З одного боку, світову ціну формує інтеґрований світовий ринок, але з іншого - умови постачання визначають реґіональні ринки

Якщо говорити про ціни, світовий ринок нафти є лідером ґлобалізації. Спотові ринки звіряють свої ціни (на продукцію однакової якості) майже з тією ж швидкістю, що й фондові та валютні біржі – тобто, втрати нафти у Венесуелі мають безпосередні наслідки для ціни на нафту в цілому світі.

Однак схеми постачання є набагато менш ефективними. Якщо поділити світовий ринок імпорту на три великі реґіони (Сполучені Штати, Європа, Азія (Східна та Південна), та решта світу, на яку припадає лише 12% імпортованої нафти), то побачимо, що США отримують нафту з Латинської Америки, Європа – з Росії, а Азія – з країн Перської затоки.

Держави Перської затоки постачають до Європи та США нафту в значних кількостях, але 60% їхнього експорту припадає на Азію, тоді як ще за часів першої нафтової кризи дві третини нафти з реґіону Перської затоки надходили до Західної Європи та Північної Америки. Три чверті нафти з африканського континенту ділять між собою Європа (переважно з Північної Африки) та США (в основному із Західної Африки). Витрати на транспортування є визначальними для цієї реґіоналізації, але через застарілі схеми постачання створюються структури, які важко змінити за короткий час: у випадку трубопроводів ці структури давно визначені, у випадку транспортування танкерами обсяги та інфраструктуру також непросто замінити на інші. Крім цього, у випадку з нафтою існують ще й довготривалі угоди, за якими перегляду підлягає лише ціна у відповідності до змін на спотових ринках.

США проводять більш свідому політику диверсифікації (а, отже, політику енергобезпеки), ніж Європа. Вони найменше залежать від реґіону Перської затоки (14% нафти, яку вони споживають, надходить звідти. У Європі це 22%, в Японії – 78%). 29% обсягів їхнього споживання (половина їхнього імпорту) надходить з американського континенту, і у випадку кризи вони не захочуть продавати нафту ще комусь. Недавня розбудова порту в Мурманську, форсована Росією та США, а також заплановане проведення трубопроводу від західносибірських нафтових покладів до Мурманська, як і активна участь у Західній Африці та у транспортних інфраструктурах в Каспійському реґіоні, свідчать про те, що США не хочуть, як раніше, полишати російські резерви Європі, та мають бажання, крім того, отримати опціони у нововиявлених нафтових покладах в Західній Африці та у Каспійському реґіоні.

Європа ж переклала своє нафтове забезпечення на приватний сектор, який діє, керуючись принципами власної вигоди.