Лекція № 4
ТЕМА 4. АНТРОПОЛОГІЯ
Семінар № 4
Проблеми людини у філософії
1. Єдність природного і соціального в людині.
2. Індивід, особа, особистість.
3. Особа і суспільство.
РЕФЕРАТИ
1. Уявлення про людину в історії філософської думки.
2. Філософсько-етичне вчення давньокитайського мислителя VI ст. до н. е. Конфуція.
3. Вчення про людину в античній філософії.
4. Людина та гуманізм.
5. Особа та індивід у немецькій класичній філософії.
6. Проблеми людини в екзістенціальної філософії.
7. Філософське бачення Е. Фромма на людину та суспільство.
ЛІТЕРАТУРА
1. Угршович Д. М. Введение в религиеведение / Д. М. Угршович. - М.: Мисль,
1985.
2. Уледов А. К. Структура общественного сознания / А. К. Уледов. - М.: Мисль,
1968.
3. Уледов А. К. Духовное обновление общества / А. К. Уледов. - М.: Мисль,
1990.
4. Философское сознание, драматизм обновлений. - М.: ИМЛ, 1991.
5. Черниш А. Политика и политология / А. Черниш, А. Костусев. –
- Одесса: ОКФА, 1998.
6. Брюнинг В. Философская антропология. Западная философия (итоги тысячелетий) / В. Брюнинг. - Екатеринбург, 1979.
|
|
7. Причепій Є. М. Філософія: підручник / Є. М. Причепій, А. М. Черній, Л. А. Чекаль. - К.: Академвидав, 2007.
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО СЕМІНАРУ
ТА ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ
При підготовці першого питання студент повинен знати, що у людини є природне, а що є соціальне. Сутєвий внесок у пояснення проблеми походження людини належить еволюційному вченню англійського природодослідника XIX ст. Ч. Дарвіна. Див. [1, 2, 3, 6].
Основні положення своєї еволюційної теорії видатний вчений виклав у роботі "Походження видів шляхом природного добору, або Збереження обраних порід у боротьбі за життя" (1859). В зазначеній роботі Дарвін узагальнив дані сучасної йому біології, сільськогосподарської практики, а також фактичний матеріал, зібраний ним під час кругосвітньої подорожі (1831-1836), і дійшов висновку про еволюційний розвиток живої природи внаслідок природного добору.
У творі "Походження людини і статевий добір" (1871) вчений науково обґрунтував теорію походження людини від викопних людиноподібних мавп і навів переконливі докази на її підтвердження.
Людина являє собою природну і соціальну істоту. Як біологічна істота людина, подібно високо організованим тваринам, має такі самі, як і в останніх, органи чуттів, органи тіла, фізіологічні процеси тощо.
Як в біосоціальній істоті в людині взаємодіють генетична і соціальна програми. Носієм генетичних властивостей людини є молекули ДНК, носієм соціальної програми служить набутий людством історичний досвід, який передається від покоління до покоління людей в процесі їх навчання і виховання.
|
|
Щодо питання про те, як співвідносяться у людини біологічні і соціальні начала у філософії існують дві протилежні точки зору.
Одна з них полягає в абсолютизації в людині біологічного, плотського начала. Так, 3.Фрейд вважав, що людина в усіх сферах своєї життєдіяльності перебуває під вирішальним впливом тваринних інстинктів, серед яких домінуючу роль він приписував статевому інстинкту — лібідо.
Людина, зазначав Фрейд, не має можливості повністю задовольнити свої статеві потреби: їх стримують різні соціальні обмеження (табу), які породжують у людей неврози.
Сексуальна енергія, що накопичується в людях, підсвідомо чи несвідомо перетворюється і спрямовується, на думку Фрейда, у різноманітні сфери їх життєдіяльності, породжуючи в кінцевому підсумку різні творіння матеріальної і духовної культури.
Отже, як бачимо, Фрейд зводить витоки соціальної, в тому числі духовної, творчості людей до біологічних механізмів їх життєдіяльності.
На противагу розглянутому вище погляду на людину як істоту, в життєдіяльності якої домінує інстинктивне начало, у соціальній філософії існує таке тлумачення людини, що недооцінює біологічні основи її існування і надмірно перебільшує значення в ній соціального, зокрема розумного, начала, як це, наприклад, має місце у представників крайнього раціоналізму.
Спираючись на психоаналіз З. Фрейда, його учні К. Хорні. Г. Маркузе, Е. Фромм «соціологізували» вчення свого вчителя. Найбільш вдало це вдалося зробити Е.Фромму. Всі його основні праці пронизані ідеєю психоаналізу.
Психоаналіз, доповнений Марксом принципами екзистенціалізму і релігіями Сходу, Е. Фромм називає гуманістичним психоаналізом. Основні положення гуманістичного психоаналізу такі:
- людина відчужена від суспільства і навіть сама від себе;
- людина людиною не народжується. Вона стає нею в процесі соціалізації;
- наша свобода є несвободою (ми приречені на рух вперед, назад вороття немає);
- людина може бути відносно вільною в тому випадку, коли вона реалізує 3 види свободи: економічну, інтелектуальну, моральну.
Економічна свобода – це право людини вибирати вид трудової діяльності; інтелектуальна – право прийняття рішень відповідно до своїх знань, виховання, смаків тощо; моральна – право до зміни (або збереження) своїх поглядів, уподобань, кумирів.
Обидва зазначені підходи до розуміння співвідношення біологічного і соціального начал у людині носять крайній і тому помилковий характер. Ці начала в людині не можна відривати одне від одного і недопустимо ототожнювати їх одне з одним.
На відміну від високоорганізованих тварин у людині з'являються такі сугубо соціальні функції, як праця і свідомість, крім того, в людині відбувається певна соціалізація таких біологічних за своєю природою функцій і рис, як насичення їжею, утамування спраги, задоволення статевого інстинкту. Всі ці біологічні потреби задовольняються сучасною нормальною людиною за нормальних умов в олюдненій, соціалізованій формі. Остання наявна також у чуттєвому відображенні людиною об'єктивного світу речей і явищ, яке пройняте свідомістю, розумом, естетичним почуттям, моральною оцінкою тощо. Людські органи чуттів (око, вухо та ін.) дозволяють людині відчувати красу навколишніх речей і явищ, зазнавати насолоди творами мистецтва чи відрази до негативних явищ дійсності тощо.
Друге питання. Людина, як унікальний біологічний вид Ноmо sapiens, виникла на нашій планеті близько 40 тис. років тому внаслідок тривалого процесу формування суспільства, який в той самий час був періодом становлення людини, тобто — внаслідок єдиного процесу антропосоціогенезу.
За своєю природою людина є цілісною біосоціальною істотою, в якій біологічне начало і соціальні риси перебувають в діалектичній єдності, взаємодії і взаємопроникненні.
|
|
Хоч біологічні особливості становлять природну основу людини, все ж визначальними факторами її формування і розвитку є сукупність соціально значущих факторів, серед яких провідна роль належить матеріально-виробничий діяльності людей.
Людина як одиничний представник людського роду називається індивідом. Індивід — це завжди "один із багатьох", завжди дещо безособове.
У цьому понятті не фіксується будь-яких особливих чи одиничних властивостей людини, її біологічних або соціальних якостей, хоча останні і допускаються. Тому це поняття за змістом дуже бідне, а за обсягом, навпаки, дуже багате. Адже будь-яка людина є індивідом.
Під особою розуміється на увазі соціальна особистість людини, тобто сукупність властивих їй соціальних якостей, її соціальна самобутність.
Індивід самостверджується як особа тільки в діяльності. Остання становить основу, на якій відбувається формування і розвиток особи, виконання нею різних ролей у суспільстві. Соціально-діяльна сутність людини лежить в основі соціалізації індивіда, в процесі якої відбувається формування особи.
Процес соціалізації полягає в засвоєнні індивідом певної системи знань, норм, цінностей, які дають йому можливість, в міру осягнення соціального досвіду, передусім шляхом включення у певні суспільні відносини, види діяльності і форми спілкування, здійснювати свою життєдіяльність відповідним для даного суспільства способом.
Соціалізація відбувається і в філогенезі в процесі формування родових властивостей і якостей людства, і в онтогенезі в ході становлення і розвитку конкретної особи. В обох зазначених напрямах особа формується внаслідок соціалізації. В цьому зв'язку О. М. Леонтьєв писав: "Особою не народжуються, особою становляться".
Соціалізація особи — це постійний процес її становлення, самовдосконалення. Особа, яка зупинилася у своєму становленні, прагненнях, прирікає себе, як правило, на деградацію. Вона наступає в тих випадках, коли людина підпорядковує свої вчинки чужій волі і думці, коли у неї не залишається ніякої свободи вибору у своїх діях.
|
|
Зруйнування особи нерідко здійснюється шляхом регулярного навіювання людям за допомогою засобів масової інформації завідомо хибних ідей і думок з метою введення їх в оману, поступового позбавлення власних поглядів, світогляду, переконань і, в кінцевому підсумку, продавлення в них особи.
Також негативно впливає на розвиток особи та на її самопочуття тривала ізоляція її від суспільства, позбавлення спілкування з людьми.
Сутєвий вплив на формування і поведінку особи має соціальне середовище. В широкому розумінні слова соціальне середовище (макросередовище) — це суспільство в цілому, як сукупність соціальних відносин, суспільної свідомості, культури. Соціальне середовище у вузькому розумінні (мікросередовище) включає безпосереднє соціальне оточення — сім'ю, домівку, трудовий чи службовий колектив, коло друзів, мікрорайон і т. д.
У соціальному спілкуванні особа формується під впливом багатоманітних відносин, які виникають між людьми. Це двосторонній процес. З одного боку, здійснюється засвоєння людиною соціальних норм і досвіду входження до соціального середовища, у систему суспільних відносин, а з іншого — процес відтворення суспільних зв'язків за рахунок активної діяльності людини. В процесі цього спілкування відбувається соціалізація індивіда.
Особа не є пасивним зліпком середовища. У взаємодії з іншими людьми відбувається як спілкування, так і внутрішнє відособлення особи, протиставлення власного "Я" іншим людям.
Пробуджуючись в індивіді, його образ "Я" допомагає сформуватися в особу в усій її багатоманітності.
Образ "Я" включає у свою структуру, по-перше, пізнавальний компонент уявлення про свої здібності, зовнішність, фізичну силу, соціальну значущість тощо. По-друге, переживання, себелюбство і т. ін. По-третє, оціночно-вольовий компонент-прагнення бути зрозумілим, бажання завоювати симпатії, повагу, підвищити свій соціальний статус чи, навпаки, залишитися непоміченим, триматися в тіні.
В особи, на думку психологів, є багато образів "Я", які змінюють один одного і поперемінно виступають на передній план її самосвідомості.
Особистість, як подальший розвиток особи, виступає істотною характеристикою останньої, оскільки відображає унікальний спосіб її буття, особливості її поведінки, її політичної, громадської, професійної, наукової, мистецтвознавчої діяльності тощо. Особистість — це і самобутність почуттів, і якість задатків, і розвиненість яскравих здібностей, і особливості характеру, і оригінальність мислення.
Особистість як неповторність особи зумовлена як тією чи іншою епохою, так і саморозвитком людини.
Індивідуально-психологічні і соціально-психологічні якості особи становлять основу нарощування особистостями інших соціально-значущих якостей — політичних, моральних, наукових, винахідницьких, мистецтвознавчих тощо — і перетворення багатьох із них у видатних діячів у різних сферах життя суспільства. Отже, особистість — це неповторне поєднення природних і соціальних властивостей індивіда, який вже сформувався в особу.
Цільність людини як біосоціальної розумної істоти завжди намагалась осягнути філософія. Виконуючи свою світоглядну функцію, філософія досліджує питання про місце людини у світі, про принципи її ставлення до природи, суспільства і самої себе, про загальнотеоретичні основи її ціннісних орієнтацій. Методологічна функція філософії спрямована на побудову такої категоріальної моделі людини, яка повинна служити основою об'єднання в одне ціле підходів різних конкретних наук про людину, розкрити їх взаємозв'язок і взаємодію.
Оскільки в різних школах і течіях сучасної філософської думки по-різному тлумачиться проблема людини, треба розглянути погляди на цю проблему представників трьох основних напрямів західної філософії: антропологічного, релігійно-ідеалістичного і біологізаторського.
Представники антропологічного напряму в соціальній філософії (М. Шелер, А. Гелен, М. Ландман, Є. Ротхаккер та ін.) вбачають природу людини не в її соціально-історичному розвитку, а в якомусь окремому специфічному аспекті, неповторній властивості, підносять останні до рівня єдиної визначальної ознаки сутнісної специфіки людської істоти, відкидаючи при цьому інші, не менш важливі її аспекти. Так, з точки зору одного з родоначальників філософської антропології, німецького філософа першої половини XX ст. Шелера, людина розглядається головним чином як духовна істота, яка характеризується здатністю до "чистого споглядання речей". На думку Гелена, людина внаслідок біологічної недостатності наперед визначена до діяльної активності. Згідно з поглядами Ландмана і Ротхаккера, людина — це продукт певного стилю життя або певного "об'єктивного духу культури".
Представники різних релігійно-ідеалістичних напрямів другої половини XIX — XX ст. (неотомісти Ж. Марітен, В. Жільсон, А. Демпф, М. Грабман та ін.; персоналісти Б. Боун, Дж. Ройс, Е. Муньє, Ж. Ла-круа, М. Бердяєв, Л. Шестов та ін.) проповідують пряму залежність людини від надприродних сил. Прибічники неотомізму характеризують людину як мислячу істоту, здатну завдяки створеної богом розумної душі пізнавати навколишній світ і виявляти в ньому сліди всемогутнього Бога-творця. Людина, твердять вони, користується дарованою Богом свободою волі. Вся багатоманітна діяльність людей, на їх думку, так чи інакше детермінована Богом, який управляє створеним світом.
Персоналісти також вважають людину розумною і діяльною істотою. Начало особи й її різнобічної діяльності вони, як і неотомісти, вбачають не в ній самій, а в нескінченному й єдиному божественному началі.
Неотомісти і персоналісти також вважають, що людина, насамперед віруюча, у тимчасовому земному житті своїм благочестям, християнською любов'ю до ближнього має подбати про вічне життя своєї душі у потойбічному світі.
Біологізаторський напрям у соціальній філософії сформувався в першій половині XIX ст. (Г. Спенсер, О. Конт). До цього напряму належать декілька концепцій: соціал-дарвіністська (Ф. Шальмайєр, М. Гумплович та ін.), органічна (О. Шеффле, Г. Лілієнфельд та ін.), расистська (Л. Вольтман, Ж. Гобіно, Ж. Лапуж та ін.), расово-антропологічна (X. Чемберлен, О. Аммон та ін.).
Зазначений напрям характеризується тим, що його творці Спенсер і Конт та їх послідовники переносять закони біології на явища суспільного життя, проводять аналогії останніх з органічним світом.
Так, Лілієнфельд приписував суспільству всі риси організму — єдність, доцільність, спеціалізацію органів. Роль кровообігу в житті суспільства, вважав він, виконує торгівля, функції головного мозку — уряд і т. ін. Шеффле розглядав економічне життя суспільства як обмін речовин в організмі.
Марксизм суттєвою визначеністю способу буття людини у світі вважав матеріальну і духовну людську діяльність. Універсальний предмет цієї діяльності марксистське вчення вбачає в природі і суспільстві, а її загальний наслідок — в олюдненні природи, перетворенні суспільства і самої людини.
Людина також характеризується новим типом споживання, який визначається не лише біологічними, але й соціально-історичними фактарами. Людському споживанню притаманна суперечність між досягнутим рівнем задоволення потреб і новими потребами, які виступають важливим стимулом подальшого розвитку матеріального і духовного виробництва для задоволення останніх.
Притаманний також особливий тип спілкування, який в людському суспільстві набуває суспільно-історичного характеру. В цьому спілкуванні з іншими людьми індивід виступає суб'єктом своєї соціальної діяльності і партнером (або конкурентом) в ній. Спільна діяльність з іншими людьми вимагає від індивіда зрозуміти їх і встановити з ними відносини відповідно до правових і моральних норм, які діють у суспільстві. Спосіб життя у суспільстві, в основі якого лежать праця, людське споживання і спілкування, вже не може регулюватися біологічно успадкованими програмами. Для здійснення соціальної діяльності людина має потребу у знаннях про явища і закони об'єктивного світу, у виробленні планів на майбутнє, осмисленні своїх цілей та обміркуванні засобів їх здійснення.
Отже, виникає така діяльність людської свідомості і така сутнісна сила людини як розумність. Вона включає в себе здатність людини до осягнення процесів і законів природної і соціальної дійсності, а також самопізнання. Розумність передбачає вироблення людиною певного типу світогляду, моральних принципів, оволодіння естетичними знаннями тощо.
Соціальний характер, притаманний інтегральним якостям людини, тобто її сутнісним силам, не означає, що останні можуть бути цілком зведені до своєї соціальної природи. В основі всіх проявів людини лежить єдність трьох функціональних рівнів: біологічного індивіда, особи і особистості, про які вже йшла мова в даному розділі. Див. джерела [1, 3, 5, 6].
В третьому питанні требо знати, що у суспільстві існують три сфери соціального середовища, що впливають на людину:
а) мегасередовище — величезний соціальний світ навколо нас, який в умовах інтернаціоналізації інформаційного простору випромінює потужні глобальні імпульси, що визначають духовну, соціально-психологічну атмосферу сучасної епохи;
б) макросередовище — велике суспільство, батьківщина, держава,
до якої належать її громадяни;
в) мікросередовшце — безпосереднє соціальне оточення людини:
сім'я, трудові, службові та інші первинні колективи.
Перший тип соціальності — це відносини особистої залежності. Суб'єктом залежності у первісному суспільстві виступала родова община, оскільки індивід ще не сформувався в особу у власному розумінні слова.
У рабовласницькому та феодальному суспільствах суб'єктами залежності виступали експлуататорські класи, касти, стани, ремісничі цехи, купецькі гільдії тощо. В XX ст. такими суб'єктами виступали тоталітарні режими.
В усіх зазначених випадках людина була подавлена як особа не тільки класовим гнітом у суспільстві з його жорсткими правовими нормами, різними заборонами, традиціями тощо, але й її безправним становищем у мікроколективах, до яких вона була включена (наприклад, в сільських общинах, в ремісницьких цехах та інших трудових колективах).
З переходом від рабовласництва до феодалізму став дещо стабільнішим статус кріпосних селян порівняно з рабами, яких власники могли безкарно знищувати.
При переході до капіталізму формується принципово новий тип соціальності — відносини речової залежності. Процес його формування носить двосторонній характер. З одного боку, капіталізм мав потребу в особисто вільному працівнику, в наявності ринку вільної робочої сили, який виник внаслідок розкріпачення селян. З іншого, — капіталісти потребували "вільного" продажу працівником своєї робочої сили як товару в обмін на заробітну платню, необхідну працівникові, щоб зберегти себе як суб'єкта праці.
Щоб виконувати зазначену функцію в матеріальному виробництві працівник мав бути вільним від засобів виробництва.
Такий процес відторгнення маси дрібних виробників від приватної власності, експропріації останньої становив одну з визначальних сторін процесу первісного нагромадження капіталу. Так поступово сформувався новий історичний тип особи.
Після здійснення промислової революції й утворення нового технологічного способу виробництва буржуазія, заволодівши політичною владою в низці країн Європи і в США, внаслідок переможних соціальних революцій, підготувала перехід до нового історичного типу соціальності — до відносин вільних індивідуальностей.
За часів капіталізму були ліквідовані всі станово-кастові пута, розвинулися засоби масових комунікацій, відбулася інтернаціоналізація економічного та інших сфер соціального життя. Тим самим виникла можливість для розкриття людьми своїх здібностей, для задоволення своїх здорових, у тому числі творчих, потреб. Суспільний прогрес зумовив необхідність появи здібних і творчих осіб.
Ця необхідність стає нагальною в міру переходу найбільш розвинених країн сучасного суспільства до нового, інформаційно-комп'ютерного, стану цивілізації.
"Сучасному цивілізованому суспільству, — зазначає С. Е. Крапивенський, — для нормального функціонування у зростаючих масштабах потрібні "вільні індивідуальності", тобто індивіди, високорозвинені в розумовому, моральному і фізичному відношенні. Такий тип соціальності адекватно відображає можливості і потребу нової історичної епохи, яка знаменує собою соціалізацію суспільних відносин".
Поняття "вільна індивідуальність" — багатогранне. Воно, на думку цього автора, включає у свою структуру економічну, політичну, духовну і гносеологічну свободу особи.
Можна, на наш погляд, певною мірою погодитися з думкою Крапивенського, що економічна свобода індивіда за своїм обсягом значно перевищує свободу від експлуатації, включаючи до своєї структури свободу прийняття ним економічних рішень і відповідних дій. "Індивід (і лише він), — пише цей автор, — має право вирішувати, який вид діяльності для нього найкращий (підприємництво, праця за наймом і т. ін.), яка форма власницької участі йому уявляється найбільш доцільною, в якій галузі і в якому регіоні країни він виявить свою активність".
Проте слід зауважити, що зазначене Крапивенським право індивіда вільно приймати рішення про вибір того чи іншого виду своєї діяльності часто залежить від того, чи має цей індивід достатню вихідну суму грошей, щоб зайнятися підприємництвом. Переважна більшість людей найманої праці не має можливості нагромадити гроші, необхідні для переходу навіть до дрібного підприємництва, не кажучи вже про підприємницьку діяльність середнього чи великого масштабу.
Отже, на нашу думку, можливість для цих людей вільного вибору виду своєї діяльності в економічній сфері носить, як правило, формальний, абстрактний характер.
Що стосується політичної свободи людей, то вона у сучасному цивілізованому суспільстві гарантується загальним і рівним виборчим правом, рівністю громадян перед законом, їхньою широкою участю у вирішенні докорінних питань, спрямованих на забезпечення громадянських прав і свобод.
Духовна свобода особи полягає у вільному виборі нею свого світогляду, своєї ідеології, а також у можливості їх вільно пропагувати, крім тих положень, які мають протизаконний характер.
Гносеологічна свобода полягає у здатності людини все більш масштабніше й успішніше діяти внаслідок пізнання закономірностей навколишнього природного і соціального світу.
Свобода особи не може бути абсолютною. Її відносний характер полягає у відповідальності особи перед іншими людьми і суспільством у цілому, в її умінні так користуватися наданими державою свободами, щоб при цьому не зачіпати прав і свобод інших людей, не вносити безладдя в життя правового демократичного суспільства.
Лекція № 5