Побудова промови

Як правило, готують тричастинні промови, тобто такі, що містять вступ, основну частину і закінчення (висновки). Планування змісту і порядку виступу є завданням нелегким і відповідальним, воно вимагає чимало зусиль і сили волі оратора, оскільки доповідач часто ухиляється від неминучих труднощів мислення. І на натхнення, особливо початківцям, розраховувати не варто.

Вступ не повинен бути надто довгим – не слід починати, як жартував німецький письменник Курт Тухольські, за три милі перед початком [5, с. 43]. Сьогодні люди є досить поінформованими, тому у вступі слід лаконічно сформулювати суть теми виступу.

Грубою помилкою буде почати із вибачень на зразок: «Я не оратор… Я не підготувався до виступу… Мені нічого сказати…» Аудиторія чекає на цікаву і важливу для себе інформацію, а такими словами Ви відразу розчаровуєте слухачів. За будь-яку ціну слід одразу ж привертати увагу до своєї промови, а якщо увагу втрачено, її дуже нелегко повернути.

Насамперед оратор звертається до аудиторії, використовуючи етикетні формули: Пані та панове; Шановна публіко!; Дорогий Український народе, шановні співвітчизники!

Почати виступ можна, скажімо, навівши якусь цитату з промови якогось відомого політичного чи громадського діяча, крилатий вислів чи відомий афоризм. Ось, наприклад, як розпочинав свою промову з нагоди Дня соборності України Президент Віктор Ющенко: «Сьогодні ми відзначаємо 90-ту річницю об'єднання України в єдину державу – проголошення Акта Злуки. Учасник визвольних змагань, перший міністр закордонних справ України Олександр Шульгин писав: «Ідея, проголошена 22 січня 1919 року, живе й житиме: нас поділяли кордони, але цей акт назавжди встановив: існує єдина українська нація».

Можна почати виступ із короткого оповідання, яке вносить своєрідну інтригу у виклад. Також привернути увагу слухачів на початку виступу можна вдалим запитанням: «Ви чули таке слово, як «людина»? А свобода? Якщо ж поєднати ці два поняття, то виникне дуже непроста проблема: людина і свобода. Ось про це ми сьогодні й поговоримо»[1]. Такі питання націлюють на щось суттєве у промові й водночас викликають в аудиторії непідробну цікавість.

Цікаво й ефектно почати з того, що на цей момент хвилює суспільство – трагічні події на зразок стихійного лиха, або ж, навпаки, радісна звістка про важливі прогресивні перетворення тощо: «Сьогодні ми з вами переповнені почуттям…» Це відразу ж встановлює контакт з аудиторією, справляє враження, що промовець живе тими ж думками і почуттями, що й слухачі, а отже, говоритиме про щось цікаве і важливе для присутніх.

Врешті можна почати з якогось пристойного жарту, що одразу ж викликає людські симпатії. Оратор стає начебто «своїм» для аудиторії, знімає відчуження між мовцем і слухачами. А крім того, жарт фокусує увагу. Проте важливо застерігатися від того, аби не перетворитися на блазня. Дотепність мусить бути інтелігентною, таким чином виявлятиме повагу до присутніх.

Основна частина – найбільша за обсягом частина доповіді, де в розгорнутому вигляді викладають головну ідею виступу, яка мала б викликати зацікавлення у слухачів і/або спонукати до прийняття якихось важливих рішень. Як правило, доповідач насамперед вдається до опису ситуації, змальовуючи ті обставини, які є предметом уваги. Потім оратор плавно переходить до оповіді. Опис є статичним, оповідь – рухливою, динамічною. Аргументи слід нарощувати поступово, щоби кожна наступна думка підсилювала попередню, а найсильніші аргументи зберігати насамкінець – тоді можна неослабно підтримувати зацікавлення і увагу слухачів.

Текст має бути логічно послідовним, коли наступне випливає з попереднього, підтеми між собою пов’язані, коли немає немотивованого вклинювання матеріалу однієї мікротеми чи підтеми в іншу, коли тези підкріплюються аргументами і фактами, а висновки закономірні й обґрунтовані. Важливо уникати розпорошення теми, бо аудиторія може загубити нитку розмови і не знатиме, про що, власне йшлося. Ще в часи Давнього Риму виник вислів ad rem! – буквально означає «до речі!» – метою якого було нагадати промовцю, щоби він повернувся до теми.

Завершення виступу передбачає такі можливі дії мовця: узагальнити положення основної частини, підкреслити основну думку, окреслити тему наступного виступу, виголосити заклик тощо. Доцільність використання цих прийомів насамперед залежить від виду промови й мети промовця. До прикладу, судова промова, як правило, завершується зверненням до суду із закликом про справедливе рішення справи, мітингова промова – закликом до дій, а вузівська лекція може закінчитися логічними висновками і означенням теми наступного заняття.

Узагальнити висновки зі сказаного потрібно, адже навіть у промові, яка тривала 5-10 хвилин, доповідач може зачепити чимало проблем, і слухачі будуть не в змозі їх усі охопити наприкінці виступу.

Іржі Томан радить повідомити слухачам про наближення підсумків промови з метою загострення уваги, а після того впродовж 2-3 хвилин справді завершити її. А ще чеський соціолог застерігає: «Ніколи не завершуйте свого виступу словами: «Оце і все, що я вам хотів сказати». Це неправильно. Не забувайте: закінчення вирішує, що саме слухачі запам’ятають, що вони візьмуть з вашого виступу» [6, c. 226].

За порадами фахівців останні кілька речень промови слід записати заздалегідь і вивчити напам’ять. Як висловився відомий російський юрист А. Коні, «Кінець має бути таким, щоб слухачі відчули і зрозуміли, що далі говорити нíчого». А ще – найкраще завершити свій виступ раніше, ніж самі слухачі цього захочуть.

Дуже важливо, щоб думка, оцінка, висловлена на початку розгортання теми, була такою самою і наприкінці промови. Якщо вона виявилася помилковою, хибною, то краще це визнати, ніж відпиратись і виправдовуватись, покладаючи вину на співрозмовника: Ви мене неправильно зрозуміли!

Щодо загального викладу теми, то, за порадою англійського політика Вільяма Гамілтона, закінчення має бути кращим від початку, а початок – від середини. І не варто забувати, що за будь-якої композиції логічний зв'язок між компонентами твору обов’язковий, інакше промовець діятиме хаотично і виглядатиме безпорадно.