Аграрна реформа в Україні почала вже своє друге десятиліття — із моменту, коли Верховна Рада, тоді ще УРСР, своєю постановою від 18 грудня 1990 року «Про земельну реформу» ініціювала цей процес. Однак практично до грудня1999-го перетворення були млявотекучими. Українське село стрімко деградувало й у нових макроекономічних умовах, які настали на початку 90-х, виявилося нездатним ефективно господарювати.
Прийнятий 3 грудня 1999 року указ Президента України «Про негайні заходи з прискорення реформування аграрного сектора економіки» радикально змінив швидкість процесу трансформації відносин власності на селі. Він викликав жорсткі суперечки й у ході проведеного засідання за «круглим столом»: у виступах окремих учасників пролунали обвинувачення в «неконституційності цього указу» (О.Ткаченко), «свідомій руйнації (знекровленні) сільського господарства» (Н.Вітренко), «відкиданні села на 40—50 років назад» (голова Селянської спілки України І.Мозговий). З іншого боку, заступник міністра аграрної політики Р.Шмідт заперечив, що всі укази Президента з питань аграрної реформи видавалися на виконання діючих в Україні законів і що всі заходи щодо аграрної реформи саме й спрямовані на активізацію приватної ініціативи, покликаної подолати глибоку кризу в аграрному виробництві.
|
|
Варто прямо визнати, що захищати свої позиції реформаторам сьогодні дуже непросто. Навіть побіжний аналіз результатів розвитку АПК за десятиліття дає чимало аргументів противникам нинішньої реформи.
За виробництвом зерна на душу населення Україна поступається не лише розвиненим європейським країнам, а й Болгарії, Польщі, Румунії, Угорщині. Виробництво м’яса на душу населення за десять років скоротилося більш аніж утричі (із 84 кг 1990-го до 33,6 кг 2000-го). Це один із найнижчих показників у Європі.
Особливої гостроти набула проблема технічної оснащеності АПК: парк зернозбиральної техніки складає лише половину від потреби, 70% його — техніка застарілих зразків.
У результаті економічна ефективність аграрного виробництва вкрай низька. Якщо в країнах ЄС потребу в сільгосппродукції забезпечують близько 5% загальної кількості робочої сили, у США — 3%, то в Україні наші, вкрай обмежені неплатоспроможністю, потреби — цілих 25%! На одного робітника в сільському господарстві України припадає річна валова додана вартість у $2500, що в 8—16 разів менше, аніж у розвинених країнах світу.
Україна втратила важливі позиції на окремих міжнародних аграрних ринках. Так, якщо 1996 року вона експортувала 1420 тис. тонн цукру, то 2000-го — лише 12,8 тис., а імпортувала — 318 тис. тонн.
Стрімко падає рівень життя на селі, причому відбувається це значно швидше, аніж у містах. Якщо 1990 року середня зарплата в АПК була близькою до показника промисловості, то зараз вона вдвічі нижча. Занепадає соціальна сфера села.
|
|
Було б неправильним відносити всі ці «досягнення» саме на рахунок прискорення процесів реформування. Радше навпаки — все це стало наслідком затяжної кризи в країні в цілому, надзвичайно повільного і суперечливого процесу трансформації в напрямі ринкового господарства. Більше того, як правильно підкреслив у ході дискусії завідувач секретаріату Комісії з питань аграрної політики при Президенті України В.Дем’янчук, при впровадженні заходів на виконання указу Президента від 3 грудня 1999 року «всі очікували спаду, а його не відбулося». Навпаки, 2000-гобуло забезпечено зростання сільськогосподарського виробництва як у внутрішніх, так і в міжнародних цінах — за рахунок сектора господарств населення (див. діаграму 1).
Стаття не ставить за мету аналізувати позитивні досягнення аграрної реформи. Вони викладені в спеціальному випуску журналу «Національна безпека й оборона», №5 за 2001 рік. Ми ж зупинимося на найгостріших проблемах і деформаціях у розвитку аграрної реформи, невирішених завданнях.
Труднощі в досягненні цілей аграрної реформи пояснюються трьома головними причинами:
— високим ступенем складності завдань, спрямованих на вирішення комплексних і застарілих структурних проблем, що охоплюють матеріально-технічні, технологічні, техніко-економічні, соціально-економічні, економічно-правові та соціально-психологічні чинники;
— наявністю потужних інерційних процесів, що спираються на неформальні орієнтації селян (у т.ч. їхні уявлення, сформовані колишньою директивно-плановою системою) і з великими труднощами піддаються регулюванню з боку держави;
— допущеними прорахунками в стратегії і тактиці реформи, насамперед переоцінкою значення приватної власності порівняно з іншими чинниками ефективного сільськогосподарського виробництва,недооцінкою значення соціальних чинників її проведення, ролі сучасної інфраструктури й екології землекористування.
Недостатньо в структурній політиці враховуються загальносвітові рамки перспективного розвитку агросфери, намічені Продовольчою та сільськогосподарською організацією ООН (FAO), зокрема Стратегічними рамками FAO на 2000—2015 роки.
Всі ці прорахунки мають не приватний, а системний характер.
Основні проблеми
Формування нормативно-правової бази на сьогодні значно відстає від потреб регулювання нових відносин на селі. За відсутності основних законодавчих актів, насамперед нових редакцій Земельного й Цивільного кодексів, процес реформування неминуче набуває хаотичних, безсистемних і навіть асоціальних рис.
Формування на цивілізованих засадах ринку землі неможливе через відсутність і ряду законів України — «Про державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно», «Про державний земельний кадастр», «Про оцінку земель», «Про іпотеку», «Про охорону земель» й інших.
Прогалини в нормативно-правовій базі створюють передумови для поширення тіньової економіки та криміналізації економічної діяльності на селі. Зараз у «тіні» АПК обертається понад 8 млрд. грн. (для порівняння: у ПЕКу ця цифра перевищує 5 млрд. грн.).
Однак не тільки формальні, а й неформальні громадські інституції стримують розвиток реформ. Процес формування нових ціннісних орієнтацій, від яких залежить ступінь соціальної підтримки реформ, і «ринкової поведінки» на селі досить суперечливий. Про це свідчать результати опитування соціологічної служби УЦЕПД, відповідно до котрих лише власність на невеликі земельні ділянки має підтримку переважної частини населення (77% на селі і 77,9% — у цілому по Україні); населення не визначилося у своєму ставленні до процесу розподілу землі КСП. Неоднозначним є і ставлення наших співгромадян до вільної купівлі-продажу землі. Кількість її противників на селі сягає 43,2%, по Україні в цілому — 37%.
|
|
Процес формування нових соціальних груп, які базуються на приватній власності і незалежній від держави приватній ініціативі, відбувається дуже повільно. На тлі глибоко укоріненої свідомості «колективного господаря» це об’єктивно перешкоджає швидкому просуванню вперед. Значною мірою ця проблема погіршується низьким рівнем освітньої підготовки українських селян, їхньою неготовністю працювати в ринковому середовищі, прогалинами в інформаційному забезпеченні.
Одним із наслідків соціально-психологічної неготовності значної частини сільського населення сприймати можливості аграрної реформи, відсутності в нього характерного для західних демократій рівня громадської самоорганізації є швидке формування нової аграрної еліти, у яку трансформується колишня аграрна бюрократія. Саме вона в нинішніх умовах стає реальним провідником перетворень в АПК, більше за всіх виграє від реформи. Про це свідчать результати соціологічного опитування УЦЕПД, наведені в діаграмі 2.
Розвиток аграрної реформи супроводжується значними структурними перекосами. Так, перевагу в розвитку надано лише окремим високорентабельним галузям рослинництва. Важливі його галузі (льонарство, виробництво цукрового буряка і кормів), а також тваринництво досі перебувають у спаді.
Структура виробничих витрат стимулює прогресуючу втрату конкурентоздатності сільгосппідприємств, оскільки скорочуються витрати на підвищення їхньої продуктивності — за рахунок одноразових витрат, які становлять чисте споживання невідновлюваних ресурсів. Так, питома вага матеріальних витрат зросла в 90-х роках майже на третину і сягнула 64,1% порівняно з 49,4% 1990-го. Скоротилися витрати на насіння і посадковий матеріал, корми, мінеральні добрива; водночас стрімко зросли витрати на нафтопродукти й паливо — із 5,8 до 19,4%, а також електроенергію — із 1,4 до 5,4%.
|
|
Обмеженість бюджетного фінансування. Сьогодні законодавчо передбачено певні гарантії державної підтримки АПК. Державний бюджет на 2001 рік на його підтримку (з урахуванням коштів на фінансування лізингу) виділяє майже 4,3 млрд. грн., або 10,2% видаткової частини. Однак певні обсяги бюджетного фінансування не відповідають реальним потребам напівзруйнованого аграрного сектора. Вони просто непорівнянні з обсягами підтримки, яка надається аграріям у найбільш розвинених країнах. Приміром, бюджет ЄС на 2000 рік передбачав дотування аграрного сектора в розмірі 41,5 млрд. євро (через European Agricultural Guidance and Guarantee Fund) — це становить 44,5% його загальних витрат. А розвинені країни в цілому на підтримку конкурентоспроможності свого сільського господарства виділяють $1 млрд. на день.
Особливу увагу варто звернути на обмеженість фінансової бази для розвитку інфраструктури села: у держбюджеті на 2001 рік цільове фінансування окремим рядком відповідних витрат не передбачено. Вкрай обмеженим є фінансування соціальної сфери села: у державному бюджеті на 2001 рік — лише 1,1% від загального обсягу витрат на потреби АПК.
Є й суттєві недоліки в механізмах розподілу державної допомоги селу. Як підкреслив у ході «круглого столу» президент Асоціації фермерів і землевласників України І.Томич, гроші центру, що надходять у регіони, далеко не завжди розподіляються за призначенням.
Кредитно-фінансові механізми в агросфері базуються на компенсації частини кредитних ставок комерційних банків за рахунок бюджету — 2001 року в розмірі 50—70%. Однак обсяги пільгового кредитування недостатні (у держбюджеті-2001 на компенсацію ставок комерційних банків виділено усього 150 млн. грн.), якщо врахувати фінансово-економічне становище, в якому перебувають більшість реформованих господарств. Кредитні ресурси майже не надходять у тваринництво, де інвестиційні ресурси особливо потрібні.
Система довгострокового кредитування перебуває лише на стадії становлення. Її розвитку може сприяти фінансовий лізинг, обсяги якого 2001 року мають скласти майже 2,8 млрд. грн. Однак чимала частина цих коштів є фіктивним капіталом, оскільки складається з бюджетних боргів, насамперед за кредитами, отриманими під державні гарантії для закупівлі сільгосптехніки закордонного виробництва (93,2%).
Усе ще на стадії проектування механізм страхування ризиків в аграрному секторі, включаючи страхування врожаю та багаторічних насаджень, із компенсацією з Державного бюджету України частини витрат на обов’язкове страхування.
Однак найсерйознішим негативним чинником у цьому блоці проблем є те, що все ще в кризовому стані перебуває інвестиційна діяльність в аграрному секторі. Рівень інвестицій, починаючи з 1990 року, має стійку тенденцію до падіння, причому динаміка капіталовкладень у сільське господарство — помітно гірша, ніж в економіку в цілому. На 1 січня 2001 року обсяг іноземного інвестування в аграрний сектор становив лише $78,8 млн. (2% від загального обсягу іноземних інвестицій у країну). При цьому загальна потреба в інвестиціях в АПК перевищує в Україні $35 млрд.
Як показало соціологічне обстеження УЦЕПД, попри окремі сприятливі зміни в кредитно-фінансовій галузі, переважна більшість населення (близько 90%!) скептично ставиться до ефективності цих заходів. Це пояснюється нетривалістю дії та недосконалістю впроваджених механізмів допомоги, ефект від яких іще повною мірою не позначився; неадекватністю розподілу відповідних ресурсів, можливістю присвоєння переважної їхньої частини відносно обмеженою кількістю суб’єктів господарчих відносин; недостатньою спрямованістю на вирішення низки найболючіших проблем села.
Цінові чинники. Лібералізація цін на аграрну продукцію суттєво знизила рівень збитковості аграрного виробництва: значна частина сільськогосподарських підприємств перетворилася на рентабельні, а загальна сума збитків 2000 року зменшилася порівняно з 1999-м у 10 разів. Але негативним моментом стало досить різке зростання цін: у цілому індекс цін реалізації сільгосппродукції 2000 року становив 155,8%; ціни ж на основні продукти сільського господарства зросли за цей період у два-три рази.
Щоправда, варто мати на увазі, що ціни на основні види продукції АПК в Україні вже сягнули або майже сягнули рівня цін міжнародних ринків, а по пшениці та цукру істотно перевищили їх (відповідно на 35% і в 2,6 разу). Подальше зростання внутрішніх цін, за нинішнього стабільного курсу гривні, призведе до втрати сенсу виробництва цієї продукції в Україні. В умовах досягнення сільськогосподарськими товарами рівня світових цін і зберігання монополізованих каналів постачання матеріально-технічними ресурсами й енергоносіями тенденція до поглиблення диспаритету цін може поновитися.
Зовнішньоекономічні чинники. Значний потенціал експорту ряду продуктів АПК використовується незначною мірою. Головна проблема — формування оптимальної структури вивозу, з орієнтацією на вивезення не сільськогосподарської сировини, а продукції харчової та переробної промисловості.
Сьогодні Україна фактично перетворюється на імпортера зерна (що становить загрозу національній продовольчій безпеці) та експортера насіння соняшнику (що невигідно з позиції збереження родючості земель).
Якість деяких видів української сільськогосподарської продукціїзалишається нижчою від світових стандартів, унаслідок чого для них практично закриті найбільш ємні ринки агропродукції.
У цілому ж викликає побоювання дедалі більше укорінюване уявлення багатьох видних політиків про процес глобалізації як про щось винятково руйнівне, від чого потрібно якомога сильніше відгородитися. Рух урозріз із загальносвітовими тенденціями призведе до консервації неконкурентоспроможності українських виробників. Тому в довгостроковому плані прийняття регулятивних положень, що суперечать діючій міжнародній практиці і зобов’язанням України, прийнятим у зв’язку з процедурами вступу до СОТ, негативно позначиться на розвитку аграрної сфери.
Екологічні чинники. Сільськогосподарське використання земельних ресурсів України занадто високе: розорано 56,7% загальної території країни. Такого показника не має жодна країна у світі, окрім Бангладеш: середній показник у країнах ЄС становить 25,6%, а у високорозвинених країнах у цілому — 11,8%.
Має місце катастрофічне падіння родючості грунтів, їхня ерозія охопила 80% площ сільгоспугідь. Протягом останніх років, внаслідок орієнтації на швидкий, короткостроковий результат, геть ігнорувалися вимоги сівозміни. Під соняшником, котрий, як відомо, виснажує землю, площі за останні десять років зросли на 80%.
Соціальні чинники. Низький рівень життя, безробіття, падіння народжуваності тощо — все це стало відмітними ознаками нинішнього українського села. Аграрна реформа в тій формі, як вона реалізується, поки не тільки не вирішила цих проблем, а навпаки — загострила їх.
За підрахунками фахівців, кількість повністю й частково незайнятих жителів села становить близько 3 млн. чоловік. Середньомісячна зарплата в сільському господарстві становить лише половину від її досить низького рівня в народному господарстві. Питома вага оплати праці в структурі доходів сільських жителів зменшилася вдвічі. Витрати на оплату праці в структурі витрат виробництва аграрного сектора становлять лише 14,9%, а разом із відрахуваннями на соціальні потреби — 17,4%, тоді як 1990 року становили 37,8%.
2. Предмет, основні методи правового регулювання та принципи аграрного права.
Предмет аграрного права — це сукупність однорідних суспільних відносин, які регулюються нормами цієї галузі права. Дискусія з питань існування сільськогосподарського (аграрного) права, яка відбувалася в 70-х рр„ була зумовлена начебто відсутністю у нього власного предмета правового регулювання. Проте при цьому не бралося до уваги те, що для комплексних галузей права однорідність суспільних відносин як предмета правового регулювання є відносною. Це пояснюється тим, що комплексна галузь права охоплює первинні норми інших галузей права, спеціалізуючи їх відповідно до галузевого об'єкта правової регламентації та їх суб'єктного складу, і водночас має "власні" специфічні (здебільшого — інтегровані) норми. Незважаючи на такий поліструктурний склад норм комплексних, спеціалізованих та інтегрованих
галузей права, яким є аграрне право, воно все ж складає системну цілісну сукупність правових норм. Остання здебільшого зумовлена специфікою єдиної сфери виробництва сільськогосподарської продукції. Саме цим чинником визначається єдина предметно-змістовна спрямованість норм аграрного права та їх спеціалізований характер. Тому, як зазначає С. С. Алексеев, комплексні утворення є досить міцною правовою спільністю, що складається із спеціальних норм. Отже, предмет правового регулювання є основою виокремлення аграрного права в комплексну, спеціалізовану та інтегровану галузь у системі права.
Комплексність аграрного права означає, що частина його норм — похідні від норм основних профільних галузей права:цивільного, адміністративного, трудового та ін. Тому в системі аграрного права є норми, які регулюють майнові, трудові, управлінські й інші відносини.
Спеціалізованість аграрного права означає, що норми основних профільних галузей не механічно переходять до його складу, а зазнають глибокої аграрної спеціалізації. Внаслідок цього вони стають аграрно-майновими, аграрно-трудовими, аграрно-управлінськими та ін. Характер спеціалізації значною мірою зумовлений особливостями правового статусу суб'єктів аграрних відносин. Так, наприклад, для таких поширених суб'єктів, як фермерські господарства та сільськогосподарські кооперативи, ці норми регулюють відповідні членські відносини (майнові, трудові, управлінські та ін.).
Інтегрованість норм аграрного права означає узагальнене або єдине правове регулювання відносин різних аграрних суб'єктів. Підставою для інтегрованого правового регулювання аграрних відносин цих суб'єктів є те, що всі вони — користувачі земель сільськогосподарського призначення як основного й незамінного засобу виробництва в процесі здійснення ними виробничої та пов'язаної з нею іншої діяльності.
До системи аграрного права належать і власні первинні норми, які регламентують суспільні відносини, комплексний характер котрих лише генетично походить від основних профільних галузей, а за своєю суттю вони є аграрно-правовими.
До цієї профільної частини аграрно-правових норм належать норми, які регулюють відносини з використання земель сільськогосподарського призначення.
Йдеться про правову регламентацію специфічного виду землекористування — сільськогосподарську виробничу діяльність із використанням природних властивостей земель сільськогосподарського призначення (передусім — ґрунтів) як об'єкта аграрних відносин.
Під час переходу до ринкових відносин істотно розширилось і урізноманітнилося коло суб'єктів аграрних відносин.Виникли та набрали розвитку фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи (виробничі та обслуговуючі), особисті селянські господарства, приватні аграрні підприємства тощо.
Земельний кодекс (ЗК) закріпив в Україні приватну, комунальну та державну власність на землю (ст. 78). Він досить чітко врегулював правовий режим земель сільськогосподарського призначення, які є природною базою сільськогосподарської виробничої діяльності. Ці землі мають пріоритетне значення серед інших категорій земель України.
Отже, предмет правового регулювання аграрного права України на сучасному етапі переходу до ринкових аграрних відносин значно розширився і набув нового змісту порівняно з періодом становлення сільськогосподарського (аграрного) права та його функціонування до 90-х рр.
По-перше, якісно нового змісту набули відносини, які й раніше були предметом аграрного права. Йдеться насамперед про земельні відносини щодо земель сільськогосподарського призначення, які є базовими в системі аграрних відносин. Це сталося завдяки ліквідації монополії державної власності на ці землі та запровадженню приватної власності на них. По-друге, приватна власність поширилась і на майнові аграрні відносини, що уможливило виникнення нових суб'єктів аграрних відносин, яких раніше взагалі не могло бути. Це — фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи різних видів, особисті селянські господарства, приватні аграрні підприємства, орендні організації тощо.
Отже, предмет аграрного права увібрав у себе систему якісно оновлених, і цілком нових суспільних відносин. Протее незмінним для їх юридичної природи є те, що об'єктом цих суспільних відносин була й лишається виробнича господарська діяльність на землях сільськогосподарського призначення. Можна лише стверджувати, що поняття й зміст цієї діяльності стали ширшими і вагомішими.
Виробнича сільськогосподарська діяльність — це не що інше, як процес землекористування, який породжує єдиний комплекс земельних і трудових відносин. Саме вирощування сільськогосподарських культур як процес праці на землі становить першооснову предмета аграрного права.
Отже, крім безпосередньо земельних відносин (в частині регламентації правового режиму земель
сільськогосподарського призначення), до предмета аграрного права належать земельно-трудові відносини (їх часто називають просто трудовими). Якщо земельне право регулює правовий режим усіх категорій земель, у тому числі — земель сільськогосподарського призначення, то аграрне право — лише правовий режим останніх. При цьому норми земельного права є загальними положеннями, вихідними засадами, які дістають специфічний вияв у нормах аграрного пра-; ва, що регулюють господарсько-виробничу діяльність, пов'язану з раціональним використанням сільськогосподарських земель різними аграрними суб'єктами. Земельно-трудові відносини складаються переважно під час використання земель як основного засобу виробництва сільськогосподарської продукції. Проте іноді це можуть бути й "відокремлені" земельні або трудові
відносини. Що має місце тоді, коли йдеться про менш характерні, ніж рослинництво, галузі сільськогосподарської діяльності.
У процесі аграрно-правової спеціалізації норм земельного права для різних суб'єктів аграрних відносин (особливо — для сільськогосподарських кооперативів) у сучасних умовах важливу роль відіграють норми локальної правотворчості, зокрема статути цих аграрних суб'єктів. Із земельно-трудовими щільно пов'язані й майнові аграрні відносини, в які вступають різні аграрні суб'єкти. Радикальні зміни відносин власності під час переходу до ринкової економіки, виникнення приватної власності не лише на землю, а й на майно (здебільшого через паювання майна колишніх колективних сільськогосподарських підприємств) істотно
позначилися на характері сучасних аграрних майнових відносин. Цивільний кодекс (ЦК) закріпив підприємницьку сутність таких аграрних суб'єктів, як виробничі кооперативи (ст. ст. 163- 166).
Господарським кодексом (ГК) деталізовано майнові відносини у виробничих кооперативах та юридично зафіксовано існування приватних підприємств, селянських (фермерських) господарств і орендних підприємств як підприємницьких структур (ст. ст. 113-115).
Ринкові економічні засади в АПК істотно впливають на активізацію методу юридичної рівності сторін у майнових аграрних відносинах. Це не зменшує протекціоністської ролі держави в забезпеченні гарантованості прав аграрних суб'єктів і надання їм державної допомоги в складних природних умовах господарювання. З економічними та демократичними засадами діяльності сучасних аграрних суб'єктів пов'язане поширення методу локальної правотворчості. Іноді це означає не так зменшення централізованого правового регулювання, як наявність прогалин в аграрному законодавстві (наприклад, стосовно регламентації земельних відносин у сільськогосподарських кооперативах).
Метод поєднання імперативних і рекомендаційних норм у сучасних аграрних відносинах має правомірну тенденцію до посилення елементів рекомендаційності в їх регламентації.
Отже, характерною ознакою сучасної методології аграрного права України є поєднання державного правового регулювання аграрного сектора економіки з господарською самостійністю аграрних суб'єктів (переважно як підприємницьких структур).
3.Поняття аграрного права і сільськогосподарської діяльності та їх особливості.
.
Аграрне право — порівняно ноіва галузь у системі права, яка об'єктивно сформувалась у 70-х рр. минулого століття внаслідок об'єднання в єдиний комплекс правових норм, які регулювали суспільні відносини в колгоспах, державних сільськогосподарських підприємствах, інших сільськогосподарських виробничих структурах, що існували у той час. Об'єктом аграрних відносин цих різних суб'єктів стала насамперед їх сільськогосподарська виробнича діяльність. Вона є розмаїта, а за змістом реалізується різними аграрними суб'єктами, проте має єдину спрямованість — на використання земель сільськогосподарського призначення для виробництва відповідної продукції. Ця діяльність може бути безпосередньо сільськогосподарською або тісно з нею пов'язаною.
З виникненням України як суверенної держави, радикальними змінами суспільних відносин на селі у зв'язку з реалізацією земельної та аграрної реформ істотно розширилося та набуло якісно нового змісту аграрне законодавство, що становить нормативно-правову базу аграрного права як галузі права. Проте, як і раніше, во-Ь но акумулює законодавчі акти, що регулюють земельні, трудові,! майнові, організаційні, управлінські та інші відносини різних аг-' рарних суб'єктів.
Аграрне право це, по-перше, комплексна галузь права, яка є сукупністю різних за юридичною природою норм, що регулюють органічний за змістом комплекс аграрних суспільних відносин, а саме: земельних, трудових, майнових, організаційних, управлінських та ін.;
по-друге — інтегрована галузь права, норми якої регулюють відносини багатьох аграрних суб'єктів: фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, особистих селянських господарств, приватних і державних аграрних підприємств та ін. їхня діяльність може бути заснована на приватній, комунальній та державній формах власності; по-третє, — це спеціалізована галузь права, що зумовлено таким узагальнюючим для всіх аграрних суб'єктів принципом їх основної діяльності, як сільськогосподарська виробнича та пов'язана з нею діяльність. У свою чергу, ця діяльність має певну специфіку — пов'язаність із використанням природних властивостей земель сільськогосподарського призначення.
Можна назвати ще одну специфічну рису аграрного права, яка полягає в тому, що воно відповідає окремій аналогічній галузі економіки. По суті, йдеться про адекватність галузі права й галузі економіки.
Норми сучасного аграрного права України не можуть не регулювати певною мірою й соціальні проблеми селян, кількість яких, за переписом 2001 р., становить 32,8% від усього населення країни.
Розширення предмета правового регулювання сучасного аграрного права України відбувається завдяки тому, що воно стосується не тільки відносин у сфері виробництва сільськогосподарської продукції (які залишаються основними), а й відносин у сфері переробки сільськогосподарської сировини, реалізації відповідної продукції та ін.
І Отже, аграрне право України — це комплексна, інтегрована і спе-I ціалізована галузь права; вона охоплює різні правові норми, які регулюють аграрні відносини, що складаються у сфері виробничої та пов'язаної з нею сільськогосподарської діяльності під час використання земель сільськогосподарського призначення різними аграрними суб'єктами.
Ця галузь виникла у 70-х рр. минулого століття, пройшла дискусійний етап свого становлення, утвердилась у комплексну, інтегровану та спеціалізовану галузь права, яка істотно розширила й якісно збагатила свій зміст внаслідок здійснення в Україні земельної та аграрної реформ.
Аграрне право України виникло у 70-х роках минулого століття і нині є однією з найважливіших галузей національного права. Аграрне право регулює аграрні відносини, об´єднані за змістом, суттю, цілями та діяльністю. Вони виникають у процесі господарської діяльності аграрних суб´єктів, заснованих на різних формах власності й господарювання, що спрямована на виробництво, транспортування, зберігання, а також реалізацію сільськогосподарської продукції, продовольства і сировини рослинного і тваринного походження, в тому числі й у переробленому вигляді, з метою одержання прибутку.
Сільськогосподарська діяльність має певну специфіку — пов´язаність із використанням природних властивостей земель сільськогосподарського призначення. Тому аграрне право, поряд із земельним правом, регулює відносини, пов´язані з використанням земель.
Норми аграрного права України регулюють певним чином і питання розвитку соціальної сфери села, створення належного рівня життя селян, кількість яких становить більш як 3% чисельності населення країни.
Норми аграрного права України регулюють також відносини у сфері переробки сільськогосподарської сировини, реалізації відповідної продукції.
Отже, аграрне право України — це комплексна галузь права, що охоплює сукупність правових норм, які регулюють аграрні відносини, що складаються у сфері виробничої та пов´язаної з нею сільськогосподарської діяльності під час використання земель сільськогосподарського призначення суб´єктами аграрного господарювання.
4. Аграрне право як галузь права та галузь юридичної науки
Наука аграрного права — одна зі спеціальних галузей юридичної науки. Її предметом є теорії, уявлення й ідеї, у яких відображається аграрне право як об'єктивна реальність, що склалася на основі об'єднання взаємозалежних норм, що складають комплексну галузь права. Правові норми, що складають аграрне право, правова наука вивчає як цілісну органічну систему, зв'язану внутрішнім єдиним юридичним змістом, для якого характерна диференціація по правових інститутах і інших структурних підрозділах.
Правова наука вивчає також практику застосування аграрного законодавства органами державної влади й органами місцевого самоврядування, сільськогосподарськими підприємствами й об'єднаннями, органами юстиції, судами і прокуратурами.
Аграрно-правова наука пройшла етап осмислення кардинальних проблем, що відносяться до розкриття сутності й основних принципів організації правового регулювання аграрних відносин. Численні дискусії по найважливіших теоретичних проблемах формування аграрного (сільськогосподарського) права дозволили сформулювати основні поняття цієї нової галузі права, більш чітко визначити предмет і систему аграрного права, системоутворюючі фактори його формування, джерела і принципи, а також основні інститути самого аграрного права. Було переконливо показано, що оптимальне правове регулювання аграрних відносин може бути досягнуто тільки при повному обліку всіх особливостей сільського господарства, насамперед багатоукладності організаційно-правових форм сільськогосподарського виробництва, що базується на різноманітті форм і видів власності.
Відбулися зміни в методиці аграрно-правових досліджень. Активніше стали використовуватися методи порівняльного правознавства, конкретні соціологічні дослідження. Матеріали досліджень юристів-аграрників вивчаються й узагальнюються економістами, філософами, соціологами. Проводяться спільні обговорення теоретичних проблем розвитку сільського господарства й АПК у цілому, ведеться спільна підготовка проектів нормативних актів в області сільського господарства й АПК.
Аграрне право - галузь права, котра регулює правовідносини в сфері виробництва продуктів харчування, продовольчих товарів і сировини рослинного і тваринного походження, переробки і реалізації останніх суб'єктами підприємницької діяльності.
Предметом аграрного права є ті загальні (у тому числі виробничі і підприємницькі) відносини, котрі виникають у зв'язку з утворенням (підставою) і статутною діяльністю суб'єктів аграрних підприємств усіх форм власності і легальних організаційно правових форм господарювання.
В аграрному праві, як і в інших галузях права, методи правового регулювання являють собою встановлені чи санкціоновані державою способи, засоби прав впливу, за допомогою котрих визначається правоздатність суб'єктів права - учасників аграрних відносин; це способи з'ясування, визначення характеру виникнення, зміни і припинення відносин між суб'єктами АПК. Юридичним інструментом впливу на аграрних підприємців з боку держави, способами регулювання внутрішніх і зовнішніх правовідносин цих суб'єктів виступають як загальні, так і специфічні методи регулювання в аграрному праві.
Загальними, основними методами регулювання виступають методи (способи): дозволення; імперативної вказівки; заборони.
До специфічних методів можна віднести: нормативно-явочний; дозвільно ліцензійний; економічного стимулювання; дотримання технологій, дисципліни і законодавства; локально-правового регулювання; організаційно-управлінський і т д.
У загальній теорії права під принципами розуміють основні початки, ідеї, наукові положення, котрі визначають загальну спрямованість і найбільш істотні риси правового регулювання; принципи визначають характер права в цілому чи окремих груп правових норм, інститутів галузей права.
Основними принципами права, закріпленими в чинному законодавстві, є: примат права власності, захист прав власника, рівноправність, нерозривний зв'язок прав і особливостей, захист соціально незахищених шарів населення, законність, винна відповідальність тощо.
Система (структура) аграрного права - це науково обґрунтоване, логічно послідовне розміщення аграрно-правових інститутів, нормами котрих регулюються аграрні відносини суб'єктів аграрного підприємництва усіх форм власності і форм господарювання їхніх представницьких органів керування.
У систему аграрного права входять, крім інституту права власності на землю, також інститут права членства, підстави; інститут права самоврядування; інститут права колективної власності; інститут правового регулювання виробничо-господарської діяльності й інші інститути і норми.
Аграрне право регулює аграрні відносини, об'єднані по змісту, сутності, цілям і діяльності, котрі складаються в процесі підприємницької діяльності сільськогосподарських підприємств, заснованих на різних формах власності і господарювання, котрі спрямовані на виробництво, транспортування, збереження і реалізацію сільськогосподарської продукції і сировини, у тому числі й у переробленому виді, з метою одержання прибутку. Аграрне право являє собою сукупність правових норм, покликаних визначити правове положення аграрних часток кооперативного і корпоративного типів і державних, спільних товаровиробничих підприємств-підприємців, а також регулювати майнові, земельні, організаційно-управлінські і трудові відносини, котрі складаються на цих підприємствах, у їхній виробничій, підприємницькій і іншій діяльності.
Першочерговим завданням аграрного права є забезпечення юридичними засобами реалізації державної аграрної політики, закріплення оптимального правового положення всіх учасників аграрних правовідносин, ретельному правовому регулюванні всіх тих суспільних відносин, котрі є предметом цієї галузі права, в ефективному застосуванні методів і принципів правового регулювання, властивих цій галузі права.
Джерелами аграрного права України є уніфіковані і диференційовані акти правотворення державних органів, Президента, а також акти правотворення суб'єктів аграрного підприємництва (зі статусом юридичних осіб) кооперативних і корпоративних типів, котрі є формою вираження і закріплення бажаної моделі поведінки і моделі аграрних відносин, котрі визначаються багатоукладністю економіки, рівністю усіх форм власності й організаційно-правових форм аграрного підприємництва й обраних методів господарювання ринкової орієнтації.
Джерелами аграрного права є правові акти, котрі містять норми аграрного права як галузі, а також норми, котрі містяться в актах інших галузей національного і міжнародного законодавства, у тій їхній частині, де вони регулюють аграрноі відносини, визначають правовий статус і правосуб'єктність усіх легальних суб'єктів аграрного підприємництва, визначають якість і безпечність продовольства, продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного походження, їхню переробку і реалізацію.
Джерела аграрного права поділяються, насамперед, на уніфіковані (регулюючі аграрного правовідносини не залежно від статусу суб'єктів) і диференційовані (з урахуванням розбіжностей прав статусу суб'єктів аграрних правовідносин).
Аграрне право складається з законів, нормативних актів і внутрішньогосподарських нормативних актів.
Правове регулювання найбільш істотних суспільних аграрних відносин нормами законів (а не підзаконних актів) є принципом, вимогою й ознакою гарантії, що дана права норма відображає інтереси і волю народу за допомогою законодавчого акта, прийнятого найвищим органом державної влади. Норми, що містяться у законах права, по своєму призначенню характеризуються як такі, котрі мають загальний (уніфікований) і спеціальний (диференційований) характер.
Підзаконні нормативно-правові акти мають істотне значення в регулюванні суспільних відносин в аграрному секторі народного господарства. Цими джерелами є укази Президента України, постанови і розпорядження КМ, накази, інструкції, котрі приймаються Міністерством сільського господарства і продовольства, Міністерством охорони здоров'я, іншими відомствами з питань аграрного підприємництва.
Правосуб'єктність колективних сільськогосподарських підприємств, інших приватних юридичних осіб кооперативного і корпоративного типу відповідно до чинного законодавства втілюється в самостійному рішенні правових питань виробничо-господарської, фінансової й іншої діяльності. У рішенні цих питань поряд з організаційно-управлінськими засобами не правового характеру важливу роль грає їхня правова регламентація, котра здійснюється на основі внутрішньогосподарських нормативно-правових актів. Останні в залежності від порядку набуття юридичної сили поділяються на дві групи.
До першої групи відносяться внутрішньогосподарські нормативно-правові акти, котрі набувають юридичної сили з моменту реєстрації підприємства у відповідних державних органах (Статут і Установчий договір). До другого - акти, котрі набувають юридичної сили відразу ж з моменту прийняття їх вищими органами самоврядування господарств.
Суб'єктами аграрного права в Україні є аграрні підприємці усіх форм власності і легальних організаційно-правових форм господарювання.
Суб'єкти аграрного права в залежності від сфери, основної мети і предмета діяльності, а також від функцій і взаємин власності поділяються на три взаємозалежні групи.
Першу, основну групу таких суб'єктів складають засновані на приватній власності (у всіляких її різновидах), державній і муніципальній формах власності аграрні підприємці, основним завданням і предметом діяльності котрих є виробництво товарної маси продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного походження.
Другу групу суб'єктів аграрного права формують підприємці, діяльність котрих заснована на різних формах власності й організаційно-правових формах, правосуб'єктність і статутна діяльність котрих націлені на забезпечення нормальної сучасної виробничо-технічної діяльності аграрних підприємців-товаровиробників (агрохіміки, меліоратори...).
Третю групу суб'єктів аграрного права складають установи та підприємці, головним чином корпоративного типу, правосуб'єктність і статутна діяльність котрих спрямована на надання усіляких фінансово-кредитних, страхових, комерційних, посередницьких і інших послуг для забезпечення підприємницької діяльності аграрних товаровиробників.
5. Система аграрного права як навчальна дисципліна. Історія розвитку
Система галузі права — це закономірно послідовна, повна і внутрішньо узгоджена сукупність складових, основу якої становить правовий інститут. Вона значною мірою зумовлена принципами права.
Можна стверджувати, що сьогодні аграрне право України — це комплексна, інтегрована й спеціалізована галузь права, яка історично склалася і являє собою повноцінну систему аграрно-правових інститутів. Саме їх наявність як головної внутрішньогалузевої сукупності норм правової спільності є підтвердженням існування окремої самостійної галузі права.
Для аграрного права характерна наявність, насамперед, комплексних правових інститутів. Провідний серед них — інститут права власності на землю (переважно приватну). Він є наслідком здійснення радикальних реформ у сільському господарстві — земельної та аграрної, виникнення аграрних товаровиробників, підприємницьких засад їхньої діяльності.
Комплексна юридична природа інституту права власності пов'язана, передусім, з його генетичними зв'язками з цивільним правом та аграрно-правовою спеціалізацією норм земельного права. Останнє зробило можливим перерозподіл земель сільськогосподарського призначення між різними аграрними суб'єктами, сприяло виникненню нових суб'єктів аграрних відносин.
Комплексну земельно-аграрну правову природу має і новий правовий інститут — паювання земель. Він був законодавчо започаткований ЗК 1992 р. та широко задекларований кількома указами Президента України.
Право на земельну частку (пай) стосується переважно колишніх членів колективних сільськогосподарських підприємств і є похідним від права колективної власності на землі сільськогосподарського призначення. Воно є, по суті, основною формою набуття селянами права приватної власності на ці землі.
Похідним від інститутів права власності на землю та паювання земель є поширений у практиці інститут оренди земель сільськогосподарського призначення, який здебільшого використовується аграрними суб'єктами, що значною мірою зумовлює їх юридичну природу.
Одним із нових інститутів аграрного права є інститут фермерського господарства, який органічно поєднує норми права, що регламентують складний комплекс земельних, трудових, майнових, організаційних, управлінських та інших відносин.
Правове становище фермерських господарств регулюється переважно спеціальними законодавчими актами аграрного законодавства.
Найусталенішим правовим інститутом аграрного права є інститут сільськогосподарської кооперації. Ця традиційна організаційно-правова форма ведення сільського господарства пройшла багато різних етапів свого історичного розвитку: вона була значно спотворена в період колективізації і відроджена в 90-х рр. минулого століття, коли спочатку на основі Закону СРСР від 25 червня 1988 р. "Про кооперацію в СРСР", а згодом на засадах спеціалізованого Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію" почали відновлюватися справжні кооперативні принципи аграрного виробництва.
Створення й функціонування в Україні виробничих і, особливо, обслуговуючих сільськогосподарських кооперативів потребує подальшого вдосконалення їх правового режиму.
Аграрним законодавством передбачено розвиток і деяких інших організаційно-правових форм ведення сільськогосподарського виробництва: особистих селянських господарств, приватних аграрних підприємств, сільськогосподарських товариств, а також державних сільськогосподарських підприємств та ін. Це сприятиме формуванню відповідних правових інститутів аграрного права.
Необхідність подальших соціальних перетворень на селі потребує законодавчого вдосконалення комплексного аграрно-правового інституту — пріоритетного соціального розвитку села. Він був започаткований ще 1990 р. прийняттям спеціального Закону УРСР "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", яким передбачались пріоритети в державних інвестиціях, принципи еквівалентності товарообміну між сільським господарством і промисловістю, в сфері соціального розвитку села, його наукового та кадрового забезпечення тощо.
18 січня 2001 р. було прийнято Закон України "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років", який визначив конкретні економічні, фінансові й соціальні важелі розвитку сільського господарства України.
Подальший розвиток нормативної бази цього правового інституту спрямований на законодавче врегулювання форм і методів державної підтримки сільського господарства, забезпечення нормальних соціально-економічних умов життя та праці селянства.
Тенденцію до подальшого активного законодавчого розвитку має також інститут гарантування прав селянина як громадянина й як працівника сільського господарства, оскільки ці права не повною мірою закріплені в аграрному законодавстві й ще менше реалізуються на практиці.
Активно формується й новий правовий інститут аграрного права — приватизація та паювання майна в агропромисловому комплексі України. Особливості приватизації майна в АПК передбачені спеціальними актами аграрного законодавства: Законом України від 10 липня 1996 р. "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі", Указом Президента України від 27 серпня 2002 р. № 774/2002 "Про додаткові заходи щодо підвищення рівня захисту майнових прав сільського населення" тощо.
Науковці рекомендують конкретні правові умови вдосконалення цього складного процесу1.
Система аграрного права як навчальна дисципліна передбачає послідовну наявність 3 складових, якими є:
1)загальна частина;
2)особлива частина;
3)спеціальна частина.
Можливість вирізнення загальної частини навчального курсу аграрного права України є показником, що засвідчує об'єктивне існування відповідної окремої галузі права.
До загальної частини курсу належать такі вихідні загальнотеоре-і ііч 111 теми, як: предмет аграрного права, його принципи й система, джерела аграрного права, їх поняття та класифікація; аграрні правовідносини (поняття, види, особливості, класифікація); держание реї утопання сільського господарства (зміст, форми, система державних органів тощо); правове становище різних аграрних суб'єктів (фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, особистих селянських господарств); особливості реформування аграрних відносин тощо.
Особлива частина навчального курсу розпочинається з розкриття особливостей правового режиму земель сільськогосподарського призначення, які є основним засобом виробництва, базою для виробничої сільськогосподарської діяльності всіх аграрних суб'єктів.
На цій основі в особливій частині курсу послідовно розкриваються головні напрями діяльності аграрних суб'єктів, їх земельні, трудові, майнові, договірні, фінансові та інші відносини, а також відповідальність за порушення аграрного законодавства України.
Вперше в підручнику з аграрного права України подається спеціальним розділ — про розвиток науки аграрного права України.
('нещальна частина навчального курсу містить характеристику аграрного права зарубіжних країн і правове регулювання земельної та аграрної реформи в цих країнах.
6. Поняття і класифікація джерел аграрного права та їх особливості
Під правом розуміють систему соціальних загальнообов'язкових норм, дотримання й виконання яких забезпечується державою. Однією з важливих комплексних галузей є аграрне право, — система правових норм, якими регулюються аграрні відносини у сфері господарської діяльності фермерських та особистих селянських господарств, інших сільськогосподарських підприємств, установ і організацій з виробництва сільськогосподарської продукції на землях сільськогосподарського призначення, а також її переробки, зберігання й реалізації. До галузі аграрного права належить система правових норм і правових інститутів, які стосуються аграрної сфери економіки. Правові норми відображаються, матеріалізуються в певній правовій формі, яка називається "джерелами" (витоками) права. П. М. Рабінович під формою права має на увазі спосіб внутрішньої організації, а також зовнішнього вияву правових норм, який засвідчує їх державну обов'язковість1. Відповідно він розрізняє внутрішню форму норми права — спосіб внутрішньої організації змісту норми (тобто її структури) і зовнішню — спосіб її об'єктивації, зовнішнього виявлення, матеріальної фіксації.
До видів зовнішніх форм (джерел) права П. М. Рабінович відносить: правовий звичай, правовий прецедент, нормативно-правовий акт2. У сучасних умовах в аграрному праві джерела аграрного права мають форму нормативно-правових актів і нормативно-правових договорів. До нормативно-правових актів за юридичною силою належать закони й підзаконні акти. Закон — це такий нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади або самого народу, якийегулює найважливіші суспільні відносини, виражає волю й інтереси більшості населення і має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів. Підзаконні нормативно-правові акти — це такі нормативні акти компетентних органів, що видаються на підставі закону, відповідно до нього і для його виконання3. Характерною особливістю галузі права є наявність кодифікованих актів: законів і кодексів, в яких вміщено правові норми і інститути права, характерні для певної галузі права.
Джерела аграрного права як комплексної галузі права мають свої особливості. Так, у нормативних актах, що стосуються аграрного права, містяться норми, якими регулюються як аграрні відносини, так і відносини інших галузей права — земельного, господарського, адміністративного, трудового та ін.
Наприклад, ЗК регулює земельні відносини. Разом з тим глави і статті ЗК, якими регулюються відносини з правового режиму земель сільськогосподарського призначення, стосуються як земельного, так і аграрного права.
Професор Г. Ю. Бистров вважає, що в російській аграрно-правовій доктрині норми основних галузей права, якими регулюються аграрні відносини, розглядаються як норми з "подвійною пропискою". Наявність таких правових норм, що відносяться водночас і до основної, і до комплексної галузей права, і є однією з особливостей джерел аграрного права як комплексної галузі права1. Акти основних галузей законодавства, якими регулюються аграрні відносини, входять до складу аграрного законодавства. До основних законів, що стосуються аграрного права, належать закони України від 14 лютого 1992 р.: "Про колективне сільськогосподарське підприємство"2, від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію"3, від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство"4, від 15 травня 2003 р. "Про особисте селянське господарство"5. Аграрне право, до складу якого входять норми інших галузей права, за своїм змістом ширше, ніж аграрне законодавство, яке складається із нормативних актів, що мають одну галузеву прописку. Так, норми законів "Про фермерське господарство", "Про особисте селянське господарство", "Про сільськогосподарську кооперацію", в частині регулювання земельних відносин також належать до джерел аграрного права.
Проте джерела аграрного права як комплексної галузі права мають й інші особливості. Окремі норми аграрного законодавства належать до приватного, а деякі з них — до публічного права. В аграрному законодавстві більшою мірою, ніж в інших галузях, містяться норми публічного права. Серед них можна назвати Закон України від 10 липня 1996 р. "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі", в якому поряд з цивільно-правовими нормами з питань приватизації є норми, що мають адміністративний (публічний) характер6. Такими є, наприклад, статті Закону, якими визначаються пільгові умови виділення часток у державному майні для керівників і спеціалістів державних сільськогосподарських підприємств. У інших законах відчувається державнийвплив на порядок державних закупівель зерна, на виділення й продаж для сільськогосподарських товаровиробників сільськогосподарської техніки, пального, енергоносіїв та ін.
Окрему групу законів і нормативно-правових актів, в яких містяться норми приватного і публічного права, становлять акти, якими встановлюються спеціальні правила щодо стабілізації агропромислового виробництва, формування ринку сільськогосподарської продукції і продовольства, заходи щодо державної підтримки сільськогосподарських товаровиробників, вдосконалення організаційної структури державного управління й місцевого самоврядування в АПК.
Одним із таких актів є Закон України від 4 липня 2002 р.1 "Про зерно та ринок зерна в Україні".
Важливе місце серед джерел аграрного права посідають закони України, що стосуються розвитку селекції, насінництва, племінного тваринництва, ветеринарії, меліорації земель. Нормами цих законів регулюються як приватні, так і публічні відносини в перелічених сферах аграрної діяльності.
До джерел аграрного права належать і закони, якими вирішуються питання розвитку сільськогосподарської кооперації і соціального розвитку села. Такими є, наприклад, Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію", а також Закон України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.)2
Особливе значення в аграрному праві має застосування актів санкціонованої і делегованої правотворчості повноважними органами законодавчої і виконавчої влади щодо окремих суб'єктів аграрного права. Завдяки цьому забезпечується реалізація аграрного законодавства на місцевому рівні, в тому числі застосуванням реєстраційного порядку створення сільськогосподарських юридичних осіб, а також договірним регулюванням аграрних відносин. Докладніше про це йтиметься наприкінці цього розділу.
7. Конституція і Закони України як джерела аграрного права
Контитуція та Закони як джерела АП
Конституція 1996 р. як Основний закон держави остаточно закріпила правовий статус держави України, визначила основні напрями розвитку політичної і правової систем, структуру органів державної влади й органів місцевого самоврядування, основні політичні, економічні та соціальні права громадян, встановила право державної, комунальної і приватної власності громадян і право власності юридичних осіб. У ній визначено правовий статус і повноваження Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
Згідно зі ст. 8 Конституції, в Україні визнається й діє принцип верховенства права, Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Норми Конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується. Всі норми Конституції є джерелами конституційного права. Перелічені вище положення ст. 8 Конституції засвідчують, що Конституція є, з одного боку, нормою прямої дії, а з другого, — юридичною основою для формування й розвитку правової системи України.
Конституція України має бути покладена в основу всіх законів, які їй повинні відповідати. З цього випливає, що вона є першоджерелом усієї правової системи і кожної галузі права. Норми законів кожної галузі права, зокрема аграрного, повинні розглядатися крізь призму Конституції України. Вони є джерелами галузі аграрного права тією мірою, якою вони відповідають Конституції. Якщо закони, інші правові акти або їх окремі положення чи окремі статті законів, що стосуються аграрного права, не відповідають Конституції, за рішенням Конституційного Суду України вони, згідно зі ст. 152 Конституції, визнаються неконституційними і втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність. Отже, закони та інші нормативно-правові акти, що стосуються аграрного права, є джерелами аграрного права, оскільки відповідають Конституції України.
Закони — основні джерела аграрного права
викладене засвідчує, що аграрне право як галузь у системі права України має право на існування, оскільки для цього Верховною Радою України прийнята низка уніфікованих законів, які є основними для регулювання аграрних відносин. їх можна назвати системою аграрних законів.
В аграрній сфері економіки внаслідок специфіки її існування має місце багатопрофільна система господарювання, неодмінно пов'язана з використанням землі, води та інших природних ресурсів, спеціальних матеріально-технічних та енергетичних ресурсів, капіталу й людської праці. Це зумовлює існування різних підходів до організації виробництва сільськогосподарської продукції, її переробки, зберігання, реалізації і споживання людьми, тваринами й іншими живими істотами. Все це вимагає інтеграції усіх галузей господарської діяльності в аграрній сфері. В організаційному плані така інтеграція відбувається шляхом створення єдиного агропромислового комплексу України. Організаційно-правове об'єднання діяльності сільського господарства, виробництва сільськогосподарської продукції (рослинництва й тваринництва), переробки сільськогосподарської продукції, її зберігання і реалізації є основою АПК і спрямоване на створення єдиного механізму функціонування аграрної сфери.
к У законодавчому плані виникла потреба у прийнятті ряду уніфікованих законів, спрямованих на інтеграцію правового регулювання аграрних відносин з метою побудови цілісної органічної системи внутрішньокомплексних галузевих нормативно-правових актів, наділених єдиним правовим змістом. Уніфіковані акти аграрного законодавства є джерелом аграрного права і формою відтворення їх норм, підґрунтям яких є інтеграція регулювання аграрних відносин.
Виходячи з цих позицій, аграрні закони доцільно згрупувати за предметом регулювання окремих груп аграрних відносин, забезпечуючи при цьому їх загальну єдність і єдину спрямованість на забезпечення інтегрованої діяльності всіх елементів комплексу.
У цьому плані можна умовно вирізнити такі групи законів України, що стосуються АПК:
1) уніфіковані акти про організаційно-правову перебудову структури АПК, аграрну реформу й створення ефективних товаро-
виробників сільськогосподарської продукції. До цієї групи належать закони, що стосуються організаційної перебудови в АПК:
"Про колективне сільськогосподарське підприємство", "Про сільськогосподарську кооперацію", "Про особисте селянське господарство", а також закони України від 10 квітня 1992 р.1 "Про споживчу кооперацію" і від 20 грудня 2001 р.2 "Про кредитні спілки";
2) уніфіковані акти законодавства про правовий режим земель сільськогосподарського призначення й земельну реформу;
3) уніфіковані акти законодавства про селекцію, насінництво, тваринництво і меліорацію земель: закони України від 26 грудня 2002 р. "Про насіння і садивний матеріал"3, від 6 лютого 2003 р. "Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них"4, від 15 грудня 1993 р. "Про племінну справу в тваринництві"(в редакції Закону від 21 грудня 1999 р.)5, від 25 червня 1992 р. "Про ветеринарну медицину" (в редакції Закону від 15 листопада 2001 р.)6.
Ефективність аграрного законодавства забезпечується поєднанням уніфікації і диференціації в процесі його розвитку.
Диференційовані акти аграрного законодавства — це нормативно-правові акти, що розробляються з урахуванням відмінностей у статусі суб'єктів аграрного підприємництва.Диференційованими можна вважати такі закони: "Про зерно та ринок зерна в Україні"; "Про насіння й садивний матеріал"; "Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них" та інші.
8. Укази Президента України у системі джерел аграрного права
Підзаконними актами є укази Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, накази, положення, інструкції, що приймаються центральними органами державної виконавчої влади з питань сільськогосподарського виробництва і підприємництва, виробництва продуктів харчування і продовольства рослинного і тваринного походження та їхньої безпеки для споживачів, а також із питань охорони здоров'я працівників, державних контрактів тощо.
Укази Президента України видаються на розвиток чинного законодавства для термінового правового врегулювання питань, що мають загальнодержавне значення. Головним чином укази Президента України спрямовані на:
а) здійснення Національної аграрної програми;
б) проведення трансформації форм власності в аграрному секторі;
в) прискорення земельної реформи [19; 38].
Мабуть жодна галузь права не регулюється такою кількістю указів Президента як аграрне право. Це можна пояснити тим, що:
1) ще не прийнято велику кількість законів, які б регулювали аграрні відносини;
2) аграрний сектор економіки в силу своєї специфіки за певних обставин потребує негайного втручання держави; приймати ж оперативно закони держава не в змозі.
В залежності від питань, які врегульовували укази Президента, умовно можна виділити кілька етапів.
На першому етапі багато з них спрямовувались на приватизацію майна агропромислового комплексу, створення колективних сільськогосподарських підприємств. Це було пов'язане з переходом держави до ринкових відносин, приватизацією державного майна, становлення підприємництва.
Так, Указом "Про заходи щодо реформування аграрних відносин" від 18 січня 1995 року № 63 визначено правомочності аграрних товаровиробників щодо самостійного розпорядження своєю продукцією, права іноземних інвесторів та національних аграрних товаровиробників, передбачено створення ринкової інфраструктури (спеціалізованих аграрних бірж), встановлено обов'язки міністерств і відомств із питань реформування аграрних відносин, передбачено можливість одержання кредитів під урожаї майбутніх років тощо.
Питанню реалізації земельної реформи було присвячено, зокрема, Указ "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 10 листопада 1994 року № 666, яким установлено, що приватизація земель у колективну і приватну власність є першочерговим невідкладним заходом у здійсненні земельної реформи. Цим указом, зокрема, було передбачено:
а) передання землі у власність колективних сільськогосподарських підприємств, сільгоспкооперативів, акціонерних товариств, у тому числі створених на базі державного сільськогосподарського підприємства;
б) поділ земель на частки (паї) без виділу їх у натурі на місцевості;
в) видання кожному членові колективного сільськогосподарського підприємства сертифіката на право приватної власності на земельну частку (пай). Указом встановлено також, що право на земельну частку (пай) може бути об'єктом купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави; власники земельних часток (паю) мають право на їхній основі створювати асоціації, спілки, господарські товариства тощо [19; 38-39].
З прийняттям Конституції України, відповідно до п 4 її перехідних положень, Президент України протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України мав право видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем'єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України в порядку, встановленому статтею 93 Конституції.
Такий указ Президента України вступав в дію, якщо протягом тридц