II. Масштаб права на власність

22. Як уже було зазначено, використане в статті 1 Першого протоколу поняття власності або «майна» — широке. Ним охоплюється ціла низка економічних інтересів, зокрема рухоме і нерухоме майно, матеріальні й нематеріальні інтереси.

23. Те, що стаття 1 застосовується до права власності на акції компанії, наприклад, було підтверджено Європейською комісією з прав людини в 1982 році під час розгляду заяв № 8588/79 і № 8589/79, справа «Брамелід і Мальмстрьом проти Швеції» (Bramelid andMalmstrom v. Sweden) (1982)18. Ця справа стосувала-

____________________________________________

15 «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerpv. the Netherlands), A33 (1979).

16 Див. нижче, п. 149 і далі.

17 У рішенні у справі «ЯтрідІс проти Греції» (Iatridis v. Greece) від 25 березня 1999 року Європейський суд з прав людини наголосив на важливості цієї вимоги і зазначив, що це питання має ставитися в першу чергу, бо якщо втручання у право не було легітимним, воно не може вважатися таким, що відповідає статті 1 Першого протоколу (п. 58). Разом з тим у наведеному вище переліку запитань ця вимога стоїть останньою, оскільки передбачається, що в більшості справ насамперед з'ясовуватимуться питання про те, чи переслідувало обмеження легітимну мету І чи було воно пропорційним.

18 Див. справу «Сміт Кляйн і "Френч Лабораторіз" проти Нідерландів» (Smith Kline and French Laboratories v. the Netherlands), заява № 12633/87 (1990), де було визнано той факт, що стаття 1 Першого протоколу може застосовуватися до права власності на патенти.

двох приватних осіб, які мали у своїй власності акції великого і добре відомого супермаркету в Стокгольмі (Швеція). У 1977 році було ухвалено новий Закон про компанії, згідно з яким компанія, яка володіє понад 90% акцій іншої компанії з правом голосу, має право змусити меншість акціонерів продати їй їхні акції за такою ціною, яка могла б бути встановлена в разі публічних торгів, або ж за ціною, встановленою арбітражем. Акціонери з меншою часткою акцій оскаржили в Комісії застосування до них нового закону. Вони стверджували, що їм довелося віддати свої акції акціонерам, які володіли контрольним пакетом акцій, за ціною меншою, ніж ринкова (ціна була встановлена арбітражем).

24. Комісія спершу розглянула питання про те, чи можна вважати акції «майном» з точки зору статті 1 Першого протоколу. Вона зазначила, що поняття акції є складним: це документ, який підтверджує, що його власникові належить частка компанії разом з відповідними правами (особливо правом голосу).Акція також підтверджує непряме право її власника на частину активів компанії. У цій справі не було жодних сумнівів, що акції мали матеріальну цінність. Тому Комісія дійшла висновку, що акції є «майном».

25. На питання, яке з трьох положень статті 1 мало бути застосоване, Комісія відповіла, що застосування Закону про компанії до акцій акціонерів, які володіли меншою часткою акцій, не підпадало під дію другого положення про «позбавлення» права, як вважали заявники. На думку Комісії, хоча в статті 1 «примусове відчуження» чітко не згадується, формулювання цієї статті однозначно вказує на те, що друге положення поширюється на примусове відчуження в сенсі примусового заволодіння державою (курсив наук, ред.) або уповноваженою нею третьою стороною певною власністю з метою, яка має слугувати суспільним інтересам. Таке пояснення підтверджувалося підготовчими матеріалами (travaux preparatories) до статті 1. На думку Комісії, в оскарженому законодавстві йшлося зовсім про інше. Воно стосувалося відносин між приватними (курсив наук, ред.) особами. Тому друге речення цієї статті не підлягало застосуванню.

26. Далі Комісія зазначила, що в усіх державах, які є сторонами Конвенції, законодавство, що регулює приватноправові відносини між особами, включає норми, які визначають і майнові наслідки таких правовідносин І в деяких випадках примушують особу передати майно у власність іншої особи. Наприклад, поділ успадкованого майна (зокрема майна сільськогосподарського призначення), поділ майна подружжя (зокрема вилучення та продаж майна в порядку виконавчого провадження). На думку Комісії, такого роду норми, які мають важливе значення в ліберальному суспільстві, як такі не можуть суперечити статті 1 Першого протоколу. Разом з тим Комісія вважала за необхідне пересвідчитися, що при визначенні майнових наслідків правовідносин між особами закон не створив нерівність, за якої одна особа може бути свавільно і несправедливо позбавлена власності на користь іншої. У розглянутому випадку Комісія такої нерівності не виявила.

27. Згадана вище справа «Брамелід і Мальмстрьом проти Швеції» (Bramelid and Malmstrom v. Sweden) має істотне значення не тільки тому, що в ній визнано, що право власності на акції охоплюється змістом статті 1 Першого протоколу, а й тому, що в ній з'ясовано, що ця стаття підлягає застосуванню до законодавства, яке впливає на правовідносини між приватними особами.

28. В одній з більш свіжих справ, «"Стран Грік Рефайнеріз" і Стратіс Андреадіс проти Греції» (Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece)19, Європейський суд з прав людини постановив, що суми, присуджені рішенням арбітражного (третейського) суду, є «майном» з точки зору статті 1 Першого протоколу. У 1972 році (при владі тоді була військова диктатура) п. Андреадіс уклав з державою договір підряду, згідно з яким його власна компанія «Стран» мала збудувати нафтопереробний завод поблизу Афін у Греції. Вартість робіт оцінювалася в 76 млн. дол. США. Держава затвердила договір відповідним законодавчим декретом, але згодом не змогла виконати свої зобов'язання. Коли в Греції було відновлено демократію, держава дійшла висновку, що договір не відповідає інтересам національної економіки, і розірвала його. Компанія «Стран» вклала великі кошти ще до розірвання договору. Виник спір, і компанія вчинила в Афінах позов проти держави. На думку держави, цей позов не був ідсудний суду в Афінах і його мав розглядати арбітражний суд. Тому було створено арбітражний суд, і держава просила його визнати всі вимоги компанії «Стран» необгрунтованими. Але сталося навпаки, і арбітражний суд вирішив справу на користь компанії, зобов'язавши державу сплатити компанії «Стран» понад 16 млн. дол. США. Тоді держава оскаржила це рішення в суді [загальної юрисдикції], стверджуючи, що справа не була підсудна арбітражному суду. В апеляційному суді держава також програла справу. Поки справа перебувала на розгляді в Касаційному суді, держава в 1987 році ухвалила новий закон, згідно з яким відшкодування, присуджене арбітражним судом на користь компанії «Стран», визнавалося недійсним і не підлягало виконанню. Компанія і Андреадіс звернулися до страсбурзьких органів, зокрема на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

29. Більша частина справи розглядалася в Європейському суді з прав людини за статтею 6 Конвенції. Щодо статті 1 Першого протоколу, держава стверджувала, що в даному випадку не могло йтися про «майно», втручання у володіння яким могло б обговорюватися. На її думку, рішення арбітражного суду про присудження майна на користь позивача не можна прирівнювати до права, яке може бути визнане таким рішенням. Суд зазначив, що йому необхідно з'ясувати, чи дане рішення породило виникнення боргу на користь компанії «Стран»,який був достатньо чітко визначений для того, щоб стати предметом примусового виконання. Суд дійшов позитивного висновку. Рішення було остаточним і обов'язковим для виконання. Для його виконання не було необхідності в жодних додаткових заходах, і воно не підлягало подальшому перегляду в апеляційному чи касаційному порядку. Таким чином, компанія «Стран» мала право власності відповідно до змісту статті 1 Першого протоколу на момент, коли в 1987 році було прийнято закон, що скасував рішення суду.

30. Справа «"Прессоз Компанія Нав'єра СА" проти Бельгії» (Pressos Compaпш Naviera SA v. Belgium)20 дещо схожа і також свідчить про те, наскільки широким є поняття власності, або «майна», в даному контексті. Це ще одна справа, в якій ішлося про позовні вимоги. У цьому випадку заявниками виступили власники морських суден, які зазнали аварійних зіткнень у територіальних водах

_______________________________________

19 А301-В (1994).

20 А332 (1995).

Бельгії. Заявники вважали, що зіткнення сталися внаслідок недбалості бельгійських лоцманів (відповідальність за дії яких, згідно з бельгійським законодавством покладається на державу), і подали в суд на державу. Законом від ЗО серпня 1988 року бельгійський законодавчий орган виключив відповідальність держави за шкоду, завдану в цих справах.

31. Власники суден подали скаргу за статтею 1 Першого протоколу, стверджуючи про порушення їхнього права на власність. Держава наполягала на тому що у заявників не було «майна», і заявила, що їхні претензії не були визнані рішенням суду, яке було остаточним.

32. Європейський суд з прав людини зазначив, що, хоча поняття «майно» автономне21, його доцільно розглянути з позицій національного (бельгійського) законодавства. Суд зауважив, що, згідно із законодавством Бельгії, право на позов щодо компенсації шкоди, завданої внаслідок цивільних правопорушень, виникає одразу після заподіяння шкоди. Такий позов вважається «активом», а отже,прирівнюється до «майна» у значенні, закладеному в статті 1 Першого протоколу. Крім того, виходячи із судових рішень, винесених до прийняття Закону 1988 року, заявники могли стверджувати, що вони мали правомірні очікування на те,що їхні позови можуть бути розглянуті відповідно до загальних положень законодавства про цивільно-правову відповідальність.

33. Закон 1988 року було визнано таким, що сам по собі був втручанням у право на власність, оскільки він позбавив заявників можливості користуватися правами, які вони мали до прийняття цього закону.

34. «"Пайн Веллі Девелопментс Лтд" проти Ірландії» (Pine Valley Developments Ltd. v. Ireland)22 — ще одна справа, яка ілюструє, наскільки широким є зміст статті 1 Першого протоколу. У цій справі Європейський суд з прав людини постановив, що стаття 1 може застосовуватися для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей [у майбутньому]. У цій справі йдеться про те, що заявник у 1978 році придбав ділянку землі з урахуванням наявного на той час дозволу на її промислове освоєння. Згодом, у 1982 році, Верховний суд Ірландії постановив, що початковий дозвіл був виданий без відповідних повноважень і його слід вважати недійсним, бо він не відповідає чинному законодавству. Заявник стверджував, що рішення Верховного суду порушує його право на власність,гарантоване статтею ї Першого протоколу.

35. Насамперед Суд вирішив з'ясувати, чи мав заявник право на освоєння земельної ділянки, яке могло стати предметом втручання за статтею 1, з огляду на рішення Верховного суду, згідно з яким заявник не мав такого права відповідно до законодавства Ірландії. Суд постановив, що заявник таке право мав, тому що він придбав ділянку згідно з дозволом, належним чином зафіксованим у державному реєстрі, і мав усі підстави вважати його дійсним. Суд зазначив, що за цих обставин висновок про те, що рішення Верховного суду не було втручанням у право заявника на власність, був би «неналежно формалістичним»23. До винесення цього рішення заявник правомірно очікував, що він може провести

________________________________

21 Тобто національне законодавство не може вважатися остаточним джерелом при визначенні того, що слід вважати правом власності, чи «майном».

22 А222 (1991).

23 Пункт 51.

плановані роботи з освоєння ділянки, і таке очікування слід вважати, з точки статті 1 Першого протоколу, складником поняття власності (тобто земельної ділянки), про яке йдеться.

36 У справі «Ван Марле проти Нідерландів» (Van Marie v. the Netherlands)24 Європейському суду з прав людини довелося розглянути питання про те, чи професійна клієнтура підпадає під захист статті 1 Першого протоколу. Заявники працювали бухгалтерами протягом кількох років, коли в 1972 році було прийнято новий закон, згідно з яким для продовження цієї діяльності їм належало звернутися із заявою про реєстрацію до атестаційної комісії. Вони подали заяву, але в 1977 році їм було відмовлено в реєстрації. Заявники оскаржили це рішення в апеляційній комісії, але після співбесіди з ними скаргу було відхилено. На думку комісії, вони дали незадовільні відповіді і не виявили достатньої професійної компетентності. Заявники стверджували, що рішення комісії суперечить статті 1 Першого протоколу, оскільки внаслідок цього зменшився їхній дохід і немайно-ва вартість їхньої професійної практики («гудвіл»). На їхню думку, зазначене рішення обмежило їхнє право мирно володіти майном, і їх було частково позбавлено майна без компенсації.

37. Держава стверджувала, що заявники не мали жодного «майна», з точки зору статті 1, але Суд з цим не погодився. Він постановив, що право, на яке посилалися заявники, «могло бути пов'язане з правом власності», передбаченим статтею 1. У процесі своєї діяльності заявники сформували клієнтуру, наявність якої в багатьох відношеннях має приватноправову природу, є певним активом, а отже, і «майном».

38. Крім того, відмова зареєструвати заявників принципово вплинула на умови їхньої професійної діяльності, обсяги якої зменшилися. Зменшилися їхні доходи, коло клієнтів та обсяг їхнього бізнесу взагалі. Отже, відбулося втручання в їхнє право на мирне користування своїм майном.

39. Справа «"Тре Тракторер Актіболаґ" проти Швеції» (Tre Traktorer Aktiebolagv. Sweden)25 — це ще один приклад застосування статті 1 Першого протоколу до економічних інтересів, пов'язаних з підприємницькою діяльністю. У цьому випадку заявником виступило шведське акціонерне товариство з обмеженою відповідальністю. До його управління перейшов ресторан під назвою «Кардинал» (у 1980 році). Ще раніше цьому ресторану була видана ліцензія на продаж алкогольних напоїв. Згодом виникли певні питання щодо жінки, яка стояла за компанією-заявником, а саме — щодо сплати нею податків і взагалі здатності управляти рестораном. У липні 1983 року адміністративна комісія графства ухвалила рішення скасувати ліцензію, і воно одразу ж вступило в дію. Компанія стверджувала, що внаслідок цього ресторан довелося закрити вже наступного дня (хоча представник держави з цим не погодився). Скаргу до вищого адміністративного органу було відхилено, як і заяву до уряду про компенсацію збитків, завданих скасуванням ліцензії.

40. Заявники подали скаргу до Європейського суду з прав людини за статтею 6 і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. З приводу останньої статті держава стверджувала, що ліцензія на продаж алкоголю не може бути «майном» з

___________________________

24 А101 (1986).

25 А159 (1989).

точки зору статті 1. Але Суд, як і Комісія, дійшов висновку, що «економічні інтереси, пов'язані з» діяльністю ресторану, є «майном» з цього погляду. Наявність ліцензії була однією з головних умов ведення підприємницької діяльності компанією-заявником, і її скасування мало негативні наслідки для нематеріальних активів (гудвілу) ресторану І його вартості як бізнесу. Це призвело до втручання у право на мирне володіння майном.

41. Далі Суд навів три положення статті 1. Він зазначив, що, незважаючи на всю суворість рішення, це обмеження не підпадає під дію другого речення частини першої. У компанії-заявника, яка хоч і не могла більше утримувати «Кардинал» як ресторан, залишалися певні економічні інтереси, пов'язані з орендою приміщень і майновими активами, які становили ці приміщення і які вона остаточно розпродала в 1984 році. Отже, позбавлення власності, як зазначено в другому положенні, не відбулося. Скасування ліцензії було [визнано] заходом, що, згідно з частиною другою статті 1, став засобом контролю за користуванням майном.

42. Такий самий підхід до оцінки ділових інтересів як «майна» було застосовано і в одному з останніх рішень у справі «Ятрідіс проти Греції» (latridis v. Greece) від 25 березня 1999 року, у якій ішлося про те, що п. К. N. Успадкував земельну ділянку в Греції, на території якої він вирішив побудувати кінотеатр просто неба (на що отримав необхідний дозвіл від органів влади). Згодом виник спір щодо права власності на землю, на якій було збудовано кінотеатр, і держава заявила на цю ділянку свої права. Попри це держава також вимагала, щоб спадкоємці К. N, сплатили податок на спадщину на цю ділянку (у 1976 році).Спір щодо права власності тривав, а тим часом у 1978 році спадкоємці К. N. здали кінотеатр в оренду заявникові, який відбудував його. У 1989 році органи влади видали наказ про звільнення заявником ділянки. Цей наказ було виконано в примусовому порядку, а кінотеатр передано місцевому муніципалітету.

43. Щодо питання про те, чи мав заявник «майно» з точки зору статті 1 Першого протоколу, Суд іще раз наголосив, що поняття «майна» в статті 1 має автономне значення, яке, звичайно ж, не зводиться лише до права власності на матеріальні речі. Деякі інші права й інтереси, що мають характер активів, можуть також вважатися «правами на власність», а отже, «майном» з точки зору статті І 26.

44. Суд чітко роз'яснив, що він не може розглядати спір стосовно того, хто має вважатися власником землі відповідно до національного законодавства, але зазначив, що до примусового звільнення ділянки заявник відповідав за роботу орендованого кінотеатру і ця оренда була офіційно дійсною, а органи влади не мали щодо неї жодних претензій. Внаслідок цього заявник сформував клієнтуру, яка вважається активом.

45. Далі Суд нагадав три положення статті 1. Оскільки заявник мав право на оренду приміщення, то відповідні дії держави [щодо вилучення земельної ділянки) не були [визнані] ні примусовим відчуженням, ні контролем за користуванням майном, а становили порушення першого положення статті 1.

46. У справі «Меллахер проти Австрії» (Mellacher v. Austria)27 Суд розглянув випадок обмеження права власника на орендну плату (ренту), передбачену договором 28. Заявники мали у спільній власності великий будинок у м. Грац (Graz) в Австрії, в якому було кілька квартир, що здавалися в оренду. Система регулювання орендної плати існувала в Австрії ше з часів Першої світової війни, але вона не стосувалася будинків, збудованих після 1917 року, і деяких категорій квартир. У 1981 році після бурхливого обговорення вступив у дію новий Закон про ренту, який передбачав загальну реформу в цій сфері. Внаслідок цього розмір ренти заявників за існуючими договорами про оренду суттєво зменшився. Вони скаржилися, що закон обмежує їхню свободу договору і право на майбутню ренту, оскільки поточна рента була встановлена договорами, укладеними ще відповідно до старого законодавства.

47. Той факт, що зменшення ренти, згідно із Законом 1981 року, було втручанням у права заявників як власників будинку, не викликав сумніву. Заявники стверджували, що де-факто відбулася експропріація їхньої власності (будинку) і що в будь-якому разі їх було позбавлено передбаченого договорами права отримувати орендну плату. Суд постановив, що в даному разі не було експропріації власності де-факто, бо не було факту переходу власності заявників в інші руки.Так само їх не було позбавлено права користуватися власністю, здавати її в оренду чи продавати. Судячи з усього, закон позбавив їх частини доходу від власності. За даних обставин це означало встановлення контролю за користуванням власністю.

48. Під захист статті 1 Першого протоколу може підпадати і право на пенсію.Це питання розглядалося в одному з ранніх рішень Європейської комісії з прав людини за заявою № 5849/72 у справі «Мюллер проти Австрії» (Mtiller v. Austria) (1975). Пан Мюллер протягом багатьох років працював слюсарем в Австрії та Люксембургу й робив обов'язкові І добровільні внески за державною схемою пенсійного страхування. Внаслідок укладення між Австрією і Люксембургом міждержавного договору частина його вкладів надалі не могла враховуватися для нарахування йому основної пенсії, а тільки додаткової. Це означало, що, коли п. Мюллер у 1970 році досяг пенсійного віку, він не отримав такої пенсії, на яку розраховував. На його думку, застосування договору порушило його право на власність, передбачене статтею 1 Першого протоколу.

49. Під час розгляду його заяви Європейська комісія з прав людини чітко зазначила, що право на пенсію за віком як таке не згадується серед прав, передбачених Конвенцією. Але, на думку Комісії, внаслідок сплати обов'язкових внесків до пенсійного фонду може виникати право власності щодо частки на цей фонд, і на оцінку цього права [як такого, що може становити «власність» у сенсі статті 1 Першого протоколу. — Прим. наук, ред.] може впливати спосіб розподілу цього фонду.

Комісія також схилялася до того, що добровільні пенсійні внески також можуть створювати право, яке гарантується статтею 1 Першого протоколу, хоча остаточного рішення щодо цього питання вона не прийняла.

______________________________________

28 Див. також заяву № 10741/84, «S. проти Сполученого Королівства» (S. v. the United Kingdom) (1984), в якій Комісія вирішила, що стаття 1 Першого протоколу підлягає застосуванню до Інтересів, передбачених рестриктивними (обмежувальними) умовами договору, І до права на річну ренту.

50. І все ж таки Комісія відхилила скаргу п. Мюллера — на підставі того, що, хоча стаття І може гарантувати особі право на отримання певної «вигоди», її не можна тлумачити як таку, що забезпечує право цієї особи на конкретний розмір (курсив наук, ред.) цієї «вигоди». Разом з тим це рішення є важливим, бо воно свідчить про те, що пенсійні права, які виникають внаслідок сплати внесків до пенсійного фонду, можуть підпадати під захист статті 1. Це, звичайно, не означає, що стаття І Першого протоколу гарантує право на пенсію або соціальне забезпечення, якщо, згідно з національним законодавством, для цього немає підстав.

«Автономність» поняття «майно»

51. Слід враховувати, що для застосування статті 1 Першого протоколу не обов'язково, щоб національне законодавство визнавало відповідний інтерес правом власності, бо, з точки зору Конвенції, поняття «майно» є автономним.

52. Це добре ілюструє справа «"Тре Тракторер Актіболаґ" проти Швеції» (Тге Traktorer Akiiebolag v. Sweden)29, у якій (як зазначено вище) Суд визнав, що захист, передбачений статтею 1 Першого протоколу, поширюється і на визначені економічні інтереси, пов'язані з веденням підприємницької діяльності.

53. Але, щоб скористатися захистом статті 1, особа повинна мати хоч якесь право, передбачене національним законодавством, яке може вважатися правом власності з точки зору Конвенції. Цей момент ілюструється розглядом заяви № 11716/85, справа «S. проти Сполученого Королівства» (S. v. the United Kingdom) (1986), у процесі якого Європейська комісія з прав людини постановила, що за володіння власністю без законного на те права не підпадає під захист статті 1 Першого протоколу.

54. У цій справі одна жінка жила з іншою жінкою «як чоловік і дружина». Ця інша жінка орендувала муніципальне житло, але сама заявниця не мала законного права власності чи оренди. Коли її партнерка, яка була орендарем, померла, заявниця звернулася до англійського суду з проханням передати їй право оренди як одному з подружжя. Але англійський суд постановив, що закон не передбачає такого порядку, бо на оренду може претендувати тільки одна зі сторін різностатевого подружжя, що перебувало в зареєстрованому шлюбі. В заяві до Європейської комісії з прав людини заявниця посилалася в основному на статтю 8 Конвенції, але наводила також статтю 1 Першого протоколу. Комісія відхилила цю скаргу. Вона зазначила, що заявниця не мала права, яке випливало б із договору, і лише той факт, що вона проживала в будинку, не означає, шо вона мала «майно» з точки зору статті 1 Першого протоколу.