Боротьба українців за свободу Православної Церкви

Після проголошення унії 1596 року польський уряд вва­жав, що православна Церква у Польщі припинила своє існування. Адже православні єпископи у більшості своїй перейшли в унію, а за ними, на думку польського уряду, те саме повинні були зробити священики і народ. У Польщі почалося пе­реслідування православної Церкви. Уніати, маючи на своєму боці короля, латинське духовенство, польських магнатів, усю владу, почали вести боротьбу з православними. Іпатій Потій, який після смерті Михайла Рогози став уніатським митрополитом, протягом 15 років нищив православних. Історичні документи свідчать про страшну картину переслідувань.

За свою віру та Церкву православні не тільки терпіли, а й бо­ролися всіма можливими для них засобами. Братства, духовен­ство, міщани, селяни та представники шляхти, які зберегли вір­ність православ'ю, виявили велику активність і волю до перемоги. Тоді писали твори проти унії, вносили протести і прохання, об'єд­нувалися на виборах, щоб послати до сейму захисників право­слав'я, укладали союзи з протестантами для політичної боротьби з католиками.

Коли король Сигизмунд III наказав воєводі Київському князю Костянтину Острозькому відібрати у православних велику святи­ню - Києво-Печерський монастир, князь не виконав цього наказу, а послане польське військо збройно відбив архимандрит Печерсь­кого монастиря Никифор Тур.

Духовна боротьба православних - словом, проханнями, літера­турними творами, шкільною освітою - не змогла ослабити натиску католицтва та унії. І тоді на захист православної Церкви і на за­хист прав і вольностей українського народу прийшла нова сила в українській історії - козацтво.

За прикладом інших українських міст у 1615 р. в Києві на По­долі було засновано братство на честь Богоявления Господнього. До Богоявленського братства вступив прославлений гетьман Петро Сагайдачний з козацтвом. Київське братство стало осередком у бо­ротьбі за відродження гнаної православної Церкви.

Під охороною гетьмана Сагайдачного та козацтва в 1620 р. бу­ло відновлено православну ієрархію, бо після смерті єпископів Ге­деона Балабана (1607 р.) та Михайла Копистенського (1610 р.) православні залишилися без єпископів, а польський уряд не дозво­лив висвячувати нових православних ієрархів.

Скориставшись проїздом через Україну патріарха Єрусалимсь­кого Феофана, Сагайдачний із козаками ублагали його висвятити православних єпископів. Тоді було таємно поставлено на митропо­лита Київського Іова Борецького, а крім нього, єпископів на ка­федри - Луцьку, Переяславську, Холмську, Пінську, Володимир-ську, Вітебську.

Польський уряд, звісно, не визнав цих ієрархів, а вони не ризи­кували їхати кожен до своєї кафедри, тому перебували в Києві та на Київщині, під охороною козацтва. Але вони висвячували свя­щеників і підтримували православних, переслідуваних за віру.

Утиски православної Церкви послабилися лише після смерті короля Сигизмунда III, коли королем був обраний його син Вла­дислав IV (1632 p.), який забезпечив свободу віри, - дотримуючись інших поглядів, ніж його батько-фанатик, бо потребував у своїх державних планах допомоги українського козацтва.

Тоді ж, 1633 року, православні посли у польському сеймі та ін­ші представники православної шляхти і братств обрали Київським митрополитом архимандрита Печерського монастиря Петра Моги­лу. Бо польський уряд так і не визнав ієрархії 1620 року, висвя­ченої патріархом Феофаном.