Розпинателям народним

Грядущим тиранам.

ßßß

Отже, поет вказав на синтетичний характер поеми як “притчі”, як застереження всім наступним тиранам.

Синтетичність поеми

Виявляється в композиції поеми: поєднання двох основних проблемно-тематичних ліній всієї попередньої творчості поета, які розвивалися досі окремо.:

1. соціальна тема, соціально-побутова драма матері-кріпачки (“Катерина”, “Сова”, “Наймичка”, “Відьма”, “Марина”, “У нашім раї на землі”).

2. політична тема: сатиричне оскарження самодержавства зі всією його соціально-політичною системою як гнобителя і душителя особистості, народу і народів (“Сон”, “Кавказ”, “Сліпий”, “Царі”).

Ідея саможертовного служіння загальнолюдським ідеалам християнства, ідеалам, добра й справедливості - нове розуміння людського призначення.

Втілена в образах неофіта Алкіда та його матері.

Новий образ матері, якого не знайдемо в попередніх творах. Вчинок Алкіда, його розрив із старою вірою стає духовним розривом між матір’ю і сином. Автор простежує процес навернення матері, її трагічний шлях до духовного єднання з сином:

І розкажу я людям горе,

Як тая мати ріки, море

Сльози кровавої лила,

Так, як і ти. І прийняла

В живую душу світ незримий

Твоєго розп’ятого сина!

Еволюція стосунків матері і Алкіда:

повне взаєморозуміння і єдність

ß

прокляття матері, коли Алкід йде за апостолом Петром (прокляття могло обернутися проти самої матері прокляттям самотності)

ß

сила материнської любові веде її в пошуках закутого в кайдани сина. Але побачитись їм не судилося, бо молилися вони різним богам. Алкід – небесному господові, а мати – земному богові Нерону. Тільки після страти сина, мати зрозуміла, що проповідував її син, яке слово доносив до душ людських. Вона зрозуміла, що не земний цар, жорстокий, байдужий, розбещений, є богом, а небесний цар, що дарує людям

Любов, і правду, і добро,

Добро найкращеє на світі,

То братолюбіє.

ß

Через прийняття нової правди, мати возз’єналася із сином: “помолилась в перший раз за нас розп’ятому” і “слова його живії в живую душу прийняла”.

“Юродивий” (1857)

Наприкінці 1857 р.почав роботу над поемою “Сатрап і Дервіш”, яка не була закінчена.

Початок цієї поеми відомий як незакінчена поема “Юродивий”.

Сегодня же принимаюсь за Сатрапа і Дервиша, и если бог поможет окончить с успехом, то посвящу его честным, щедрым землякам моим. Мне хочется написать Сатрапа в форме эпопеи. Эта форма для меня совершенно новая. Не знаю, как я с ней слажу?

“Журнал”

В основі поеми - історія сміливця, чиновника, що публічно дав ляпаса губернаторові. Цей дійсний випадок становить інтродукцію до епопеї, вводячи читача в політичну атмосферу, створену катом декабристів і його помічниками.

Виступ “святого лицаря”, що “в морду затопив капрала, та ще й у церкві”, Шевченко пов’язав із загальним становищем у всеросійській казармі фельдфебеля-царя, а реакція на цей виступ виявляє сутність всієї політичної системи, в якій все тримається на страхові. Цей страх – основа трагізму лицаря.

Поет підкреслив самотність ”оригінала” і його виступу, не підтриманого суспільством. “Німії, подлії раби, підніжки царськії, лакеї капрала п’яного” не тільки не “вийшли на капрала з рогачами”, а “злякавшись”, оголосили юродивим.

Тема боротьби із тиранією розробляється у реально-побутовому плані конкретної українсько-російськоїдійсності.

Як і “Неофіти”, “Юродивий” пройнятий гостро-сучасним політичним настроєм, але суспільно-політична тема конкретизована в іншому аспекті, прямо, без прикриття історичними аналогіями, алегоріями. В ескізних, але цілком конкретних образах подана характеристику Миколи І і його клевретів, гостро негативну оцінку розправи з декабристами.

Обидві поеми – своєрідний “”порахунок” поета з ненависною йому добою “миколаївщини”.