Прояв властивостей темпераменту у навчально-виховній роботі з дошкільниками

Урахування у вихованні і навчанні дітей їхніх індиві­дуально-типологічних особливостей дає змогу правильно спроектувати їх мету, обрати оптимальні виховні впливи. Ігнорування ж може стати основною причиною розвитку у дошкільників негативних рис: у сангвініка - розпороше­ності інтересів; у флегматика - безініціативності, байду­жості, лінощів, млявості, апатії; у холерика - нестрима­ності, різкості, імпульсивності; у меланхоліка - сором'яз­ливості, замкнутості, невпевненості, образливості.

Вихователь зобов'язаний спрямовувати діяльність ді­тей, щоб сприяти формуванню позитивних рис і запобігати появі негативних. У сангвініка слід формувати стійкі упо­добання та інтереси, не допускати поверхового, недбалого виконання ним завдання, вимагати від нього доводити по­чату справу до кінця, стимулювати позитивне ставлення до достоїнств інших, уміння зважати на їхню думку, вчити бути уважним до товаришів, надійним у стосунках з ни­ми, дбати, щоб нові знайомства не витісняли старих.

У вихованні дітей-флегматиків головне - формувати трудові навички, стежити, щоб вони завжди були зайняті, залучати до діяльності в колективі, вчити за допомогою ігор і занять пришвидшувати темп дій, заохочувати най­менші прояви рухливості, спритності. Завдяки цьому їхня млявість не перетвориться на лінощі, урівноваженість по­чуттів - на слабкість.

Енергію холерика слід спрямовувати на корисні спра­ви, ставити перед ним складні завдання, допомагаючи ос­мислювати їх. Важливо обережно застовувати все, що збуджує нервову систему, розвивати і зміцнювати процес гальмування шляхом організації розміреної діяльності, домагатися стриманої поведінки, створювати можливості для реалізації потреби в руховому навантаженні. Особливо необхідно систематично контролювати їхню поведінку і ді­яльність, дотримання правил, якість і повноту виконання завдань, вимог дорослих, вчити зважати на інших, не об­ражаючи самолюбства.

У вихованні меланхоліків слід враховувати їхню враз­ливу нервову систему, швидку втомлюваність, слабкість нервових процесів, допомагати подолати сором'язливість, нерішучість, невпевненість у своїх силах, оскільки це мо­же стати причиною слабкого характеру. Виявляючи до них чуйність і доброзичливість, потрібно розвивати актив­ність, уміння переборювати несміливість, труднощі, під­тримувати позитивні емоції.

Особливої уваги вихователя потребують дві групи ді­тей: повільні і рухливі. Повільні діти дуже довго викону­ють режимні процеси, затримують інших, неохоче беруть­ся за нову справу, важко включаються в рухливі ігри і фі­зичні вправи, постійно порушують правила, неправильно реагують на вказівки або через свою надмірну сконцентрованість не чують їх. Все це відбувається не навмисно, а то­му, що дитина інакше не може. Систематичне тренування, вправи можуть підвищити у неї рухливість нервових про­цесів, зміцнити нервову систему.

Для входження у робочий процес їм потрібен певний час, поспіх гальмує їх, а різні вимоги і вказівки - дезорганізовують. Будь-яку справу їм необхідно давати виконувати на позитивному емоційному фоні, включаючи елемент гри.

Підвищена рухливість дітей також обумовлена особли­вістю нервових процесів, керувати якими вони нездатні. Тому покарання їх за непосидючість позбавлені сенсу і пе­дагогічного ефекту, як і спеціально дібрані завдання, що вимагають надмірної ретельності. Виконати їх дитина не зможе, протестуватиме, ігноруватиме вказівки дорослих, уникатиме виконання вимог. Усе це збуджуватиме нерво­ву систему дитини-меланхоліка, підвищуватиме рухову активність.

Рівне і спокійне спілкування з рухливими дітьми, уникнення заборон, аргументовані вимоги обов'язково виконати розпочату справу, використання короткочасних з поступовим ускладненням доручень, заповнення часу найрізноманітнішими справами підвищують посидю­чість, якість роботи рухливих дітей. Крім того, їм бажано пропонувати види діяльності, в яких вони матимуть змо­гу застосувати свою рухливість і жвавість (спортивні ігри, вправи). При цьому слід регулювати навантаження, щоб уникнути перевтоми. Хоча такий підхід дуже трудоміс­ткий, однак дає можливості для досягнення позитивних результатів.

Уміння бачити у психологічних проявах, поведінці ди­тини те, що обумовлене типом нервової діяльності, її ві­ком, спадковістю, а також відрізняти це від набутого, до­помагає вихователю раціонально застосовувати індивіду­альний підхід у своїй педагогічній практиці. Спеціально дібрані комплекси виховних впливів необхідно використа­ти у сприятливі для цього (сензитивні) періоди. Такими є ранній і молодший дошкільний вік, коли нервова система перебуває у процесі становлення, інтенсивно розвиваються основні властивості нервових процесів. Спостереження в ранньому віці за руховими, емоційними, а потім і мовними проявами, стилем поведінки дітей дає змогу більш-менш точно зробити висновок про особливості типу нервової сис­теми (сили - слабкості, рухливості - інертності, врівно­важеності - неврівноваженості, інтроверсії - екстравер­сії, емоційності, тривожності та інших властивостей).

Для ефективного виховання дітей потрібно враховува­ти їхні властивості темпераменту та вікові особливості і дотримуватися таких вимог:

1) забезпечення умов для нормального розвитку дити­ни. Якщо їй заважає шум, слід подбати, щоб довкола було якомога тихіше; якщо важко звикає до нової обстановки, бажано позбавити її такого випробування. Цінну якісну і кількісну психолого-педагогічну інформацію можна отри­мати у немовлячому віці. Послуговуватися нею потрібно обережно, щоб не знизити пристосовуваності психіки, ор­ганізму малюка до середовища;

2) формування у дитини рис характеру, що нівелюють негативні особливості її темпераменту. Риси характеру ви­являються при зміні умов життя і діяльності дитини, у ре­зультаті вироблення в неї навичок і звичок. Основними ви­могами при цьому є поступливість, послідовність, вмоти­воване пришвидшення або уповільнення темпу діяльності. Краще за таких обставин вдатися до психолого-педагогічного маневру. Прагнення педагога до негайної результа­тивності своїх виховних дій може призвести до зміцнення негативних особливостей темпераменту, порушення довір­ливості у стосунках з дитиною. Наприклад, діти-меланхоліки на постійні вимоги пришвидшити дії уповільнюють або взагалі припиняють їх. У цій ситуації їх потрібно пере­конати, що головне не повільність або швидкість дій, а якість результатів;

3) посилення позитивних і послаблення негативних проявів у поведінці дитини. Наприклад, підвищена три­вожність меланхоліка, пов'язана з високою чутливістю до подразників, спричинює їх надмірну вразливість і чутли­вість. Однак рівень тривожності відіграє особливу роль у структурі емоційності. Вона може стимулювати актив­ність і саморегуляцію діяльності, а її відсутність знижує ефективність роботи. Від тривожності не можна звільни­тися. Сором'язливість, невпевненість, емоційна скутість успішно долаються внаслідок формування навичок діяль­ності, переживання ситуацій успіху.

Вихователь може впливати на певні властивості темпе­раменту дітей у знайомих і цікавих для них видах діяльнос­ті. Наприклад, малоефективним буде вплив у період адапта­ції дитини до школи, однак він може забезпечити очікува­ний результат під час її спілкування з однолітками.

Продуктивною є тактика побудови навчально-виховного процесу на основі індивідуального стилю діяльності, який проявляється у співвідношенні орієнтувальної і ви­конавчої частин: одні діти відразу приступають до вико­нання завдання, інші перед тим довго його обмірковують; дії одних - стереотипні, інших - різноманітні; одні пра­цюють аритмічно, інші - розмірено. Повільній дитині важко відразу відтворити засвоєний матеріал, вона зро­бить це через 20-60 хв. Не знаючи цього, педагог може по­милково висловити припущення про незасвоєння нею ма­теріалу. Якщо не дати дитині змоги через деякий час від­новити цей матеріал, він забувається.

Дорослим важливо враховувати індивідуальні психо­логічні особливості саморегуляції діяльності і поведінки дітей. Одні дошкільники прагнуть нових вражень, які по­силюють стимуляцію, інші - уникають їх; люблять му­зичні іграшки або відмовляються від них; задоволено включаються в рухливі ігри чи надають перевагу спокій­ним. Завдання вихователя - об'єктивно оцінити рівень саморегуляції дитини, виокремити її позитивні сторони, заохочуючи їх прояви. Ускладнення діяльності сприяє усвідомленню дитиною позитивних сторін своєї саморегу­ляції, допомагає сформувати довільну саморегуляцію, а завдяки їй - переборювати недоліки, розвивати позитив­ні властивості свого темпераменту.

Невміння враховувати особливості темпераменту іноді призводить до серйозних помилок у вихованні. Так часто трапляється, якщо батьки, вихователі особливості темпе­раменту дітей вважають рисами їхнього характеру. Голов­ним у цій роботі є поступовий перехід від пристосування індивідуально-типологічних особливостей до формування саморегуляції дитини, уміння керувати своєю поведінкою і діяльністю.

Характер дитини

Індивідуальна своєрідність дитини виявляється як у її темпераменті, так і в характері, що включає в себе погля­ди, інтереси, думки дитини, їх зміст (те, чим керується во­на, як ставиться до себе). Зміст поведінки найбільше ха­рактеризує людину, адже кожна особистість має свій пси­хічний склад, манеру поведінки, спосіб дій і характер, який формується протягом усього її життя, змінюється, розвивається залежно від оточення і виховання.

Характер (грец. charakter - ознака, прикмета) - індивідуальне поєднання істотних властивостей особистості, що виявляються в її поведінці і діяльності, у ставленні до суспільства, праці, колективу, до себе.

Риси характеру свідчать про шляхи, якими людина до­сягає певних цілей, тобто про специфічну психологічну стратегію її поведінки. У дорослої людини поведінка є складним поєднанням вищої нервової діяльності і життє­вого досвіду. Цим зумовлений вплив типу нервової систе­ми на вироблення характеру дитини. Психологи стверджу­ють, що темперамент і характер особистості є нерозривною єдністю, що обумовлює її властивості. Однак темперамент (тип нервової системи) має вроджену основу, а характер

формується упродовж життєдіяльності. Він охоплює бага­то компонентів, що постають як єдине ціле, тому жодну притаманну дитині (дорослій людині) рису не можна роз­глядати відокремлено від інших якостей її характеру. Ха­рактер визначається сукупністю всіх рис, які виявляються в діях і вчинках (як діє людина за різних умов, як досягає своєї мети, якими є її прагнення).

Основними компонентами характеру є: життєва спря­мованість (потреби, інтереси, переконання); розумові якості (спостережливість, розважливість, гнучкість розу­му), емоційні (зміст і спрямованість почуттів), вольові (ви­разність, постійність, твердість, здатність долати трудно­щі, рішучість, сміливість, наполегливість, цілеспрямова­ність); звички (майже автоматизовані способи діяння). Усі вони взаємопов'язані, час від часу певний компонент домі­нує у поведінці. їх поєднання має індивідуальні особливос­ті. Навіть в однієї людини залежно від конкретних умов життя проявляються різні риси характеру. У дошкільному закладі вона може виявляти належний рівень культури спілкування, уміло налагоджувати дружні стосунки, не конфліктувати, а вдома демонструвати протилежний спо­сіб поведінки. Подібні прояви можуть стосуватися різних аспектів її життєдіяльності.

У двох однакових за характером людей неможлива од­накова поведінка, адже з моменту народження вони опиня­ються під різним впливом (сімейні умови, спосіб вихован­ня, спілкування з родичами, дитячий колектив, довкілля тощо). Все це формує індивідуальні особливості нахилів, інтересів, почуттів, розуму, волі, характеру загалом.

Головну роль у формуванні і розвитку характеру дити­ни відіграє спілкування з людьми, які її оточують. Перші зачатки та форми поведінки формуються на основі меха­нізму наслідування (дитина наслідує своїх близьких), а та­кож шляхом научіння через емоційне підкріплення.

Сензитивним періодом для становлення характеру вва­жають вік від двох-трьох до дев'яти-десяти років, коли відбувається активний процес соціалізації як у процесі спілкування з доролими, так і з ровесниками. Саме в цей період діти відкриті для зовнішніх впливів, наслідують всіх і в усьому. Дорослі мають незаперечний авторитет у дитини, можуть впливати на неї за допомогою слова, вчин­ків і дій, що створює сприятливі умови для засвоєння та закріплення необхідних форм поведінки.

Важливим для формування характеру дошкільника є стиль спілкування дорослих один з одним та з самим ма­люком. У першу чергу це стосується спілкування батьків, особливо матері, з дитиною. Те, як вони поводяться з нею, згодом стане способом її поводження зі своїми дітьми, ко­ли вона стане дорослою і буде мати власну сім'ю.

Спочатку в характері формуються такі риси, як доброта, товариськість, чуйність, а також протилежні їм якості - егоїзм, черствість, байдужість до людей.

У дошкільному віці закладаються основи рис характе­ру, які стосуються праці - працелюбство, акуратність, від­повідальність, наполегливість. Оскільки в цей період про­відною діяльністю є сюжетно-рольова гра, то саме в ній формуються і закріплюються відповідні звички. Крім цьо­го, має значення і виконання дитиною доступних видів праці, що повинно стимулюватися та заохочуватися дорос­лими. Як правило, у характері закріплюються ті риси, які постійно одержують позитивну оцінку.

Формування характеру залежить від активності дити­ни в життєдіяльності. Процес цей починається в ранньому віці, коли вона мимоволі наслідує від дорослих певні спо­соби поведінки, дій, ставлення до людей, усвідомлює свої можливості, оволодіває рухами, вчиться керувати собою. Її організатором, керівником, партнером має бути близька людина, від якої залежить формування основних якостей поведінки, характеру дитини. Важливо, щоб вони своєчас­но зосереджували свою увагу на розвитку конкретних якостей характеру з урахуванням новоутворень дитячої психіки. При цьому слід пам'ятати, що поведінка дитини-дошкільника опосередкована образом близьких дорослих, який орієнтує її дії і вчинки, є основою всіх новоутворень, обумовлює утворення механізмів особистісної поведінки, здатності регулювати її. Залежно від конкретних умов ви­ховання і взаємин з близькими дорослими провідну роль у цьому процесі можуть відігравати різні мотиви (безпосе­редній інтерес до діяльності, її змісту, значущості, често­любність, амбіції тощо). Цим обумовлені різноманітні ін­дивідуальні особистісні якості дитини.