Проведення декомунізації в Україні не на часі. Є більш нагальні проблеми, які потребують вирішення: війна, бідність, корупція тощо

Десять міфів про «декомунізаційні» закони

Асамблея впевнена, що знання історії є однією з передумов запобігання подібним злочинам у майбутньому. До того ж, моральна оцінка й засудження вчинених злочинів мають велике значення для виховання молодих поколінь. […] Відтак, Асамблея суворо засуджує численні порушення прав людини, вчинені тоталітарними комуністичними режимами, висловлює жертвам цих злочинів свої співчуття, розуміння та визнає їхні страждання.

З резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи

№ 1481 (2006) «Необхідність міжнародного засудження

Злочинів комуністичних тоталітарних режимів»

9 квітня 2015 року у Чистий четвер Верховна Рада ухвалила чотири законопроекти так званого «декомунізаційного пакету». Вони стосуються визнання державою борців за незалежність України у ХХ столітті, відкриття архівів радянських репресивних органів, засудження комуністичного та нацистського тоталітарних режимів та увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.

Прийняття подібних законопроектів не є якимось суто українським ноу-хау. Свого часу після падіння комуністичних режимів закони про відкриття архівів колишніх комуністичних спецслужб було ухвалено парламентами Німеччини, Чехії, Польщі, Словаччини, Угорщини та цілого ряду інших країн. На законодавчому рівні комуністичний режим як злочинний було засуджено у Чехії, Польщі, Словаччині, країнах Балтії та інших східноєвропейських державах. На пострадянському просторі заборона використання радянської та нацистської символіки існує у Литві, Латвії, Естонії, а віднедавна й у Грузії.

Тим не менше, звістка про ухвалення «декомунізаційного пакету» законопроектів майже одразу породила цілу низку міфів та побоювань. Вони почали активно ширитися мережею Інтернет, обговорюватися у друкованих та електронних ЗМІ, на різного роду теле- та радіопередачах і ток-шоу. На жаль, чимало наших співгромадян вже традиційно не особливо вникають у тексти прийнятих законів або ж узагалі не читають їх. Цим намагаються скористатися у своїх цілях окремі діючі та колишні політики, повторюючи вже існуючі міфи чи навіть створюючи нові. То ж варто спробувати розібратися та відповісти на найпоширеніші з них.

Проведення декомунізації в Україні не на часі. Є більш нагальні проблеми, які потребують вирішення: війна, бідність, корупція тощо.

Цей аргумент проти декомунізації використовується протягом усього часу існування незалежної України. Подібні аргументи дуже часто використовують ті, хто хоче прикрити ними свій страх перед будь-якими змінами. Ними ж, зазвичай, намагаються виправдати своє небажання щось робити та щось змінювати окремі державні мужі та чиновники.

Однак досвід країн Східної Європи та Балтії свідчить про інше. Там, де декомунізація відбулася одразу після падіння комуністичних режимів, тоталітарні сили мають значно менше шансів для реваншу. У цих країнах значно нижча корупція, ніж в Україні, а ВВП на душу населення навпаки у кілька разів вищий.

В Україні ж не проведена одразу після здобуття незалежності декомунізація призвела до того, що у багатьох регіонах серед чималої кількості людей усе ще сильною є ностальгія за радянським минулим. Найбільшого поширення ці настрої набули у Криму, Севастополі, Донецькій та Луганській областях. Їх вдало використала Росія, перетворивши на такий собі «плацдарм» для анексії Криму та розпалювання війни на сході.

Лише через анексію Криму Україна втратила об’єктів на загальну суму більше 1 трильйона гривень! Війна на Донбасі обернулася втратою більше 20% економічного потенціалу. А на відбудову зруйнованих війною територій потрібно буде щонайменше 1, 5 млрд. доларів США.

Натомість у інших регіонах України, де на початку 1990-х відбулася бодай обмежена, часто непослідовна та стихійна декомунізація, агресорові так і не вдалося розгойдати ситуацію та створити можливість для введення туди власних військ.

Як то кажуть, робіть висновки.