Феномен давньогрецької філософії. 9 страница

Відомі філософи Рене Декарт, Бенедикт Спіноза, Готфрід Лейбніц пропонували брати за критерій істини ясність і чіткість мислимого. Ясно те, що відкрите для спостережливого розуму і з очевидністю визнається, не викликаючи сумніву. Так, істиною є «квадрат, який має чотири рівні сторони». Таке розуміння критерію істинності спирається на віру через логіку мислення, достовірність сприймання реальності. Однак, служити єдиним критерієм істини не може. Бо що могло бути більш ясним і очевидним, ніж непорушність Землі! І тисячоліттями людство не мало сумніву. Висувався і такий критерій істини, як загальна значимість: істинно те, що відповідає думці більшості. Проте ще Демокріт говорив, що питання істинності не вирішується більшістю голосів. З історії науки відомо, що першовідкривачі, як правило, відстоюючи істину, виявлялися самотніми. Існує в деяких філософських системах і такий критерій істини, як принцип прагматизму, що визначає значення істини її практичною корисністю. «Істиною прагматизм визнає те — і це єдиний критерій істини, — вказував У. Джеймс — що краще всього «працює» на людину, веде людину, що більш за все підходить до кожної частини життя і поєднано з усією сукупністю досвіду, — причому нічого не повинно бути опущене. Якщо релігійні ідеї виконують ці умови, якщо, зокрема, виявиться, що поняття про Бога задовольняє, то на якій підставі прагматизм заперечуватиме буття Боже...». Виходячи з розуміння істини як практично корисного, прагматизм навіть Бога виводить «для практики». Критерій істини не знайти в мисленні самому по собі, немає його і в дійсності, узятої поза суб'єктом. Критерій істини, вважає багато хто з філософів, полягає в практиці. Пізнання базується на практиці, тому шляхи до розкриття природи і суттєвості пізнання необхідно шукати в практиці — об'єктивній основі всіх форм людської діяльності.

Четверте питання. Студент повинен уявити роль практики у теорії пізнання. Що таке практика. Яку роль вона виконує. Звернутись можливо до джерел [5, 6, 7].

Проблема практики включає ставлення до природи, інститутів соціального життя, а також ставлення людини до інших людей. Категорія практики становить гранично абстраговане філософське поняття.

Теорія та практика — філософські категорії, що визначають духовну і матеріальну сторони єдиного суспільно-історичного процесу пізнання і перетворення природи та суспільства. Теорія — узагальнений у свідомості досвід людей, сукупність знань про навколишній світ; відносно самостійна система знань, що відтворює в логіці понять об'єктивну логіку речей. На відміну від старої, емпіричної і позитивістської (зокрема, прагматичної) позиції, марксистська філософія розглядає практику не як чуттєвий суб'єктивний досвід особистості і не як здійснювану тільки за суб'єктивними мотивами дію.

Практика — діяльність людей, що забезпечує існування і розвиток суспільства, насамперед, об'єктивний процес матеріального виробництва, що становить основу життя людей, а також революційно-перетворююча діяльність соціальних спільностей людей і всі інші форми практичної суспільної діяльності, що ведуть до змін світу. Науковий експеримент також є одна з форм практики.

Теорія і практика нерозривно зв'язані, єдині, не існують одне від одного. Постійно впливають одне на одного. Основою взаємодії є практика. Саме практична суспільно-виробнича діяльність породжує і на кожному етапі розвитку визначає свідомість, а разом з нею і теоретичне освоєння дійсності. Люди діють свідомо, так або інакше осмислюючи дійсність. Це не означає, що в своїх діях люди прямо керуються якоюсь чітко визнаною науковою теорією. Але їх діяльність завжди спрямовується певною сукупністю знань. На зорі історії людства єдиною формою існування таких знань стала єдина, неподільна буденна свідомість.

Осмислення трудових навиків, емпіричні узагальнення результатів дії і спостережень, легенди і вірування, вірне і фантастичне відображення суспільного буття, ці теоретичні уявлення не становили логічно чіткої системи понять, не будучи науковим відтворенням об'єктивної логіки дійсності. Зате їх зв'язок з практикою став настільки повним, що теорія стала безпосередньо вплетена в «мову реального життя — з практичною діяльністю людей». З поділом праці на розумову і фізичну теорія і практика розбігаються на різні суспільні полюси. Продовжуючи залежати одне від одного і взаємодіючи, теорія і практика перетворюються на відносно самостійні форми суспільної діяльності. Поява чистої теорії як відносно самостійної і спеціальної галузі діяльності стала одним з величних революційних стрибків в історії людства.

Розвиток теоретичного дослідження, абстрактно-логічна форма теорії дозволили людям глибше проникнути в суть природних явищ, створити постійно розвиваючу наукову картину світу. З іншого боку, для самих учених зв'язок теорії і практики став не такий зрозумілий. На такій основі в поєднанні з характерним для приватновласницького суспільства індивідуалістським світоглядом виникали різні ілюзії: від погляду на пізнання як на акт індивідуального пасивного споглядання теоретиком навколишнього його середовища до ідеалістичних філософських систем, що розглядають теоретичну свідомість (ідеї) як таку, що творить дійсність. З такого моменту свідомість може справді відобразити себе, тому що свідомість не що інше, як усвідомлення існуючої практики.

В історії філософії уявлення про практику пройшло складний шлях. Для давньогрецької філософії з її зневагою до фізичної праці як до суто рабської долі; характерний підхід до діяльності, за якої гідним вільної людини вважалося споглядально-пізнавальне ставлення до світу. Сама дійсність мислилась з позицій раціональності, тобто усвідомлення людиною доброчесних вчинків; а найдоброчеснішим вважалася поведінка мудреця, який усвідомлював єдність і універсальність істинного буття теоретично на противагу різноманітній плинності чуттєво-сприймаючого світу.

У світогляді епохи Середньовіччя негативістське ставлення до чуттєво-предметного світу поглибилось. Праця вважалася покаранням, даним людству за гріхи, а також як необхідність, не покладаючи рук, здобувати свій хліб. Природа ж втрачала самоцінність і розглядалась як щось похідне від божественної субстанціональності. Істинно ж людською формою діяльності вважалась духовна, що спрямовувалась на осягнення Бога як реальності. У пізньому християнстві тенденція ця посилилась в аскетизмі — формі практично-моральної поведінки, яка мала на меті приборкання гріховно-чуттєвого початку в людині й зорієнтування її на відмову від спокус предметного буття. Лише епоха Відродження змогла перебороти негативізм у ставленні до природного і пробудити зацікавлення до її безпосереднього вивчення. Саме ренесанське ставлення до особи вперше підносить людину на такий рівень, коли людина спроможна сама творити себе й перетворювати природу відповідно до своїх уявлень про ідеал. Проте, сенс людської діяльності представники епохи Відродження вбачали все ж не в практичному перетворенні світу, а в творчості, що сама по собі є самометою. Але хиби у ставленні до предметної діяльності як до нижчої, що поступається розумово-теоретичній, виправлені: протестантизм відверто проголосив фізичну працю необхідною для користі суспільства, а тому гідною всілякої поваги.

Пізніше, в XVII — XIX, а потім і в XX ст., перед людством знову стала проблема науковості людської практичної діяльності, і концентрується увага на пізнанні діяльності. Методологія наукового пізнання орієнтувала людину то на предметний світ як джерело знання і головну основу людського існування (емпіризм Френсіса Бекона і Томаса Гоббса), то на раціональне осмислення світу логічними засобами (раціоналізм Рене Декарта, Бенедикта Спінози, Готфріда Лейбніца). Представники Просвітництва продовжили гносеологічну традицію у розгляді діяльності, проте механістична обмеженість розуміння суті природи й самого індивіда не дала можливості їм осмислити історично мінливість людської практики. Індивід за суттю мислився як пасивний відтворювач формуючого впливу навколишнього світу, тому вчинки особистості трактувались як реакція на негативне коригування середовищем звично природної людської самості. В епоху Просвітництва значно розповсюдилося розуміння практики (яке бере початок ще від античності й отримує новий поштовх у філософії Джона Локка), як свідомої моральної діяльності, а наукою, що її вивчає, стає етика. Причому розрив між об'єктивною реальністю зберігався: світ — суб'єкт споглядання, дії людини спрямовувалися лише на саму себе, на реалізацію природних схильностей. Таке розуміння людської діяльності як суб'єктивної, безвідносної до предметної дійсності, притаманне всім представникам матеріалістичної школи до Людвіга Фейербаха включно. Практику Людвіг Фейербах розглядав як онтологічність людини, її чуттєву активність, що виражає суть індивіда.

Ідея активності суб'єкта пізнавальної діяльності вперше в історії філософії висловлена представниками ідеалістичного напрямку німецької філософії. Німецький філософ Іммануїл Кант намагався чітко розмежувати емпіричні та теоретичні знання. Теоретичний розум, на думку Іммануїла Канта, не спроможний пізнавати процеси об'єктивної реальності. Люди пізнають лише уявність речі у собі, а не саму річ. Іммануїл Кант не допускав практики у гносеології, тому і категорії теоретичного розуму мали не предметне походження, а виводились зі змісту переддосвідної свідомості, тобто апріорні. Тому теоретичний розум поступався практичному. Практична свідомість є не що інше, як морально-імперативна філософія, тобто вчення про моральність, що має не споглядальність, а повністю предметність. Ще більше філософ Йоганн Фіхте підкреслював активність діяльності суб'єкта, вбачаючи виявлення абсолютної незалежності волі. Практичний розум орієнтує людину на перетворення світу в результаті доцільної усвідомленої дії і поширює свою владу на сферу політики, економіки, права, моралі тощо. Можна сказати, що Йоганн Фіхте вперше в історії звернув увагу на розбіжність форм соціального досвіду.

З позиції Георга Гегеля, існування людини передбачає активність її перетворюючих дій у ставленні до природи. Предмети природи, що потрапили в коло людських інтересів, розпредмечуються, тобто людина виявляє і використовує для себе їх суттєві властивості. З іншого боку, у процесі праці відбувається перехід на предмет людських здібностей, які фіксуються і стають об'єктивними, тобто опредмечуються. Єдність опредмечення та розпредмечення і є працею, діяльністю, зміст якої — пізнання світу, зміна якого людиною є доцільною. Оскільки такий процес не обмежується індивідуальними зусиллями однієї особистості, виникають і суспільні відносини між людьми. Людина, пізнаючи і змінюючи реальність, створює свій власний світ — світ культури. Проте джерело предметної діяльності Георг Гегель вбачав не в людському, а в абсолютному суб'єкті. Справді, діяльною особою, на думку Георга Гегеля, є духовна субстанція — суб'єкт історичного процесу. Люди в такому випадку виступають лише знаряддям світової волі, реалізуючи приватну мету, що виходять з умов їх існування, виконують загальні завдання абсолютного розуму, який прагне до самореалізації.

Отже, до німецького класичного ідеалізму в історії філософії діяльність досліджувалась лише з позицій теоретико-пізнавального аспекту. Матеріалісти, розглядаючи пізнання як регулятор специфічно людського ставлення до світу, вбачали у відкритті таємниць природи можливість утилітарного їх використання, що пізніше Карл Маркс назвав «брудним торгашеським» підходом до практики. Ставлення до суб'єкта у німецькому класичному ідеалізмі вільне від утилітаризму. Але, ідеалістично інтерпретуючи цілісність людської діяльності, німецькі філософи розглядали теорію і практику як різнорідні, не порівнювані гносеологічні явища. І нарешті, Людвіг Фейєрбах знов повторив помилки попереднього матеріалізму, коли намагався абстрагуватись від предметної діяльності, її цілісності, обмежуючи людське ставлення до світу винятково сферою пізнання. У взаємозв'язках суб'єкта з природою вбачав лише одну сторону — вплив природи на людину, практику зводив до споглядання, а істину — винятково до того, що відповідало людському роду. Ці недоліки подолані марксизмом. Концепція практики, сформульована марксизмом, так чи інакше підтримується більшістю філософських течій.

Лекція № 3

ТЕМА 3. ДІАЛЕКТИКА ТА ЇЇ АЛЬТЕРНАТИВИ

Семінар № 3

Діалектика

1. Поняття діалектики у філософії. Категорія розвитку. Прогрес і регрес.

2. Закони і категорії діалектики.

3. Альтернативи діалектики.

РЕФЕРАТИ

1. Системний підхід у науковому пізнанні.

2. Параметрична загальна теорія систем як варіант системної методології.

3. Історичні форми діалектики.

4. Принцип загального зв'язку.

ЛІТЕРАТУРА

1. Введение в философию /- М.: ИПЛ, М.: Политиздат, 1990.

2. Ленин В. И. Карл Маркс. Раздел "Диалектика" // Ленин В. И. Карл Маркс.

Полн. собр. соч. - Т.16.

3. Ленин В. И. Философские тетроди / Ленин В. И. Полн собр. соч. - Т. 29.

4. Маркс К. Капитал / Маркс К., Энгельс Ф. Соч. - Т. 23.

5. Маркс К. К критике политической экономии. Предисловие / Маркс К., Энгельс Ф., Соч. [2-е изд.]. - Т. 13.

6. Философия: навч. посіб. – К.: Фіта, 1994.

7. Шептулин А. П. Категории диалектики / А. П. Шептулин - М.: Политиздат, 1971.

8. Энгельс Ф. Анти - Дюринг / Маркс К., Энгельс Ф.,- [2 - е узд]. - Т. 20

9. Уемов А.: лекции и задачи по метафизике в двух частях / Уемов А., Терентьева Л. - Одесса: Астропринт, 2009.

10. Уемов А. И. Системные аспекты философского знания / Уемов А. И. - Одесса: Негоциант, 2000. -160 с.

11. Уемов А. И. Системный подход и общая теория систем / Уемов А. И. - М.: Мысль, 1978. – 272 с.

12. Уемов А.И. Формальный анализ принципа универсальности системного подхода / Уемов А.И., Цофнас А.Ю. //Философские науки. - 1988. - № 11.

- С. 25-33.

13. Уемов А.И. Использование языка тернарного описания для определения меры целостности систем /Уемов А. И., //Материалы V Общероссийской научной конференции: [«Современная логика:проблемы теории, истории и применения в науке»]. Июнь1998. - Санкт-Петербург. - С. 376-378.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО СЕМІНАРУ

ТА ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ

Відповідаючи на перше питання, студентам потрібно розкрити поняття "діалектика", виявити як змінювався його зміст в історії філософії.

Важливо зрозуміти, що діалектика - це наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та мислення, а також філософський метод пізнання явищ і процесів дійсності.

Студентам слід знати, що філософія включає до свого предмета низку принципів, серед яких основними є принцип взаємозв'язку і взаємодії речей, явищ та принцип їх розвитку. На основі об'єктивних критеріїв філософія дає типологію зв'язків у природі, суспільстві, пізнанні (див. джерела [1, 6, 8]).

Матеріалістична діалектика

Принципи діалектики — вихідні, об'єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що поряд із законами діалектики, категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об'єктивної реальності й виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Насамперед, матеріалістична діалектика спирається на принцип матеріалістичного монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину матеріальну основу, що матерія первинна і вічна, а дух вторинний. Наступний принцип — принцип єдності діалектики буття і діалектики мислення. Це означає, що матеріалістична діалектика визнає здатність мислення людини пізнати цей світ, адекватно відобразити його властивості. Ці принципи є вихідними не тільки для матеріалістичної діалектики, а і для сучасної матеріалістичної філософії в цілому.

Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального зв'язку і загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв'язку явищ у природі, суспільстві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ, на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності ізольованих явищ.

Визнання принципу загального розвитку означає не тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії. У пізнанні цей принцип вимагає дослідження предметів і явищ дійсності: а) об'єктивно, б) у русі, в) у розвитку, г) у саморусі, д) у саморозвитку, тобто через дослідження суперечностей цих предметів і явищ, розвитку цих суперечностей і, таким чином, з'ясування внутрішніх джерел руху і розвитку. Це означає, що діалектика виходить із визнання того факту, що предмети і явища мають у своїй основі протилежності, існують через єдність цих протилежностей. Узагальнюючи, можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності і боротьби суперечностей, на принципи переходу кількісних змін у якісні, на принцип заперечення заперечення. Як бачимо, у філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалектики і виступають як основоположні, фундаментальні принципи і буття, і усвідомлення об'єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до принципів включають також причинність, цілісність, системність. У ширшому тлумаченні — це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо.

Гегелева діалектика

До Гегеля логіка, як правило, розглядалась як наука про суб'єктивні форми мислення. Гегель не заперечує існування такої форми дисципліни, її корисності для пізнання, називає її наукою про елементарні форми і закони правильного мислення — формальна логіка. Гегель намагається подолати суб'єктивістське тлумачення логічних форм і дати їх об'єктивне тлумачення як форм живого, реального змісту, форм розвитку всього конкретного змісту світу і його пізнання. Тому він ставить перед логічною наукою універсальне завдання досліджувати всі загальні закономірності розвитку пізнання, мислення як першооснови усього, що існує.

Гегель поділяє свою логіку на об'єктивну, до якої включає вчення про буття і сутність, та на суб'єктивну логіку — вчення про поняття (зовні схожу на традиційну формальну логіку, хоч цей поділ і носить умовний характер). Вся логіка, за його думкою, має об'єктивне значення, збігається з наукою про речі, що осягаються в думках.

Наука про буття, за Гегелем, розглядає реальність, яка дана людині в її чуттєвому сприйнятті. Синтез чуттєвого сприйняття відбувається у діяннях, які перетворюють фрагменти уявлень про буття в єдину цілісну дію щодо внесення змін у дійсність.

Наука про сутність доводить, що діяння можуть будуватися не тільки під час використання даних органів чуття. Свідомі зміни буття можуть здійснюватись у результаті використання понять про чуттєво не надане — сутність. Кожний предмет складається із двох головних властивостей: бути внутрішньо диференційованим, складовим з різних частин, властивостей і бути цілим, єдиним, неподільним під час взаємодії з іншим предметом. Усвідомлення факту, що предмети внутрішньо диференційовані, а разом з цим — єдині, дає змогу використовувати їх, враховуючи чуттєво не надані властивості для чуттєво даних змін і, навпаки, істина полягає у тому, щоб розуміти предмет як ціле.

Вчення Гегеля про поняття поглиблювало аристотелівську теорію про форму, яка формує інші форми. Усе, що існує, перебуває у процесі формування того, що ще не існує. Разом з цим те, що не існує, перебуває у формі поняття в тому, що існує, в зародковому стані. Тому володіння поняттям уможливлює розглядати існуюче як вже неіснуюче, недійсне, вмираюче буття. Дійсне буття, те, яке пробиває собі дорогу в існуючому (яке визначає суть того, що є, через те, що буде) межує із випадковістю, тими умовами, обставинами, які ніколи не відтворяться, зникнуть як риштування після побудови храму.

Дійсне буття завжди є інтегруючий результат розмаїття минулого, тому поняття про нього дається у формі конкретної ідеї майбутнього.

Гегель розвиває діалектичну думку про те, що будь-яке начало є нерозвинений результат, а результат є розвиненим началом. Мислення починається з відчуття, походить з емпірії, але це тільки вихідний рівень мислення, початковий етап власної діяльності. Думки, поняття, категорії, що досліджуються Гегелем, утворюють щаблі мислення, що само себе визначає.

Наявні загальні поняття перебувають у безперервному русі, у переходах від одних до інших аж до протиставлення самих собі. У протиставленнях понять відкривається властивість мислення здійснювати переходи від одного до іншого. Розвиток понять відбувається шляхом переходу від однобічностей, абстракцій, бідних змістовно, до понять, багатих різноплановим змістом.

Гегель розглядає загальні поняття, історично сформовані у процесі пізнавального розвитку, такі, як буття, ніщо, становлення, якість, кількість, межа, сутність, тотожність, відмінність, протилежність, суперечність, необхідність, випадковість, можливість і дійсність тощо. Гегелю вдалося довести, що усі загальні поняття взаємопов'язані між собою, що вони фіксують різні ступені поглиблення людиною розуміння сутності усього існуючого.

Логіка Гегеля є системою, логічна конструкція і зміст її розвиваються шляхом руху від абстрактного (буття) до конкретного (ідея). Цей метод руху логічної науки уявляється Гегелем рухом самої об'єктивності.

Гегелівська ідея розвиває сама себе за правилами діалектичної тріади: теза — антитеза — синтез. Кожна логічна категорія, як і кожний розділ всього курсу логіки, як і кожна частина філософської системи, в цілому розвиваються тріадичним порядком: буття — сутність — поняття, чутливість — розсудок — розум, одиничне-особливе-всезагальне… Тріадичність самодіяльності поняття — це принцип гегелівської філософії, випливає з його діалектичного методу. Діалектичний синтез протилежностей здійснюється або підкоренням протилежних сторін, категорій третьою, вищою (причина — дія — взаємодія), або встановленням субординації (підпорядкування).

Гегель відрізняв два підрівні діалектичної логіки: розсудкову діалектику, яка здатна об’єднати і протиставити протилежні начала, але не може їх синтезувати, показати їх взаємопереходи, та розумну діалектику, що вміє це зробити. Розвиток останньої є найбільшим історичним досягненням Гегеля. Узагальненим виразом розумної діалектики стали три основні закони: переходу кількісних змін в якісні, єдності і боротьби протилежностей, заперечення заперечення.

Розгляд другого питання доцільно почати з загальної характеристики категорій діалектики.

Категорії - це найбільш загальні поняття науки, що використовуються для описання тієї діяльності, яку дана наука вивчає. Треба звернути увагу на те, що категорії - ідеальні, суб'єктивні за формою й об'єктивні за змістом. Вони постійно знаходяться у розвитку, який здійснюється під впливом мінливої реальності, практики і знань, що постійно розвиваються.

Студентам слід розібратися в тому, що спільного у в чому відмінність категорій філософії і конкретних наук.

Крім категорій друге питання передбачає вивчення законів діалектики. Спочатку треба сформулювати поняття закону, потім розкрити суть основних законів діалектики.

Закон - це те, що з необхідністю виявляється за відповідних умов. Наприклад, відомий у фізиці закон залежності опору провідника від складу провідника, його довжини і площі поперечного перерізу з необхідністю виявляється у кожному випадку проходження електричного струму по провіднику, оскільки він зумовлений природою речовини, з якої зроблено провідник, притаманними йому об'єктивними характеристиками.

Але ж закон являє собою не тільки необхідний зв'язок, а обов'язково і загальний, бо він властивий для багатьох явищ. Наприклад, закон напіврозпаду, згідно з яким у певний (свій для кожної речовини) відрізок часу розпадається половина речовини, у якій би кількості вона не була взята, виявляється не в одному якомусь радіоактивному процесі, а й в усіх аналогічних процесах, властивий для будь-яких радіоактивних речовин, тобто є загальним зв'язком. Це стосується будь-якого закону природи, суспільства і людського мислення.

У той самий час закон є стійким зв'язком, бо має місце протягом усього часу існування відповідної форми руху матерії (певної стадії її розвитку) або мислення і буде існувати, поки існують ці явища і предмети.

Отже, закон виявляє зв'язок, що є об'єктивним, незалежним від нашої волі та свідомості. Це істотний і необхідний зв'язок, оскільки розкриває важливі відношення між тілами і явищами, з неминучістю виявляється кожного разу, коли вони взаємодіють. Крім того, це стійкий зв'язок між явищами і предметами, що повторюється.

Таким чином, закон - це об'єктивний, загальний та істотний зв'язок явищ і предметів, який характеризується усталеністю та повторюваністю.

Закон єдності та боротьби протилежностей розглядається як ядро діалектики, оскільки саме він розкриває внутрішні джерела процесу розвитку предметів і явищ. В. І. Ленін називав його суттю, ядром діалектики.

Найважливіші категорії, якими ми оперуємо, розглядаючи цей закон: тотожність, відмінність, протилежність, суперечность. Всім предметам і явищам навколишнього світу властива відносна стійкість, визначеність, інакше вони просто не існували б. Цей момент сталості, стійкості, єдності, різноманіття та безперервності відображається в категорії тотожності.

Разом з тим, кожен предмет, явище знаходяться в постійному русі, зміні. В одну й ту саму річку не можна ввійти двічі. Геракліт висловив у цій формулі плинність, рухливість, мінливість, неповторність предметів або їх відмінність.

З точки зору діалектики в реальному житті немає абсолютної відмінності, як немає і абсолютної текучості. Ці поняття існують тільки в мисленні, як, наприклад, поняття абсолютно чорного тіла. Насправді тотожність і відмінність взаємопов'язані і переплітаються, тому в реальності кожна річ не тільки дорівнює, тобто тотожна самій собі, а й різна одночасно. Наприклад, будь-який рослинний або тваринний організм кожну мить змінюється, по-перше, тому, що він безперервно засвоює одні й виділяє інші речовини; по-друге, через те, що відбуваються в ньому фізіологічні процеси суттєво змінюють внутрішні характеристики самого організму. У неорганічній природі все також перебуває в стані безперестанних механічних, електричних, хімічних змін, починаючи від мінералів, кінчаючи всією Землею. Таким чином, будь-який об'єкт, зберігаючи до пори до часу низку своїх характеристик (у цьому відношенні він тотожний з самим собою), в той самий час втрачає низку інших характеристик і здобуває нові (в цьому виявляється його відмінність від самого себе).

Стійкість і мінливість, тобто тотожність і відмінність протистояти один одному в предметі як дві протилежні сторони, що входять у дану єдність. Кожен предмет - це єдність протилежностей. Так, живий організм включає в себе мінливість і спадковість, асиміляцію та дисиміляцію, електрику характеризують позитивно і негативно заряджені частинки, продуктивні сили і виробничі відносини виступають як сторони способу виробництва. В усіх цих явищах одна протилежність не існує без іншої і в той самий час заперечує іншу. При порушенні їх єдності предмет руйнується або перетворюється на нову річ.

Протилежні сторони предметів взаємообусловлюють один одного і, взаємодіючи, утворюють суперечність. Суперечність - це певний тип взаємодії протилежних сторін, властивостей, тенденцій в предметах і між ними. Суперечністі закладені у самій сутності речей, тому є формою прояву активності матерії.

Діалектична суперечність є складна динамічна система, в якій можна виділити наступні елементи: 1) взаімополягання протилежностей; 2) взаємопроникнення; 3) взаємовиключення.

Взаімополягання і взаємопроникнення означають єдність протилежностей, що виражає стійкість об'єкта. Взаимовиключення - "боротьбу", внутрішню напруженість у предметі і потребу в руйнуванні суперечностей. Однак, ці два моменти займають різне положення у структурі суперечності. Єдність протилежностей тимчасова, минуща, релятивна (як їх збіг, рівність), а боротьба - абсолютна, як абсолютний процес розвитку і руху. Таким чином, момент, коли існує дана єдність протилежностей, це час відносного спокою, коли між протилежними сторонами, тенденціями ще зберігається момент рівноваги, коли нові тенденції ще не настільки виросли і зміцніли, щоб подолати свою протилежність.

З точки зору діалектики суперечності носять загальний характер. Отже, предмет можна уявити у вигляді системи суперечностей, які діляться на внутрішні і зовнішні, сутєві та несуттєві, основні та неосновні.

Отже, розвиток об'єктивної реальності та пізнання відбувається через роздвоєння єдиного на протилежні сторони, які взаємодіють одна з одною, і ця взаємодія рухає і розвиває предмет. У фізичній формі руху матерії дія закону виступає у вигляді суперечностей тяжіння і відштовхування, асоціації та дисоціації, упорядкованості - хаотичності, дії та протидії частинок і т. ін. У хімічній формі руху при збереженні цих протилежностей на перший план виступають суперечності стійкості і мінливості, асоціації і дисоціації атомів. У біологічній формі руху - це суперечность асиміляції і дисиміляції, спадковості і мінливості. У соціальній сфері - суперечность виробництва і споживання.

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні розкриває механізм, характер розвитку. Відповідно цьому закону незначні на перший погляд кількісні зміни, накопичуючись, приводять до докорінно якісних змін. Необхідно зрозуміти категорії властивості, міри, кількості, якості, стрибка та види останнього (поступові та стрибкоподібні).