Навичок

КОМПЛЕКСНА ДОПОМОГА БЕЗДОГЛЯДНИМ ТА БЕЗПРИТУЛЬНИМ ДІТЯМ

Тема 4.1 Сутність і зміст реабілітаційної роботи • з бездоглядними та безпритульними дітьми в закладах соціального захисту

Ключові поняття: соціальна дезадаптація; реабілітація; соціальна реабілі­тація; психолого-педагогічна реабілітація; завдання реабілітації; методи реабі­літації; форми організації реабілітаційної діяльності.

Лекція.

Сутність і зміст реабілітаційної роботи з бездоглядними та безпритульними дітьми в закладах соціального типу

План

1. Фізична й медична реабілітація.

2. Психологічна, освітня і соціальна реабілітація.

3. Особливості реабілітаційної роботи з бездоглядними та безпритульними дітьми в закладах соціального захисту.

Матеріали лекції

Наслідками безпритульності й бездоглядності є соціальні, фізичні, моральні та психологічні деформації, які відбуваються з дитиною і приводять до соціаль- но-психологічної дезадаптації. Така дезадаптація проявляється в порушеннях фізичного та психічного здоров’я дитини, розриві соціальних зв’язків із сім’єю, іншими інститутами соціалізації; деформації особистісних структур (настанов, цінностей), звуженні найважливіших видів діяльності, необхідних для повноцін­ної соціалізації особистості.

Діти, які зазнали соціально-психологічної дезадаптації, потребують спеціально організованої реабілітаційної роботи.

Аналізуючи реабілітаційну роботу притулків для дітей / центрів соціально- психологічної реабілітації дітей, доцільно розрізняти декілька її видів залежно від того, на відновлення чи корекцію яких функцій вихованців спрямовуються реабілітаційні методики, практики та відповідна діяльність фахівців.

Реабілітація - це поновлення здатності до нормального життя, що забез­печується різними методами лікування, а також застосуванням спеціальних форм організації життєдіяльності. Реабілітація передбачає комплексну, багато­рівневу, поетапну й динамічну систему взаємопов’язаних дій, спрямовану на відновлення дитини в правах, статусі, здоров’ї, дієздатності у власних очах і вочах оточуючих. Вона включає аспекти профілактики і корекції, відхилень в и розвитку (рис. 4.1.).

	Психолого-педагогічна реабілітація (реабілітація внутрішнього простору дитини)		Соціально-психологічна реабілітація (реабілітація зовнішнього простору дитини)

Рис. 4.1. Схема комплексного підходу до реабілітації дітей

Реабілітація пов’язана не лише з подоланням сімейних, шкільних проблем, соціальної дискримінації неповнолітніх, але й зі зміною уявлень дитини про саму себе - її “Я-концепцію”. Реабілітація дитини можлива тільки через оптимізацію її провідної діяльності і нормалізацію всієї системи відношень з оточуючими.

Фізична реабілітація - діяльність спеціалістів, спрямована на усунення фізичних обмежень та проблем дитини, відновлення фізичних характеристик організму дитини. Цей вид реабілітаційної роботи на сьогодні налагоджений у притулках для дітей на цілком задовільному рівні.

Медична реабілітація - співпраця працівників притулку і медичних праців­ників лікарняних закладів щодо медичного обстеження, діагностики захворю­вань дитини, організації проведення лікування, диспансерного обліку дітей з хронічними захворюваннями тощо. На сьогодні залишаються проблеми фізич­ної та медичної реабілітації дітей, які потребують спеціальної психіатричної до­помоги фахівців (особливо якщо притулки розташовані не в обласних центрах), лікування залежностей (алкогольної, токсичної, наркотичної).

Психологічна реабілітація - діяльність фахівців, що передбачає психоло­гічну діагностику, корекцію, відповідну терапію, відновлення психічного здоро­в’я та самопочуття дитини. Зокрема, в основі етапу психолого-педагогічних обстежень лежить діагностика стану дитини (визначення психологічного ста­ну, умов життя та виховання в сім’ї, з’ясування індивідуальних особливостей розвитку, особистісних якостей, інтересів, причин самовільного місця прожи­вання та навчання, втечі з родини та ін.)

Важливою складовою психологічної реабілітації є діяльність працівників притулку з корекції особистості дитини. Але необхідно визнати, що надан­ня такого роду допомоги - складний і довготривалий процес. Вплинути на дитину будь-якого віку, яка має важкий життєвий досвід, негативні оцінки щодо себе і власних можливостей, перенесла різні травми (психічні, фізичні, сек­суальні), відчула нестачу любові й піклування з боку батьків, має наслідки

різного роду депривацій, зіткнулася з відчуженням з боку суспільства та дер­жави, що надзвичайно складно. Це вимагає особливих знань, опанування спе­ціальними методами та прийомами, особливої організації, що об’єднує бага­тьох спеціалістів різного профілю і дозволяє виявляти, визначати й вирішувати проблеми дітей.

На сьогодні основні проблеми пов’язані з тим, що іноді психологічна робота обмежується діагностичною процедурою, складністю підвищення кваліфікації психолога щодо роботи з окремими категоріями вихованців (діти, які зазнали сексуального насильства, діти біженців та ін.); на жаль, корекційна робота най­частіше відбувається у груповій формі, хоча, якщо враховувати контингент ви­хованців, більш ефективною є індивідуальна.

Освітня реабілітація - діяльність фахівців притулку з діагностики рівня знань та умінь дитини, ліквідація прогалин в освіті, формування інтересу й мо­тивації дитини до подальшого навчання.

Проблеми пов’язані з наступними причинами:

- дитина не має мотивації до навчання;

- складність організації навчання за індивідуальними програмами;

- значні прогалини в знаннях дитини обумовлюють її небажання вчитися;

- конфлікти з батьками дітей, які постійно навчаються в школі, через негативне ставлення батьків до вихованців;

- упереджене ставлення частини дітей у класі до вихованців притулків;

- упереджене ставлення вчителів.

Не для всіх вихованців педагоги встигають скласти програми реабілітацій­ної роботи, їхня робота більш спрямована на подолання педагогічної занедба­ності дитини у відриві від психологічної корекції.

Соціальна реабілітація - діяльність спеціалістів, спрямована на віднов­лення або формування в дитини навичок життя в суспільстві, поновлення со­ціальних зв’язків дитини, з’ясування її правового статусу, визначення форм подальшого влаштування та підготовку дитини до життя після притулку.

Основною складовою допомоги дітям на базі притулків для дітей є забезпе­чення процесу соціально-психологічної реабілітації.

Мета реабілітації в закладі соціального захисту визначається потребами та соціальною ситуацією розвитку кожної дитини, яка опинилася в складних життєвих обставинах, а саме:

1) повернення дитини в біологічну сім’ю;

2) влаштування дитини до сімейних форм виховання (усиновлення, опіка, піклу­вання, прийомна сім’я, дитячий будинок сімейного типу);

3) підготовка дитини до самостійного життя за умови відсутності можли­вості повернення дитини в біологічну сім’ю чи влаштування її до сімейних форм виховання.

Процес соціально-психологічної реабілітації бездоглядних та безпритульних дітей здійснюється шляхом реалізації комплексного підходу, а саме:

- психолого-педагогічної реабілітації внутрішнього простору дитини, тобто проведенням безпосередньої психолого-педагогічної роботи з дитиною, її соціально-психологічна підтримка;

- соціально-психологічної реабілітації зовнішнього простору дитини, тобто її соціального середовища - біологічної сім’ї, опікунів, прийомних батьків та ін.

Відповідно до зазначеної схеми процес реабілітації має здійснюватись пара­лельно, як шляхом допомоги дитині, так і наданням допомоги батькам. Це оз­начає, що пошук найкращих форм улаштування дитини вимагає насамперед повноцінного обстеження біологічної родини, проведення роботи з родичами і привернення їх уваги до дитини чи пошук нової родини (опікунської, прийомної сім’ї і т.д.). Цей процес передбачає активну роботу з біологічною родиною з моменту потрапляння дитини в поле зору соціальних працівників, психологів та інших фахівців; формування у батьків мотивації на співробітництво, пошук сімей­них ресурсів, допомога батькам у вирішенні власних проблем, які перешкоджа­ють нормальним контактам з дитиною.

Таким чином, реалізація комплексного підходу в реабілітаційній роботі перед­бачає спеціальну організацію професійної взаємодії, яка базується на розумінні загальної мети, усвідомленні того, що для реалізації цієї мети спеціалісти потре­бують співпраці між собою у вирішенні проблем кожної окремої дитини. Основні правила соціальної реабілітації передбачають здійснення реабілітаційних заходів на початку виникнення проблеми особистості; неперервність та постійність їх проведення; комплексний характер реабілітаційних програм; індивідуальний підхід до визначення обсягу, характеру та змісту реабілітаційних заходів.

Ефективність допомоги дітям у закладах соціального захисту збільшується за умови, коли вдається реалізувати командний підхід у роботі фахівців (психо­логів, дефектологів, логопедів, психіатрів, лікарів, педагогів, соціальних праців­ників/соціальних педагогів, вихователів та ін.). Це забезпечує можливість ви­рішувати проблему дитини комплексно та побачити ситуацію під різним кутом зору. Робота навіть дуже кваліфікованого спеціаліста без тісної співпраці з ко­легами приводить до зменшення ефективності надання допомоги, швидкому професійному згоранню та виникненню власних емоційних проблем.

Список рекомендованої літератури:

1. Соціальна педагогіка: мала енциклопедія / За заг. ред. І.Д. Звєрєвої. - К.: Центр учбової літератури, 2008. - 336 с.

2. Программа “Дети улицьі”: Методические рекомендации по медико-психоло- гической, социальной и педагогической реабилитации детей в приюте / А. Хабарова, С. Олешко, Н. Ганопольская и др.. -К.: Нора-принт, 2001. -96 с.

3. Реабілітаційна робота з “дітьми вулиць” у притулках для неповнолітніх. - К.: Видавничий дім “Калита”, 2005. - 72 с.

4. Шульга Т.И., Олиференко Л.Я., Бьїков А.В. Социально-психологическая помощь обездоленньїм детям: опьіт исследований и практической работьі: Учебное пособие. -М.: Изд-во УРАО, 2003.-400 с.

5. Комплексна реабілітація дитини: стратегія, технології, перспективи / Редкол.:

С.О. Новік (голова), І.Г. Єрмаков, Л.І. Немоловська та ін. - К.: Студія сучасної соціальної реклами, 2003. - 190 с.

Тема 4.2 Специфіка і методики роботи з різними групами вихованців притулків для дітей та центрів соціально-психологічної реабілітації дітей

Ключові поняття: реабілітація, методи реабілітації, гіперактивні діти, агре­сивні діти, тривожні діти.

Лекція.

Специфіка роботи з різними групами вихованців притулків для дітей та центрів соціально-психологічної реабілітації дітей

План

1. Характеристика методів соціально-психологічної реабілітації.

2. Робота з агресивними дітьми.

3. Соціально-психологічна допомога гіперактивним дітям.

4. Робота з тривожними дітьми.

5. Робота з дітьми, які пережили смерть батьків.

6. Допомога дітям з родин алкоголіків.

Матеріали лекції

Одним з найголовніших завдань соціально-психологічної реабілітації є про­ведення індивідуальних і групових виховних заходів, психотерапевтичних за­нять, на яких особлива увага приділяється розвиткові позитивних рис особис­тості та її інтересів, корекції негативних звичок і поведінки, встановленню нор­мальних взаємовідносин дитини з дорослими та іншими дітьми.

Існує низка соціально-педагогічних методів, які добре себе зарекомендува­ли в роботі з вихованцями притулків:

Метод перенавчання - цей метод спирається на метод переконання і за­кріплює його результати. Спрямований на ліквідацію поганих звичок, відучу­вання від поганих дій та привчання до позитивних звичок. Відучування здійснюється через заборону та контроль за діями. Не можна нав’язувати свою волю і думку як найбільш правильну, постійно вказувати на один і той же не­долік. Це може викликати протилежну реакцію або нервовий зрив. Не можна також вимагати миттєвої відмови від поганої звички. Необхідно створити чіткий режим, демонструвати позитивні приклади, давати поради щодо поведінки в конкретних ситуаціях. Привчання вимагає послідовності й системності дій, дис­ципліни та самодисципліни.

Метод реконструкції. Цей метод застосував і обґрунтував А.С. Мака- ренко. Він вважав, що при перевиховуванні не можна разом із негативними руй­нувати й позитивні якості особистості, необхідно зберегти “здорову основу” ха­рактеру вихованця. “Реконструкція” означає відновлення всього цінного, пози­тивного в характері та поведінці. Педагогу необхідна віра в позитивне у вихо­ванні, і лише на цій основі можливе виправлення особистості. Треба знайти ті точки опору в душі вихованця, які й стануть вихідним пунктом у перевихованні. Позитивні якості інтенсивно заохочуються, а негативні - критикуються.

Етапи “реконструкції

1. Вивчення особистості вихованця з метою визначення перспектив майбутнього розвитку.

2. Актуалізація та поновлення позитивних якостей, які досі не були потрібними (створення виховних ситуацій, вправи тощо).

3. Формування тих позитивних якостей, які швидко й легко поєднуються з провідними позитивними якостями.

4. Подолання опору вихованця виховного впливу, створення режиму, організація середовища та життєдіяльності вихованця таким чином, щоб не залишилось часу на погані вчинки.

Метод переключення. Сутність цього методу полягає в тому, що зона ак­тивності вихованця переводиться в соціально значущу сферу діяльності на ос­нові використання тих позитивних якостей, які є у вихованця. Метод переклю­чення є ефективним за таких умов: спілкування на основі поваги до вихованця; вивчення особистості вихованця, особливостей стосунків у колективі, спільної думки, постійного контролю за діями вихованців, урахування конкретних обста­вин життя та діяльності вихованців.

Можна виділити серед методів роботи в конкретному випадку ті, що мають соціально-педагогічний зміст: підтримування, безпосередній вплив, рефлексія, зміна ролі.

Підтримування. Здійснюється з метою зменшення занепокоєння, поганого уявлення про себе, підвищення самооцінки клієнта. Складовими методу є вис­ловлення сприйняття, інтересу, поділяння з вихованцем його тривоги, переконання в тому, що психолог розуміє його сильні, ірраціональні почуття, заохочення дитини до стосунків і дій, які плануються, демонстрація бажання допомогти.

Безпосередній вплив здійснюється з метою сприяння конкретній поведінці й означає спонукання до неї через висловлювання думок, пропозицій, підкреслень, вимог, наполягання, поради, акцентування уваги на схвальних зразках поведінки.

Доцільним є спонукання дитини до рефлексії з метою покращення її розу­міння. Рефлексія передбачає аналіз ситуації в таких напрямах: інші, навколишній світ, здоров’я дитини; вплив поведінки на самого себе та на інших; власна пове- дінка; причини, які лежать в основі ускладнень у взаємодіях між самим собою та іншими й зовнішніми впливами; самооцінка.

Приступаючи до роботи з дитиною, психолог завжди має пам’ятати, що го­ловне у стосунках з нею - де взаємна повага та довіра. Те, що каже дитині (підліток), повинно залишатися таємницею. Його проблеми можуть бути обго­ворені з учителями або родичами тільки за проханням і зі згоди дитини. Втрата довіри, розголошення таємниці, навіть мимовільне, є великою психологічною травмою і може призвести до непередбачуваних наслідків.

Умовою, що ускладнює перебіг корекційних заходів, є те, що психолог пра­цює не зі звичайною, соціально здоровою дитиною, а з дитиною, яка має конфліктні стосунки з найближчим соціальним оточенням, деформовану пове­дінку, негативні нахили та звички, яких дитина набула на вулиці чи в асоціальній сім’ї. Тому в першу чергу робота психолога повинна бути спрямованою на ко­рекцію емоційно-вольової сфери дитини. Найпоширенішими порушеннями цієї сфери є агресивність, тривожність та гіперактивна поведінка дітей.

Агресивні діти. Під агресією ми розуміємо немотивовану деструктивну поведінку, яка протиставлена нормам і правилам існування людей у суспільстві, приносить шкоду об’єктам нападу (живим і неживим), фізичну та моральну шкоду людям або викликає в них психологічний дискомфорт (негативні пережи­вання, стан напруги, страху, пригніченості і т.д.).

Види та причини виникнення агресивності. Виокремлюють дві форми агресії: інструментальну (дії для досягнення певної мети) та ворожу (спрямова­ну на завдання болю). Виокремлюють ще й аутоагресію, яка передбачає само­звинувачення, самоприниження, нанесення собі тілесних травм, суїцид. Види агресивних реакцій: фізична агресія; непряма агресія; роздратування; не­гативізм; образа; недовірливість; вербальна агресія; почуття провини.

Описано чотири категорії дітей з вираженою агресивною поведінкою:

- схильні до виявлення фізичної агресії;

- схильні до виявлення вербальної агресії;

- схильні до виявлення непрямої агресії;

- схильні до виявлення негативізму.

Причини агресивності в дітей можуть бути досить різні:

- травматичні переживання, порушення автономії дитини в ранньому віці;

- різні види страху: страх перед розлукою, страх втрати батьківської любові, страх перед тілесним пошкодженням;

- пережиті негативні відчуття.

- копіювання поведінки батьків;

- научіння агресії в процесі безпосереднього набуття негативного досвіду;

- надмірне захоплення відео, телебаченням, комп’ютерними іграми;

- вроджені передумови для так званої дитячої нервозності й спадкова схильність до певного типу нервової системи, що характеризується нестійкістю, надмірною збудливістю нервової системи;

- відсутність умов для активної діяльності, перевтома, хронічна втома;

- захворюваня;

- нездоровий психологічний клімат у сім’ї чи найближчому оточенні.

Портрет агресивної дитини. Майже в кожній дитячій групі зустрічаєть­ся хоча б одна дитина з ознаками агресивної поведінки. Вона нападає на інших дітей, обмовляє і б’є їх, відбирає і пошкоджує іграшки, навмисно вживає грубі вислови, одним словом, стає загрозою для всього дитячого колективу, джере­лом смутку вихователів і батьків. Таку дитину дуже важко прийняти такою, якою вона є, а ще важче зрозуміти. Однак агресивна дитина, як і будь-яка інша, потребує ласки й допомоги дорослих, тому що її агресія - це, перш за все, відоб­раження внутрішнього дискомфорту, невміння адекватно реагувати на події, які відбуваються навколо неї. Агресивна дитина часто почуває себе відчуженою, нікому не потрібною.

Жорстокість і відсутність батьків призводять до порушення дитячо-батьківських відносин і вселяють в душу дитини впевненність у тому, що її не люб­лять. “Як стати любимою і потрібною” - ось яка невирішена проблема постає перед дитиною. Тому вона й шукає способи, щоб звернули на неї увагу дорослі й однолітки. На жаль, ці пошуки не завжди закінчуються так, як хотілося б нам і дитині, але як зробити краще - вона не знає. Ось так описує Н. Л. Кряжева поведінку цих дітей: “Агресивна дитина, використовуючи будь-яку можливість, намагається розізлити маму, вихователя, однолітків. Вона не заспокоюється до тих пір, поки дорослі не вибухнуть, а діти не почнуть бійку”.

Агресивні діти дуже часто підозрілі і насторожені, люблять перекладати провину за затіяну бійку на інших. Такі діти часто не можуть самостійно оціню­вати свою агресивність. Вони не помічають, що вселяють в оточуючих страх, неспокій. їм, навпаки, здається, що весь світ хоче образити саме їх. Таким чином, отримуємо замкнене коло: агресивні діти бояться і зневажають навко­лишніх, а ті у свою чергу бояться їх.

Як виявити агресивну дитину. Агресивні діти потребують розуміння і підтримки дорослих, тому головне наше завдання стосується не того, щоб вста­новити “точний” діагноз і тим більше “приклеїти ярлик”, а надати посильну і своєчасну допомогу дитині. Як правило, і вихователям, і вчителям зовсім не­важко визначити, у кого з дітей підвищений рівень агресивності. Але в спірних випадках можна використовувати критерії визначення агресивності, які наведе­но в Додатку А.

Корекційнаробота з агресивними дітьми. У процесі корекційної роботи з агресивними дітьми бажано навчити їх прийнятним способам зняття емоційної напруги, це:

- перенесення гніву на безпечний предмет (гумові іграшки, м’ячі, паперові кульки, музичні інструменти і т.д.);

- вербальне вираження гніву у ввічливій формі (промовляння вголос своїх негативних емоцій “Я злюся”, “Я розсердилась”);конструктивні навички взаємодії з однолітками і дорослими в конфліктних ситуаціях.

Крім того, психолог / соціальний педагог, перебуваючи в групі дітей і спосте­рігаючи за агресивними спалахами дитини, може використати самостійно й навчити вихователя наступним прийомам впливу на дитину:

- використання фізичних перешкод перед дозріваючим спалахом гніву (наприклад, зупинити занесену для удару руку, утримати за плечі й твердо сказати: “Не можна”);

- відвернення уваги малюка цікавою іграшкою або яким-небудь заняттям:

- м’яке фізичне маніпулювання (спокійно взяти дитину на руки і відвести з місця конфлікту);

- усунення з групи об’єкта фрустрації дитини.

Поведінковий репертуар агресивних дітей досить малий, і якщо ми запропо­нуємо їм можливість вибору способів поведінки, діти із задоволенням відгук­нуться на пропозицію, і наше спілкування з ними стане більш ефективним та приємним для обох сторін. Робота вихователів притулку з такою категорією дітей повинна проводитися в трьох напрямах:

1. Робота з гнівом, навчання дітей прийнятним способам вираження гніву.

2. Навчання дітей навичкам розпізнавання і контролю, вміння володіти собою в ситуаціях, які провокують спалахи гніву.

3. Формування здібностей до емпатії, довіри, співчуття, співпереживання і т.п.

Робота з гнівом. Що таке гнів? Це почуття сильного невдоволення, яке супроводжується втратою контролю над собою. На жаль, у нашій культурі прий­нято вважати, що прояв гніву - це реакція, яку не варто проявляти. Уже в дитя­чому віці нам нав’язують цю думку дорослі. Однак психологи не рекоменду­ють щоразу стримувати цю емоцію, оскільки таким чином ми можемо стати свого роду “копією гніву”. Крім того, загнавши гнів усередину, людина, скоріше всього, рано чи пізно відчує необхідність виплеснути його. Але вже не на того, хто викликав це почуття, а на того, хто слабший і не зможе дати відсічі.

Саме тому від гніву необхідно звільнятися. Звичайно, це не означає, що всім дозволено битися і кусатися. Просто ми повинні навчитися самі й навчити дітей виражати гнів прийнятними, мирними, а не руйнівними способами. Оскільки почуття гніву частіше всього виникає в результаті обмеження волі, то під час найбільшого “накопичення гніву” необхідно дозволити дитині зробити що-не- будь, що, зазвичай, може й не підтримуватися нами. Причому тут багато зале­жить від того, у якій формі - вербальній або фізичній виражає дитина свій гнів.

Наприклад, у ситуації, коли дитина розсердилася на однолітка й обмовляє його, можна разом з нею намалювати кривдника, зобразити його в тому вигляді і в тій ситуації, у якій хочеться “ображеному”. Якщо дитина вміє писати, можна дозволити їй підписати малюнок так, як хоче, якщо не вміє - зробити підпис під диктовку. Безумовно, подібна робота повинна проводитися один на один з дитиною, поза зором суперника. Але як свідчить практика, не виговоривши все, що накопичилося в душі і на язиці, дитина не заспокоїться. Скоріше всього, вона буде викрикувати образи в обличчя своєму ворогу, провокуючи його на відповідну нецензурну лайку, залучаючи все нових і нових “глядачів”. У ре­зультаті конфлікт двох дітей переросте в загальногруповий і навіть може пе­ретворитися в жорстоку бійку. Можливо, не задоволена ситуацією, що скла­лася, дитина, яка боїться вступати у відкриту протидію, але все ж таки бажає помсти, вибере інший шлях: буде підмовляти однолітків від гри з кривдником. Така поведінка спрацьовує, як вибух уповільненої дії. Неухильно розпалює груповий конфлікт, але він буде довше “дозрівати” й охопить велику кількість учасників.

Ще один спосіб допомогти дітям легально виразити вербальну агресію - пограти з нею в гру “Обмовлянки”. Досвід показує, що у дітей, які отримали можливість виплеснути з дозволу вихователя негативні емоції, а вслід за цим почули що-небудь приємне про себе, зменшується бажання діяти агресивно.

Допомогти дітям доступним способом виразити гнів, а вихователю - вільно провести заняття може так званий “Мішок для криків” (в інших випадках - “Склянка для криків”, “Чарівна труба Крик” та ін.). Перед початком заняття кожна дитина, яка бажає, може підійти до “Мішка для криків” і якомога голос­ніше покричати в нього. Таким чином вона “позбавляється” від свого крику під час заняття. Після заняття діти можуть “забрати” свій крик назад. Зазвичай в кінці заняття діти зі сміхом і жартами залишають вміст “Мішечка” вихователю на пам’ять.

В арсеналі кожного психолога, вихователя, безумовно, є безліч способів роботи з вербальними проявами гніву. Однак далеко не завжди діти обмежу­ються вербальною (словесною) реакцією на події. Дуже часто імпульсивні діти спочатку пускають у хід кулаки, а вже потім вигадують образливі слова. У таких випадках необхідно навчити дітей долати свою фізичну агресію. Ви­хователь, побачивши, що діти розгнівались і вже готові вступити в “бій”, може миттєво відреагувати й організувати, наприклад, спортивні змагання з бігу, стрибків. Причому кривдники можуть бути зараховані в одну команду або бути в команді суперників. Це залежить від ситуації і від глибини конфлікту. По закінченню змагань краще всього провести групове обговорення, під час якого кожна дитина зможе висловити почуття, що супроводжують її під час виконання завдання.

Існує велика кількість способів і роботи з гнівом, і зняття фізичного напру­ження дитини (див. Додаток Б). Наприклад, ігри з піском, водою, глиною. З глини можна виліпити фігурку свого кривдника, розбити, зім’яти її, сплющити між долонями, а потім за бажанням відновити. Закопуючи-розкопуючи іграшки, працюючи із сипучим піском, дитина поступово заспокоюється, повертається до гри в групі або запрошує однолітків пограти в піску разом з нею, але вже в інші, зовсім не агресивні ігри.

Варто зауважити, що гнів не обов’язково призводить до агресії, але чим ча­стіше дитина або дорослий відчуває почуття гніву, тим більшою є вірогідність проявів різних форм агресивної поведінки.

Навчання навичкам розпізнавання і контролю над негативними емо­ціями. Далеко не завжди агресивна дитина зізнається, що вона агресивна. Більш того, в глибині душі вона впевнена у протилежному: це всі навколо агресивні. На жаль, такі діти не завжди можуть адекватно оцінити свій стан, а тим більше стан навколишніх. Як уже відмічалось вище, емоційний світ агресивних дітей дуже бідний. Вони з великим зусиллям можуть назвати всього лише декілька основних емоційних станів, а про існування інших (або їх відтінків) вони навіть не здогадуються. Неважко здогадатися, що в цьому випадку дітям важко розпізнати свої й чужі емоції.

Для тренування навички розпізнавання емоційних станів можна використати розрізні стандарти, а також великі таблиці й плакати із зображенням різних емо­ційних станів. У приміщенні, де розміщено такий плакат, діти обов’язково перед початком занять підійдуть до нього і вкажуть свій стан, навіть якщо педагог не просить їх про це, бо кожному з них приємно привернути увагу дорослого на себе. Можна навчити дітей проводити обернену процедуру: самим придумати назви емоційних станів, які зображені на плакаті. Діти повинні вказати, у якому настрої зображені дивакуваті люди. Ще один спосіб навчити розпізнавати свій емоційний стан і розвинути необхідність говорити про нього - малювання. Дітей можна попросити зробити малюнки на теми: “Коли я сердитий”, “Коли я ра­дію”, “Коли я щасливий” і т. ін. Із цією метою розмістіть на мольберті (або просто на великому аркуші паперу на стіні) завчасно приготовлені малюнки людей, які зображені в різних ситуаціях, але без примальованих облич. Тоді дитина зможе при бажанні підійти і завершити малюнок.

Для того, щоб діти змогли правильно оцінити свій стан, а в разі потреби й керу­вати ним, необхідно навчити кожну дитину розуміти себе, і перш за все - відчуття свого тіла. Спочатку можна потренуватися перед дзеркалом: нехай дитина про­мовить, який настрій у неї в даний час і що вона відчуває. Діти дуже чутливо сприймають сигнали свого тіла і з легкістю описують їх. Наприклад, якщо дити­на злиться, вона частіше за все визначає свій стан так: “Серце калатає, у животі лоскоче, горло кричати хоче, в пальцях на руках як наче голки колють, щічкам гаряче, долоні сверблять і т.п.” Ми можемо навчити дітей з точністю оцінювати емоційний стан, а отже, вчасно реагувати на сигнали, які подає наше тіло. Таким чином, дитина, якщо вона правильно розтлумачує послання свого тіла, сама може зрозуміти: “Мій стан близький до критичного. Чекай бурі”. А якщо дитина до того ж знає декілька прийнятних способів випліскування гніву, вона може встиг­нути прийняти правильне рішення, тим самим попередивши конфлікт.

Навчання дитини розпізнанню свого емоційного стану і керуванню ним буде успішним лише в тому випадку, якщо воно буде проводитися систематично, день у день, протягом досить тривалого часу. Крім уже описаних способів ро­боти, вихователь може використати й інші: проводити бесіди з дитиною, малю­вати і, звичайно ж, грати. Коли дитина навчиться розпізнавати особисті емоції і говорити про них, можна перейти до наступного етапу роботи.

Формування здібності до емпатії, довіри, співчуття, співпереживан­ня. Агресивні діти, як правило, мають низький рівень емпатії. Емпатія - це здатність відчувати стан іншої людини, вміти ставати на його позицію. Агре­сивних дітей частіше за все не хвилюють страждання оточуючих, вони навіть уявити собі не можуть, що іншим людям може бути неприємно й погано. Вва­жається, що якщо агресор зможе поспівчувати “здобичі”, його агресія наступ­ного разу буде слабшою. Тому такою важливою є робота вихователя щодо розвитку в дитини почуття емпатії.

Однією із форм такої роботи може стати рольова гра, у процесі якої дитина отримує можливість поставити себе на місце інших, оцінити свою поведінку зі сторони. Наприклад, якщо в групі виникла сварка або бійка, можна в колі роз­глянути цю ситуацію, запросивши в гості будь-яких відомих дітям літературних героїв. На очах у дітей гості розігрують сварку, схожу на ту, яка виникла в групі, а потім просять дітей помирити їх. Діти пропонують різні способи виходу з кон­флікту. Можна розділити дітей на дві групи, одна з яких говорить від імені Тиг- ренка, інша - від імені Котенка. Можна дати дітям можливість самим обрати, на чию позицію їм хотілося б стати і чиї інтереси захистити. Яку б конкретну форму проведення рольової гри ви не обрали, важливо, що в кінці кінців діти здобудуть уміння ставати на позицію іншої людини, розпізнавати її почуття та переживання, навчаться тому, як вести себе в складних життєвих ситуаціях.

Крім того, можна запропонувати дітям організувати театр, попрохавши їх розіграти ситуації, наприклад: “Як Мальвіна посварилася з Буратіно”. Однак, перш ніж показати будь-яку сценку, діти повинні обговорити, чому герої казки вчинили так або інакше. Необхідно, щоб спробували поставити себе на місце казкових персонажів і відповісти на запитання: “Що почував Буратіно, коли Мальвіна посадила його в схованку?”, “Що відчувала Мальвіна, коли їй довело­ся покарати Буратіно?” та ін.

Подібні бесіди допоможуть дітям усвідомити, як важливо побути на місці суперника або кривдника, щоб зрозуміти, чому він вчинив саме так, а не іна­кше. Навчившись співчувати людям, агресивна дитина зможе звільнитися від підозрілості та сумнівів, які приносять так багато неприємностей і самому “аг­ресору”, і тим, хто перебуває з ним поряд. А як наслідок - навчиться брати на себе відповідальність за здійснені ним дії, а не перекидати провину на інших.

Правда, дорослим, які працюють з агресивною дитиною, також не завадить позбавитися від звички обвинувачувати її в усіх смертних гріхах. Наприклад, якщо дитина жбурляє в гніві іграшки, можна, звичайно, сказати йому: “Ти - негідник! Від тебе одні клопоти. Ти завжди заважаєш усім дітям гратися!” Але така заява не знизить емоційне напруження “негідника”. Навпаки, дитина, яка і так упевнена, що вона нікому не потрібна і весь світ налаштований проти неї, розгнівається ще більше. У такому випадку краще сказати дитині про свої по­чуття, використовуючи при цьому і займенник “я”, а не “ти”. Наприклад, замість “Ти чому не прибрав іграшки?” можна сказати: “Я засмучуюся, коли іграшки розкидані”. Таким чином ви ні в чому не обвинувачуєте дитину, не погрожуєте їй, навіть не даєте оцінки її поведінки. Ви говорите про себе, про свої відчуття. Як правило, така реакція дорослого спочатку шокує дитину, яка очікувала на свою адресу тільки докорів, а потім викликає у неї почуття довіри. З’явиться мож­ливість для конструктивного діалогу. Для наочності можна розробити рекомен­дації або правило роботи з агресивними дітьми і вивісити на стенді (Додаток Б).

Гіперактивні діти. “Гіпер” - (від грец. Нурег - над, зверху) - складова частина складних слів, яка вказує на перевищення норми.

До зовнішніх проявів гіперактивності відносять неуважність, імпульсивність, підвищену рухову активність. Часто гіперактивність супроводжують проблеми складних взаємовідносин з оточуючими, труднощі в навчанні, низька самооцін­ка. При цьому рівень інтелектуального розвитку в дітей не залежить від ступе­ня гіперактивності і може перевищувати показники вікової норми. Перші прояви гіперактивності спостерігаються у віці до 7 років і частіше зустрічаються у хлопчиків, ніж у дівчаток.

Існують різні думки про причини виникнення гіперактивності: це можуть бути генетичні фактори, особливості структури і функціонування головного мозку, пологові травми, інфекційні захворювання, перенесені дитиною в перші місяці життя тощо. Як правило, в основі синдрому гіперактивності лежить мінімальна мозкова дисфункція, існування якої визначає лікар-невропатолог після прове­дення спеціальної діагностики. За необхідності призначається медикаментозне лікування.

Однак підхід до лікування гіперактивної дитини і її адаптації в колективі по­винен бути комплексним. Не можна забувати, що насамперед страждає сама дитина. Адже вона не може вести себе так, як вимагають дорослі, і не тому, що не хоче, а тому, що її фізіологічні можливості не дозволяють їй це зробити. Такій дитині важко довгий час сидіти нерухомо, не розмовляти. Постійні заува­ження, погрози щодо покарання, на які такі щедрі дорослі, не покращують її поведінки, а інколи навіть стають джерелом нових конфліктів. Крім того, такі форми взаємодії можуть попереджувати формування в дитини “негативних” рис характеру.У результаті страждають всі: і дитина, і дорослі, і діти, з якими вона спілкується. Досягти того, щоб гіперактивна дитина стала слухняною та передбачуваною ще не вдалося нікому, але навчити її жити у світі й співпрацю­вати з нею - цілком посильне завдання.

Портрет гіперактивної дитини. Мабуть, у кожному дитячому колективі зустрічаються діти, яким важко довго сидіти на одному місці, мовчати, підко­рятися інструкціям. Вони дуже рухливі, роздратовані, безвідповідальні.

Гіперактивні діти часто зачіпають і кидають різні предмети, штовхають однолітків, створюючи конфліктні ситуації. Вони часто ображаються, але про свої образи швидко забувають. Відомий американський психолог В. Оклендер так характеризує цих дітей: “Гіперактивній дитині важко сидіти, вона метушли­ва, багато рухається, крутиться на місці, інколи надмірно балакуча, може роз­дратовувати своєю поведінкою. Часто у неї погана координація або недостатній м’язовий контроль. Вона незграбна, впускає або ламає речі, розливає молоко. Такій дитині важко сконцентрувати свою увагу, вона легко відволікається, час­то задає багато запитань, але рідко чекає на відповіді”.

Як виявити гіперактивну дитину. Поведінка гіперактивних дітей може бути зовнішньо схожа на поведінку дітей з підвищеною тривожністю, тому пе­дагогу важливо знати основні відмінності поведінки дітей різної категорії. По­дана нижче таблиця 4.1. допоможе в цьому. Крім того, поведінка тривожної дитини соціально не зруйнована, а гіперактивна часто стає джерелом різнома­нітних конфліктів, бійок і просто непорозумінь.

Таблиця 4.1.

Критерії первинної оцінки проявів гіперактивності і тривожності в дитини

Критерії оцінки	Гіперактивна дитина	Тривожна дитина
Контроль поведінки	Постійно імпульсивна	Здатна контролювати поведінку
Рухова активність	Постійно активна	Активна в певних випадках
Характер рухів	Лихоманний, хаотичний	Неспокійні, напружені рухи

Американські психологи П. Бейкер та М. Алворд пропонують наступні кри­терії вияву гіперактивності в дитини. Критерії гіперактивності:

Дефіцит активної уваги

1. Непослідовна, їй важко довго утримати увагу.

2. Не слухає, коли до неї звертаються.

3. З великим ентузіазмом береться за завдання, але так і не закінчує його.

4. Відчуває труднощі в організації.

5. Часто губить речі.

6. Уникає нудних завдань, які вимагають зусиль мислення.

7. Часто забуває. Рухова розкутість.

Імпульсивність

1. Починає відповідати, не дослухавши запитання.

2. Нездатна дочекатися своєї черги, часто втручається, перебиває.

3. Погано зосереджує увагу.

4. Не може дочекатися винагороди (якщо між діями і винагородами є пауза).

5. Не може контролювати і регулювати свої дії. Поведінка дуже рідко керується правилами.

6. При виконанні завдань веде себе по-різному і показує дуже різні результати (на деяких заняттях дитина спокійна, на інших - ні).

Якщо у віці до 6 років проявляються хоча б шість із перерахованих ознак, вихователь може визначити (але не поставити діагноз), що дитина гіперак­тивна.

Часто дорослі вважають, що дитина гіперактивна, тільки на тій основі, що вона багато рухається, непосидюча. Такий погляд є помилковим, тому що інші прояви гіперактивності (дефіцит активної уваги, імпульсивність) у цьому випад­ку не враховуються. Особливо часто вихователі не звертають своєї уваги на прояви в дитини імпульсивності. Що ж таке імпульсивність? У психологічному словнику цей термін пояснюється так: “Імпульсивність - особливість поведін­ки людини (у стійких формах - риса характеру), яка характеризується схиль­ністю діяти за першим збудженням під впливом зовнішніх емоцій. Імпульсивна людина не обмірковує свої вчинки, не зважує всі “за” і “проти”, вона швидко й безпосередньо реагує і нерідко відразу ж жалкує про свої дії”. Виявити імпуль­сивність можна за допомогою анкети “Ознаки імпульсивності”, яка рекомендо­вана науково-методичною комісією Міністерства освіти і науки України. Вона розроблена для педагогів, вихователів, не містить спеціальних медицинських і психологічних термінів, і тому не викликає труднощів при її заповненні та інтер­претації (див. Додатки В, Г).

Корекційна робота з гіперактиеними дітьми. Корекційну роботу з таки­ми дітьми можна проводити в рамках ігрової терапії. Цим дітям корисна робо­та з піском, крупою, водою, глиною. Через те, що гіперактивні діти не завжди сприймають межі дозволеного, психологу/соціальному педагогу слід звернути особливу увагу на обмеження й заборони, які вводяться в процесі занять з ди­тиною. їх слід робити спокійним, але разом з тим упевненним тоном, обов’яз­ково надаючи дитині альтернативні способи задоволення її потреб.

У роботі з гіперактивною дитиною неоціненну допомогу надають релаксаційні вправи і вправи на тілесний контакт, вони сприяють кращому усвідомленню дитиною свого тіла, а внаслідок цього допомагають їй здійснювати контроль за рухами. Інколи гіперактивність супроводжується ще й спалахами агресії, які викликані постійним незадоволенням оточуючих і великою кількістю зауважень.

Така дитина заважає вести заняття, перебиває вихователя. Чи встановлять контакт з такою дитиною, в основному залежить від стратегії і тактики дорослого. Тому виникає необхідність комплексної роботи педагогів, психологів, ви­хователів, медпрацівників. Задля безпеки гіперактивної дитини необхідно вста­новлювати певні заборони. Цих заборон має бути зовсім мало, і вони повинні бути чітко і коротко сформульовані. Інструкції, які розроблені для дітей до­шкільного віку і дітей молодшого шкільного віку, повинні містити в собі не більше десяти слів. Гіперативні діти в силу своїє імпульсивності не можуть довго че­кати. Тому всі обіцянки дорослі повинні виконувати одразу. Інакше дитина буде щохвилини нагадувати дорослим про їхні обіцянки, що може викликати відпо­відну негативну реакцію зі сторони дорослих. Система заохочень і покарань повинна бути достатньо гнучкою, але обов’язково поступовою. І тут необхідно враховувати особливості гіперактивної дитини: вона не вміє довго чекати, тому і похвали повинні носити моментальний характер і повторюватися приблизно через 15-20 хвилин.

Оскільки гіперактивна дитина дуже імпульсивна, її неочікувана дія, яка інко­ли носить навіть провокаційний характер, може викликати занадто емоційну реакцію дорослого. У будь-якій ситуації залишайтеся спокійними. Перш ніж реагувати на, неприємну ситуацію, зупиніться на декілька секунд (наприклад, порахуйте до десяти). І тоді, уникнувши емоційного вибуху, ви уникнете і почут­тя провини за виявлення своєї слабкості, зможете краще зрозуміти дитину, яка так потребує вашої підтримки. Через те, що гіперактивній дитині важко контро­лювати свою поведінку, не можна від неї вимагати одночасно бути уважною, нерухомо сидіти і не перебивати дорослого. Так, під час читання казки дорос­лий може дати дитині можливість зайняти свої руки іграшкою, коментувати казку. Однак спочатку бажано забезпечити тренування тільки однієї функції. Наприклад, якщо ви хочете, щоб дитина була уважною, виконуючи будь-яке завдання, намагайтесь не помічати, що вона крутиться і схоплюється з місця. Отримавши зауваження, дитина намагатиметься якийсь час вести себе “доб­ре”, але вже не зможе зосередитися на завданні. Іншим разом, при нагоді, ви зможете тренувати навичку посидючості й заохочувати дитину тільки за спо­кійну поведінку, не вимагаючи від неї в той момент активної уваги. Якщо в дитини висока потреба в руховій активності, немає сенсу утискувати її.

Звичайно, вихователі зобов’язані пам’ятати, що гіперактивній дитині легше працювати на початку дня, ніж увечері. Цікаво, що дитина, працюючи один на один з дорослим, не проявляє ознак гіперактивності і більш успішно виконує роботу. Навантаження дитини повинне відповідати її можливостям. Наприклад, якщо діти в групі можуть займатися будь-якою діяльністю 20 хвилин, а гіперак­тивна дитина працює лише 10 хвилин, непотрібно примушувати її продовжувати заняття довше, користі це не принесе.

Психологи помітили: чим більш драматичний, експресивний, театральний вихователь, тим легше він долає проблеми гіперактивної дитини, яка в захваті від усього неочікуваного, нового. Незвичність поведінки вихователя змінює психологічний настрій дитини, допомагає переключити її увагу на необхідний предмет.

Тривожні діти. Необхідно відрізняти тривогу від тривожності. Якщо три­вога - це епізодичний прояв неспокою, хвилювання дитини, то тривожність є стійким станом. Тривожність не пов’язана з будь-якою конкретною ситуацією і проявляється майже завжди. Цей стан супроводжує людину в будь-якому виді діяльності. Коли ж людина боїться чогось конкретного, ми говоримо про прояв страху. Наприклад, страх темряви, страх висоти, страх замкненого простору.

К. Ізард пояснює різницю між термінами “страх” і “тривога” таким чином: тривога - це комбінація деяких емоцій, а страх - лише однієї з них. Страх може розвиватися в людини в будь-якому віці: у дітей від 1 року до 3 років часті нічні страхи, на 2-му році життя, на думку О.І. Захарова, найбільш проявляється страх неочікуваних звуків, страх залишатися наодинці, страх болю (і пов’яза­ний із цим страх медичних працівників). У 3-5 років для дітей характерні стра­хи самотності, темряви, замкненого простору. У 5-7 років провідним стає страх смерті. Від 7 до 11 років діти більш усього бояться “бути не тим, про кого добре говорять, кого поважають, цінують і розуміють”.

Кожна дитина має свої страхи. Однак, якщо їх дуже багато, то можна гово­рити про прояв тривожності в характері дитини. До цього часу ще не вироблено чітких поглядів щодо причини виникнення тривожності. Спеціалісти вважають, що в дошкільному віці більш тривожні хлопці, а після 12 років - дівчатка. При цьому дівчата більш хвилюються через взаємовідносини з іншими людьми, а хлопців найбільше хвилюють насилля і покарання.

Тривожність дитини в основному залежить від рівня тривожності дорослих, які її оточують. У сім’ях із доброзичливими стосунками діти менш тривожні, ніж у сім’ях, де часто виникають конфлікти.

Цікавим є той факт, що після розлучення батьків, коли, здавалося б, у сім’ї закінчилися чвари, рівень тривожності дитини не знижується, а, як правило, різко зростає. Психолог Є.Ю. Брель виявила і таку закономірність: тривожність дітей зростає в тому випадку, якщо батьки не задоволені своєю роботою, житловими умовами, матеріальним станом. Може бути, саме тому в наш час число три­вожних дітей усе більше зростає. Авторитарний стиль батьківського виховання в сім’ї також не сприяє внутрішньому спокою дитини. Тривожність може бути пов’язана з неврозом або з іншими психічними розладами. У цих випадках необхідна допомога медичних працівників.

Портрет тривожної дитини. Тривожних дітей чимало, і працювати з ними не легше, а навіть важче, ніж з іншими категоріями “проблемних” дітей, тому що і гіперактивні, й агресивні діти завжди на виду, “як на долоні”, а тривожні намагаються тримати свої проблеми при собі. їх відрізняє надмірний неспокій, причому іноді вони бояться не самої події, а її передчуття. Часто вони чекають найгіршого. Діти почувають себе безпомічними, бояться грати в нові ігри, бра­тися за нові види діяльності. У них високі вимоги до себе, вони самокритичні. Рівень їх самооцінки низький, такі діти й справді думають, що гірші за інших в усьому, що вони негарні, нерозумні, незграбні. Вони шукають підтримки, згоди дорослих у всіх справах. Для тривожних дітей характерні й соматичні пробле­ми: болі в животі, запаморочення, головні болі, спазми в горлі, затруднене по­верхневе дихання та ін. Під час проявлення тривоги вони часто відчувають сухість у роті, клубок у горлі, слабкість у ногах, прискорене серцебиття.

Виявлення тривожної дитини. Досвідчений вихователь або психолог, зви­чайно, в перші дні знайомства з дітьми зрозуміє, хто з них має підвищену три­вожність. Однак, перш ніж робити остаточні висновки, необхідно поспостеріга­ти за дитиною в різні дні, під час занять і дозвіллєвої діяльності, у спілкуванні з іншими дітьми. П. Бейкер і М. Алворд радять придивитися, чи характерними є для поведінки дитини наступні ознаки.

Критерії визначення тривожності дитини:

1. Постійний неспокій.

2. Утруднення, навіть неможливість сконцентруватися на будь-чому.

3. М’язове напруження (наприклад, в області обличчя, шиї).

4. Роздратованість.

5. Порушення сну.

Можна вважати, що дитина тривожна, якщо хоча б один з критеріїв, які перераховані вище, постійно проявляється в її поведінці. З метою виявлення тривожної дитини використовується також відповідний запитальник (див. До­даток Д).

Корекційна робота з тривожними дітьми. Корекційну роботу з тривож­ними дітьми дошкільного віку необхідно проводити в ігровій формі. Перш за все психологу/вихователю потрібно встановити контакт з дитиною. Для вста­новлення довірливих відносин і досягнення більш ефективних результатів за­нять з дітьми бажано використовувати індивідуальні форми роботи.

При проведенні корекційних занять з тривожною дитиною К. Мустакас (2000) рекомендує слідувати таким принципам: по-перше, психолог визнає дитину як особистість, вірить у дитину, поважає не тільки її “Я”, але і її страхи, деструк­тивні форми поведінки й т.п., і, по-друге, психолог наснажує дитину до спонтан­ного вираження своїх почуттів.

Як правило, прийшовши до ігрової кімнати, тривожна дитина чекає конкрет­них вказівок та інструкцій дорослого: що можна, а чого не можна робити. Більшість дітей зберігають мовчання і почувають себе невпевнено. Психолог, вихователь має заохочувати самостійність та ініціативність дитини. Таким чи­ном, у процесі гри дитина навчається приймати рішення, не боїться діяти і стає більш упевненою. Корекційну роботу з тривожними дітьми спеціалісти реко­мендують проводити в трьох напрямах:

1. Підвищення самооцінки.

2. Навчання дитини вмінню керувати собою в конкретних, найбільш

хвилюючих його ситуаціях.

3. Зняття м’язової напруги (див. Додаток Є).

Підвищення самооцінки. Звичайно, підвищити самооцінку дитини за ко­роткий час неможливо. Необхідно щодня проводити цілеспрямовану роботу. Звертайтеся до дитини по імені, хваліть їі навіть за незначні успіхи, підкреслюй­те їх у присутності інших дітей. Однак похвала повинна бути відкритою, тому що діти гостро реагують на фальшивість. Причому дитина обов’язково має знати, за що її похвалили. У будь-якій ситуації можна знайти привід для того, щоб похвалити дитину.

Бажано, щоб тривожні діти частіше брали участь у таких іграх у колі, як “Компліменти”, “Я дарую тобі...”, які допоможуть їм дізнатися багато при­ємного про себе від оточуючих, подивляться на себе “очима інших дітей”.

А щоб про досягнення кожного вихованця дізналися ті, хто поряд, у групі притулку для дітей чи центру соціально-психологічної реабілітації дітей можна оформити стенд “Зірка тижня”, на якому один раз на тиждень вся інформація буде при­свячена досягненням конкретної дитини. Кожна дитина, таким чином, отримає можливість бути в центрі уваги. Кількість рубрик, їх зміст і розташування обго­ворюються спільно з дорослими та дітьми.

Навчання дітей умінню керувати своєю поведінкою. Як правило, три­вожні діти не повідомляють про свої проблеми відкрито, а інколи навіть прихо­вують їх. Тому, якщо дитина повідомляє дорослим, що вона нічого не боїться, це не означає, що її слова відповідають дійсності. Скоріше всього, це і є прояв тривожності, про який дитина не може або не хоче зізнатися. У цьому випадку бажано залучати дитину до спільното обговорення проблеми. У групі можна поговорити з дітьми, сидячи в колі, про їх почуття і переживання в ситуаціях, які їх хвилюють.

Звичайно, всі дорослі знають, що не можна порівняти дітей один з одним. Однак коли мова йде про тривожних дітей, цей прийом категорично недопусти­мий. Крім того, бажано уникати змагань і таких видів діяльності, які вимага­ють порівняння досягнень одних дітей з досягненнями інших. Інколи травмую­чим фактором може стати поведінка навіть такого заходу, як спортивна еста­фета. Краще порівняти досягнення дитини з її ж результатами, показниками, наприклад, тиждень тому. Якщо в дитини проявляється тривога при виконанні навчальних завдань, не рекомендується проводити будь-які види робіт, для ви­конання яких потрібна швидкість. Не можна підганяти і квапити їх. Звертаю­чись до тривожної дитини з проханням або питанням, бажано встановити з нею контакт очей: або ви нахилитесь до дитини, або піднімете її до рівня ваших очей. Створення разом з дорослими казок та історій навчить дитину виражати тривогу і страх. І навіть якщо вона приписує їх не собі, а вигаданому герою, це допоможе зняти емоційну напругу внутрішнього переживання і якоюсь мірою заспокоїть дитину. Навчати дитину управляти собою в конкретних ситуаціях можна і потрібно в повсякденній праці з нею.

Дуже корисно застосовувати в роботі з тривожними дітьми рольові ігри. Розігрувати можна як знайомі ситуації, так і ті, які викликають особливу триво­гу дитини (наприклад, ситуація “боюся вихователя, вчителя” дає дитині мож­ливість погратися з лялькою, яка символізує фігуру педагога; ситуація “боюся війни” дозволить діяти від імені фашиста, бомби, тобто чогось страшного, чого боїться дитина).

Ігри, у яких лялька дорослого виконує роль дитини, а лялька дитини - роль дорослого, допоможуть дитині висловити свої емоції, а вам - зробити багато цікавих і важливих відкриттів. Тривожні діти бояться рухатися, адже саме в руховій емоційній грі (війна, “козаки-розбійники”) дитина зможе пережити і силь­ний страх, і тривогу, а це допоможе їй зняти напругу в реальному житті.

Зняття м ’язової напруги. Бажано при роботі з тривожними дітьми вико­ристовувати ігри на тілесний контакт. Дуже корисні вправи на релаксацію, тех­ніка глибокого дихання, вправи йоги, масаж і просто розтирання тіла. Можна також влаштувати імпровізований маскарад, шоу. Для цього потрібно приготу­вати маски, костюми або просто старий одяг дорослих. Участь у видовищі допоможе тривожним дітям розслабитися. А якщо маски і костюми будуть виготовлені руками дітей (звичайно, з допомогою дорослих), гра принесе їм ще більше задоволення.

Діти, що пережили смерть батьків. Дитячий досвід переживання горя практично повторює переживання горя дорослими. Проте реакції дітей прояв­ляються інакше й часто відрізняються від тих, які очікують від них дорослі. Тому думка, що діти не переживають так сильно, як дорослі, багато в чому є помилковою. Цьому сприяє неправильне уявлення дорослих про дітей, що ніби­то не володіють досвідом горя й емоційним болем. Така думка, на перший погляд, небезпідставна. Дійсно, діти часто змішують переживання почуттів і думок. Крім того, вони зазнають значних труднощів, щоб виразити їх. Але не­зважаючи на те, що маленькі діти не в змозі висловити свої почуття - їм влас­тиві такі ж сильні почуття й думки, які бувають характерні для дорослих.

Як для дорослих, так і для дітей горе є індивідуальним досвідом. Те, як діти переживають нещастя, залежить від їхньої особистості й віку. Всупереч уяв­ленням деяких людей, не існує ніякої нижньої вікової межі дитячому переживан­ню горя. Шведські психологи У. Фориндер і Л. Полфелдт стверджують, що для дитини, яка ще недостатньо володіє мовою, але вже втратила когось із близь­ких, горе набуває винятково фізичного й емоційного характеру, стає досвідом дословесним. Дитина не може перебороти своє горе, бо немає слів. Втрата і горе в ранньому віці руйнують душу ізсередини. Зовсім маленька дитина, яка переживає горе, відділяється від зовнішнього світу. Фізична відсутність значу­щої людини залишає в душі дитини психологічну порожнечу.Діти молодшого віку (до 5-ти років) усвідомлюють і пояснюють світ з огля­ду на думки й дії оточуючих їх дорослих. Дитина не може зрозуміти значення слів “смерть”, “завжди” або “ніколи більше не повернеться”. Вона не розуміє цих абстрактних слів, їй також важко зрозуміти абстрактні пояснення причин смерті. Дитина усвідомлює і сприймає тільки конкретні дії та події.

Можливо, дитина буде шукати померлу людину, але зрештою відмовиться від своїх спроб і заспокоїться. Необхідно правильно зрозуміти ці реакції. Це свідчення недостатнього досвіду. Діти не розуміють, що смерть остаточна, і тому думають, що померлий може повернутися або що можна піти до нього чи до неї в гості. Вони будуть реагувати на втрату, стаючи докучливими і дра­тівливими, або - у більш важких випадках - замкнутими.

Діти, також як і дорослі, приймають дійсність поступово й вагаються між запереченням і прийняттям того, що відбулося. Дітям дошкільного віку потрібно ще й ще раз повторювати, що той, хто вмер, пішов і не прийде назад. Діти повинні знати, що померла людина більше не дихає, що його серце не б’ється, він не може говорити, що померлий не може думати й не почуває ніякого болю.

Найкращою допомогою “травмованій” дитині буде та, коли дорослий втру­титься в ситуацію й поступово відновить надійний емоційний зв’язок з дити­ною, продовжуючи діалог, який раптово перервався. Ці нові контакти можуть стати згодом тією міцною базою, завдяки якій дитина зможе сама упоратися з нещастям.

Коли дитина дорослішає, вона вже розуміє, що один із батьків або обоє батьків померли й ніколи не прийдуть. Молодші школярі (7-9 років) часто замислюють­ся про смерть. У цьому віці поступово розвивається розуміння, що смерть ос­таточна й що всі життєві функції припиняються, коли людина вмирає. Потім вони починають розуміти, що смерть неминуча, що всі - і вони в тому числі - колись умруть. Вони вже добре розуміють, що цілий ряд основних життєвих обставин змінити неможливо. Однак, спостерігаючи й осмислюючи їх, дітям ще далеко до того, щоб керувати цими ситуаціями. І ця безпорадність може викликати в них почуття тривоги й смутку.

Навіть у поведінці 12-річних дітей, які пережили втрату близької людини, можна спостерігати наче фрагментарність поведінки: для них характерне пері­одичне чергування станів смутку й розваг, ігор. Але це лише психологічний захист дитини від стану тривоги й страждання.

Діти 10 років і старші не хочуть говорити про те, що відбулося, тому що це занадто болісно. Іноді їм потрібен досить тривалий час, перш ніж вони зможуть говорити про смерть. Це може відбутися тому, що розуміння смерті приходить поступово. Раптово в них може виникнути бажання говорити про смерть, навіть якщо протягом довгого часу вони здавалися абсолютно байдужими. Особливо часто цим “грішать” хлопчики, яким часто буває важко показати свої почуття, викликані смертю близької людини, тому що це суперечить їхнім уявленням про чоловічу поведінку. Але бажання поговорити про смерть - явище позитив­не, це можливість нового й більше зрілого переживання та розуміння того, що відбулося.

Мислення старших підлітків і юнаків схоже на спосіб мислення дорослих. Але часто період перехідного віку - нелегкий час для переживання горя. Пси­хологічні захисні механізми ослаблені, підліток вивчає себе. Втрата матері або батька в цей час, можливо, стає нестерпною. Увесь світ стає дитині чужим, коли він переживає сильне горе через втрату найважливішої для себе людини. Зруйнована Я-концепція дитини має потребу у відновленні. Дитині варто допо­могти, щоб вона чітко усвідомила значення того, що залишилось після перене­сеної травми, а що є новим, відмінним від його колишнього життя.

Коли діти довідуються про смертний випадок, у них, як і в дорослих, може виникнути почуття нереальності й сумніву. Іноді вони взагалі не показують нія­ких сильних почуттів. Іноді їхня реакція виражається протестом, сльозами й озлобленістю.

Таким чином, діти переживають горе по-різному. До типових реакцій нале­жать:

Тривожність. Смерть легко викликає страх, що може відбутися ще одна катастрофа. Тому діти різного віку часто висловлюють свої побоювання, що може що-небудь трапитися з близькими їм людьми. Діти також можуть відчу­вати страх, що самі умруть. У результаті такої постійної тривоги, пильності й напруги в дитини можуть виникати болі в животі, плечах, шиї та голові.

Маленькі діти можуть постійно притулятися до дорослих, які ними опіку­ються, видаючи цим свій страх бути розлученими з ними. При крайньому сту­пені тривоги вони можуть не відпускати їх на жодну хвилину, сприймаючи всяку розлуку як символічну смерть близького. Часто діти хочуть спати із засвіче­ною лампою й відчиненими дверима, щоб бачити, що дорослі є з ними.

Якщо дитина стала свідком смерті або якщо вона знайшла померлого, вона може лякатися щоразу, коли щось нагадує про те, що трапилося. Наприклад, якщо смерть відбулася в результаті автомобільної катастрофи, то при кожному наближенні до машини дитина може відчувати сильну тривогу.

Замкнутість, ізоляція й проблеми концентрації уваги. Після смертель­ного випадку дитина починає “боротьбу” з тривожними думками й почуттями. Вона буде прагнути ізолюватися. Бажання замкнутися в собі та усамітнитися стає через деякий час характерною рисою для всіх людей з подібним досві­дом. Психологічно травмовані діти надалі завжди більше чутливі до розлуки, ніж інші. Крім того, у них можуть погіршуватися успіхи в школі, причому як у навчанні, так і в поведінці.

Сум, туга. Глибина дитячого горя не виміряється “обсягом” виплаканих сліз. Діти можуть сумувати не так довго, як цього очікують дорослі. Але не варто помилятися. Діти можуть продовжувати думати про мертвих, ще довго почувати сум і тугу. Вони дуже нудьгують. Тому в багатьох із них може виник­нути бажання повернутися в ті місця, де вони були разом з померлими, щоб “пожвавити” спогади. Деякі діти реалізують це своє бажання, тікаючи від прийомних батьків або піклувальників чи з дитячих установ.

Коли туга стає нестерпною, несвідомо може виникнути образ померлого. У дитини може з’явитися відчуття, що померлий перебуває поруч у кімнаті й роз­мовляє з ним. Особливо часто образ померлих може відвідувати дитину в сно­видіннях. Це може як злякати, так і заспокоїти дитину. Важливо підготувати дитину до цього, щоб він знав, що такі речі можливі й цілком звичайні.

Провина. Більшість дітей часто замислюються, чому прийшла смерть, що її викликало. Іноді вони вважають (можливо, через ревнощі), що це їхні власні думки або вчинки викликали смерть. Вони також можуть покласти провину на батьків.

Для багатьох дітей, особливо старшого віку, характерне відчуття зв’язку між вчиненою дією і покаранням. Коли дитина відчуває в собі сильну схильність до провини, то вона закономірно відчуває провину: “Якби я поводився добре, якби я був кращим, мама була б, як і раніше, жива!”. У цьому випадку дитина може вибрати дві стратегії поведінки:

Дитина може постаратися щось почати, щоб знову ніби повернутися у зви­чайне життя. Наприклад, почати поводитися дуже добре, стати слухняним - адже саме таке поводження цінується дорослими. Або, можливо, дитина стане більше неспокійною і важкою у спілкуванні для того, щоб її покарали. Адже, на її думку, вона цього заслуговує, це вона є винуватою в тому, що відбулося. До­рослі ж часто зовсім не розуміють, що подібна зухвала поведінка є ознакою провини або горя.

Гнів. Дитина може відчувати дуже сильне почуття гніву, коли рідна людина вмирає. Вибухи гніву в цьому випадку досить звичні. Почуття люті, коли хто- небудь умирає, цілком природна реакція на втрату близького. Гнів може бути спрямований на щось конкретне, на обставини або певну людину. У деяких випадках, коли дитина настільки розгублена, відчуває себе вкрай тривожною, неспроможною і роздратованою - вона випліскує свій гнів на оточуючих і може поводитися деструктивно.

Але є випадки, коли гнів, поєднуючись із провиною, спрямовується дитиною на себе. Думки про суїцид, імовірно, являють приклад саморуйнування, але вони також, може бути, виражають бажання дитини знову з’єднатися з померлим. Майже кожному, хто пережив втрату близької людини, приходять думки про самогубство. Дорослі рідко задають дітям питання про самогубство, подібні питання - табу для багатьох. Але варто довідатися в таких дітей, що саме найбільше допомогло переборювати горе. І деякі з них дадуть відповідь, що по- справжньому давала їм силу для продовження життя й боротьби з проблемами думка про можливість припинення свого власного існування.

Робота з дитячим горем. Горе має пристосувальне значення для людини. Воно дає можливість перемогти себе й звикнути до втрати. Неспроста історія людства дбайливо зберігає традиції й ритуали. Усі вони незалежно від особли­востей культури включають три фази:

а) визнання горя (усвідомлення втрати),

б) переживання всіх супутньому горю емоцій (вираження суму через плач, гніву - через агресію, провини й сорому - через прощення себе та інших),

в) перетворення життя (остаточне розставання, прощання зі втраченим об’єктом або предметом і знаходження “заміни” йому).

Завдяки переживанню горя людина має можливість, по-перше, віддати да­нину рідній людині або об’єкту, по-друге, відновити особистісну автономію (че­рез мотивацію до знаходження нового об’єкта замість втраченого), і, нарешті, по-третє, розширити власну комунікативну сферу (з одного боку, викликаючи співчуття і допомогу оточуючих, а з іншого боку - демонструючи їм, що вона турботлива і любляча людина).

Дитяче горе - це предмет особливої розмови. Спілкування і відносини з ди­тиною, яка пережила смерть батьків, повинно бути дуже обережним і макси­мально коректними. Діти, як і