Тема 6. Культура як об’єкт соціального пізнання

Семінар № 6

Поняття «культура»

1. Походження та сутність поняття «культура».

2. Структура та функції культури.

3. Історичні колізії культури.

РЕФЕРАТИ

1. Проблема творчості в історії розвитку філософської думки.

2. Культура і діяльність.

3. Значення символів у культурі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Галич М. История доколумбовых цивилизаций / М. Галич. – М.: Мысль, 1990.

2. Історія української культури: навч. посіб. – К.: Либідь, 1994.

3. Пунченко О. Філософія / О. Пунченко, О. Черніш. - Одеса: Астропринт, 2006.

4. Андрущенко В. Сучасна соціальна філософія / В. Андрущенко,

М. Михальченко. – К.: Наука, 1996.

5. Коган М. Философия культуры: учеб. пособ. / М. Коган. - С.-Пб.: Петрополис, 1996.

6. Розин В.М. Введение в культурологию / В.М. Розин. - М.: ИНФРА-М-ФОРУМ, 1998.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО СЕМІНАРУ

ТА ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ

Поняття "культура" має самий широкий зміст як у повсякденній свідомості, так і у системі категорій різних соціогуманітарних наук. Людина існує не тільки у суспільстві, але й в культурі, що є специфічною формою її буття, виник­нення, існування, зміна якої пов'язана виключно з людиною і визначе­на її діяльністю. Культура як особливий спосіб вираження діяльності людини, її сутності, принципово відокремлює її від природних коренів. Але визначити культуру як специфічний феномен зовсім не просто.

Так, за підрахунками фахівців, якщо з 1871 р. (моменту виходу у світ книги Е. Тейлора "Первісна культура", де він дає визначення куль­тури, яке вважається першим) до 1919 р. існувало сімь визначень куль­тури, то до 1950 р. їх було вже 164. Але дослідник культури А. Моль у своїй книзі "Соціодинаміка культури", що вийшла в Парижі в 1969 р., подає вже понад 250 визначень. Білоруський дослідник культури ака­демік Е. М. Бабосов стверджує, що "коли ми зіштовхуємося з незлі­ченною безліччю дефініцій культури (їх понад 500) у філософії, соціо­логії, культурології, то ця різноманітність відбиває не стільки розбі­жність між її дослідниками, скільки багатогранність цього фундамен­тального соціального явища". А Ю. А. Харін стверджує, що "у даний час експерти ЮНЕСКО нараховують понад 600 визначень куль­тури, концептуальних підходів і описових моделей". Але дійс­ну оду культурі оспівав російський художник і мислитель М. К. Реріх: "Культура є щирим проясненням пізнання і розширення проблем людства. Культура — це краса в усій її творчій величі. Куль­тура — точне знання поза забобонами і марновірствами. Культура є установою добра в усій його дійсності. Культура — це пісня мирної праці в її нескінченному удосконалюванні. Культура — це переоцін­ка цінностей для перебудови дійсних скарбів народу. Культура за­тверджується у серці народу і створює прагнення до будівництва. Культура сприймає всі відкриття та поліпшення життя, тому що вона живе в усьому мислячому і свідомому. Культура захищає історичну гідність народу. Всяка боротьба проти культури є неуцтвом. Усяке лихослів'я проти культури є ознакою неосвіченості. Людяність і слу­жіння людству побудують на культурі. Нести прапор культури — це означає зберегти її кращі цінності".

Проте філолофсько-соціологічний аналіз дефініції культури по­винен враховувати, що, на якому б боці цього універсального бага­тогранного соціального феномену ми не зосереджувалися, необхідно пам'ятати, що в його змісті повинні бути відбиті: а) значимість куль­тури у формуванні і розвитку людини в процесі її соціалізації й інди­відуалізації; б) положення про те, що, включаючись в загальнолюд­ський процес розвитку культури, кожна людина засвоює, відтворює і створює культурні цінності відповідно до персональних особливос­тей своєї індивідуальності; в) думка про те, що, говорячи про місце культури в нашому суспільстві, доцільно показати ту глибоку кризу, яка має місце сьогодні, що корениться не тільки в економіці, але й у недостатній розвиненості культури, у занепаді духовності.

Виходячи з методологічних настанов у розумінні феномену куль­тури, необхідно відзначити, що в різні історичні епохи дослідники вкладали в її розуміння свій зміст. Так, у філософії йога-сутри куль­тура розумілася як культивування внутрішнього духу людини, спря­мованого на розширення можливостей управління своїм організмом (психобіологічний аспект). Таке розуміння культури мало місце й у Цицерона. Але в нього культивування духу людини було зв'язане з вихованням, де духовному віддавалася перевага над задоволенням матеріальних потреб.

Ці дефініції не відштовхувалися від етимології поняття "культу­ра", що спочатку означало оброблення землі, людську працю, спря­мовану на перетворення природи. Саме, виходячи зі зв'язку з людсь­кою працею, цей термін знайшов нове розуміння в працях німецьких просвітителів Пуфендорфа і Гердера, де культура розглядається як все перетворене, оброблене людиною і протиставляється "натурі", природі, всьому необробленому.

У 60-х рр. XX ст. у соціально-філософській літературі культура розуміється як сукупність матеріальних і духовних цінностей. Проте за такого трактування культури розглядається як сукупність готових підсумків людської діяльності, сам же процес творення і роз­витку культури не береться до уваги. Тим часом як цінності (і матері­альні і духовні) існують тому, що вони є підсумком людської діяльно­сті. Більш того, вони існують тільки тому, що їм передує й у них вті­люється саме творча діяльність людини.

Власне діяльнісний підхід до культури, до процесу саморозвитку людських сутнісних сил через працю та інші форми діяльності, що історично розвивається, дозволяє зрозуміти, як і чому культура стає засобом розвитку людини. Вона виступає втіленням нерозривного вза­ємозв'язку природного і соціального, індивідуального і колективно­го. Саме культура може і повинна служити якісною характеристи­кою, суспільно значущим мірилом людяності прагнень, відносин, дії людей.

Саме з позицій діяльнісного підходу у 1980-1990-х рр. у працях Е. С. Маркаряна, В. М. Межуєва, Є. М. Бабосова, В. Е. Давидовича, Л. Н. Когана, Т. І. Ойзермана виникає нове розуміння "культури як специфічної людської діяльності та її предметної, а також інституціональної об'єктивізації, що має місце як у самій людині, так і у ство­рюваному нею світі цінностей культури".

З цього погляду стає зрозумілим, що у систему культури кожної суспільно-економічної формації входять досягнення в галузі вироб­ничої діяльності, науки, техніки, мистецтва, що характеризують рі­вень розвитку суспільства в даний історичний період. Культура да­ної епохи містить у собі також цінності, успадковані від минулого.

У культуру входять способи і форми оволодіння згаданими цінно­стями, використання їх для життя і діяльності людей, для перетворен­ня природної і соціальної дійсності. Сюди відноситься освіта, просві­та, трудове, моральне й естетичне виховання. Одним із завдань у цьо­му зв'язку є прилучення особистості до цінностей, створених суспіль­ством, засвоєння соціального досвіду людства, формування вміння практично використовувати отримані знання і навички у суспільних інтересах.

Нарешті культура неможлива без творчості, у процесі якої відбу­вається її безупинний розвиток. До культури належать і методи твор­чої діяльності, ціннісна орієнтація, навички праці, форми суспільної й індивідуальної поведінки, різні способи наукового і художнього ми­слення.

Звідси культуру можна визначити як сукупність усіх видів перетворювальної діяльності суб'єкта, у результаті якої він створює, збе­рігає і передає наступним поколінням культурні цінності.

У виділених дефініціях культури є загальне — її людинотворча діяльність і моральність. Аналіз її змісту, місця та ролі у суспільстві дозволяє виділити в ній низку аспектів.

По-перше, як продукт суспільного розвитку, який виражає якісну характеристику суспільства, культура як соціальне явище безупинно розвивається в єдності всіх своїх елементів, засвоюється і передаєть­ся наступним поколінням, що складає її генетичний аспект.

По-друге, культура виступає і як процес активної творчої діяльно­сті людини, спрямованої на пізнання природної і соціальної дійснос­ті та самої людини, на отримання об'єктивної і достовірної інформа­ції про світ. За допомогою різних компонентів культури (науки, мис­тецтва та ін.) людина пізнає навколишній світ, себе, систему суспіль­них відносин. Це є змістом епістемологічного (пізнавального) аспек­ту культури.

По-третє, за допомогою культури ми не тільки пізнаємо світ, себе, але й формуємо свої переконання, світоглядні настанови, вироб­ляємо критерії оцінки матеріальних і духовних цінностей, що скла­дає світоглядний аспект культури.

По-четверте, культура у сучасному перенасиченому інформацією світі виконує роль комунікатора, який зв'язує ланки між творцями і споживачами різних матеріальних і духовних цінностей, між різними регіонами, народами і расами, що складає її комунікативний аспект.

По-п'яте, культура, створюючи необхідні для орієнтації людини у світі зразки, норми поведінки й оцінки, забезпечує регулювання соціальних стосунків людей, що виражає її регулятивний, норматив­ний аспект.

По-шосте, культура виступає як вищий фактор формування сутнісних сил людини, перетворення її природних нахилів, потреб, емо­цій у насправді людські. У цьому полягає її гуманістичний аспект.

По-сьоме, культура містить у собі сукупність досягнутих у процесі освоєння світу людиною матеріальних і духовних цінностей, так само як і визначених ціннісних орієнтацій людини у світі. Це виступає як аксіологічний аспект культури. І звичайно ж у "реальному житті суспільства всі ці аспекти взаємно переплітаються. Багатоскла­дова соціальна динаміка культури не має нічого спільного зі смут­ним уявленням про механічне рядоположення в її структурі та змісті тих чи інших компонентів, напрямів тощо".

Тому в другому питанні студент повинен звернути увагу на те, що розуміння культури як способу людської діяльності має велике пізнавальне значення, оскільки такий підхід до культури можна оха­рактеризувати як функціональний. А основна функція культури, яка виконується нею стосовно соціальної системи, — підтримка єдності і цілісності людських спільнот. З цього погляду культура розглядаєть­ся як система, що забезпечує упорядкованість і організованість люд­ського буття на всіляких рівнях. Така інтерпретація культури не тіль­ки виправдана, але і необхідна при вивченні як глобальних соціаль­них систем (цивілізацій), так і локальних соціальних спільнот. Знач­ну перспективу створює тут можливість дослідження механізмів со­ціалізації через систему норм, цінностей, традицій.

Дослідження культури як системи, що вирішує вищезазначені завдан­ня, дозволяє сформулювати її соціальні функції. Це, по-перше, пізнаваль­на функція, що випливає з повсякденних наукових знань. Сутність її — в озброєнні людини знаннями, необхідними для оволодіння силами при­роди, для пізнання суспільних явищ і тенденцій їхнього розвитку. По-друге, естетична функція, що припускає безкорисливу насолоду резуль­татами гуманістичної, творчо перетворюючої діяльності, вільну гру ду­ховних і фізичних сил, які найбільше повно втілюється в мистецтві. По-третє, етична функція, що здійснюється виходячи з норм мо­ралі, завдання морального удосконалювання особистості, а так само регулювання соціальних відносин у суспільстві на основі принципів, які відповідають критеріям людяності, гуманності. По-четверте, кожний зі структурних елементів культури окремо, а також в усій сукупності здійснює також інформаційну і комуніка­тивну функції. Через інформаційну функцію людина і суспільство отримують достовірну, об'єктивну інформацію, без чого неможлива сама організація суспільного життя людей, його спрямованість на ті чи інші види і способи діяльності і відносин.

За допомогою комунікативної функції має місце передача культу­рних цінностей, їхнє освоєння за допомогою мови, засобів науки, мистецтва тощо. По-п'яте, важливу роль відіграє адаптаційна функція, що дозво­ляє кожному індивіду, який включається в процес функціонування і розвитку культури, пристосуватися до наявних у суспільстві оцінок та норм поведінки, а також ураховувати значення цих норм відповід­но до природи, суспільства, інших людей і до самого себе. Звичайно ж масштаби і межі цієї функції історично мінливі, оскільки залежать від суспільно-економічного ладу суспільства.

Дослідження інфраструктури культури в призмі перерахованих вище функцій дозволяє виділити на їхньому перехрещенні інтегра­тивну функцію — людинотворчу. Виявлення і культивування людських сутнісних сил, їх соціальна і духовна піднесеність, облагороджування складають го­ловний зміст творчої функції культури. Адже у своїй найглибшій сут­ності людська особистість являє собою цілий Всесвіт, з властивим тіль­ки їй унікальним духовним світом.

Трете питання. У третьому питанні студент має розглянути, що являють собою історичні колізії культури, а також виявити у суспільних явищах антикультурний зміст.

Розуміння культури як способу самореалізації і самотворення особистості, світу символів у різних сферах суспільного життя доз­воляє диференціювати історичні форми культури, охарактеризува­ти конкретні типи, визначити їх місце і роль в історії. В умовах існування суспільних антагонізмів єдність людини і культури умов­на. Тут усе обертається на свою протилежність, міняється місцями: історія, яка могла бути історією існування людини, перетворюєть­ся на самостійну надлюдську субстанцію, засоби стають метою (бо мета виправдовує засоби), а мета виступає у ролі простих засобів: людина втрачає людське єство, а мірою її багатства, замість дій­сних якостей, стає обсяг приватної власності. Людина, яка може отримати насолоду від спілкування з культурою, створеною її ру­ками і розумом, взмушена витримувати її тиск. У такому випадку культура стає чужою, іншою, відчуженою. У такій системі загаль­на ситуація визначається категорією відчуження. Людинотворча суть культури набуває відчужених форм. Культура втрачає гума­ністичний характер і тактично перетворюється на антикультуру і замість того, щоб турбуватися про людей, вона підноситься ними чужою і ворожою силою.

Термін антикультура включає такі суспільні явища, процеси, ідеї відносини, які суперечать виробленим соціально-історичною практикою принципам гуманізму. Виявити у суспільних явищах антикультурний зміст легко і в той самий час надзвичайно складно. Нар­команії, алкоголізму, пияцтву та обману усі народи дають однознач­ну оцінку - негативну, тобто класифікують як антицінність, антикультуру. Антикультурою людство затаврувало сталінський ге­ноцид проти малих народів і ворогів народу, фашистську політичну практику Гітлера, політичний геноцид і різні форми расизму. Ан­тикультура - прояв і результат дегуманізації людських стосунків, відхід від загальнолюдських цінностей і пріоритетів, втрата глибин­них моральних орієнтирів, які ґрунтуються на розумі, вірі, істин­ній любові до людей. Відділити культуру від антикультури іноді буває нелегко. Істина відкривається людству не відразу, одночасно і повністю. Розуміння змісту речей і процесів не завжди може від­повідати їх дійсному змісту.

Культурологічна література оперує ще одним терміном для по­значення явищ і процесів, які не потрапляють під однозначне визна­чення культури - контркультура. Під контркультурою розуміють сукупність політичних, соціальних, ідеологічних рухів, дій та ідей західноєвропейської спрямованості. Вона виникла на початку 60-х років і досягла кульмінації в часи травневої революції 1968 р. у Па­рижі. Контркультура протистоїть культурі не негативним або воро­жим, а просто іншим соціальним явищем. Теоретики контркультури - американський філософ Герберт Маркузе, французький філософ Жан Поль Сартр, австрійський психолог Вільгельм Райх та ін. розгляда­ли існуючу культуру як організоване насилля над особистістю, таке соціальне явище, яке викорінює з людських душ творчі поривання, прагнення до насолоди життям, ототожнювали контркультуру з без­душним технократизмом, який не уособлює соціум, дегуманізує соціальні відносини, руйнує індивідуальність. Існуюча культура, пи­сав Герберт Маркузе, перетворюється на антикультуру. Від неї необхідно відмовитися, точніше, замінити новими формами спілку­вання - контркультурою. Теоретики контркультури ставили зав­дання підірвати культуру зсередини ідейною і психологічною пере­орієнтацією, революцією у свідомості, здатною розкріпачити підсвідоме, емоційну сферу психіки, сексуальні потяги, людську чут­тєвість за допомогою музики, танців, тілесного контакту та ін. При­бічники контркультури відкидають методи класової боротьби, не ви­знають дисципліни, освіти в масах. Найбільш ефективним засобом подолання культурного протистояння вони вважають безпосередню дію, яка поєднується з шокуючими публіку порушеннями грома­дянських прав, норм поведінки, супроводжується неподобствами: «Вся влада уяві!», «Рай - негайно!», «Будьте реалістами - вимагайте не­можливого!» - такі заклики відігравали у контркультурі роль свого роду психологічного стимулу і свідчили про зв'язок історичної твор­чості та уявлення з естетичними критеріями прекрасного. Пропагу­ючи антропологічну теорію еманації (витікання) індивіда, теорети­ки контркультури мріяли про нову гармонічну культуру, яка зуміє подолати технократію, сцієнтизм, споживацтво.

На початку 70-х років XX ст. рух контркультури почав стихати. Очевидно, інакше і не могло бути, оскільки рух не мав чітко сформульованої мети, не мав загальнолюдських ідеалів, не відображав інтересів і потреб значних організованих сил. За свідченням західної преси, більшість рядових представників руху потім стала підтримувати консервативні або ліберальні програми, частина всту­пила до лав комуністів або робітничих партій. Інші еволюціонізували до тоталітаризму тощо. Історичний досвід людства засвідчує, що по­вернення культури до її людинотворчої суті неможливе без ліквідації відчужених форм соціальності, побудови соціально справедливого сус­пільства, виключення експлуатації та пригнічення людини людиною.

Лекція № 7

ТЕМА 7. ЦИВІЛІЗАЦІЇ, ЇХ КЛАССИФІКАЦІЯ ТА ОСНОВНІ МЕГАТРЕНДИ ЇХ РОЗВИТКУ

Семінар № 7

Цивілізації, їх класифікація

1. Взаємовідношення культури і цивілізації.

2. Основні "живі" цивілізації сучасного людства. Некласична цивілізаційна концепція історії Арнольда Дж. Тойнбі.

РЕФЕРАТИ

1. Людинотворча суть культури.

2. Символи культури.

3. Життєдіяльність цивілізації як послідовність циклів "виклик — відповідь».

4. Утворення світової держави як свідчення деградації та розпаду цивілізації.

5. Старість цивілізації: вади і зваби.

6. Тойнбі, Данилевський та Шпенглер: збіжності й розбіжності у розгляді цивілізаційного розвитку.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бабосов Е.М. Культура и цивилизация / Е. М. Бабосов. – Минск: БГУ, 1991.

2. Галич М. История доколумбовых цивилизаций / М. Галич. – М.: Мысль,

1990.

3. Історія української культури: навч. посіб. – К.: Либідь, 1994.

4. Коган М. Философия культуры / М. Коган. - СПб.: Петрополис, 1996.

5. Степин В., Кузнецова Л. Научная картина мира и культура техногенной

цивилизации / В. Степин, Л. Кузнецова. – М., 1991.

6. Розин В.М. Введение в культурологию / В. М. Розин. М.:

ИНФРА-М-ФОРУМ, 1998.

7. Хайдеггер М. Время картины мира / М. Хайдеггер. - М.: Наука, 1996.

9. Философия / Под ред. Харина. – Минск: Тетра Система, 1998.

10. Культурологія / - Ростов- на- Дону: Фенікс, 1995.

11. Бойченко І.В. Філософія історії: навч.підруч. / І. В. Бойченко: 2000. - інтерн.версія:http://pidruchniki.ws/13641022/filosofiya/vitoki_vivchennya_realiy_tsivilizatsiynogo_rozvitku#233

12. Пунченко О.П. Цивилизационное измерение истории человечества / О. П. Пунченко. - Одесса: Астропринт, 2013. - 448 с.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО СЕМІНАРУ

ТА ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ

У першому питанні студент повинен розібратися в тому, чим відрізняються поняття «культура» та «цивілізація». Джерела зі списку літератури [1, 2, 3, 4, 5, 8].

Проблема взаємодії культури і цивілізації припускає виділення сутності та інфраструкту­ри останньої. Поняття цивілізації також багатогранне, як і поняття культури. Сам термін "цивілізація" з'явився у французькій мові у се­редині XVIII ст. (Буланже, Гольбах) і вживався в двох аспектах: а) він означав "цивільний", "державний"; б) у теорії прогресу він означав протилежність "варварству" стадії всесвітньо-історичного процесу. У XIX ст. цей термін застосовувався для визначення високо­го рівня культури народів Західної Європи і навіть для характерис­тики капіталізму як суспільної формації.

Аналіз соціологічних концепцій щодо сутності цивілізації дозво­ляє згрупувати їх за трьома основними трактуваннями. По-перше, це синонім культури; по-друге, це ступінь суспільного розвитку, який йде за дикістю та варварством; по-третє, це антонім культури, що зводиться до панування технократизму, який анулює всі досягнення наукової культури і означає занепад і відмирання останньої.

Але в усіх цих концепціях виявляється метафізичність, оскільки досліджується феномен цивілізації не в сукупності всіх її елементів, а під певним зрізом, що цікавить дослідника.

Уже на початку XIX ст. стала складатися етнографічна концепція цивілізації, основу якої становило уявлення про те, що у кожного народу — своя цивілізація (Т. Жуффруа). Потім виникає концепція етноісторичної цивілізації (Ф. Гізо). Тут здійснюється спроба розв'я­зати суперечності між ідеєю прогресу єдиного роду людського і різ­номанітністю певного історико-етнографічного матеріалу. Ф. Гізо припускає, що, з одного боку, існують локальні цивілізації, а з іншо­го — є ще і цивілізація як прогрес людського суспільства в цілому. Він вважає, що цивілізація складається з двох елементів: соціально­го, зовнішнього відносно людини, загального й інтелектуального, внутрішнього, визначаючого його особисту природу. Взаємний вплив цих двох явищ, соціальних й інтелектуальних, є, на думку Гізо, осно­вою розвитку цивілізації.

У марксизмі термін "цивілізація" вживається для характеристи­ки певної стадії суспільного розвитку, наступної за дикістю і вар­варством.

А. Тойнбі розглядає цивілізацію як особливий соціокультурний феномен, обмежений певними просторово-тимчасовими рамками, основу якого складає релігія і чітко виражені параметри технологіч­ного розвитку.

Л. Уайт досліджує цивілізацію з погляду внутрішньої організова­ності, обумовленості суспільства трьома основними компонентами: технікою, соціальною організацією і філософією. Причому техніка розглядається як компонент, що детермінує інші.

Ф. Кочені була розпочата спроба створити особливу науку про цивілізацію. Центральним елементом цієї науки є теорія, яку треба відрізняти від історії, оскільки теорія є єдиним вченням про сутність цивілізації, а історій стільки, скільки й цивілізацій. До речі, М. Галич, досліджуючи цивілізації, поділяє їх на два періоди — доколумбова цивілізація і цивілізація Нового часу.

Основні ідеї Ф. Кочені зводяться до того, що цивілізація — це "особливий стан групового життя", "особлива форма організації ко­лективності людей", "метод улаштування колективного життя", тоб­то цивілізація — це соціальна цілісність.

Внутрішнє життя цивілізації визначається двома фундаменталь­ними категоріями — блага й істини, а зовнішня — категоріями здо­ров'я і благополуччя. Крім них життя цивілізації засноване на кате­горії краси. Ці п'ять категорій визначають лад життя і своєрідність цивілізацій, яких, на думку зазначеного автора, необмежена кількість.

У вітчизняній літературі так само можна знайти різне розуміння сутності і структури цивілізації. Оригінальний погляд на сутність цивілізації і співвідношення її з культурою висловив М. Я. Данилевський. Він розглядав цивілізацію як специфічний культурно-історич­ний тип і виділив низку цивілізацій: єврейську (з усепроникаючим нача­лом релігійної діяльності), грецьку (з її культурною діяльністю — тео­ретичною та технічною), римську (де була здійснена політична сторо­на людської діяльності), європейську (з переважно науковим і проми­словим характером культури) і слов'янську (у своїй самобутності вті­люючої єдність усіх складових культурної діяльності). Данилевський вважав, що немає єдиної всесвітньої історії, а є лише історії окремих цивілізацій.

Заслуговує на увагу і вчення Л. М. Гумільова про цивілізацію. Він пов'язує це поняття з особливостями етнічної історії.

Проте, у цілому сьогодні в літературі переважає культурологіч­ний підхід до визначення поняття цивілізації. Це і "соціокультурна спільність, яка має якісну специфіку"; це і "цілісне конкретно-історич­не утворення, що відрізняється характером свого відношення до сві­ту природи і внутрішніх особливостей соціальної культури" тощо.

Але оскільки цивілізація виступає як більш глобальна сутнісна характеристика суспільно-історичного процесу, ніж суспільно-еконо­мічна формація, а формаційні розходження виступають як більш ча­сткові, то, виходячи з цього, цивілізацію можна визначити таким чи­ном. Цивілізація — це системна організація суспільного життя, що включає у себе технологічну основу суспільства, його соціально-еко­номічний, політичний розвиток і культуру в їхній соціальній цілісно­сті. Вона інтегрує в єдину цілісність суспільні відносини і діяльність людей, орієнтує їх на нове якісне відношення з навколишньою при­родою, у процесі якого зростає організованість суспільного життя. Цивілізація виступає як опредмечена форма потреби людей у матері­альних і духовних цінностях, вона є активним процесом історичного розвитку, цілеспрямованих дій людей, здійснюваних з метою ствер­дження всього прогресивного. А це означає, що у структуру цивіліза­ції входять не тільки технологічні основи виробництва, але й сукуп­ність суспільних відносин, які складають те, що називається грома­дянським суспільством, а також соціокультурний розвиток людини як особистості на певному ступені історичного процесу. Тому необ­хідно розкривати не тільки технологічні, але і соціокультурні основи цивілізації.

У такому розумінні відбувається висвітлення ще одного аспекту цивілізації: вона являє собою втілення культури в повсякденній дія­льності людей, в їхній праці і поведінці, в їхньому способі життя. У цьому випадку цивілізація виявляється як культурний зріз суспіль­ства. Ступінь соціокультурного розвитку цивілізації виражається в понятті "цивілізованість". Цивілізованість — це ступінь оволодіння людиною всіма досягненнями цивілізації — технологічними, соці­альними, культурними, міра їхньої втіленості в її повсякденних вчин­ках. Якщо культура виражає ступінь розвитку людини, то цивіліза­ція виражає соціальне буття самої культури.

Звичайно, культура і цивілізація генетично пов'язані між собою, їхні взаємовідношення виражають сьогодні рівноправний діалог, установлений на шляху до нової їх єдності. Ми сьогодні повинні усві­домити цінність як культури, так і цивілізації, точніше — їхню рівно­цінність і сприяти творчою діяльністю їх взаємодоповнюючому, гар­монійному існуванню.

Друге питання. Студент має знати що є основні "живі" цивілізації сучасного людства. Це ті цивілізації, які існують у сучасності. У другому питанні більш детальніше буде розглянута концепція Арнольда Дж. Тойнбі — одного з найвидатніших історичних мислителів XX ст. Його грандіозна філософсько-історична система, створенню якої він присвятив, по суті, все своє зріле життя, вже тривалий час була й донині залишається однією з найвпливовіших у світовій філософії історії XX ст. Джерела [1, 2, 8, 9, 10, 11, 12].

Групування суспільств-цивілізацій здійснюється англійським істориком по-різному, залежно від точки відліку чи конкретного пізнавального завдання, яке розв'язується у тому чи іншому випадку. Скажімо, якщо йдеться про живі, що існують і сьогодні, суспільства вищого, цивілізованого типу, то Тойнбі виокремлює п'ять цивілізацій:

1) сучасний західнохристиянський світ;

2) православне християнське суспільство у Південно-східній Європі та в Росії;

3) ісламське суспільство, розселене в зоні сухих степів і пустель, яка перетинає діагонально Північну Африку та Середній Схід, від Атлантичного узбережжя до Великого Китайського Муру;

4) індуїстське суспільство на тропічному субконтиненті Індії;

5) далекосхідне суспільство у субтропічному та помірному регіонах на територіях, розташованих між зоною степів та пустель і Тихим океаном.

Основні цивілізації всієї історії людства.

Здійснюючи порівняльне дослідження цивілізацій, учений виокремлює вже двадцять одну цивілізацію, оскільки йдеться вже не тільки про сучасні, а й про минулі суспільства вищого типу. "Таким чином, — підсумовує він, — наші студії дозволили нам вирізнити дев'ятнадцять суспільств, більшість із яких поєднана "материнсько-дочірніми" взаєминами з одним або кількома іншими. Це суспільства західне, православне, іранське, арабське (ці два нині об'єдналися в одне, ісламське), індуїстське, далекосхідне, еллінське, сирійське, індське, давньокитайське, мінойське, шумерське, хеттське, вавилонське, єгипетське, андське, мексиканське, юкатанське і майянське. Ми висловили сумнів щодо поділу між суспільствами вавилонським та шумерським, і ще кілька пар теж, можливо, слід розглядати як одне суспільство, наділене "епілогом" за єгипетською аналогією. Але ми шануватимемо їхню індивідуальність доти, доки не знайдемо слушні підстави для протилежних висновків. Зрештою, вельми бажано розділити також православне християнське суспільство на православно-візантійське і православно-руське, а суспільство далекосхідне — на китайське і корейсько-японське. Це збільшило б наше число до двадцяти одного".

Підсумкова класифікація цивілізацій.

Нарешті, крім розглянутих вище, до основних слід, звичайно, зарахувати й ще одну, загальнопідсумкову класифікацію цивілізацій за Тойнбі. Вона має такий вигляд:

Остаточна класифікація цивілізацій за Тойнбі

І. Повністю розвинені цивілізації

А

Незалежні цивілізації, неспоріднені з іншими;

— Центральноамериканські (майя, мексиканська, юкатанська; крім того, додано класичну фразу про центральноамериканську цивілізацію на плато Мексики і Юкатану та на плато Гватемали);

— Андська.

Неспоріднені з іншими

— Шумеро-аккадська (в тому числі вавилонська);

— Єгипетська;

— Егейська (цей термін тепер включає мінойську й елладський варіант егейської цивілізації);

— Інду;

— Давньокитайська (цей термін охоплює далекосхідну та перед-Шан цивілізації).

Споріднені з іншими (перша група)

— Сірійська (споріднена з шумеро-аккадською, єгипетською, егейською та хеттською);

— Еллінська (споріднена з егейською);

— Індійська (споріднена з Інду; сюди треба ще додати індуїстську).

Споріднені з іншими (друга група)

— Православно-християнська;

— Західна (споріднені із сирійською та еллінською);

— Ісламська.

Б

Сателітні цивілізації

— Міссісіпська (сателіт центральноамериканської);

— Південно-західна (сателіт центральноамериканської);

— Північноандська (сателіт андської);

— Еламська (сателіт шумеро-аккадської);

— Хеттська (сателіт шумеро-аккадської);

— Урарту (сателіт шумеро-аккадської);

— Іранська (сателіт спершу шумеро-аккадської, а згодом сирійської);

— Корейська (сателіт давньокитайської);

— Японська (сателіт давньокитайської);

— В'єтнамська (сателіт давньокитайської);

— Італійська (сателіт еллінської, включно з етрусками);

— Південно-східна азіатська (спочатку сателіт індійської, в Індонезії та Малайї — ісламської);

— Тибетська (сателіт індійської, включно з Монголією і Калмикією);

— Руська (спочатку сателіт православної, згодом — західної).

II. Недорозвинені цивілізації

— Перша сирійська (часів гіксосів; затьмарена єгипетською цивілізацією);

— Несторіансько-християнська (далекосхідна християнська; затьмарена ісламською);

— Монофізитсько-християнська (затьмарена ісламською);

— Далекозахідна християнська (кельтська; затьмарена західною);

— Скандинавська (затьмарена західною);

— Середньовічний західний "космос" міст-держав (затьмарений західною).

Фактичне вивчення об'єктивних історичних процесів і структур, для характеристики яких є поняття "цивілізація", ведеться з прадавніх часів, задовго до появи цього поняття.

Сучасні автори видділяють також мегатренди глобалізаційнного світу. Див. джерело [12]. Пийнято говорити про мегатренди, які складені в Америці та про «Китайські мегатренди». Професор О. П. Пунченко поставив питання так: а про які мегатренди можливо говорити у контексті глобалізаційнного світу? Це мегатренди, які вказують на головні напрями суспільства: інформація, інформаційні ресурси, інформаційні технології, геополітична та ідеологічна трансформації сучасного світу, розвиток та укріплення військового перевершення та глобалізація економіки, единий планетарний ринок, транснаціональні корпорації, єдина грошово-фінансова система, екологічна безпека.

Лекція № 8

ТЕМА 8. СТАНОВЛЕННЯ, СУТНІСТЬ ТА ОСНОВНІ НАПРЯМИ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

Семінар № 8

Основні напрями розвитку інформаційного суспільства

1. Сучасні проблеми становлення інформаційного суспільства.

2. Складові розвитку інформаційного суспільства.

3. Риси інформаційного суспільства та інформаційна культура.

РЕФЕРАТИ

1. Підходи до пояснення поняття «інформаційне суспільство».

2. Україна у динаміці розвитку сучасного інформаційного суспільства.

3. Інформація, пізнання та соціальне управління.

4. Інформаційні процеси у системі «людина-суспільство-природа».

ЛІТЕРАТУРА

1. Шаповал О. В. Розробка національних стратегій інформаційного розвитку –

пріоритет сучасності / О.В. Шаповал. // Нова парадигма. - К., 2004. – Вип. 38.

2. Дюжев Д. В. Інформаційне суспільство: соціально-правові аспекти суспільного

розвитку / Д. В. Дюжев. // Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк, 2004. - № 1.

3. Колодюк А. В. Теоретичне обґрунтування поняття та виникнення інформаційного суспільства / А. В. Колодюк. // Борисфен. - 2004. - № 11,

4. Марчук Н. В. Інформаційна цивілізація: соціальні риси віртуального феномена.

/ Н. В. Марчук. // Наука. Релігія. Суспільство. – Донецьк, 2003. - № 4.

5. Бортко Г. Н. Национальные стратегии информационного общества: преимущества и условия реализации в Украине / Г. Н. Бортко. // Информационное общество. - 2004. - № 2.

6. Интернет- портал.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО СЕМІНАРУ ТА ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ

Перше питання. У розвинених країнах світу сфера інформаційно-комунікаційних технологій виступає запорукою соціального, економічного і політичного благополуччя. Починаючи з 90-х років ХХ століття розвиток інформаційного суспільства є пріоритетним напрямом державної політики в провідних країнах світу.

У грудні 2003 року питання створення глобального інформаційного суспільства вперше в історії людства було підняте на вищому міждержавному рівні у межах проведення I стадії Всесвітнього Саміту з питань Інформаційного Суспільства. На цьому міжнародному форумі лідери 161 держави світу підписали два стратегічні документи “Декларацію принципів” і “План дій”, які визначили напрями подальшого розвитку інформаційного суспільства на всіх рівнях, а також визнали необхідність розробки і реалізації національних стратегій його розвитку в кожній конкретній країні.

Починаючи з 1998 року у цей процес включилася Україна, проте на цьому шляху перед нашою країною постає чимало труднощів, пов'язаних, насамперед, з перехідним характером розвитку українського суспільства. Сьогодні для досягнення головної мети - ефективної інтеграції України в глобальне інформаційне співтовариство - їй необхідно вирішити унікальне в світовій історії завдання - сформувати інформаційний простір і водночас створити демократичну, соціальну, правову державу і громадянське суспільство.

Теоретичне обґрунтування розвитку інформаційного суспільства значно відстає від практичного використання інформаційно-комунікаційних технологій. Таким чином, є доцільним розглянути інформаційний розвиток з позиції соціального, політичного і філософського аналізу. Створення наукової концепції, здатної синтезувати загальні проблеми інформаційного суспільства, а також перспективи розвитку інформаційного простору України, складає надзвичайно актуальне теоретичне завдання, вирішення якого дозволить соціальним суб'єктам усіх рівнів усвідомити свою роль і місце в нових умовах, обґрунтувати стратегію інформаційного розвитку нашої країни, з'ясувати особливості інформаційних процесів у транзитивних умовах, а також ефективно вирішувати суто практичні завдання створення і розвитку інформаційного суспільства в Україні.

Застосування інформаційних технологій в процесі вивчення конкретних суспільств сприяли появі економічної теорії інформації (Дж. Стіглер, Дж. Акерлоф), теорії інформаційного суспільства (А. Тоффлер) та постіндустріального суспільства (Д. Белл). З доробку сучасних українських вчених в цьому контексті привертають увагу праці В. Д. Гавловського, В. С. Цимбалюка, А. С. Гальчинського, Р. А. Калюжного. У даний час активно працюють у цьому напряму російські вчені В. Л. Іноземцев, Г. Т. Артамонов та ін. Не можна залишити поза увагою і наукові розробки філософа А. І. Ракітова, фундаментальна праця якого “Філософія комп'ютерної цивілізації”, незважаючи на її давність, залишається найзмістовнішим, найґрунтовнішим виданням з даної проблематики на пострадянському просторі, яка є актуальною донині. Поява теорії М. Кастельса про інформаціональний капіталізм у мережевому суспільстві активізувала як розвиток інформаційних технологій, так і їх застосування у суспільних дослідженнях.

Основою більшості підходів стає переконання, що кількісні зміни у сфері інформації призводять до виникнення якісно нового типу соціального устрою. Багато в чому теоретики виходять із схожих міркувань: у наш час практично в усіх сферах життя суспільства стало більше інформації, отже суспільство, в якому ми живемо, інформаційне.

Людина існує в медіа насиченому середовищі: її життя сутєвосимволізується, воно проходить у процесах обміну й отримання повідомлень про неї і про інших. Визнання вибухового зростання культурних сенсів змушує багато авторів говорити про те, що людство увійшло до інформаційного суспільства. Вони рідко роблять спроби оцінити цей розвиток в кількісних характеристиках, а просто вказують, наскільки “очевидно”, що знаків і інформації сьогодні значно більше, ніж у попередні епохи. Див. джерела [1, 2, 3].

Друге питання. Інформаційне суспільство, на думку більшості вчених, зробило інформацію своїм базовим параметром. Інформація стає основою соціального й інформаційного розвитку, основним ресурсом соціальних і економічних відносин.

Іншою важливою складовою підходу до визначення інформаційного суспільства є визнання високої динамічності його розвитку і глибинного характеру змін в усіх сферах життєдіяльності людини. Домінуючим фактором сучасного етапу розвитку цивілізації є феномен, який деякі автори визначають як “інформаційна революція”. Результатом інформаційної революції, що почалася, стала поява нового типу суспільства інформаційного.

Крім того, при визначенні сутності інформаційного суспільства бачиться необхідним використання такого терміна як “інформатизація”. Інформатизація передбачає масове впровадження методів і засобів збору, обробки, передачі і збереження інформації на базі засобів мікропроцесорної й обчислювальної техніки.

Інформатизація, таким чином, є соціотехнічним і соціокультурним процесом зміни життєдіяльності всього суспільства, його підсистем і структур за рахунок різкого підвищення ефективності продукування, збереження і поширення усіх видів інформації і знань. Важливо відзначити, що інформатизація суспільства є однією з закономірностей сучасного соціального прогресу, причому цей термін не є тотожним комп'ютеризації. Можливо найкоротшим визначенням інформаційного суспільства може бути таке: суспільство, засноване на інформації. По суті, саме ця позиція і лежить в основі більшості визначень інформаційного суспільства. Див. джерела [2, 3, 4, 5].

Трете питання. Рисами, що відрізняють інформаційне суспільство, є:

- збільшення ролі інформації і знань в житті суспільства;

- збільшення частки інформаційних комунікацій, продуктів та послуг у валовому внутрішньому продукті;

- створення глобального інформаційного простору, який забезпечує ефективну інформаційну взаємодію людей, їх доступ до світових інформаційних ресурсів і задоволення їхніх потреб щодо інформаційних продуктів і послуг.

В період переходу до інформаційного суспільства необхідно підготувати людину до швидкого сприйняття і оброблення великих обсягів інформації, оволодінню сучасними засобами, методами і технологіями роботи. Крім того, нові умови роботи породжують залежність інформованості однієї людини від інформації, придбаної іншими людьми. Тому вже недостатньо вміти самостійно опанувати і накопичувати інформацію, а треба навчитися такої технології роботи з інформацією, коли готуються і приймаються рішення на основі колективного знання. Це говорить про те, що людина повинна мати певний рівень культури щодо використання інформації. Для визначення цього факту був введений термін інформаційна культура.

Інформаційна культура - вміння цілеспрямовано працювати з інформацією та використовувати для її отримання, обробки і передачі комп'ютерну інформаційну технологію, сучасні технічні засоби і методи.

Для вільної орієнтації в інформаційному потоці людина повина володіти інформаційною культурою як однією зі складових загальної культури. Інформаційна культура пов'язана з соціальною природою людини.

Роль і місце інформації в житті суспільства, вплив інформації на розвиток особистості, суспільства й держави суттєво підвищилися. Інформація сьогодні перетворилася в потужний ресурс, що має навіть більшу цінність, ніж природні, фінансові, трудові та інші ресурси. Інформація стала товаром, що продається й купується. Більше того, інформація перетворилася в зброю, повсюдно ведуться інформаційні війни різного масштабу й різної інтенсивності. Інформаційно-комунікаційні технології є одним з найбільш важливих факторів, що впливають на формування суспільства двадцять першого століття. Їх революційний вплив стосується способу життя людей, їхньої освіти та роботи, а також взаємодії уряду й цивільного суспільства. Перед усіма нами відкриваються величезні можливості.

Україна значно відстала у процесі формування та розвитку інформаційного суспільства. Провідні країни світу перевищують її рівень у десятки, сотні разів. Процес створення сприятливих умов для проведення інформатизації в Україні відбувається дуже повільно. Проблеми у законодавчій базі, сьогоднішні політичні, економічні та соціальні фактори значно гальмують входження держави до лав світових лідерів. Але, не зважаючи ні на що, Україна намагається подолати цю прірву. З кожним днем інтерес до цих перетворень збільшується, робляться спроби щодо вирішення існуючих проблем, найчастіше відбуваються різноманітні заходи, які підтверджують стійке бажання України рухатися у напрямку глобального інформаційного суспільства.

Зважаючи на розвиток глобальних процесів останнього десятиліття, внутрішні реалії соціально-економічного розвитку України, а також її міжнародні позиції та пріоритети, шлях побудови інформаційного суспільства є найбільш оптимальним для зміни стратегічних орієнтирів державної політики на інформаційний тип розвитку, підвищення рівня добробуту громадян, покращення показників конкурентоздатності держави, прискорення інтеграції України у європейське та світове співтовариства. Див. [4, 5, 6].

Лекція № 9

ТЕМА 9. ЛОГІКА ЯК ОСНОВА ФІЛОСОФСЬКОГО СВІТОГЛЯДУ. ЛОГІКА ДИСКУРСУ

Семінар № 9

Логіка як наука

1. Логіка та її закони.

2. Поняття та судження.

3. Умовивід.

4. Логіка дискурсу.

РЕФЕРАТИ

1. Історія розвитку науки логіки.

2. Дискурс.

3. Теорія суперечки.

4. Некласичні логіки.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бажанов В. А. История логики в России и СССР / В. А. Бажанов. - М.: Канон+, 2007.

2. Ивлев Ю. В. Логика: учебник для вузов / Ю. В. Ивлев. – М., 1992.

3. Гетманова А.Д. Учебник по логике / А. Д. Гетманова. - М., 1994.

4. Ивин А. А. Элементарная логика / А. А. Ивин. - М., 1994.

5. Ивлев Ю. В. Логика / Ивлев Ю. В. - М., 1992.

6. Курбатов В.И. Логика в вопросах и ответах: учеб. пособ. / В. И. Курбатов. Ростов -на -Дону., 1997.

7. Рузавин Г.И. Логика и аргументація: учеб. пособ. для вузов / Г. И. Рузавин. - М., 1997.

8. Уемов А.И. Задачи и упражнения по логике / А. И. Уемов. - М., 1961.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО СЕМІНАРУ

ТА ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ

Логіка — це наука про форми та закони судження. Головним об'єктом дослідження логіки є описові системи судження, тобто системи які пропонуються як інструкція для людей (а також, можливо інших розумних істот/машин) як слід правильно мислити.

Студент по першому питанню має засвоїти закони формальної логіки і їх вимоги (на понятійному рівні). Під законом логіки розуміють внутрішній, необхідний, суттєвий зв'язок між думками.

Закон тотожності формулюється так: будь-яка думка про предмет у процесі даного міркування тотожна сама собі, скільки б разів вона не повторялась. Думка тотожна сама собі тоді, коли вона стосується одного й того ж предмета і її зміст залишається одним і тим самим, скільки б разів вона висловлюється. Якщо ж зміст думки змінюється або вона відноситься до іншого предмета, то така думка не може вважатися тією ж самою, тотожною самій собі, це буде уже інша думка. Закон тотожності у вигляді формули записується так:

А є А, або А = А

Закон протиріччя. Протиріччя в логіці — це хиба, пов'язана з порушенням закону протиріччя, і означає, що в деякому судженні припускається два взаємно протилежних та несумісних твердження про один предмет, в один і той самий час і в одному й тому ж відношенні.

Закон виключеного третього (поширена лат. назва tertium non datur) — один з основних законів формальної логіки, що забезпечує послідовність і несуперечність думки у випадках, коли стверджується (або заперечується) якась ознака у тому самому предметі чи явищі у той самий час у тому самому відношенні. В. т. з. формулюється так: з двох суперечливих суджень про одне і те саме — одне обов'язково істинне, друге хибне; третього бути не може. Людина може бути або доброю, або недоброю, третє виключається. Вперше цей закон сформулював Арістотель. У математичній логіці В. т. з. виражається формулою — ρ ∨ ~ρ, де ρ - позначає судження, ∨ — диз'юнкцію, ~ — заперечення. Керуючись даною формулою, можна робити правильні висновки про хибність одного судження на підставі знання про істинність суперечливого йому другого і навпаки. Закон достатньої підстави.

Закон достатньої підстави формулюється так: будь-яка істинна думка має достатню підставу. Із закону достатньої підстави випливає така його вимога: будь-яка думка може бути істинною тільки тоді, коли вона обґрунтована. Так, для того, щоб судження "Петренко є співучасником цього злочину" було визнане істинним, необхідно навести підстави його істинності, тобто треба висловити низку суджень, із яких би неодмінно випливало твердження про те, що Петренко справді є співучасник цього злочину. Якщо ж таких суджень наведено не буде, то висловлене положення ("Петренко є співучасник цього злочину") не може вважатися істинним.

Закон достатньої підстави є відображенням необхідного взаємозв'язку, існуючого між предметами і явищами навколишнього світу, а саме: відображенням причинно-наслідкових відношень, генетичних зв'язків і т. д. Як у самій дійсності кожне явище має свою причину, свою реальну підставу, без якої воно не могло б виникнути й існувати, так і в мисленні будь-яка думка має свою достатню підставу. Див. джерела [1 - 8].

Щодо другого питання, то студент має розібратися що таке поняття. Поняття – це думка, в якій відображуються загальні, і до того ж суттєві, ознаки (властивості) предметів і явищ. Вони, поняття, утворюються внаслідок двох раціональних дій: а) виділення загального (спільного) в ряду подібних ознак тих чи інших предметів і явищ; б) абстрагування (відсторонення) від інших, в кожному конкретному випадку – другорядних, ознак.

Студенту слід вміти надавати загальну характеристику поняття, знати логічну структуру, зміст і обсяг поняття, види понять. Також уяснити відношення між поняттями, узагальнення й обмеження понять, визначення понять, логічний поділ понять та правила поділу понять.

В цьому питанні необхідно розібратися, що таке судження на фундаментальному рівні, знати структуру судження, класифікацію суджень, основні види суджень, правила розподілення термінів, перетворення суджень, сумісні і несумісні судження, співвідношення істинності і хибності суджень.

Судження - це висловлювання про предмети та явища з вказівкою на приналежність чи відсутність у них (даних понять) певних ознак. Якщо судження відповідають об’єктивному стану предметів і явищ, їх називають істинними (правдою); якщо не відповідають – хибними (брехнею).

Судження завжди висловлюються реченням, але не кожне речення є судженням. Речення окличні (Іване!), запитальні (Де ти живеш?), емоційні (Фу! Гидота!) та називні (Шорох. Робкое дыханье. Трели соловья. Серебро и колыханье сонного ручья. – А. А. Фет) не є судженнями. Речення складаються з головних (Прідмет, Присудок) та другорядних частин (Означення, Додаток, Обставини). В судженні немає другорядних частин.

Структура судження. В судженні завжди і обов’язково є об’єкт (предмет, явище), про який йдеться мова. Це може виражатися одним словом (Завод) або декількома словами (Сміттєпереробний завод, якого збудували у нас німці в минулому році). В логіці об’єкт судження називається Суб’єктом (Subjectum) і позначається латинською літерою S.

Все те, що сказано про S у судженні, називається Предикатом (Predicatum) і позначається латинською буквою Р. У судженні про завод таким Р може бути (є власником олігарх Карабас Барабас). У структурі судження S і Р називаються термінами судження.

В судженні про суб’єкт (S) певні ознаки (Р) йому можуть приписуватися або заперечуватись. Тому є дві форми структури суджень: S є Р або S не є Р. “Є” і “не-Є” називається зв’язкою термінів судження. Див. джерела [1 - 8].

В третьому питанні необхідно знати що таке умовивід – це форма мислення, за допомогою якого з одного чи декількох суджень виводиться нове судження. Умовивід з істинних посилок веде до нового істинного висновку; він є певним підсумком мислимого акту.

Кожний умовивід складається з вихідних знань (посилань), обґрунтувань (логічних основ виведення) і вивідного знання (заключення, висновку). Посилками називають вихідні відомі судження, з яких робиться висновок в формі нового судження; висновком – сама форма, процес обґрунтування, логічного переходу від посилання до заключення; заключеннями (висновками) – отримані логічним шляхом нові судження.

В залежності від ступеня достовірності, строгості, розрізняють два види умовиводів: необхідні (демонстративні) і правдоподібні (недемонстративні). В останньому випадку забезпечується лише заключення, в якого істинність лише ймовірна.

За мірою обсягу посилання і заключення умовиводи поділяються на дедуктивні (від знання загального до висновку часткового), індуктивні (від знання часткового до висновку загального) та умовиводи за аналогією.

Дедуктивними (від лат. слова deductio – виведення) називаються умовиводи, в яких перехід від знання загального до знання часткового є логічно необхідним. Якщо в дедуктивному умовиводі висновок робиться на основі однієї посилки, то такий умовивід вважається безпосереднім. Безпосередні виводи оперують лише змістом елементів (S, P, є і не-є) одного і того ж судження. Якщо ж у дедуктивному умовиводі вивід робиться на основі декількох посилань, то він називається опосередкованим.

Індуктивними (від лат. слова “inductio” – включення) називаються такі умовиводи, у формі якого відбувається емпіричне узагальнення; коли на основі ознаки, яка повторюється в окремих явищах та предметах, робиться висновок про належність цієї ознаки всім явищам/предметам певного класу.

За аналогією називаються умовиводи, в яких на основі належності певної ознаки у одного (першого) предмета робиться висновок про належність цих ознак в усіх подібних предметах/явищах, подібних до першого.

В четвертому пункті розглядається дискурс як особливий вид комунікації, що має риси раціональності, інтенсиональності, історичності, став головним об'єктом дослідження сучасної філософії та гуманітарних наук, які визначають його поліфункціональність і соціокультурне значення.

У сучасній філософській літературі поняття "дискурс" набуло таких змістів: 1) концепт для побудови нових напрямів філософського осмислення сучасного буття, до яких належать структуралізм, постструктуралізм, постмодернізм; 2) вербально-комунікативна практика людей, суб'єктів соціального життя; 3) форма об'єктивації змісту свідомості людини; 4) метод аналізу типів мислення і способів бачення суспільних проблем.

У логіко-семантичному аспекті дискурс: 1) розумово-мовленнєвий акт, у процесі якого мовні вирази в цілісності набувають певних смислів і предметних значень у певному контексті міркувань; 2) акт соціальної комунікації між людьми: монолог, діалог, полілог; 3) форма передавання інформації (знання) від людини до людини, від покоління до покоління; 4) обговорення певної проблеми, запитування про те, що хвилює, цікавить людей. У дискурсі мислення людей спрямоване на осмислення й розуміння сказаного іншими, пояснення "темних" місць міркувань, логічне обґрунтування певних тверджень на істинність або хибність, інтерпретацію міркувань іншого співучасника в об'єктивному чи суб'єктивному дусі, а мова стає засобом виразу думок, засобом омани, переконання, впливу на інших людей, щоб досягти мети, а також як риторичною та метафоричною грою словами.

У конкретному соціокультурному середовищі дискурс у структурі "культура - мислення - мова" наповнюється різними культурними смислами та предметними значеннями і, за словами семіотиків і логіків, виникають відношення між "означеним і тим, що означає", "знаками та їх інтерпретаціями", "кодом і декодуванням".

Логіко-філософський аналіз дискурсу як особливої розумово-мовленнєвої діяльності, діалог суб'єктів міркувань з метою розв'язання певних проблем, досягнення взаєморозуміння тощо вперше здійснили античні філософи. Вони на підставі теоретичного узагальнення практики дискурсу (філософського, політичного, судового) розробили систему понять, які визначають специфіку різних типів дискурсу, та створили теорії: діалектику (мистецтво ведення діалогу, що має запитально-відповідальний характер), еристику (теорію ведення суперечок), риторику (мистецтво переконання, мистецтво красномовства).

Античні філософи визначили такі типи дискурсу:

- аподиктичний (грец. - той, що доводить, переконливий), який будується через дедуктивне виведення висновку з безумовно істинних засновків (силогізм);

- діалектичний, що будується несуворо, через несуворе (варіативне або ймовірнісне) виведення висновків із засновків, які не є безумовно істинними;

- риторичний; який також будують на несуворому виведенні певних висновків із не безумовно істинних засновків, але він містить, окрім логічного, ще й нелогічні (психологічні) аспекти з метою впливу на аудиторію (слухачів);

- спонукальний, який намагається збалансувати не безсуперечливі аргументи й спонукають слухача погодитися з тим, що засноване не стільки на силі розуму, скільки на взаємозв'язку та взаємоузгодженні емоційних моментів з вимогами часу і практичними стимулами (За У. Еко). Див джерела [1, 2].

ІІІ. Питання для повторення

1. Становлення філософії як форми суспільного пізнання, її джерела та предмет.

2. Світоглядна функція філософії. Структура світогляду.

3. Методологічна функція філософії. Діалектика та метафізика.

4. Гносеологічна функція філософії. Специфіка філософського пізнання.

5. Практично-діяльна функція філософії. Роль філософії в освоєнні та

перебудові світу людини.

6. Культурно-виховна функція філософії. Філософія -квінтесенція духовної

культури людства.

7. Основне питання філософії та дві його сторони. Матеріалізм та ідеалізм –

два основних напрями у філософії.

8. Давньоіндійська філософія: джайнізм, буддизм, чарвака.

9. Філософські школи у Стародавньому Китаї: конфуціанство та даосизм.
10. Боротьба матеріалізму та ідеалізму в античній філософії.

11. Філософія Середньовіччя. Вивчення М. Аврелія та філософія

Ф. Аквінського.

12. Філософія Відродження, її характерні риси.

13. Філософія Нового часу, її особливості та зв'язок з природознавством.

14. Філософія І. Канта.

15. Об'єктивний ідеалізм та діалектика Г. Гегеля.

16. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.

17. Історичні умови, природничо-наукові передумови і теоретичні

джерела становлення філософії марксизму.

18. Розробка концепції матеріалістичної діалектики К. Марксом та

Ф. Енгельсом.

19. Теорія суспільно-економічних формацій К. Маркса.

20. Головні ідеї філософії України.

21. Філософія П. Юркевича. Філософія Г. Сковороди. Філософія Т. Шевченко.

22. Філософський аспект проблеми буття. Основні форми буття.

23. Розвиток навчання про матерію у філософії природознавства.

24. Сучасна наука про склад та якість матерії, про матеріальну єдність світу.

25. Поняття руху. Рух та розвиток. Основні форми руху та їх взаємозв'язок.

26. Простір та час як корінні форми буття матерії. Філософські аспекти

теорії відносності.

27. Відображення як загальна властивість матерії. Розвиток

форм відображення на рівні неорганічної та органічної природи.

28. Походження свідомості та її суспільно-історична сутність.

29. Свідомість та мозок. Мова та мислення.

З0. Свідомість та кібернетика. Інформаційні процеси у суспільстві.

31. Пізнання як відображення дійсності. Діалектика суб'єкта та

об'єкта пізнання.

32. Чуттєве пізнання та його форми. Метафізичність

крайнього сенсуалізму.

33. Абстрактне мислення та його форми. Метафізичність

крайнього раціоналізму.

34. Поняття та суттєвість практики, як основи всіх форм життєдіяльності

людини. Форми практики та її функції у науковому пізнанні.

35. Технічна діяльність як форма практики.

36. Поняття істини. Діалектика абсолютної та відносної істини.

37. Поняття діалектики, її історичні форми та типи.

38. Єдність принципів, законів та категорій діалектики.

39. Основні принципи діалектики: розвиток та взаємозв'язок явищ.

40. Альтернативи діалектики: догматизм, релятивізм та ін..

41. Закон єдності та боротьби протилежностей.

42. 3акон взаємного переходу кількісних та якісних змін.

43. Закон заперечення заперечення.

44. Категорії діалектики: одиничне та загальне, сутність та явище.

45. Категорії діалектики: причина та наслідок, форма та зміст.

46. Категорії діалектики: поняття системи, випадковість та необхідність,

можливість та дійсність.

47. Сутність матеріалістичного розуміння історії. Зміст категорій "супільне

буття" та "суспільна свідомість".

48. Суспільство як соціальна форма руху матерії.

49. Закони розвитку суспільства як закони діяльності людей.

50. Природа та суспільство. "Природне" та "штучне"

середовище мешкання.

51. Роль географічного середовища у розвитку суспільства.

Сутність географічного детермінізму та геополітики.

52. Народонаселення - передумова та суб'єкт історичного процесу.

53. Екологічні проблеми сучасності.

54. Демографічні проблеми сучасності.

55. Поняття суспільно-економічної формації, її структура та закони

функціонування.

56. Сутність цивілізаційного та культурологічного підходу до пояснення

історії.

57. Продуктивні сили та їх структурні елементи.

58. Виробничі відносини та їх структура.

59. Сутність та соціальні проблеми сучасної науково-технічної революції.

60. Науково - технічний прогрес та екологія.

61. Історичні форми спільностей людей. Походження та сутність класів.

62. Положення, сутність та основні ознаки держави.

63. Функції держави, форми державного устрою та форми правління.

64. Специфіка та актуальність філософського розгляду проблем людини.

65. Багаторівневий характер сутності людини.

66. Діалектика сутності людини та людської діяльності.

67. Діалектика суспільства та особи.

68. Поняття суспільної свідомості та її структура.

69. Рівні суспільної свідомості та її взаємозв'язок.

70. Взаємозв’язок та відмінність форм суспільної свідомості.

71. Політична свідомість та політична діяльність.

72. Політичні партії та рухи і їх роль у розвитку суспільства.

73. Правові відношення та правові погляди.

74. Поняття моралі її походження, сутність та функції.

75. Естетична свідомість її сутність та функції.

76. Сутність релігії її походження, основні елементи та соціальна роль.

77. Екологічна свідомість, її суттєвість та фактори формування.

78. Походження та сутність поняття «культура».

79. Структура та функції культури.

80. Культура як предмет філософського аналізу. Взаємозв'язок матеріальної та духовної культури.

81. Культура та науково-технічний прогрес.

82.Наука як вид духовоного виробництва, її сутність та функції.

83. Цивілізація як соціокультурне утворення.

84. Складові розвитку інформаційного суспільства.

85. Риси інформаційного суспільства та інформаційна культура.

86. Логіка та її закони.

87. Поняття та судження.

88. Умовивід.

89. Логіка дискурсу.

ІV. ПРИМІРНА ТЕМАТИКА СТУДЕНТСЬКИХ РЕФЕРАТІВ, ДОПОВІДЕЙ ТА ПИСЬМОВИХ РОБІТ

1. Структура і сутність філософського світогляду.

2. Становлення та розвиток релігійного світогляду.

3. Основне питання філософії.

4. Матеріалізм філософії Стародавньої Індії.

5. Ідеалістичні концепції Стародавньої Індії.

6. Функції філософії.

7. Філософія буддизму.

8. Матеріалістичні школи Стародавнього Китаю.

9. Сутність конфуціанства.

10. Філософія Демокрита.

11. Філософія Сократа.

12. Філософія Платона.

13. Філософія Арістотеля.

14. Особливості філософії феодального суспільства.

15. Боротьба номіналізму та реалізму в філософії феодального суспільства

16. Філософія Фоми Аквінського.

17. Матеріалізм феодального суспільства (Р. Бекон, Д. Скотт, У. Оккам).

18. Інквізиція та її роль у житті феодального суспільства.

19. Філософія епохи Відродження.

20. Філософські погляди Леонардо да Вінчі.

21. Історичні форми матеріалізму.

22. Історичні форми діалектики.

23. Проблема методу у філософії Нового часу (Ф. Бекон, Р. Декарт)

24.