Ідея прогресу в історії. Сенс історії

1. В соціальній філософії по-різному вирішувалось питання про основні чинники суспільно-історичного процесу. Як правило, пошук йшов в напрямку визначення певної єдиної детермінанти, або «мотора» історії, чи то буде техніка, чи економіка, чи свідомість, пізнання. В натуралістичних концепціях розвиток суспільства пояснювався біологічними законами, природними факторами, зокрема географічними чинниками, змінами народонаселення тощо. Інші концепції апелювали до людського розуму. Така ідея заснована на тому, що в суспільстві діють люди, наділені свідомістю і волею. Історичний розвиток пояснюється зростанням людської свободи, вдосконаленням моральних норм, поширенням людської свободи, вдосконаленням моральних норм, поширенням нових культурних цінностей тощо. Сучасні західні філософи-технократи пояснюють соціальний розвиток прогресом техніки і технології. Марксистська соціологічна теорія спирається на той безперечний факт, що саме виробництво матеріальних благ забезпечує безпосереднє існування людини. Тому визначальна роль в історичній еволюції суспільства відводиться тут матеріальному виробництву, економічному фактору: рівню розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, рівню продуктивності праці.

Всі названі фактори є суттєвими і необхідними в соціальному розвитку, всі вони обумовлюють певним чином плин історичних подій. Важливі всі форми життєдіяльності — матеріально-економічна, політична, релігійна, моральна та інші — в їх історичній єдності і взаємозв'язку. Не можна вказати єдиний визначальний чинник для всієї людської історії. На різних етапах соціального розвитку головним може стати будь-який з названих чинників.

Oтжe, історія обумовлена сукупністю різних факторів, одні з яких в конкретних ситуаціях виявляються сильнішими за інші і постають в якості основних детермінант.

2. У сучасній філософії співіснують два підходи до типології суспільства — формаційний і цивілізаційний. Чи є історія розвитком, рухом вперед, чи вона є історією «броунівського руху», історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов'язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес. Формаційний підхід: історія є прогресивним розвитком, лінійним процесом сходження від менш досконалої формації до більш розвиненої. На відміну від нього, цивілізаційний підхід до історії набагато обережніше ставиться до історії, він не передбачає наперед заданого сценарію розвитку, заперечує наявність єдиної закономірності історії.

Формаційна теорія К. Маркса грунтується на розумінні суспільства як соціально-економічної цілісності, тобто вирішальна роль відводиться економічному фактору. Суспільно-економічні формації — це конкретно-історичні типи суспільства, послідовні «сходинки» історичної еволюції. Основними елементами суспільно-економічної формації є базис і надбудова. Сукупність виробничих відносин, яка складає економічний лад суспільства, називається базисом. Від базису залежать всі інші суспільні відносини. Він визначає характер і зміст надбудови — ідеологічних, політичних, правових відносин і ідей, організацій і установ, через які ці відносини здійснюються. Первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство — такі ступені розвитку соціуму.

Формаційний підхід К.Маркса був історично виправданий. Він належав періоду переходу від феодалізму, до капіталізму. Сьогодні формаційний підхід є недостатнім для пояснення історичного розвитку. Причому хибним виявився не сам по собі цей підхід, а його абсолютизація, догматичне ставлення до нього. По-перше, неправомірно стверджувати, що на будь-якому етапі історії соціально-економічні відносини детермінують суспільне життя в цілому. По-друге, уявлення про єдину закономірність, лінійне сходження від формації до формації не залишає місця для свободи людини, для вибору альтернативних шляхів розвитку. Насправді-бо, історія є проявом творчої діяльності людей, а процес творчості ніколи не можна абсолютно передбачити. По-третє, реальна історія народів, суспільств, держав не вкладається в тісні рамки формаційного розвитку по висхідній, при такій спрощеній схемі втрачається своєрідність і самоцінність кожної культури і цивілізації, вони виступають лише в якості передумов майбутнього досконалого суспільства.

Цивілізаційний підхід сучасної філософії: Створення планетарної цивілізації — складний і досить суперечливий процес. Поділ історії на період традиційної (аграрної), техногенної (індустріальної) цивілізації і нової постіндустріальної (інформаційної). Аграрна цивілізаційна революція, яка відбулася 6-8 тисяч років тому, здійснила перехід від споживацького типу життєдіяльності до продуктивного; індустріальна революція пов'язана з появою машинного виробництва (XVI-XVII ст.ст.); інформаційна революція, в яку вступають найбільш розвинені країни сучасності, є початком нової цивілізації.

Термін «цивілізація» іноді ототожнюють з поняттям «культура» (коли йдеться про китайську цивілізацію, шумерську, латиноамериканську тощо). Нерідко під поняттям «цивілізація» розуміється більш високий рівень розвитку суспільства, який йде на зміну його вихідному стану (варварству) і який пов'язаний з високим рівнем техніки і технології. Але у всякому випадку поняття «цивілізація» вживається для характеристики цілісності матеріальної і духовної життєдіяльності людей. Щодо цивілізаційного підходу, який ми розглядаємо, то під цивілізацією тут розуміється певне історичне утворення, відгалуження історичного розвитку, сукупність культур і соціумів, об'єднаних спільними ознаками.

На відміну від формаційної типології поняття «цивілізація» фіксує увагу не лише на економічній стороні, а на сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства — матеріально-економічній, політичній, культурній, моральній. Основу цивілізації складає не лише економічний базис, але й сукупність культурних зразків, ціннісних орієнтирів, мотивів, ідеалів.

Традиційна цивілізація охоплює періоди стародавності і середньовіччя — це Старод. Індія, Китай, Єгипет, мусульм. Схід, середньовіччя. Ознаки: аграрна економіка; екстенсивний і циклічний типи розвитку; залежність від природних умов буття, (геогр. становища); консерватизм; негативне ставлення до інновацій; пріоритет традицій, усталених норм, звичаїв, авторитету; обмеженість індивідуальної свободи.

Техногенна цивілізація – інтенсивна; принципами життя стають зростання, оновлення. Розвиток економіки на основі техніки, технології, науки. Цінністю стає сама новизна, оригінальність, взагалі все нове. Утверджується цінність свободи, рівності. Техногенна цивілізація не тільки динамічна і рухлива, але й досить агресивна. Культ корисності і спрямованість на володіння товарами (речами, людскими здібностями, інформацією як товарними цінностями). Фундаментальну суперечність: її вища мета - збільшення багатства - перетворює людину на просту функцію, засіб економічної сфери. Індивід стає об'єктом маніпулювання з боку масової культури, засобів масової інформації. Але з другого боку — та ж техногенна цивілізація орієнтується на свободу, мобілізує людську активність, стимулює розвиток людини.

3. Сучасна цивілізація знаходиться в критичному періоді свого розвитку. Її чинники — економічне зростання, НТП — виявили свої негативні наслідки. Загострилися глобальні проблеми:

— проблема виживання людства в умовах нагромадження зброї масового знищення;

— глобальна екологічна криза і пов'язані з нею сировинні, енергетичні, економічні проблеми;

— загроза демографічної кризи;

— проблема збереження особистості як біосоціальної істоти в умовах деформуючого впливу техногенної цивілізації та її масової культури, зростаючих процесів відчуження (накопичення шкідливих мутацій, інформаційні перевантаження, стреси, наркоманія, маніпуляція свідомістю тощо).

Прогнозування є процесом отримання знань про майбутнє науковими методами. Прогнозування проводиться на основі міждисциплінарних досліджень, в процесі інтеграції гуманітарного, технічного знання і природознавства. Методи: екстраполяції, історичної аналогії, комп'ютерного моделювання, побудови сценарію майбутнього і методи експертних оцінок.

Контури нової цивілізації:

1) інший тип детермінації - не соціально-економічні і техніко-технологічні чинники, а фактори людської самодетермінації — свідомості, вільного вибору, соціально-культурних пріоритетів.

2) інша система культурних цінностей: на етиці ненасильства, на відмові від культу сили і панування, на толерантному ставленні до різних культурних традицій.

3) технологічна основа - нові процеси і об'єкти, які набули назви «синергетичних», тобто таких, що здатні до саморозвитку (комп'ютерні системи, біотехнологічні комплекси).

4. Людська історія є незавершеною. Науково-теоретична відповідь на запитання про спрямованість історії в її цілісності неможлива, як неможливе і обгрунтування чи спростування історичного прогресу. Таке питання не є питанням конкретної науки. Проблема спрямованості і сенсу історії — суто філософська проблема. Історія набуває певного сенсу, коли люди ставлять питання: хто ми самі в історії?

В залежності від обставин життя люди по-різному відчувають себе в своєму часі, сприймають його то як прогрес щодо минулого, то як регрес, то як кризу, занепад, зупинки історії. Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи із своїх сподівань, із своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія узагальнює набутий людством духовний досвід в усвідомленні історії.

Ідея прогресу була пануючою на протязі XVIII-XIX століть. Людство вірило у всеперемагаючу силу розуму, наукового знання, технічних досягнень. Саме тут поняття прогресу набуло значення сходження людства до кращого, безперервного і дедалі зростаючого вдосконалення життя і людини. Історія, за К.Марксом, є єдиним закономірним процесом сходження від нижчого до вищого стану суспільства, або типу суспільного-економічної формації. В основі такого розвитку лежить закон розвитку способу виробництва. Марксом був запропонований об’єктивний критерій історичного розвитку — рівень розвитку продуктивних сил, ступінь продуктивності праці. Поряд з цим головним, економічним показником, визнавався і інший — гуманістичний, зміст якого полягає у загальному становищі людини в соціальній системі.

Деякі напрямки сучасної західної філософії і соціології (зокрема технократичні) не заперечують ідею прогресу. Дійсно, можна застосувати поняття прогресу та його критерію щодо окремого історичного процесу чи явища (наприклад, науки, техніки, технології), для порівняння певних параметрів окремих соціальних систем. Але навряд чи це дає підстави робити висновок щодо тенденцій історії в цілому. Чи можна вважати проявом прогресу історії науково-технічний прогрес, що поставив людство перед загрозою загибелі? Чи є дикун з комп'ютером більш досконалим за дикуна з кам'яною сокирою? Чи насправді сучасна епоха з її шаленим ритмом, економічними перегонами на виживання, з її масовою культурою дає більш можливостей для розвитку людини, ніж епоха середньовіччя, сповнена релігійного ставлення до природи, зосередженої уваги до духовного світу людини? Чи збільшує щастя і чи зменшує страждання перехід від племінного ладу до держави? Відповіддю на це може стати запитання: чи не є ідея прогресу лише назвою стійкого інстинкту, що не дозволяє череді стояти на місці і що тягне її все далі в надії, що далі буде більш соковита трава?

Ідея прогресу в тому значенні, яке їй надала попередня епоха, може вважатися вичерпаною. Не випадково формаційний підхід до історії змінився у XX столітті на цивілізаційний. Кожна епоха є відбитком неповторної, унікальної культури, яка є самоцінною і не підлягає порівняю, не може вимірюватись критеріями прогресу. М.Бердяев вважав вчення про прогрес (як про поступальний розвиток «по сходинках» історії від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш розвиненого) хибним і невиправданим ні з філософської, ні з наукової точки зору. Втрачається самоцінність кожної епохи, культури. Критерій більшої або меншої досконалості, повноцінності або меншвартості щодо періодів історичного розвитку не спрацьовує. Людство все більше розуміє необхідність «рівноправного партнерства», діалогу різних епох і різних культур.

Не випадково, що в період кризи техногенної цивілізації людство все частіше звертається до культурних цінностей традиційного суспільства. Безперечно, людство йде вперед, але це скоріше рух від дитинства до юнацтва, від юнацтва — до зрілості. Це сходження не до кращого, а до складнішого: це нові труднощі, нова відповідальність, загострення і необхідність подолання нових, більш серйозних проблем.