З одного боку, справедлива розплата за насильства і знущання, які не могли не сприйматися, як закономірні акти справедливості. Він народний месник кривдникам за занапащену долю. Але в ньому раптом перемагає месника друга людина, що довго була пригнічена його особистою кривдою та людським горем. Та друга людина – це заряд людяності, людської теплоти. Це та народна мораль, народна етика, яка оберігає людське суспільство, висока правда добра, любові, співчуття і милосердя.

Шевченко обстоював думку, що людина скрізь, навіть у вияві своєї помсти, повинна залишатись людиною, вміти собою володіти, бачити добро і зло, знаходити правду. Людина – це не звіряча руйнівна сила, яка без розбору нищить усе на своєму шляху. Не можна виборювати світлі ідеали, а самому залишатись у світі злодійства і безглуздих вбивств.

Вперше показано, як у людини просинається звіряче нутро. Тому й показав свого героя у розвитку. Спочатку він розправляється з носіями суспільного зла, відбирає у них награбоване добро і віддає тим, кому воно належить. Під кінець він почав убивати заради вбивства, а помста його почала перероджуватися у зло. Сліпа помста більше не вдовольняла його, натура жадала чогось більшого, справедливішого. Він збагнув, що став “окаянним”, “недолюдом”, що “знівечив свій вік”, зрозумів, що завинив перед людьми, бо розтоптав святі принципи правди і добра, борця за правду, перетворився у розбійника.

Боротьба потрібна осмислена, освітлена ідеєю знищення зла. Переродження у героя відбулося, коли він побував у Києві, побачив його красу і почув божественні звуки, що осінили небо:
Дивлюся я, а сам млію.

Тихо задзвонили

У Києві, мов на небі…

О Боже мій милий!

Який дивний ти. Я плакав,

До полудня плакав.

Так мені любо стало:

І малого знаку