2017-11-30
3696
У сучасній психолого-педагогічній науці через аналіз й узагальнення основних філософських, етичних і педагогічних передумов виховного процесу виділяють такі методологічні принципи ефективного виховання:
1. Принцип орієнтації на ціннісні відносини вихованця, який передбачає постійну увагу педагога до формування ставлення вихованця до ціннісних основ життя – добра, істини, краси й соціально-культурних цінностей – людина, суспільство, природа, праця й пізнання.
2. Принцип суб’єктності, що вимагає від педагога постійногосприяння розвиткові здатності дитини осмислювати власні дії, передбачати їхні наслідки для інших людей і для себе, усвідомлювати власне «Я», здійснювати осмислений вибір життєвих рішень.
3. Принцип особистісної свободи дитини, який зобов’язує педагога в конкретний момент спілкування з нею узгоджувати соціальні норми й правила, цілі й завдання виховання, які він несе дитині, з правом її особистості на автономність і неповторність власного існування, насамостійний вибір ціннісних орієнтирів.
Виховання є динамічним процесом. На початкових етапах виховання переважає активність педагога. З набуттям дитиною компетентності та вправності її активність значно збільшується. А на заключних етапах виховного процесу вона під керівництвом учителя усе виконує самостійно. Саме за таких умов для дитини відкриваються можливості відчути себе суб’єктом діяльності.
Сприятливимипсихологічними умовами розвитку учня є створення педагогом обстановки його прийняття, захищеності, любові.
З метою активного використання психологічних особливостей дитини варто виділити загальні психологічні вимоги або методичні принципи виховання:
Ø принцип включення особистості у процес діяльності;
Ø принцип зміни соціальної позиції, що передбачає знаходження умов, які дають можливість вихованцеві вибирати різні ролі й статусні стосунки з іншими. Ідеальні умови виникають при застосуванні ігрових методів виховання, де зміна ігрової ролі відповідає зміні соціальної позиції дитини;
Ø принцип цілеспрямованого творення емоційно збагачених ситуацій, що приписує стимулювання співпереживань дитини як психологічного механізму формуванню її соціальних установок і ціннісних орієнтацій;
Ø принцип демонстрації наслідків вчинку вихованця для референтної групи, тобто людей, оцінка яких є для нього найбільш цінною;
Ø принцип розвитку особистісної і соціальної рефлексії дитини, який передбачає систематичне його спонукання до усвідомлення й аналізу своїх намірів і характеру поведінки, її впливу на почуття й ставлення навколишніх, прогнозування їхніх соціальних очікувань, зустрічних дій з метою подальшої саморегуляції своєї соціальної поведінки та оптимізації взаємовідносин з іншими людьми.
Виховний вплив – це процес організації сумісної активності вихователя й вихованців і здійснення їхніх цілеспрямованих дій, які мають на меті зміну психологічних характеристик об’єктів виховного впливу (їх мотивації, потреб і установок, цінностей та рис характеру), а також перебудову поведінки останніх з огляду на характерні для певного суспільства уявлення про соціально зрілу, пристосовану до реальних суспільних умов особистість.
Педагогічно ефективним вважається лише той вплив, який одна людина відчуває з боку іншої, що сприяє розвиткові її особистості.
Виховні впливи класифікують на підставі різних ознак.
За смисловим змістом виділяють:
1. Текст у вигляді прямого змісту, що оформлений у словах, на які реагує дитина. Тобто певна вимога як настанова до дії у певній ситуації або як соціально прийнятна оцінка певної ситуації, до якої виробляється ставлення.
2. Контекст (виховний вплив, що використовує обставини реальної ситуації, які відіграють роль наочної ілюстрації моделей суспільно схвальної або несхвальної активності людського індивіда), на чому зосереджується увага вихованця. Наприклад, хлопець допомагає мамі нести покупки, значить – молодець, піклується про неї. Не зменшує звук магнітофона – погано, порушує відпочинок навколишніх.
3. Підтекст – непрямий виховний вплив, тобто ситуація, яка передбачає два рівні. Зовнішній відображається на рівні значень. Внутрішній рівень – смисл, який можна усвідомити лише в контексті ширшої педагогічної ситуації. Наприклад, вислів «Кожен має право на помилку» може означати заклик вихователя із розумінням поставитися до проступку вихованця, а звернення до учня, який розмовляє на занятті, із пропозицією стати на місце педагога й пояснювати замість нього матеріал означає зробити йому зауваження про необхідність дотримування дисципліни.
Ефективність використання названих різновидів виховного впливу зумовлюється віковими й індивідуальними особливостями вихованця як об’єкта впливу, розвитком його інтелектуальної сфери, емоційної вразливості, чутливості до поведінки навколишніх. Так, у молодшому шкільному віці, коли значну роль у функціонуванні психіки дитини відіграють наочно образні пам’ять і мислення, велике значення для вихованців починає відігравати приклад навколишніх або літературних персонажів. У підлітковому та юнацькому віці, коли у вихованця підвищена емоційна чутливість, настає черга застосування підтексту, до якого вихованці молодшого віку не чутливі.
Виховні впливи за ступенем стимуляції різних типів психічної активності вихованців:
1. Інтелектуальні, які стимулюють міркування й роздуми особистості щодо обставин її соціального буття, пошуків і усвідомлення смислу власного існування, її особистісну рефлексію. Такі впливи здійснюються із використанням методів переконування (діалог, розповідь, доведення, бесіда, диспут).
2. Емоційні, тобто ті, які активізують переживання й почуття людини як об’єкта виховного впливу, апелюють до її ставлення, до самої себе й до ціннісних орієнтацій, ідеалів і життєвих переконань (методи переконання, створення виховних ситуацій, рольова гра, змагання).
3. Вольові, спрямовані на активізацію й розвиток саморегулятивної активності вихованця як суб’єкта власної життєдіяльності (привчання, метод доручень, метод прикладу, система перспективних ліній).
За психічними станами виділяють виховні впливи, які полегшують або пригнічують активність вихованця, мобілізують його сили або ж астенізують його. У соціально-психологічній літературі такі впливи називають фасилітуючими.
Фасилітуючий вплив – це стимулюючий вплив активності педагога на учня, внаслідок якого поведінка останнього стає вільнішою, невимушеною і продуктивнішою порівняно з її попередніми проявами. За таких умов дитина переживає стан радості, відчуває приплив сил і бажання активних дій. Серед методів виховання такий стимулюючий ефект мають схвалення, заохочення, створення ситуації успіху, система перспективних ліній.
Інгібіційний вплив обмежує, пригнічує, гальмує активність людини (заборони, погрози, загрози, покарання). Наприклад, перенесення оцінки поведінки дитини в конкретній ситуації на оцінку її особистості в цілому.
За формою організації виховного процесу:
1. Індивідуальні – розраховані на конкретного вихованця.
2. Групові – зорієнтовані на виховну роботу з невеликою групою людей, об’єднаних спільними інтересами.
3. Масові – передбачають участь великої кількості учнів.
За інтенсивністю і складністю впливу:
1. Психологічно сильний вплив усвідомлюється людиною, збуджує її емоційні переживання, спонукає до зміни, коригується поведінка.
2. Психологічно слабкий вплив вихованець не усвідомлює, емоційно не переживає. Такий вплив не викликає зміни поведінки учня і є наслідком недостатнього врахування педагогом вікових та індивідуальних особливостей вихованців.
За простотою – складністю виховного впливу розрізняють виховні дії, які можуть охоплювати більшу або меншу кількість рівнів відображення людиною дійсності, починаючи від психофізіологічного й закінчуючи особистісним.
Від виховання до самовиховання. Самоактуалізація, самореалізація й самоствердження особистості відбувається протягом усього життя. Важливим шляхом їх здійснення є самовиховання.
Самовиховання – це процес цілеспрямованої роботи над розвитком (духовним, розумовим, моральним, вольовим, естетичним, фізичним) і самовдосконаленням людини – від підліткового віку до зрілості, вдосконалення й усунення негативних рис характеру.
Теорія цілеспрямованого самовиховання складається з трьох взаємопов’язаних і взаємозумовлених процесів:
1. Самопізнання. Перш ніж виховувати себе, потрібно вивчити себе як особистість. Прийоми самопізнання: самоаналіз і порівняння себе з іншими людьми – позитивними; сприймання критики від товаришів; спостереження за собою ніби з боку; щоденне підбиття підсумків дня й оцінювання правильних чи неправильних дій; поступове вироблення до себе самокритичного чи об’єктивного, не заниженого ставлення.
2. Самоутримування від негативних думок, учинків поведінки. Прийоми: самонаказ на стримування, самовідмову, самозаборону, самонавіювання, самопокарання.
3. Самопримушування до здійснення позитивних дій, учинків, добрих справ.
Існують різні сфери самовиховання, кожна з них має свої особливості.
Самовиховання в інтелектуальній, духовній сфері набуває вигляду самоосвіти, яка може бути організованою (навчання на заочному відділенні) чи спонтанною формою (читання спеціальної чи науково-популярної літератури, участь у експедиціях). Тут головне спрямування робиться на саморозвиток пам’яті та мислення людини, її творчої уяви. Крім того, інтелектуальному саморозвитку сприяють: логіка – наука про закономірності, форми мислення, що перетворилась у розгалужену систему знань про мислення, включаючи і математичну обробку логічних категорій; мнемоніка – прикладна наука про прийоми розвитку і саморозвитку пам’яті, що містить вивчення закономірностей і механізмів людської пам’яті; евристика – наука про творчу уяву людини, її можливості, засоби творчого саморозвитку.
Самовиховання в морально-психологічній сфері полягає у самоконтролі за виявленими у себе недоліками й вадами характеру. Тут самовиховання може перетворитися на перевиховання. Основним є бажання бути самостійним у своїх вчинках, безпомилково оцінювати ситуацію навколо себе і робити якомога менше помилок.
Самовиховання у фізично-спортивній або гігієнічній сфері полягає у тренуваннях, виконанні лікарських порад, стеженні за своїм здоров’ям.
У теорії професійно-педагогічного самовдосконалення на перший план виступає педагогічне мислення. Існує три рівні педагогічного мислення:
1. Початковий (перший) рівень становить педагогічні переконання вихованця.
2. Другий рівень полягає у набутті педагогічних знань, формуванні вмінь і навичок.
3. Третій рівень полягає у самостійній педагогічній творчості, яка проходить під час педагогічної практики на старших курсах.
Поставлена ціль самовиховання найчастіше виникає у підлітковому віці, хоча передумови його виникнення помітні й у поведінці дітей раннього віку. У підлітковому віці вирішальну роль у самовихованні починає відігравати самооцінка особистості. Її дієвість значною мірою залежить від співвідношення раціонального та емоційного компонентів самооцінки. Чим більше підліток керується в оцінці своїх якостей усвідомленими знаннями, логічними міркуваннями, тим ближчою до реальності стає самооцінка.
Важливими мотивами самовиховання у підлітковому віці виступають прагнення стати дорослим, незадоволеність підлітка собою як результат усвідомлення власних вад і невідповідності прийнятим ідеалам.
Передумовами організації ефективного самовиховання у цьому віці є досвід самостійної поведінки й діяльності підлітка, потреба в самореалізації, адекватність його самооцінки, позитивне ставлення до власних потенційних можливостей, упевненість у собі та здатність до вольового зусилля.
У юнацькому віці завдяки самоусвідомленню свого професійного й особистісного самовизначення, зміцненню зв’язків самовиховання із самоосвітою і світоглядом, самовиховання набуває ще більш систематичного, цілеспрямованого характеру. Результативність цього процесу зростає завдяки поступовому підвищенню самокритичності молодої людини в оцінці власної поведінки й психологічних характеристик, завдяки усвідомлення необхідності такої активності.
Важливо зазначити, що виникнення в особистості потреби в самовихованні є свідченням результативності виховних педагогічних впливів сім’ї, школи й інших суспільних інституцій. Така установка доводить факт прийняття вихованцем цілей суспільного виховання, його прагнення до самоорганізації й свідомого управління власною життєдіяльністю, реальним свідченням чого виступає активна самовиховна діяльність особистості молодої людини як суб’єкта власного саморозвитку.
