Фінансове забезпечення інвестиційних проектів

План лекції:

1. Інвестиційні ресурси та їх специфіка

2. Основні джерела фінансування інвестиційної діяльності підприємств

3. Способи залучення ресурсів в інвестиційних цілях

4. Особливості фінансування інноваційних проектів

5. Характеристика деяких специфічних видів фінансування: форфейтингу, лізингу, селенгу тощо

5. Особливості пільгового фінансування проектів.

Ключові слова:

Інвестиційні ресурси, власні ресурси, залучені ресурси, позичені ресурси, інвестиційний капітал, лізинг, форфейтинг, селенг, пільгове фінансування, пільгове кредитування.

Всі напрями і форми інвестиційної діяльності підприємства здійсню­ються за рахунок інвестиційних ресурсів, що формуються ним. Від характе­ру формування цих ресурсів багато в чому залежить рівень ефективності не тільки інвестиційної, але і всієї господарської діяльності підприємства.

Інвестиційні ресурси підприємства являють собою всі форми капіталу, що залучається ним для здійснення вкладень в об'єкти реального і фінансо­вого інвестування.

Об'єми і джерела формування інвестиційних ресурсів багато в чому ви­значаються вартістю їх залучення (вартістю капіталу). При цьому середньо­зважена вартість інвестиційного капіталу, що формується повинна обов'яз­ково зіставлятися з розміром ефекту від його використання у процесі реаль­ного або фінансового інвестування.

Інвестиційні ресурси, що формуються підприємством класифікуються за багатьма ознаками:

1. Щодо типу власності інвестиційні ресурси, що формуються підприєм­ством поділяються на два основні види - власні, позикові. У системі дже­рел формування інвестиційних ресурсів такий поділ носить визначаль­ний характер.

Власні інвестиційні ресурси характеризують загальну вартість коштів підприємства, що забезпечують його інвестиційну діяльність і що належать йому на правах власності. До них відносяться також кошти, безплатно пере­дані підприємству для здійснення цільового інвестування.

Позикові інвестиційні ресурси характеризують капітал, що залучається підприємством у всіх його формах на поворотній основі. Всі форми позико­вого капіталу, що використовуються підприємством в інвестиційній діяль­ності, являють собою його фінансові зобов'язання, що підлягають погашен­ню в передбачені терміни.

2. За групами джерел залучення по відношенню до підприємства виділяють інвестиційні ресурси, що залучаються з внутрішніх і зовнішніх джерел. Інвестиційні ресурси, що залучаються з внутрішніх джерел, характери­зують власні і позикові фінансові кошти, що формуються безпосередньо на підприємстві для забезпечення його розвитку. Основу власних фінансових коштів, що формуються з внутрішніх джерел, складає частка чистого при­бутку підприємства, що капіталізується ("нерозподілений прибуток").

Інвестиційні ресурси, що залучаються із зовнішніх джерел, характеризу­ють ту їх частину, яка формується поза межами підприємства. Вона охоплює як ресурси, що залучається зі сторони власного, так і позиковий капітал. Склад цієї групи джерел формування інвестиційних ресурсів досить численний.

3. За натурально-речовою формою залучення сучасна інвестиційна теорія виділяє наступні види інвестиційних ресурсів: інвестиційні ресурси в гро­шовій формі; інвестиційні ресурси в фінансовій формі; інвестиційні ре­сурси в матеріальній формі; інвестиційні ресурси в нематеріальній формі. Інвестування капіталу в цих формах дозволене законодавством при ство­ренні нових підприємств, збільшенні обсягу їх статутних фондів. Інвестиційні ресурси в грошовій формі є найбільш поширеним їх видом, що залучається підприємством. Універсальність цього виду інвестиційних ресурсів виявляється в тому, що вони легко можуть бути трансформовані в будь-яку форму активів, необхідних підприємству для здійснення інвести­ційної діяльності.

Інвестиційні ресурси в фінансовій формі залучаються підприємством у вигляді різноманітних фінансових інструментів, що вносяться в його статут­ний фонд. Такими фінансовими інструментами можуть виступати акції, об­лігації, депозитні рахунки і сертифікати банків і інші їх види. У вітчизняній господарській практиці залучення капіталу в фінансовій формі використову­ється підприємствами надто рідко.

Інвестиційні ресурси в матеріальній формі притягуються підприємством у вигляді різноманітних капітальних товарів (машин, обладнання, будівель, приміщень), сировини, матеріалів, напівфабрикатів тощо.

Інвестиційні ресурси в нематеріальній формі притягуються підприєм­ством у вигляді різноманітних нематеріальних активів, які не мають речової форми, але беруть безпосередню участь в його господарській діяльності і формуванні прибутку. До цього виду капіталу, що інвестується відносяться права користування окремими природними ресурсами, патентні права на ви­користання винаходів, „ноу-хау", права на промислові зразки і моделі, товарні знаки, комп'ютерні програми і інші нематеріальні види майнових цінностей.

4. За періодом залучення виділяють наступні види інвестиційних ресурсів.

Інвестиційні ресурси, що залучаються на довгостроковій основі. Вони складаються з власного капіталу, а також з позикового капіталу з терміном використання більше одного року. Сукупність власного і довгострокового позикового капіталу, сформованого підприємством в інвестиційних цілях, характеризується терміном „перманентний капітал".

Інвестиційні ресурси, що залучаються на короткостроковій основі, фор­муються підприємством на період до одного року для задоволення тимчасо­вих інвестиційних потреб.

5. За національною приналежністю власників капіталу виділяють інвестицій­ні ресурси, що формуються за рахунок вітчизняного і іноземного капіталу. Інвестиційні ресурси, що формуються за рахунок вітчизняного капіталу, ха­рактеризуються найбільшим числом джерел. Цей вигляд інвестиційного капіта­лу, як правило, більш доступний для підприємств малого і середнього бізнесу.

Інвестиційні ресурси, що формуються за рахунок іноземного капіталу, забезпечують в основному реалізацію великих реальних інвестиційних про­ектів підприємства, пов'язаних з їх перепрофілюванням, реконструкцією або технічним переозброєнням. Хоч обсяг пропозиції капіталу на світовому його ринку досить значний умови його залучення вітчизняними суб'єктами гос­подарювання в господарських цілях дуже обмежені внаслідок високого рівня економічного і політичного ризику для зарубіжних інвесторів.

6. За цільовим напрямом використання виділяють:

Інвестиційні ресурси, призначені для використання в процесі реального інвестування. їх обсяг і структура плануються окремо по кожному реально­му проекту в рамках сформованої інвестиційної програми підприємства.

Інвестиційні ресурси, призначені для використання в процесі фінансового інвестування. їх залучення підпорядковане цілям формування або реструк­туризації портфеля фінансових інструментів інвестування підприємства.

7. За забезпеченням окремих стадій інвестиційного процесу. По цій ознаці виділяють наступні види інвестиційних ресурсів:

Інвестиційні ресурси, що забезпечують передінвестиційну стадію. Інвестиційні ресурси, що забезпечують інвестиційну стадію Інвестиційні ресурси, що забезпечують постінвестиційну стадію. Такий розподіл інвестиційних ресурсів використовується тільки в проце­сі забезпечення реалізації окремих реальних інвестиційних проектів.

Рівень ефективності інвестиційної діяльності підприємства багато в чому визначається цілеспрямованим формуванням його інвестиційних ресурсів.

Основною метою формування інвестиційних ресурсів підприємства є за­доволення потреби в придбанні необхідних інвестиційних активів і оптимізація їх структури з позицій забезпечення ефективних результатів інвести­ційної діяльності.

З урахуванням цієї мети процес формування інвестиційних ресурсів під­приємства будується на основі наступних принципів:

1. Облік перспектив розвитку інвестиційної діяльності підприємства. Про­цес формування об'єму і структури інвестиційних ресурсів підпорядко­ваний задачам забезпечення інвестиційної діяльності не тільки на почат­ковій стадії інвестиційного процесу, але і в найближчій перспективі його розвитку. Забезпечення цієї перспективності формування інвестиційних ресурсів підприємства досягається шляхом забезпечення їх планування в розрізі всіх стадій інвестиційного процесу.

2. Забезпечення відповідності обсягу залучених інвестиційних ресурсів обсягу інвестиційних потреб підприємства. Загальна погреба в інвестиційних ресурсах підприємства засновується на розрахунках обсягів реального і фінан­сового інвестування в тому або іншому плановому періоді. Відповідно обся­гу цих потреб, диференційованих у часі, повинен формуватися і обсяг інвес­тиційних ресурсів. Між цими двома показниками повинен забезпечуватися балансовий зв'язок по кожному з інтервалів загального планового періоду.

3. Забезпечення оптимальної структури інвестиційних ресурсів з позицій ефективності інвестиційної діяльності. Умови формування високих кінце­вих результатів інвестиційної діяльності значною мірою залежать від струк­тури сформованих інвестиційних ресурсів, що забезпечують як реальне, так і фінансове інвестування. Оптимальна структура інвестиційних ресурсів за­безпечує фінансову рівновагу розвитку підприємства в процесі здійснення інвестиційної діяльності, в той час, як неоптимальний її варіант генерує ри­зики порушення фінансової стійкості і неплатоспроможності підприємства.

4. Забезпечення мінімізації витрат по формуванню інвестиційних ресурсів з різних джерел. Така мінімізація витрат здійснюється в процесі управлін­ня вартістю капіталу, що залучається в інвестиційних цілях, і спрямована на максимізацію суми чистого інвестиційного прибутку. Між показника­ми середньозваженої вартості залучення інвестиційних ресурсів і сумою чистого інвестиційного прибутку існує обернена залежність.

5. Забезпечення високоефективного використання інвестиційних ресурсів в процесі інвестиційної діяльності. Інвестиційні ресурси, що формуються, що тимчасово не використовуються в інвестиційному процесі, втрачають свою вартість у часі від інфляції і по інших причинах. Тому процес фор­мування і використання інвестиційних ресурсів повинен бути максималь­но синхронізований у часі по окремих інтервалах планового періоду. Та­ка синхронізація забезпечується в процесі оптимізації грошових потоків підприємства по інвестиційній діяльності.

Реалізація цих принципів складає основний зміст процесу управління формуванням інвестиційних ресурсів підприємства.

Найбільш суттєвим фактором інвестиційної діяльності є наявність фі­нансових ресурсів. Це перша умова формування інвестиційних проектів та водночас головне обмеження. З обсягів наявних ресурсів починається інвес­тиційне планування, і ними перевіряється реальність вже розробленої інвес­тиційної стратегії.

Фінансові ресурси - це кошти, шляхом яких відбувається виділення ті­єї частини сукупного суспільного продукту, яка без порушення об'єктивної (природної) пропорційності суспільного виробництва може бути спрямована на розвиток соціально-економічної системи в цілому.

Фінансові ресурси - це, у той же час, об'єктивна макроекономічна кате­горія, зміст якої визначається умовами матеріально-фінансової збалансова­ності економіки. Рівність надходження та витрачання фінансових ресурсів свідчить про те, що платоспроможний попит підприємств та організацій, що формується в результаті фінансування витрат на розвиток народного госпо­дарства та функціонування невиробничої сфери, має матеріальне покриття, оскільки відповідає створеним фінансовим ресурсам.

Основними джерелами фінансування є:

Власні:

• нерозподілений прибуток;

• амортизація;

• сальдо позареалізаційних доходів;

• виторг від списання надходжень активів;

• статутний фонд.

Позичкові:

• довгостроковий банківський кредит;

• цільовий державний кредит.

Залучені:

• емісія цінних паперів;

• прямі інвестиції;

• державні субсидії.

Відповідно до чинного законодавства джерелами фінансування інвести­ційної діяльності є:

- власні фінансові ресурси;

- позичені фінансові ресурси;

- кошти від продажу цінних паперів та внески членів трудових колективів;

- кошти державного та місцевих бюджетів;

- кошти іноземних інвесторів.

Основними елементами валового продукту підприємств є оборотний ка­пітал, амортизаційні відрахування і прибуток.

Прибуток - головна форма чистого доходу підприємств, що виражає вар­тість доданого продукту. Його величина виступає як частина грошової ви­ручки, яка становить різницю між реалізаційною ціною продукції (робіт, по­слуг) та її повною собівартістю. Після виплати податків та інших платежів з прибутку до бюджету в підприємств залишається чистий прибуток. Частину його можна направляти на капітальні вкладення виробничого та соціального характеру, а також на природоохоронні заходи. Ця частина прибутку може використовуватись на інвестиції у складі фонду нагромадження або іншого фонду аналогічного призначення, утворюваного на підприємстві.

Іншим значним джерелом фінансування інвестицій на підприємствах є амортизаційні відрахування (як складова частина фонду відшкодування), Фонд відшкодування як частина сукупного суспільного продукту за вартістю склада­ється з двох елементів, що використовуються на відшкодування використаних у процесі виробництва основного та обігового капіталу (матеріальних витрат).

У світовій практиці амортизаційні відрахування є основним джерелом фінансування інвестицій. За рахунок амортизаційних відрахувань фінансу­ється більше 60% інвестицій в основний капітал. До останнього часу амор­тизація в Україні перестала виконувати свою головну роль, - відтворення основних виробничих засобів, як у вартісному виразі, так і в натуральному. Амортизаційні відрахування з недавнього часу використовуються для під­тримки фінансового стану підприємств.

Останнім часом при скороченні обсягів довгострокових інвестицій (у бан­ках в кредитних портфелях їх питома вага коливається від 2 до 5% у 1995 і від 12 до 13% у 2008 р.) виникає необхідність у пошуках нових джерел фі­нансування. На відміну від вже діючих принципів та методик галузевого й регіонального розподілу капітальних вкладень, дедалі більш актуальною стає проблема фінансування окремих проектів за рахунок інвестиційних ресурсів, які надаються фізичними особами та підприємствами різних форм власності. Оскільки головним та єдиним критерієм оцінки ефективності проектів є їх прибутковість, у світовій практиці активного розповсюдження набуває фінан­сування, за якого головним забезпеченням кредитів, що надаються банкам, є сам проект, точніше доходи, які отримуються в результаті його реалізації.

Роль фінансово-кредитних установ за такого фінансування суттєво підви­щується. Банк як учасник проектного фінансування може виконувати різні функції: кредитора, інвестора, агента, гаранта. При цьому банк обов'язково претендує на певну частку доходів від реалізації проекту. Для великих ка­піталомістких проектів, які реалізуються у важкій, паливно-енергетичній, транспортній, добувній галузях, найбільш сприятливим є метод проектного фінансування. Проте існує зарубіжний досвід використання цього методу і в інших переробних галузях, а також у сільському господарстві.

Головним принципом участі банку (інвестора) у фінансуванні проекту виступає його впевненість у реальності генерування потоків готівки, які за­безпечують покриття боргу та відсотків за ним.

Банк та інші учасники проекту розподіляють між собою відповідальність за реалізацію проекту, що підтверджується часткою інвестиційного ризику, яку бере на себе та чи інша сторона. В зв'язку з цим розрізняють декілька типів проектного фінансування:

- без регресу на позичальника;

- з частковим регресом на позичальника;

- з повним регресом на позичальника;

- на консорційних засадах.

Слід відзначити поняття регресу з економічної точки зору.

Регрес - це право кредитора пред'являти фінансові вимоги до позичаль­ника. Це право робить неможливим припинення інвестиційного проекту. Право регресу регламентує відносини серед суб'єктів інвестиційного проце­су. Збільшення (посилення) регресу призводить до погіршення коефіцієнта боргу, його покриття і відповідно до зменшення забезпеченості боргу. Поси­лення регресу підвищує інвестиційні ризики з боку позичальника і відповід­но зменшує вартість позички.

Фінансування без регресу на позичальника зумовлює покладення всієї відповідальності за реалізацію проекту на фінансово-кредитну організацію.

Банк бере на себе всі інвестиційні ризики та відмовляється від будь-яких зворотних вимог (регресу) з приводу розподілу відповідальності.

Рис. 8.1 - Джерела фінансування

Генерування грошових потоків звичайно починається після введення об'єк­та в експлуатацію. Позитивні грошові потоки відповідають графіку погашення боргу та виплати нарахованих відсотків. Кредитору видається гарантія. В свою чергу інші суб'єкти інвестиційного проекту (інвестори, менеджери проекту або виконавці робіт) гарантують своєчасне введення проекту в експлуатацію, вихід на проектну потужність та додержання кошторису.

Фінансування без регресу на позичальника застосовується досить рідко. Банк бере на себе інвестиційні ризики тільки за дуже високоефективними проектами та встановлює при цьому дуже високі процентні ставки. Укла­данню кредитного договору передує велика аналітична робота щодо техніко-економічного обґрунтування проекту. Вартість такого фінансування для позичальника є дуже високою: крім високої банківської процентної ставки, він ще несе витрати з консалтингу, інжинірингу, експертизи тощо. Як пра­вило, позичальник змушений погоджуватись на цей тип фінансування через відсутність інших джерел.

Фінансування з частковим регресом на постачальника зумовлює пари­тетний розподіл ризиків між учасниками проекту. Всі учасники беруть на себе відповідальність за ризики, які виникають у результаті їх діяльності: замовни­ки - за виділення ділянки під будівництво, вчасне надання проектно-кошто­рисної документації, деяких видів обладнання та матеріалів; підрядники - за вчасне введення об'єкта в експлуатацію з відповідною якістю та дотриман­ням кошторису; постачальники обладнання - за своєчасність, якість та комп­лектність поставок; кредитори - за вчасність надання фінансових ресурсів, дотримання платіжної та розрахункової дисципліни. Комерційні зобов'язан­ня, які сторони беруть на себе, підтверджуються відповідними договорами та контрактами. Вартість цього типу фінансування є відносно невеликою, що можна пояснити його широким розповсюдженням. За певних умов таке фі­нансування здійснюється поза балансом діючого підприємства позичальника, проте частіше позичальник гарантує свої обов'язки часткою активів.

Фінансування з повним регресом на позичальника дозволяє оформити фінансування у найбільш короткі строки. Цей тип фінансування застосову­ється для проектів, які мають державне значення, здійснюються під його га­рантію або за його підтримкою. До цих проектів належать проекти розвитку пріоритетних галузей, регіонів, виробничої та соціальної інфраструктури тощо. Реалізуючи такі проекти, позичальник, крім потоків готівки, вико­ристовує інші джерела для погашення боргу. Слід відзначити, що цей тип фінансування найбільш прийнятний для економіки України, яка має гостру необхідність в активізації інвестиційної діяльності. Сьогодні міжнародні фі­нансово-кредитні інституції віддають перевагу цьому виду фінансування.

Фінансування на консорційних засадах здійснюється за схемою: "ство­рюй - володій - експлуатуй". Така схема припускає згоду між учасниками проекту щодо створення (будівництва) підприємства, його акціонуванні або корпоратизації та експлуатації власниками на пайових умовах. Звичайно за умовами консорціуму банк або декілька банків конвертують боргові зобов'я­зання в акції позичальника. Власниками проекту стають також підрядники, страхові компанії тощо.

Для реалізації великих проектів можуть створюватися промислово-фі­нансові групи, учасники яких, у тому числі банки, стають інвесторами та здійснюють безпосереднє фінансування і розподіляють між собою всі інвес­тиційні ризики. У табл. 8.1 наведена приблизна схема організації фінансу­вання проекту на консорційних засадах.

Таблиця 8.1

Механізм консорціумного фінансування

Інвестиційний консорціум
Підприємство	Банк	Інвестори	Підрядники	Страхуваль­ники	Керівники проекту
Ініціатива	Контракти
Мотивація	Субконтракти
Формування капіталу	Найм, постачання, комплектація
Фінансування	Розрахунки та платежі
Моніторинг	Будівництво
Експлуатація	Досягнення проектної потужності
Дивіденди	Остаточні розрахунки

Наведена схема консорціуму обмежена шістьма учасниками проекту, при цьому перші три з них (підприємство, банк та інші інвестори) уклали угоду консорціуму, відповідно до якої вони формують початковий капітал, стають власниками проекту та беруть участь у розподілі прибутку від реалізації про­екту пропорційно їх частці у капіталі. З рештою учасників здійснюються роз­рахунки за виконані роботи та послуги згідно з укладеними контрактами.

Лінія розподілу суб'єктів інвестиційного проекту, інвесторів та учасників встановлюється при укладенні угоди консорціуму і може пересуватися пра­воруч та ліворуч. Крім того, до складу учасників консорціуму можуть бути включені інші учасники: проектанти, постачальники обладнання, інші банки та інвестиційні компанії, перестрахувальники, субпідрядники, фірми-девелопери та інжинірингово-консалтингові фірми.

Створення та розвиток будь-якого бізнесу потребує належного фінансу­вання. Існують різноманітні способи залучення капіталу. У західних країнах в останні роки, крім традиційних способів (акціонування, боргове фінансу­вання, кредитування, оренда тощо), з'явилися нові, такі, як франчайзинг, лі­зинг, форфейтинг, венчурне фінансування, селенг та інше.

Традиційні способи також постійно модифікуються. Українська економіка відчуває велику потребу у зростанні капіталу. Підприємство будь-якої форми власності, якщо йому не байдуже власне майбутнє, обов'язково залучає капі­тал для розширення виробництва, використовуючи при цьому альтернативні способи чи їх комбінації. Природно, перш за все, що для цих цілей необхід­ний всебічний порівняльний аналіз кожного способу, оцінка його недоліків та переваг, що дозволить прийняти правильне рішення щодо інвестування.

Акціонування є найбільш розповсюдженим способом залучення капіта­лу на інвестиційній (початковій) стадії проекту. Залучається капітал шляхом емісії простих та привілейованих акцій, що розміщуються серед юридичних та фізичних осіб.

Через акціонування залучається не тільки грошовий капітал, але й інші матеріальні та нематеріальні активи.

Як відомо, існують публічні та приватні акціонерні товариства. Підприємство (компанія, що перетворюється на акціонерне товариство або корпорацію) створює корпоративний капітал, який використовується на фі­нансування інвестицій.

Пайовий рахунок такої компанії перетворюється на акціонерний рахунок, який являє собою суму, що інвестується акціонерами (акції та капітал, ви­плачений понад номінал).

Корпорація може фінансувати дочірні підприємства та здійснювати конт­роль за використанням їх фінансових ресурсів за умови володіння 50 % акцій дочірньої фірми.

З метою залучення капіталу приватне акціонерне товариство може перетворюватися на публічне (перехід компанії на становище оприлюдненої) та продавати цінні папери широкій публіці. В США цей процес займає від 60 до 180 днів залежно від узгодженості реєстраційного документа, що пред­ставляє в комісію з цінних паперів та бірж.

Разом з тим можливий і зворотний процес, тобто закрите розміщення ак­цій після відкриття акціонерного товариства. У цьому випадку акції розмі­щуються тільки серед інвесторів компанії та за пільговими цінами. Компанія змушена здійснювати такі кроки, якщо публічна підписка на її акції не дала очікуваних результатів.

Один з випадків акціонування - викуп контрольних пакетів акцій керів­ництвом компанії - "викуп менеджментом". Менеджери стають власниками компанії, щоб попередити її перехід до чужих рук. Такий викуп можливий також за рахунок кредиту.

В Україні у процесі приватизації дістала певний розвиток така форма роздержавлення підприємств як корпоратизація. Згідно з Указом Прези­дента, корпоратизація - це надання державним підприємствам статусу ак­ціонерних, де спочатку 100% акцій належить державі, а потім поступово здійснюється продаж цих акцій членам трудового колективу підприємства (першочергово), іншим державним та приватним підприємствам та фізич­ним особам.

На терені приватизації в Україні виникла ще одна форма залучення ін­вестицій - створення колективних підприємств, що по суті мають статус приватного акціонерного товариства, де акціонерами є тільки члени трудового колективу. Деякі колективи підприємств через нестачу власних фінансових ресурсів змушені перетворюватися на публічні акціонерні товариства.

Самофінансування - це спосіб фінансування компанією власних дій за рахунок чистого прибутку (не розподіленого серед акціонерів).

Здійснюється два види наділення:

- без залучення кредиту;

- з залученням кредиту, що забезпечує податкові переваги як для позичаль­ника, так і для кредитора.

Великі корпорації отримують також ще одну знижку з податку на зарпла­ту при створенні спеціального фонду для передачі своїм працівникам акцій.

Цей спосіб, крім фінансового забезпечення корпорацій, дає ще можли­вість протидіяти поглинанню іншими компаніями.

Трастинг - це спосіб вторинного отримання доходів шляхом вкладення у цінні папери прибутку, одержаного від первинних інвестицій у підприєм­ництво. Трастинг є одним з найефективніших способів нагромадження ка­піталу, який застосовується переважно приватними акціонерними та іншими господарчими товариствами. Трастинг зумовлює такі операції:

- залучення коштів членів господарчого товариства або просто громадян;

- створення на зібрані кошти виробничого або комерційного підприємства, як правило, у вигляді повного або колективного товариства;

- придбання за рахунок прибутку від діяльності цього підприємства високодохідних та ліквідних цінних паперів інших емітентів: банків, акціо­нерних товариств, страхових та інвестиційних компаній.

Залучений з допомогою трастингу капітал таким чином максимально диверсифікується, а його вкладники, крім частки прибутку від діяльності то­вариства, мають доходи у вигляді процентів та дивідендів з портфеля цінних паперів. Трастинг є альтернативою способу реінвестування, особливо коли власний фінансовий стан господарчого товариства погіршується.

Венчурний капітал (ризиковане інвестування) впроваджується з метою швидкої окупності залучених коштів. Венчурний капітал створюється шля­хом випуску нових акцій та їх розповсюдження у нових сферах діяльнос­ті. Інвестиції здійснюються, як правило, через придбання частки акцій вен­чурного підприємства (венчура), або надання йому позички, в тому числі з правом її конверсії у майбутньому в акції. Механізм залучення венчурного капіталу нагадує створення незалежної компанії, яка акумулює кошти інших інвесторів та створює фонд венчурного капіталу. Цей фонд має форму парт­нерства, в який компанія-засновник вносить незначну частку капіталу, але несе повну відповідальність за управління фондом. Після того, як визначена статутом сума буде зібрана, фонд закривається, а зібрані кошти інвестуються у виробництво. Тим часом венчурна фірма розпочинає формування іншого фонду. Таким чином фірма керує декількома фондами, акумулюючи при цьо­му значну масу капіталу і розподіляючи ризики серед багатьох інвесторів.

Головна форма доходу на венчурний капітал - це засновницький прибу­ток, що розподіляється між партнерами через деякий період часу (звичайно 3-5 років), коли акції венчура почнуть котируватися на ринку.

Відмінності венчурного капіталу:

- участь у статутному капіталі;

- довгостроковість інвестування;

- активна участь інвесторів в управлінні компанією;

Слід відзначити, що 25 % капіталу в західній економіці є венчурним, у США це складає близько 5 млрд. доларів.

Приблизно 50 млрд. доларів щорічних інвестицій вважаються венчурними.

Рядовий пакет акцій - це пакет інвестора, що становить менше 50% акціонерного капіталу. Його часто практикують невеликі компанії, які зацікавлені у фінансуванні свого розвитку. Цей спосіб залучення капіталу переважає у наукомістких галузях виробництва, коли невеликі компанії допомагають великим виробляти та реалізовувати продукцію. При цьому дрібні компанії можуть ви­робляти для великих окремі вузли, деталі, напівфабрикати тощо.

Рядовий пакет, крім звичайних акцій, може включати інші інструменти фінансування - конвертовані облігації з гарантами або опціонами, а також конвертовані привілейовані акції.

Боргове фінансування інвестицій може здійснюватися за рахунок:

- банківського кредиту;

- іпотечних позичок;

- державного кредиту;

- розміщення боргових зобов'язань;

- позичок міжнародних кредитно-інвестиційних інституцій та закордонних банків.

Залучення капіталу шляхом банківського кредитування дозволяє підпри­ємству придбати основні (капітальні) активи. Висока вартість та довгі строки служби таких активів змушують підприємства створювати довготерміновий чи середньотерміновий борг. Період погашення довготермінової позички у розвинутих країнах звичайно складає 5-7 років. За кордоном довготермінові позички на придбання основних активів надають також інші фінансово-кре­дитні установи (іпотечні компанії, пенсійні фонди, страхові компанії тощо). Як правило, чим більший термін кредиту, тим менше шансів отримати його у банку, в зв'язку з чим позичальники змушені користуватися послугами ін­ших фінансових закладів, де вартість позики звичайно вища.

Середньотермінові позички менш ризиковані для банків та їх вартість звичайно менша. Для них може застосовуватися базова процентна ставка чи трохи вища базової. Середньотермінові позички використовуються також для придбання капітальних активів, але можуть також використовуватися для збільшення оборотного капіталу.

Короткотермінові позички (звичайно терміном до І року) використову­ються на задоволення незапланованих потреб. Звичайно це поновлювальні кредити для збільшення оборотного капіталу. Але можуть бути також позич­ки під рахунки дебіторів чи позички під товарно-матеріальні запаси.

Фінансування під рахунки дебіторів може здійснюватися з факторингом. У цьому випадку кредитор бере на себе зобов'язання погашення дебіторської за­боргованості. Факторинг дозволяє позичальнику прискорити поверненість сво­го оборотного капіталу, скорочуючи тим самим потребу в його фінансуванні.

Фінансування фортфейтингом - це форма кредитування експортера банком чи іншим фінансово-кредитним закладом шляхом придбання борго­вих зобов'язань з певним дисконтом (наприклад, простих та переказних век­селів без права регресу на продавця). Повернення капіталу (банком) здійсню­ється завдяки продажу боргових зобов'язань на вторинному ринку. Фортфейтинг використовується, як правило, при експорті великих капітальних активів - машин, обладнання, з тривалою відстрочкою платежу. Фортфейтингування дорожче для експортера, ніж банківський кредит, але звільняє його від кре­дитних ризиків та скорочує дебіторську заборгованість.

Форфейтинг (операція "а-форфе") являє собою фінансову операцію, що пе­ретворює комерційний кредит у банківський шляхом купівлі боргу, зазначено­го в оборотному документі, у кредитора на безобіговій основі. Інвестор за від­сутності достатнього обсягу коштів для інновацій виписує комплект векселів. Терміни погашення векселів рівномірно розподіляються у часі. Отже, інвестор отримує відстрочку платежу та гарантії банку щодо забезпечення платежів.

Таким чином, у випадку фінансування форфейтингом здійснюється кре­дитування експортера банком чи іншою фінансово-кредитною установою шляхом придбання боргових зобов'язань. Банк продає ці зобов'язання на вторинному ринку і тим самим повертає собі витрачені кошти. Для інвестора це досить дорога форма кредитування, хоча позбавляє його кредитних ри­зиків. Ефективність операції для покупця полягає у можливості отримання кредитування свого проекту.

На сьогодні для України операції «а-форфе» є однією із нових банківських технологій. Це означає, що покупець боргу, або форфейтер, бере на себе зо­бов'язання про відмову - форфейтинг - від звернення регресивної вимоги до кредитора за неможливості отримання задоволення у боржника. Покупка оборотного зобов'язання відбувається, як правило, з певним дисконтом.

Механізм форфейтингу використовується у двох видах операцій:

• при фінансових операціях - із метою швидкої реалізації довгострокових фінансових зобов'язань;

• при експортних операціях - для сприяння надходженню наявних грошей експортеру, що надав кредит іноземному покупцеві.

Зазвичай форфетування здійснюється банками, але із збільшенням обся­гу операцій «а-форфе» стали створюватися спеціалізовані інститути.

Як форфейтингові інструменти найчастіше використовуються векселі - переказні й прості, що є основними оборотними документами такої операції. Операції з векселями здійснюються швидко і просто, без несподіваних усклад­нень. Окрім векселів, об'єктом форфейтингу можуть бути також зобов'язання у формі акредитиву. Однак, як об'єкт форфейтування акредитиви застосову­ються значно рідше. Це пояснюється складністю операції, яка полягає пере­дусім у тому, що у випадку з акредитивом необхідно заздалегідь і докладно погодити умови операції, що в свою чергу призводить до збільшення термінів усієї процедури. Тим часом форфейтинговий ринок припускає високу швид­кість укладання і здійснення операцій, а також простоту документообігу.

Через те, що форфейтинг має суттєві переваги, це робить його прива­бливою формою середньострокового фінансування. Основними перевагами форфейтингу є:

а) форфейтер бере на себе всі ризики, пов'язані з операцією;

б) фінансування форфейтингом може здійснюватися на будь-якій стадії про­цесу може використовуватися для купівлі будь-якого з елементів матері­ально-технічної бази досліджень та розробок;

в) привабливість зростає у зв'язку з відмовою деяких країн від фіксованих процентних ставок, хронічною нестачею валюти для оплати імпорту, зростанням політичних ризиків та іншими обставинами;

г) можливість переведення заборгованостей, як кредиторської так і дебітор­ської у реальні кошти, шляхом продажу її форфейтеру;

д) існування первинного і вторинного ринку форфейтингу.

Іпотечні кредити — це позички під заставу нерухомості (іпотеки). Жит­лові будинки, земля, виробничі будівлі та споруди можуть виступати як за­става для одержання іпотечної позички. Угоди про іпотеку нотаріально заві­ряються та реєструються у поземельній книзі (регіональних органах управ­ління). У разі несплати позички право власності на іпотеку переходить до кредитора і вона має бути перереєстрована.

Існує декілька способів відшкодування іпотечних позичок:

- повернення позички і процентів за нею може здійснюватися рівними частками (траншами);

- борг може бути відшкодований цілком у кінці строку кредиту;

- позичка може бути видана з пільговим терміном відшкодування, впро­довж якого сплачуються тільки проценти за кредит, а основна сума від­шкодовується у наступні періоди часу;

- відшкодування боргу періодично (щорічно) зростаючими платежами;

- відшкодування позички з заставним рахунком, на який вноситься певний страховий резерв для майбутніх платежів.

Спосіб та графік повернення боргу передбачається у кредитному дого­ворі. Якщо частина боргу вже погашена, то відповідна цій частині іпотека може бути перезакладеною.

Державне кредитування застосовується для активізації інвестиційної діяльності. В Україні цей вид фінансування застосовувався з осені 1992 ро­ку. Державні довгострокові кредити надаються за рахунок централізованих ресурсів Національного банку через комерційні банки. Державний кредит використовується тільки для міністерств та відомств за рішенням Верховної Ради України. В останні роки через нестачу бюджетних коштів цей спосіб фінансування не використовується.

У багатьох країнах світу застосовується також державне кредитування приватного бізнесу. Державні установи надають окремим фірмам прямі по­зички, встановлюють процентні ставки, строки виплат та механізм погашен­ня. Залучення державного капіталу може здійснюватись також у вигляді йо­го пайової участі у проекті. Звичайно це інноваційні проекти. Як правило, частка держави менше 50 %. Як і приватні інвестори, уряд вимагає покриття своїх вкладів та відсотків за ними.

Залучення іноземного капіталу в Україні здійснюється по лінії Світово­го банку та Європейського банку реконструкції та розвитку кредитних ліній урядів західних країн та закордонних комерційних банків. Кредити надають­ся через деякі комерційні банки після ретельної експертизи техніко-економічного обґрунтування проектів та обов'язкового їх страхування.

Розміщення боргових зобов'язань дозволяє залучати капітал з допомогою облігацій та деяких інших цінних паперів.

Фінансування на консорційних засадах - це спосіб залучення капіталу шляхом створення спільних підприємств (компаній) або створення різних видів стратегічних альянсів: концернів, синдикатів, холдингів, промислово-фінансових груп тощо. Засадовою стосовно цих утворень є угода (консорці­ум) про стратегічне співробітництво (взаємодію) щодо нагромадження капі­талу та фінансування інвестицій.

Спільні підприємства можуть бути суто вітчизняні або з залученням іно­земних інвестицій. В усіх випадках їх створення вимагає опрацювання та реєстрації в державних органах установчих документів.

Стратегічні альянси - це об'єднання двох або більше суб'єктів госпо­дарювання на умовах спільного розпорядження прибутками і фінансовими ресурсами, розподілу ризиків з метою досягнення конкретних (які не завжди збігаються) стратегічних цілей.

Франчайзинг - це передача або продаж ліцензії (франшизи) однієї фірми (франшизодавця) іншій - франшизоодержувачу на право реалізації продук­ції (послуг, робіт) чи заняття бізнесом на певній території з використанням товарного знаку франшизодавця та за умовою суворого виконання вимог технології та якості. Франшизодавець - це звичайно випереджаюча фірма з високим іміджем, яка намагається поєднувати свої високі технології та "ноу-хау" з капіталом франшизоодержувача, внаслідок чого отримує певний до­ход. Франчайзинг як спосіб залучення капіталу може здійснюватися тради­ційним шляхом, тобто за рахунок власних фінансових ресурсів, або ресурсів громадян, які бажають стати самостійними підприємцями.

Практика розвитку франчайзінгу за кордоном наводить також приклади нетрадиційного фінансування:

• створення компаній, які інвестують малий бізнес. Такі компанії можуть надавати малим підприємствам позички або ставати їх засновниками (ак­ціонерами). Франшизодавець у цьому процесі може виступати як гарант позички; франшизодавець купує земельну ділянку і передає її франшизо­одержувачу, який відбудовує її за умовами та проектом франшизодавця. У майбутньому можлива оренда таких майданчиків франшизодавцем та передача їх у суборенду франшизоодержувачам;

• публічна пропозиція або спільна реклама про створення товариства з об­меженою відповідальністю для будівництва декількох невеликих підпри­ємств (виробничих або торговельних), які в майбутньому будуть здані в оренду франшизоодержувачу;

• передача прав управління нерухомістю франшизоодержувачу разом з франшизою на ведення бізнесу.

Франчайзинг дає можливість залучити капітал багатьох інвесторів, які прагнуть стати підприємцями. У своїй масі цей капітал може бути значним і набагато перевершити той, що залучається компанією традиційним способом.

На сьогодні існує два види фрайчайзингу: продуктово-торговельний і бізнес-франчайзинг. Продуктово-торговельний передбачає за допомогою пе­редачі франшиз створити мережу дистриб'ютерських фірм і допомагає то­варовиробнику розширити сектор споживчого ринку. Більшість франшиз на Заході є продуктове-торговельними. Але в останні роки значного поширення набули також бізнес-франшизи. Цей вид фрайчайзингу передбачає спочат­ку передачу франшизоодержувачу товарного знака, технології виробництва, зразків продукції, технічних умов виробництва і стандартів якості, а потім, після апробації і експертизи продукції фралшизоодержувача, йому видаєть­ся право (ліцензія) на виробництво та продаж, причому на певній території і на певний термін часу Доходи франшизодавця складаються з одноразової комісійної винагороди і постійних відрахувань частки своїх прибутків фран-шизоодержу вачами.

Ліцензування означає передачу прав виробництва продукції (робіт, по­слуг) одної компанії іншій. Ліцензуванню підлягає також передача пакетів, проектів, технологій, товарних знаків, наукових розробок, комп'ютерних програм, іншої інтелектуальної власності. Ліцензія передається на певний строк і за певну винагороду. Ліцензування - це спосіб залучення капіталу власниками патентів, проектів, товарних знаків, технологій тощо. Звичай­но одержувач ліцензії сплачує її власнику роялті одноразово за весь час користування ліцензією, або періодично у вигляді процента, що зумовлю­ється у ліцензійній угоді. Ці угоди можуть бути "ексклюзивними", тобто надавати виключне право одержувачу ліцензії, або надавати права декіль­ком ліцензіатам.

Інжиніринг являє собою не прямий спосіб залучення капіталу, а вид інженерно-консультаційних послуг, які сприяють інвестиційному процесу, прискорюють його; тобто це засіб підвищення ефективності вкладеного в об'єкт капіталу.

Інжинірингові послуги - це комплекс робіт, що охоплює проведення пе-редінвестиційних досліджень, підготовку техніко-економічних обгрунту­вань, технічного та будівельного проектування, а також розробку рекоменда­цій щодо експлуатації підприємств, організації виробництва та його менедж­менту і реалізації готової продукції.

Інжинірингові послуги надаються посередницькими організаціями, а са­ме інжинірино-консалтинговими фірмами, проектними організаціями, ко­мерційними, інвестиційними банками, банками реконструкції та розвитку, а також фірмами-девелоперами.

Підприємець укладає угоду з постачальником інжинірингу, яка включає:

- перелік зобов'язань та робіт зі строками їх виконання;

- сітьові графіки та календарні плани цих робіт;

- кількість залучаємого до робіт персоналу інжинірингової фірми;

- умови переуступки частки договірних послуг іншій фірмі на засадах суб­підряду;

- умови навчання та перепідготовки експлуатаційних кадрів;

- зобов'язання щодо моніторингу виконання будівельно-монтажних робіт

тощо.

Інжиніринго-консультативні послуги сприяють залученню капіталу, під­вищують ефективність його використання і зменшують, таким чином, по­требу в останньому.

Оренда - це строкове володіння та користування майновим комплексом (капітальним активом). Об'єктом договору оренди може бути підприємство, будівля, споруда, приміщення, обладнання, природні ресурси, земельні ділян­ки тощо.

Оренда як спосіб залучення капіталу ґрунтується на договорі між орен­датором та орендодавцем. У договорі відображається склад майнового комп­лексу, його вартість, розмір та термін орендної плати, зобов'язання та права сторін, умови та порядок припинення договору.

Орендатор бере в оренду не просто майно, а капітал, вкладений в це май­но з метою отримання прибутку.

Орендна плата за користування капіталом - це орендний відсоток, який за своєю фінансовою природою адекватний позичковому відсотку, а майновий комплекс, що передається у користування орендатору, рівнозначний позичці.

У західних країнах залежно від терміну дії розрізняють оренду довго­строкову (лізинг), середньострокову (хайринг) та короткострокову (рейтинг). Усі ці види оренди застосовуються для машин та устаткування.

Договір рейтингу може укладатися на строк від одного дня до одного ро­ку без викупу майна.

Хайрингові угоди укладаються терміном від 1 до 3 років також, як прави­ло, без викупу майна.

Лізинг - це довгострокова оренда окремих видів машин та устаткуван­ня, виробничо-технічних комплексів, іншого майна. На відміну від поточної оренди, у лізингу можуть брати участь три або більше суб'єктів угоди:

- постачальник (виробник обладнання);

- лізингодавець (банк чи лізингова компанія);

- лізингоодержувач (орендатор).

Лізингова операція здійснюється у такій послідовності: лізингоодержувач знаходить фірму, що виготовляє або продає необхідне йому обладнання, ви­вчає його якості та умови продажу. Потім, у разі відповідності обладнання вимогам свого виробництва, він звертається до банку або лізингової компанії з пропозицією придбати це обладнання у виробника (продавця) з метою по­дальшої передачі йому на умовах оренди.

Лізбек застосовується як більш вигідна форма оренди для лізингоодержу-вача, оскільки він одночасно залучає капітал від продажу майна і має наго­ду подальшого використання цього майна. Звичайно, бувають випадки, коли лізбек застосовується через фінансові труднощі лізингоодержувача.

Оперативний лізинг, на відміну від фінансового, передбачає багаторазову зміну лізингоодержувача впродовж строку служби машин або обладнання. Об'єктом операційного лізингу є, як правило, машини та устаткування, що швидко морально та фізично застарівають. Лізингодавець звичайно сам здій­снює ремонт та технічне обслуговування, отримуючи при цьому всю суму амортизаційних відрахувань від лізингоодержувача.

Таким чином, лізинг - це специфічна форма залучення виробничого капі­талу, за якої лізингодавець кредитує лізингоодержувача. Постачальник май­на одержує плату за нього одноразово і одночасно від лізингової компанії або банку зразу ж після укладення угоди або у розстрочку. Нерідко функції лізингодавця виконують також страхові компанії та інвестиційні фонди.

Фактично фінансовий лізинг - це спосіб капіталізації інвестицій, тобто спосіб залучення капіталу. Інакше - це форма матеріально-технічного поста­чання з одночасним кредитуванням і орендою.

Дедалі частіше застосовується багатосторонній лізинг з декількома посе­редниками між лізингодавцем, постачальником обладнання та лізингоодер-жувачем.

Селенг - це окремий випадок лізингу, який передбачає двосторонню уго­ду майнового найму. Згідно з цією угодою, власник передає селенг-компанії права використання і розпорядження своїм майном. Він залишається власни­ком, одержує за це окрему плату і може за першою вимогою повернути своє майно. Селенг-компанія залучає і вільно використовує за своїм бажанням май­но або окремі майнові права громадян та юридичних осіб. Предметом майна можуть виступати окремі об'єкти, права власності, земельні ділянки, підпри­ємства, будівлі, устаткування, цінні папері, гроші тощо. Від громадян селенг-компанія залучає головним чином гроші, які спрямовує у виробничу сферу.

Різниця між депозитно-кредитною банківською діяльністю і селенговою ді­яльністю полягає у наступному: позичальник, одержуючи позичку, стає її влас­ником. При селенговій операції він тільки користується грішми або майном.

Якщо він збанкрутує, то повинен повернути в першу чергу те, що йому не належить, а інше майно має бути продане на аукціоні та розподілене серед кре­диторів, у тому числі і повернута комерційному банку позичка разом з процен­тами; - позичка, як відомо, підлягає оподаткуванню, натомість при передачі майна або грошей у найм оподатковується тільки прибуток від цієї операції.

Селенгові операції можуть стати потужним засобом залучення капіталу до виробництва, особливо грошових заощаджень населення. На жаль, деякі селенгові компанії разом з довірчими товариствами у попередні роки скомп­рометували себе в Україні та країнах СНД.

Пільгове фінансування може здійснюватися у наступних формах: прямі позики, гарантовані позики, гранти на певні проекти, пайову участь, прямі дотації, страхування. Субсидуючи проект, уряд, звичайно, висуває ті ж умо­ви, що і банк чи інший кредитний заклад, але надані їм урядом пільги заохо­чують останніх прийняти участь у фінансуванні.

Тому держава, як правило, виступає одним з інвесторів чи учасників ін­вестування. Головним чином— це об'єкти виробничої та соціальної інфра­структури чи соціально-політичні програми.

Субсидування - це неповернене фінансування, тобто надання грошових коштів та інших постійних та поточних активів на засадах неповернення. Розрізняють такі види субсидування: датування, гранти, субвенції, спонсор­ство, донорство.

Датування - це спосіб підтримки будь-яких проектів урядом чи місцеви­ми організаціями влади. Як правило, дотуються соціальне важливі програми та проекти, природоохоронні та ресурсозберігаючі технології. Дотації нада­ються для фінансування тільки частини інвестиційного проекту, частка дер­жавних інвестицій, звичайно, не перевищує 50 %. У низці випадків, надаючи певну дотацію, держава ставить умови, щоб решта була проінвестована при­ватним капіталом, та контролює цільове використання коштів.

Існують також експортні дотації, які надаються з державного бюджету з метою заохочення вивозу товарів. У цьому випадку субсидуються різні митні та податкові пільги.

Гранти близькі за змістом дотаціям. Відмінності їх у тому, що вони мо­жуть надаватись на фінансування проекту загалом. Звітність про використан­ня грантів має більш суворий характер та підлягає аудиторським перевіркам. Іноді призначаються менеджери, які стежать за повним виконанням умов гранту. Часто гранти мають вигляд гуманітарної допомоги.

Субвенції на відміну від дотацій та грантів надаються урядом місцевим орга­нам влади та мають цільове призначення. У випадках порушення цих умов під­лягають поверненню. Ініціатором субвенцій виступають місцеві органи влади.

Спонсорство та донорство являють собою субсидування інвестицій­них проектів з боку юридичних та фізичних осіб, благодійних організацій та фондів тощо. Найчастіше спонсори та донори фінансують інтелектуальні інвестиції.

Запитання для самоконтролю:

1. Які основні переваги використання власних джерел фінансування інвес­тицій?

2. Назвіть основні недоліки у використанні залучених джерел в інвестицій­них цілях?

3. Які основні переваги використання позикових джерел фінансування?

4. Назвіть основні недоліки у використанні позикових джерел в інвестицій­них цілях?

5. Які основні типи фінансування інноваційний проектів?

6. Що таке регрес?

7. Назвіть основні способи залучення капіталу в інвестиційних цілях. Що таке лізинг?

10. Як співвідносяться поняття "лізинг" та "оренда"?

11. Назвіть основні типи лізингу та охарактеризуйте їх.

12. Поясніть сутність фінансування інвестицій на консорційних засадах.

14. У чому основні відмінності між субсидіюванням, датуванням, отриман­ням грантів, субвенціями, спонсорством та донорством?

Література: [1], [3], [4], [5], [6], [15], [16], [17], [20], [21], [23], [24], [30], [31], [32], [33], [34], [35].