Ринок природного газу

Природний газ, порівняно із нафтою, є новим енергоносієм: ним торгують на світових ринках лише з шістдесятих років минулого століття. Головна причина полягає у порівняно складній і витратній транспортній інфраструктурі. Щоб ефективно використовувати природний газ, країні-споживачу потрібна газогінна інфраструктура від кордону чи порту до кінцевого споживача (опалення / газова плита / електростанція). Тому споживання зосереджене, перш за все, у країнах-членах Організації економічної співпраці та розвитку (OECD) і Росії (разом 70% від світового споживання). Для таких країн, як Китай та Індія епоха природного газу зараз лише починається.

Міжнародна торгівля газом відбувається, наскільки це можливо, через газогони. Європа, найбільший реґіон-імпортер у світі, отримує 82% імпорту з-за меж Європи через газогони.

Східна Азія, другий за розміром ринок імпорту, через брак пропозиції на азійському ринку також залежить від газотранспортних систем. У майбутньому така доля спіткає і північноамериканський ринок, оскільки попит зростає там швидше, ніж власний видобуток.

Запаси природного газу, як і нафти, зосереджені на лінії Західний Сибір - Каспійський реґіон - Перська затока. Понад 70% світових запасів зосереджені тут, причому Росія володіє майже третиною світових запасів – більше, ніж у випадку з нафтою.

80% світових резервів розташовані в радіусі 5000 км від Центральної Європи. Сюди, крім згаданої смуги, належать північноафриканські та европейські запаси. Оскільки вартість транспортування природного газу значно перевищує відповідну вартість за транспортування нафти, то фактор близькости розташування покладів відіграє значну роль не на користь Східної Азії, а в майбутньому і не на користь північноамериканського ринку, який все більше узалежнюється від імпорту.

Попит на природний газ, який дотепер обмежувався переважно індустріальними країнами, та уникнення транспортування на далекі відстані з міркувань економії, призвели до утворення набагато потужніших реґіональних ринків, порівняно з нафтовими. Північноамериканський ринок - це практично закритий ринок. Зараз він ще продукує стільки, скільки й споживає. Однак невдовзі він буде споживати більше, ніж може виробити, так само як це відбувається з європейським вже упродовж 30 років. Така ситуація змушує імпортувати газ з віддалених реґіонів. На європейський ринок газ надходить з двох джерел: з Росії (через газогін, разом 66% европейського імпорту ззовні) та з Африки (перш за все з Алжиру, частково газогоном, частково танкерами, разом 33% імпорту з-за меж Європи). Японія та Південна Корея отримують природний газ (у зрідженому стані) переважно з Південно-Східної Азії та Австралії, а майже 30% – з реґіону Перської затоки.

Сторони-постачальники пропонують дуже різні умови. Завдяки своєчасному розвитку своєї власної мережі газопостачання Росія вже з 1970р. утвердилася в Західній Європі як експортер. Важливим чинником для розбудови інфраструктури газотранспортної системи стало те, що витрати на неї вираховувалися не за критеріями ринкової економіки. Середній Схід (Іран та його сусіди) віддалений не більше, ніж Західний Сибір, і газу має у своєму розпорядженні більше, ніж Росія, та й на шляху до Європи міг би забезпечувати газом ще й Туреччину, до якої газ у складний спосіб зараз постачає Росія.

Видобуток російського газу у 90-х роках зменшився і в майбутньому не зростатиме настільки, щоб задовольнити потреби Європи в імпорті, які суттєво зростають, і щоб відкрити нові ринки у Східній Азії. Оскільки Росія хоче залишитися постачальником Європи, то докладає усіх зусиль, щоб скерувати майбутні потенційні поставки до Європи через Росію. Особливо це стосується розвитку поставок газу з Туркменістану та Казахстану до Європи, блокованих у 90-х роках. Росія залишає за собою право визначати обсяги поставок, щоб так контролювати ціну і протистояти лібералізації європейського газового ринку. Тут існує очевидний конфлікт інтересів між Європою та Росією. Європа, як найбільший споживач на ринку пропозиції, повинна боротися за свою енергобезпеку та за свій шанс отримати доступ, незалежний від трьох могутніх постачальників - Росії, Середнього Сходу включно з південно-каспійським регіоном, і Африки. Росія ж намагається забезпечувати Європу координовано або ж за принципом картелю.

Аналіз нової енергетичної стратегії Європейського Союзу та Росії свідчить, що у середньостроковій перспективі ЄС нарощуватиме імпорт російського газу, водночас намагаючись диверсифікувати шляхи його надходження, що може створити серйозні проблеми для України як держави-транзитера.

Враховуючи, що одним із головних постачальників газу до ЄС є Росія, а головним транзитером російського газу - Україна, можна стверджувати, що проблеми газозабезпечення ЄС торкаються, перш за все, трикутника інтересів ЄС-Україна-Росія, де ми як транзитер є досить вразливою стороною.

Випереджаюче зростання використання газу характерне як для світового газового ринку, так і для газового ринку ЄС. При цьому зростання обсягів споживання зумовлюється такими чинниками: перспективою закриття атомних електростанцій в окремих країнах Євросоюзу; потребою забезпечення газом окремих регіонів ЄС, які внаслідок економічних причин досі його не отримують; наступним розширенням Євросоюзу. Зростання частки газу в енергетичному балансі ЄС є досить динамічним. Якщо 1960 року вона становила менше 2%, то 2000-го - понад 22%. Планується, що до 2030 року цей показник зросте до 29%.

З огляду на ці тенденції, протягом 2000-2001рр. розроблено нову енергетичну стратегію ЄС. Європейською комісією підготовлено пакет матеріалів з розвитку газотранспортних мереж Євросоюзу, які орієнтують країни - члени ЄС на переважне, порівняно з іншими енергоносіями, споживання газу; окреслюють основні заходи забезпечення цього, зокрема з диверсифікації джерел і шляхів його постачання; визначають головні засади формування єдиного європейського газового ринку, зокрема, з метою спрощення транснаціонального транзиту газу; формують переліки пріоритетних проектів та проектів, що становлять спільний інтерес для країн-членів; окреслюють умови фінансування проектів, визначених пріоритетними.

Згідно з новою енергетичною стратегією ЄС, споживання газу зростатиме, що за умов падіння власного видобутку, насамперед у Північному морі, зумовлюватиме підвищення залежності ЄС від імпорту газу. Очікується, що в 2020 році вона зросте, порівняно з
2000-м, із 39 до 67%, а з урахуванням розширення ЄС - до 73%.

Головними постачальниками газу до ЄС є Росія, Алжир і Норвегія; незначні обсяги імпортуються також із Лівії, Єгипту. Сьогодні Росія постачає газ до шести країн - членів ЄС, забезпечуючи при цьому значні частки їх імпорту. Крім того, РФ практично повністю забезпечує імпорт газу п’яти із семи країн Центральної і Східної Європи - кандидатів на вступ до ЄС.

Подальше значне нарощування поставок з Норвегії та Алжиру, інших великих постачальників газу до ЄС є проблематичним. Запаси газу у Північному морі обмежені, а їх видобуток — досить дорогий. Алжир має значні поклади газу, але збільшення його постачання стримується необхідністю прокладання підводних газопроводів, вартість яких значно вища, ніж на суходолі.

Росія має можливості для нарощування поставок до ЄС. Водночас експерти припускають, що збільшення попиту на газ в ЄС може випередити її спроможність цей попит задовольняти.

Така ситуація стимулює ЄС до збільшення поставок зрідженого природного газу та пошуку нових джерел постачання, наприклад, з Прикаспійських країн, Ірану. Вартість газу з цих країн буде значно вищою, порівняно з Алжиром, внаслідок більшої відстані транспортування, але потреба диверсифікації джерел постачання переважає суто економічну вигоду.

З огляду на це, найбільш перспективним джерелом збільшення постачань газу, на думку фахівців ЄС, є поставки його з Росії. Водночас, аби уникнути небезпеки недоотримання необхідних обсягів російського газу та з метою диверсифікації джерел постачання, Євросоюз передбачає будівництво газопроводів з Прикаспійських країн поза територією Росії та залучення газу з Ірану та Іраку.

Аналіз перспективних і попередньо визначених пріоритетними газових проектів ЄС дає підстави до таких висновків:

- ЄС має намір дотримуватися принципу диверсифікації джерел надходження газу, про що свідчить віднесення до пріоритетних проекту будівництва нової газової мережі Прикаспійські країни-Близький Схід-ЄС;

- роль Росії як великого постачальника газу до ЄС буде зберігатися, про що свідчить віднесення до числа пріоритетних проекту будівництва газових мереж Німеччина-Росія;

- передбачається підвищення ролі нових транзитерів російського газу до ЄС (проекти підвищення пропускної спроможності газових мереж із російських родовищ до ЄС через Білорусь і Польщу);

- у пріоритетних проектах ЄС участь України не передбачається, що можна пояснити згаданим вище дотриманням Євросоюзом принципу диверсифікації шляхів надходження газу. Водночас проект будівництва газової мережі з Прикаспійських країн може становити інтерес для України, а фактично початковий рівень розробки проекту залишає Україні перспективи участі в ньому;

- у загальному переліку налічується три проекти за участю України, проте на сьогодні частково реалізується лише один із них, інші є намірами;

- більшість газових проектів ЄС не зачіпають безпосередньо інтересів України, однак якщо виконуватимуться проекти будівництва газопроводів Росія-ЄС поза територією нашої держави, а Росія водночас не нарощуватиме обсягів видобутку газу, то це може спричинити для України негативні наслідки (зменшення обсягів транзиту російського газу за рахунок перерозподілу його експортних потоків на нові газопроводи).