Розподіл та споживання у християнській (православній) етиці господарювання

Особливе ставлення в православному богослов'ї, відповідно релігійної філософії, склалося до таких категорій, як розподіл і споживання. Це ставлення, безсумнівно, вплинуло на розуміння ідеалу господарювання та реальну практику господарювання.

Споживання. Споживання, за суттю, означає використання частини доходу на забезпечення духовних і фізичних потреб людини, розвиток творчих здібностей особистості. З духовно-моральної точки зору воно, по-перше, право працюючого користуватися плодами своєї праці. По-друге, особисте споживання має завжди обмежуватися (воно має підтримувати життя людини, давати їй можливість для повноцінного фізичного і духовного розвитку, відтворення, але не суперечити Заповідям Нового Заповіту).

Мірилом дозволених витрат св. Василій Великий вважає дійсні потреби. Все, що переходить цю межу, є зловживанням [102].

Св. Амвросій розрізняє двояку витрату грошей: витрати щедрості і марнотратства. «Ибо есть два рода трат: один – щедрость, другой – расточительность. Щедро: оказывать гостеприимство, одевать нагого, помогать неимущим продовольствием… Расточительны: тратить на пышные пиры и на множество вина…» [цит. за 102]. Св. Іоанн Златоуст закликає бути бережливим, бо, утримуючись від марних витрат, отримуєш можливість допомагати іншим [цит. за 102].

Звичайно, богослови не розробляють спеціально ті норми споживання, які є дозволеними. Тут скоріше мова йде про те, що кожна людина в міру духовно-морального розвитку, буде сама в змозі визначити для себе цю норму. Вона не може бути встановлена як єдиний стандарт, це б виглядало абсурдно. Адже мінімум потреб, необхідних для забезпечення життя і розвитку людини буде залежати від безлічі факторів: і від її соціального статусу, і від виховання, і від сімейного стану та ін. Важливо уникнути марнотратства і розкоші, спрямувати земні багатства на користь ближнього, Церкви і держави. Що стосується останнього, то Сам Спаситель визнавав справедливим жертвувати на храм і платити данину кесареві (тобто сплачувати податки).

Особисте споживання має завжди обмежуватися. Воно повинно підтримувати життя, давати йому можливість для повноцінного духовного і фізичного розвитку, але не суперечити заповідям Нового завіту. Споживання не буде відповідати духовно-моральним принципам, якщо воно служить егоїстичним інтересам особистості, веде до злих вчинків, що порушують духовно-моральні закони, по відношенню до себе, до суспільства, до природи. Коли високий рівень споживання стає метою, ми маємо справу з аморальною, споживчою економікою.

До речі, явище споживання як хворобу особистості, суспільства та економіки, підкреслювали багато російських релігійних філософів та представників східнослов'янської економічної думки.

Так, М. Бердяєв підкреслював, що споживчий ідеал руйнує господарство, і попередчуючи згубні наслідки цього ідеалу для майбутнього, якби передбачаючи через століття вперед кризу споживчої економіки, відзначає: «Безграничный рост потребностей и рост народонаселения создал индустриально-капиталистическую цивилизацию, которая чревата великими потрясениями и катастрофами и обозначает убыль духа в европейском человечестве» [7].

Він писав, що «Духовное отношение к хозяйству предполагает аскетику, ограничение похоти жизни….. И если народы хотят духовно возродиться, то им придется вступить на путь аскетического самоограничения и одухотворения хозяйственной жизни» [7].

Такий же мотив звучить і у С.М. Булгакова, який відзначає, що прагнення до розкоші і розкіш призводять не тільки до духовного занепаду особистості і народу, але і до занепаду економічному. Вірне ж співвідношення в потребах – це плід духовної роботи особистості: «Правильное соотношение между различными потребностями духа и плоти дается путем духовной борьбы, определяемой греческим словом «аскеза» (что значит, собственно, упражнение в борьбе) или аскетизм» [14, С.655]. І він виводить оптимальну формулу росту потреб людини: «Умножай свои потребности, пока этого требует жизнь духа и человеческое достоинство, но и умей сокращать их, поскольку она же этого требует, - такова формула свободной от крайностей как гедонизма, так и аскетизма» [14, С.655].

Розподіл. Що стосується такої категорії як розподіл, необхідно відзначити, що з духовно-моральних позицій існують дві основи розподілу багатства, благ, створених суспільною працею: справедливість і милосердя. Блага та багатства як даність і як джерело їх множення (земля, природні ресурси, кліматичні умови і т.п., а також самі таланти і здібності людини) з одного боку – дар Божий, а з іншого – результат трудової діяльності людини (освоєні родовища природних ресурсів, засіяна земля, засоби праці, предмети споживання), індивідуального, різного в міру напруженості використання даних конкретній людині здібностей, праці.

Розподіл відповідно до праці як принцип справедливого розподілу багатства закладений в заповіді Апостола «Если кто не хочет трудиться, тот и не ешь» (2 Сол. 3,10) [8], це – фундаментальна норма умиротворення і узгодження інтересів особи і суспільства. Порушення цього принципу породжує соціальну напруженість протягом всієї історії людства.

Однак не всі члени суспільства можуть працювати. Люди похилого віку та інваліди, фізично нездорові люди, діти, багатодітні сім'ї потребують турботи про них з боку тих, хто може поділитися надлишками накопичених благ, піклування з боку суспільства. І милосердя, і благодійність, що виходить з нього, необхідні не тільки тому, хто потребує матеріально, а й тому, хто живе в достатку, так як милосердя збагачує душу, вчить людину любити і співчувати.

Таким чином, система розподілу, яка буде відповідати і економічній раціональності, доцільності та реалізації соціальних цілей, і духовно-моральному розвитку особистості повинна ґрунтуватися на принципах: відшкодування трудових витрат; мотивації розвитку здібностей особистості; мотивації служіння суспільству; забезпечення незахищених верств населення. Сам механізм справедливого розподілу в богослов'ї реалізується на заклику до кожної людини приділяти нужденним, на вимозі справедливої оплати праці. Що ж стосується суспільних механізмів справедливого розподілу – це вже предмет безпосередньо економічної науки, яка вже виходячи з відповідних моральних установок, повинна розробляти цей механізм. Зокрема на це вказував С. Булгаков.

Не менш важливо вірно розуміти таке важливе питання, як поєднання приватних і суспільних інтересів. Яким інтересам необхідно надати перевагу з позиції християнської етики і психології – інтересам особистості або суспільства?

Щоб суспільний устрій був справедливим, у ньому повинні несуперечливо поєднуватися інтереси особистості (індивідуалізм) та інтереси суспільства (колективізм).

Колективізм повинен проявлятися в тому, що кожна особистість повинна бути настільки шанована, що їй забезпечувався б дійсно рівний доступ до суспільного матеріального надбання та рівні можливості самовизначення в суспільстві.

Індивідуалізм повинен проявлятися лише в тому, що кожній особистості слід надати максимум можливостей реалізувати свої здібності, свій інтелект в будь-якій сфері соціального життя, не обмежуючи прав суспільства, тобто мати свободу як зробити, так і сказати: «Господин! Пять талантов ты дал мне; вот другие пять талантов я приобрел на них» (Мф.25, 20) [8].

Суспільство має бути ареною реалізації прав і обов'язків особистості, а особистість повинна бути реалізацією суспільства як боговстановленого способу буття самої людини. У рівній мірі неприпустимі тоталітаризм колективу (комуністичного і нацистського спрямування) і тоталітаризм особистості (буржуазно-олігархічного спрямування.)

Отже, суспільний устрій буде справедливим, якщо в ньому будуть несуперечливо поєднуватися колективізм та індивідуалізм, милосердя і справедливість.