Які опинилися в складних життєвих обставинах

План

1. Ведення випадку як основна технологія роботи з дитиною, яка опинилася в складних життєвих обставинах.

2. Етапи ведення випадку.

Матеріали лекції

Ведення випадку є однією із центральних технологій допомоги дітям, які опинилися в складних життєвих обставинах. Ведення випадку в соціальній ро­боті тісно пов’язано з таким фундаментальним поняттям, як “соціальний випа­док”, котре передбачає не лише окрему життєву ситуацію, спричинену неспри­ятливим збігом обставин, а клієнта – дитину і її сім’ю – загалом, на вирішення чиїх проблем і спрямоване ведення випадку.

Фахівець соціальної сфери, який веде випадок, приділяє увагу як самому клієнту, так і його оточенню, працює з дитиною і її батьками як безпосередньо, так і опосередковано, представляє й захищає їхні інтереси в різних організаціях та установах.

Застосування технології ведення випадку дозволяє не лише надати первин­ну кризову допомогу дитині, яка перебуває в складній життєвій ситуації, а й зробити планомірні кроки до її довготермінової реабілітації та адаптації.

Ведення випадку базується на довірливих і шанобливих стосунках між фа­хівцем і клієнтом та має на меті розв’язати складну життєву ситуацію, навчити клієнта найефективніше використовувати доступні йому суспільні ресурси й перевести його до незалежного функціонування зі збереженням досягнутих результатів.

Ведення випадку – це метод допомоги, у межах якого фахівець аналізує потреби клієнта, а потім організовує, координує, домагається надання, відслідко­вує отримання й оцінює ефективність наданих послуг, що мають покращити якість життя конкретного клієнта.

Модуль 3. Основні етапи роботи з вихованцями притулків для дітей та центрів соціально-психологічної реабілітації дітей

Ведення випадку спрямовується на подолання фрагментації між системами соціального захисту, освіти, охорони здоров’я, психологічної та юридичної допо­моги, з якою соціально дезадаптований клієнт самостійно не може впоратися.

Технологія ведення випадку може сильно варіюватися залежно від конкрет­них умов роботи, установи, сервісного підрозділу та цільової групи, на котру скерована допомога. Але незважаючи на можливі відмінності, засадничі цінності та принципи ведення випадку є спільними.

Розрізняють такі принципи ведення випадку:

– професіоналізм і висока кваліфікація спеціалістів;

– пріоритет інтересів дитини;

– активна участь дитини у веденні випадку та розвиток власного потенціалу;

– ефективний обмін інформацією з ведення випадку;

– конфіденційність інформації про дитину;

– послідовність і наступність у дотриманні етапів надання допомоги;

– індивідуальна відповідальність спеціаліста за випадок;

– повноцінне використання громадських ресурсів і мінімізація витрат;

– постійна оцінка якості та ефективності допомоги.

Робота з ведення випадку є доволі тривалою. Незалежно від тривалості ро­боти з випадком усі кроки в процесі надання допомоги мають бути логічними та послідовними: кожен крок має випливати з попереднього і слугувати осно­вою для наступного.

Етапи ведення випадку:

– встановлення контакту з клієнтом (дитиною);

– первинна оцінка стану і потреб дитини (початкова оцінка);

у т.ч. виявлення ознак жорстокого поводження та насильства над дитиною;

– поглиблена психосоціальна оцінка (комплексна оцінка потреб);

– прогнозування та планування роботи (складання індивідуального плану роботи з дитиною);

– надання допомоги дитині, організація та проведення різних заходів і їх координація;

– моніторинг процесу надання комплексної допомоги дитині (оцінка процесу);

– моніторинг ефективності втручання (оцінка впливу);

– закриття випадку.

Ведення випадку вихованця притулку для дітей чи центру соціально-психо­логічної реабілітації дітей здійснюється командою фахівців соціальної сфери. Різні фахівці долучаються до процесу надання комплексної допомоги на різних етапах. Проте обов’язковою умовою ефективності ведення випадку є спільні зустрічі з різних питань: обговорення процедури й результатів оцінки потреб дитини, складання плану роботи з нею, перегляд плану та його виконання тощо.

Нижче представлено орієнтовні плани “часткового” ведення випадку різни­ми фахівцями.

КОМПЛЕКСНА ДОПОМОГА БЕЗДОГЛЯДНИМ ТА БЕЗПРИТУЛЬНИМ ДІТЯМ

Приблизний план подання випадку психологом:

1. Особливості особистісної сфери: самооцінка, система цінностей, акцентуйованість характеру, здібності.

2. Особливості емоційно-вольової сфери: характер вияву емоцій, вольова регуляція емоцій та діяльності.

3. Особливості когнітивної сфери: особливості й рівень мислення, особливості пам’яті та уваги, рівень інтелекту (якщо проводили обстеження).

4. Особливості мотиваційної сфери: скерованість мотивів (соціальні, егоїстичні), ставлення до власної життєвої ситуації, ставлення до реабілітації.

5. Особливості комунікативної сфери: стиль спілкування і характер ставлення до членів сім’ї та найближчого оточення.

Приблизний план подання випадку медичним працівником:

1. Стан здоров’я.

2. Перенесені захворювання.

3. Дані медичного анамнезу та джерело їх отримання (зі слів клієнта, зі слів матері, з медичної карти клієнта, з медичної виписки тощо).

4. Дані функціональної діагностики (якщо проводилась).

5. Наявність шкідливих звичок.

6. Висновок медичного консиліуму (ким проводився, коли та де).
Приблизний план подання випадку педагогом-вихователем:

1. Сформованість шкільних знань, умінь, навичок відповідно до віку (класу, в якому навчається неповнолітній).

2. Ставлення до навчання.

3. Характер і динаміка взаємовідносин неповнолітнього з відвідувачами.

4. Активність участі в дозвільних заходах.

Результати роботи з ведення випадку оцінюють через певні інтервали, що встановлюються індивідуально для кожного випадку. Строки для періодичної оцінки результатів залежать від складності, специфіки та етапу ведення конк­ретного випадку.

Випадок закривають, якщо виконано всі завдання. В ідеалі закриття випад­ку означає, що дитина подолала кризову ситуацію й повернулася в біологічну сім’ю чи була влаштована в одну із сімейних форм виховання.

Список рекомендованої літератури :

1. Руководство по оказанию комплексной помощи беспризорнûм и безнадзорнûм несовершеннолетним. – СПб.: HealthRight International, Санкт-Петербургская общественная организация “Врачи детям”, 2008. – 146 с.

2. Сидоров В. Н. Профессиональная деятельность социального работника: ролевой подход. – Винница: Глобус-пресс, 2006. – 408 с.

3. Технология социальной работû / Под ред. И. Г. Зайнûшева. – М.: Владос, 2000. – 240 с.

4. Управление случаем в социальнûх службах при междисциплинарном взаимодействии в решении проблем детей. – М.: Полиграф-сервис, 2005. – 112 с.

Тема 3.3. Адаптація дитини в умовах закладу